Лірика Ліни Костенко – основні теми, мотиви, сюжети

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. У 1946р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила у 1956 р.

Наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі» (1957 р.).

Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961р.).

У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була позначена ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964—1965 pp. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції,— підписувала листи протесту, коли у Львові судили В.Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у «самвидаві» через заборону комуністичною цензурою.

Ще одна збірка «Княжа гора» була видана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими.

У 1977р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай» (1979 р.), а у 1980р. — збірка «Неповторність».

У 1987р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.

Збірка «Вибране» побачила світу 1989р.

За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999 р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.

Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.

Не можемо не константувати, що в бібліотеках ніколи не було й зараз нема достатньої кількості примірників творів Ліни Костенко. Раніше - зрозуміло. М.Слабошпицький про це пише відверто: "...Як Андрій Сахаров, вона протистояла потужній хвилі загального "одобрямсу", що дев'ятим валом котилася нашою країною, змиваючи всіх інакомислячих. У роки застою і стагнації вона пішла у внутрішню еміграцію.

Понад півтора десятиліття не публікувалися її твори, а ім'я поетеси не згадувалося в жодних літературних оглядах і статтях. Офіційно літературне життя створювало враження нібито Ліни Костенко інемає і взагалі ніколи на світі не було. Лише в студентських гуртожитках і серед справжніх шанувальників літератури ходили по руках її вірші. Власне, для мого покоління Ліна Костенко й почалася з тих самвидавівських аркушів, бо всіх трьох її ранніх книжок "Проміння землі", "Вітрила" і "Мандрівки серця" в бібліотеках ми не знаходили.

І наш час Лінина поезія б'є на сполох, може розбудити національну гідність навіть зрусифікованих, а цього дуже й дуже багато кому з тих, що окопалися в посадових кріслах, не хотілося б.

Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. І не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю.

Її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л.Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.

Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічнихсюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів — один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко.

У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних духовному зорові читача широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»).

У Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, не часто вживається навіть слово Україна". І в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною. Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське. Це стосується і віршів про відомих митців, історичних осіб, і поезій, де яскраво проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції існуючому тоталітарному режимові.

Вірш „Циганська муза”. Йдеться про страждання поетеси Папуші, яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, - а виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосуються слова:

І що їм всім до того, що ти корчишся з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти - тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він - найкращий на землі!

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах. Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є обґрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога (вірш „Біль єдиної зброї”).

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов'язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі (вірші "Навіщо ж декламація? Все значно...", ”Настане день, обтяжений плодами”, "Яка різниця — хто куди пішов?”, "Страшні слова, коли вони мовчать", "О, не взискуй гіркого меду слави!", "Вирлооке сонце".

Вірш „Життя іде і все без коректур”. Слово "коректура" означає "правка". Поетеса підкреслює, що людське життя пишеться без чернетки, що у минулому вже неможливо щось змінити.

Вірш "Мимовільний парафраз" написаний від імені тоталітарної системи. Ліна Костенко на власному досвіді пересвідчилась у існуванні багатьох пасток, які накладала на душу й совість поета тоталітарна система. Ця авторка вистояла там, де інші не змогли.

Мотиви інтимної лірики. У поетеси йдеться про шляхетні, високі почуття, які моменти щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Наприклад, Вірш „Світлий сонет”. У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найщирішого і найсвятішого людського почуття: від потаємного спалаху душі, виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір'я до пі іранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як щастя і як випробування.

Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси, досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...

На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника – писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

"Витязь молодої української поезії" В.Симоненко

Лірика В.Симоненка виявилася співзвучною ліриці І.Драча, М.Вінграновського. В.Симоненко спирався на досвід Т.Шевченка, О.Олеся, В.Сосюри, але виявив свою творчу індивідуальність. Відчувається зв’язок лірики із романтичною традицією. Особливе місце в ліриці відводиться народним пісням. Орієнтувався на життєву конкретику, надавав перевагу поетичній ідеї над образом.

Будучи в колі «шістдесятників», він розкрився не тільки як лірик, а й як сатирик та гуморист, звертався до жанрів літератури для дітей («Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки», «Казка про Дурила»). Симоненко випробовував свій талант і на теренах прози (збірка новел «Вино з троянд», 1965). Він був одним із перспективних письменників, який відроджував найліпші традиції української літератури, зокрема раннього народництва. Тому його позицію можна назвати неонародницькою. Вона відновлювала національну гідність, а його поезія призвичаювалася протистояти антихудожнім, антинародним тенденціям «соціалістичного реалізму», будь-якому засиллю імітаційної літератури.

«ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА»

Немає в Україні такої людини, яка не знала б крилатих, містких слів, виповнених глибоким чуттям історичної та родової пам'яті:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Мелодійна основа вірша та мотив материнської любові настільки полонили композитора А. Пашкевича, що він поклав цей твір на музику. Пісня була сприйнята народом як своя. Вона нагадувала коломийки, містила фольклорні образи (тихі зорі, материнська добра ласка).

«Лебеді материнства» написані в жанрі колискової.

Головний мотив—материнська тривога за долю її сина, передяким відкривається дійсність, виповнена дива та любові, яку охороняють «мавки чорноброві», та водночас постають і суворі реалії,—від них прагне вберегти дитину материнське серце. Та «приспані тривоги», «чуже поле» — неминучі, і протистояти їм може тільки людина з твердим переконанням, з органічним чуттям родової пам'яті, з великою волею бути самим собою.

Тому поет звертається до незнищенних вічних цінностей народного світосприймання, передовсім до символу матері —центрального в духовному космосі українців, починаючи з трипільської доби. Він відродився в образі Марії Оранти, зображеної в Софійському соборі (м. Київ). Навіть запорозькі козаки, які не дозволяли жінкам з'являтися на території Січі, поклонялися Покрові.

В народному уявленні мати завжди ототожнювалася з Батьківщиною. Тому зрада їй вважалася непростимим гріхом, а втрата—катастрофою. Вибір іншої Батьківщини постійно осуджувався, оскільки призводив до самознищення нації.

Образи лебедів завжди асоціювалися з вірністю, тому не випадково В.Симоненко звертається до них, пов'язуючи їх із материнством та надаючи їм символічного узагальнення.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі...

У народному, зокрема міфологічному, світобаченні тополя уособлювала перевтілену дівчину (згадаймо бодай поему «Тополя» Т.Шевченка), а верба освячувалась як прадерево, тобто дерево життя.

«ДУМА ПРО ЩАСТЯ». «ПІЧ»

В. Симоненко як співробітник обласної газети «Молодь Черкащини» часто їздив по довколишніх селах, збирав потрібну інформацію, яка невдовзі друкувалася на сторінках цього періодичного видання. Під час таких відряджень мім не міг не бачити разючої відмінності між бадьорими публікаціями про «щасливе й заможне життя» і справжні, що дійсністю. Адже доля колгоспника мало чим відрізняли я від долі кріпака.

Обурений тенденцією до цинічного роздвоєння свідомі» ті, В. Симоненко написав низку гнівних віршів, де розкривалася неприхована гірка правда («Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові» та ін.). Вони відразу були забороненірадянською цензурою.

Одначе деякі твори все-таки з'явилися друком, хоч у виправленому цензорами вигляді. Наприклад, «Дума про щастя». Сюжет її простий, 3 тяжкої невдячної роботи пізнього вечора повертається додому втомлена колгоспниця-доярка, відірвана працею задля ілюзорного «світлого майбутнього» від родини, від дітей. Хвилина щасливої радості, коли мати обіймає своїх малюків, готує їм вечерю.

Але поет вчасно зупиняє свою оповідь, зауважуючи, що Подібні мотиви «радянського» села часто набували дешевого змісту і в журналістських публікаціях, і в літературі «соціалістичного реалізму». Лірична тональність вірша змінюється саркастичною:

Де фотографи?

Де поети?

Нуте, хлопці, сюди скоріш!

Можна знімок утнуть

До газети

І жахливо веселий вірш.

Поет намагався бути виразно однозначним у висвітленні фальшивих «наших ідей», тобто панівних у комуністичній пропаганді гасел про добробут трудящих, тоді як насправді провадилося нівелювання людини в людині. Відтак у «Думі» з'являється безкомпромісний висновок про долю жінки-колгоспниці:

...та не встане

З словесних вихрів

Многотрудне її життя.

Своє чесне бачення ситуації знецінення жіночої долі попри всі гасла про рівноправність, відмінної від офіційної, В. Симоненко показав у вірші «Піч», написаному, вочевидь, після вражень, пережитих у селі Зеленьки на Черкащині. Тоді ж з'явився репортаж під типовою на ті часи банальною назвою «Село крокує в комунізм», підписаний поетом разом з П.Жуком та І.Осадчим. Відразу впадає в око глибока розбіжність між газетним матеріалом та художнім твором, між псевдоправдою і правдою. Тема вірша — закріпачення жінки виснажливою, в даному разі домашньою, роботою (яка мало чим різниться від колгоспної). До неї господиня прикута, «мов бранець». Покірність— головний лейтмотив поезії. Навіть звичайний реманент— горшки й чавуни «покірно» чекають своєї черги, допоки ними не займеться заклопотана господиня.

Героїня вірша існує в ситуації нереалізованих духовних людських можливостей. Вона перетворилася на механічний складник кругообігу природних явищ, але не втратила душевної теплоти, передаючи її «чистоті смачних паляниць». Нескладне дійство коло печі, яка в сюжеті твору втрачаєосвячене віками культове призначення, набуває вигляду нескінченної жертви. Дрова, вкинуті в «пащу цій ненажері», тобто печі, їх неминуче згорання —то не просто реалії задушливого домашнього побуту. Адже разом із димом безповоротно зникають «жіночі літа», поступово знищується конкретне життя.

Естетична концепція В. Симоненка переймалася потужними етичними струменями. Як моральний максималіст, він трактував людські чесноти за найвищою мірою гуманістичних цінностей.

Кожна особистість—неповторна, покликана реалізувати свої духотворчі можливості. Про це мовиться у багатьох поезіях В. Симоненка («Світ який! Мереживо казкове...», «Ти знаєш, що ти людина...», «Я» та ін.), знаходили переконливе трактування у ліриці суто інтимних мотивів, передовсім коли мовиться про любов. Для поета це не просто почуття, що облагороджує душу, а основа повноцінного, змістовного життя. Тому поривання до романтичного ідеалу, втаємничення в його осяйні сфери завжди першорядні у поезії В. Симоненка: : «Вонаприйшла...», «Є в коханні і будні, і свята...», «Я без тебе жить не можу!». Він сприймає любов святість, виявляє лицарське ставлення до неї, не дозволяє, аби на ній з'явилася бодай тінь бруду.

Любов потребує винятково уважного, шляхетного ставлення до себе. Водночас вона вимагає боротьби за право бути під її благословенням, особливої напруги людських сил, на хвилі їхнього одухотворення.

Мовностилістичні засоби відображають неповторну для кожної людини специфіку любові, що має ненормативну природу, дарма що Існує відтоді, як з'явилося людство. її досвід не підлягає уніфікації. Вона завжди виникає перед закоханими як їхня особиста проблема, як шлях до незнищенних цінностей духу. Симоненко спромігся узагальнити досвід закоханих, не позбавляючи мотиву любові неповторної тональності, розкриваючи в ньому безмежно свіжі грані невичерпної краси.

«ДІД УМЕР»

Після прозаїчного, навіть беземоційного повідомлення «Оті все. Поховали старезного діда...» В. Симоненко розгортає надзвичайно драматичну картину: безповоротність життя конкретної людини, обірваного смертю. Хай воно перетікало у буденних клопотах косарського ремесла, яким займався покійник, та неповторність його —поза сумнівом.

Поезія «Дід умер» — то, на перший погляд, особистісні переживання В. Симоненка, пов'язані з утратою діда по материній лінії Федора Щербаня, що сталася під час війни (1943 р.)- Він мав великий вплив на малого Василя, формував душу хлопчика, знайомив з національною історією, залучав до глибин ментальної пам'яті. Про це, зокрема, йдеться у вірші «З дитинства»: слухаючи розповіді про легендарних козаків та Байду, Василько непомітно в уяві своїй брав участь у героїчному минулому («І я затискую руку, мов шабля у тій руці»). Поборник справедливості, сільський інтелектуал, здатний говорити «до прикладу», прищепив онукові чуття національної гідності, та, очевидно, спонукав до віршування. А головне—виховав шану до хліборобського роду, найдавнішого на землі, настільки давнього, відколи живуть українці. Недаремно згодом з'явився Симоненків вірш «Мій родовід», де наголошувалося на справжньому людському аристократизмі, віднаходжуваному в селянських коренях.

В. Симоненко, змальовуючи конкретні явища, неминуче надавав їм узагальнених рис. Смерть реального діда («хорошої людини») не припинила його існування. Поет не годен змиритися з фактом, що в «тісну домовину» помістилися всі турботи й жалі того діда. Попри накинуті радянською владою атеїстичні догми, В. Симоненко знаходить відповідь на власні питання в коловерті природних і духовних явищ, аджо «хорошу людину повернули навіки у лоно землі», адже її «думи нехитрі» додумають онуки. Тому постає неминучий висновок:«він увесь не умре». У філософському осмисленні життєвого покликання людини, її появи та та зникнення у просторах вічності поет спирався на давні переконання українців про незнищенність людської душі, пропостійне її відродження у нащадках.

Це гуманістичне вірування, витіснене у глибини народної свідомості під тиском утилітарно-технічної дійсності, не зникло повністю. Воно щоразу поновлювалось у вигляді морально-етичних цінностей, перегукуючись із спорідненими поглядами інших народів, зокрема з ученням про карму. В ньому наголошувалось на ненастанному перенародженні душі, яка несла відповідальність за вчинки, добрі чи злі, скоєні у попередньому житті. Тому зло, коли воно не покаране або не переборене, обертається лихом для нащадків. Добро—навпаки -—сприятиме збагаченню їхньої людської суті. Власне, таку гуманістичну місію, випробувану впродовж людської історії, і має на увазі В. Симоненко, пишучи про смерть діда, що переходить у безсмертя його роду.