Микола Куліш 2 страница

Почав свою працю над драмою "97" Куліш у листопаді 1923 року, признаючись нікому, що саме пише. Через "марну трату часу" навіть ви» конфлікт з дружиною, про що вже було сказано в біографії письменни Текст написаного твору автор надіслав з Одеси до Харкова І.Дніпровсько в липні 1924. Цей твір прочитали на засіданні "Гарту" дуже уважно. Під читання ніхто й словом не порушив тиші. Всі зійшлися на думці, що видатна річ, а тому треба допомогти Миколі Кулішу її видрукувати, а так рекомендувати поставити на сцені. На засіданні Вищої науково-репертуарної ради драму "97" рекомендували для постановки з літерою "А", що означало для загального найширшого розповсюдження. Але при цьому додавалося й застереження: ".. .В кінці IV дії ввести продкомісара, що привіз XI для селян, куркулі заарештовуються, Смик залишається живим".

Через цю поправку твір і мав дві редакції. Куліш вважав, що нема нічого важчого, як переробляти написане, тому редагування става для нього каторгою. Другий варіант драматург переробив на 70 відсотків. Відбулася зміна кількості дійових осіб і певних елементів сюжету. Та автор вважав цю річ в остаточному варіанті недосконалою, навіть гіршою за попередній первинний варіант, а тому І.Дніпровському писав: "В п'єсі немає визначної монументальної дії. Це рядок малюнків в сіреньких рацях сільського життя, злиденного, вбогого та ще й поруйнованого гол дом і революцією". На вимогу режисерів і критиків М.Куліш залиш живим Серьогу Смика, підкреслив його повернення в село з хлібом. Тві до речі, переробляли й без Куліша. Гнат Юра змінив фінал у творі саме так, як зараз ми його маємо у друкованому варіанті: з'являється Сергій Смик і продармієць з рушницею, вони наказують куркулів за бунт, арештють їх, щоб розстріляти, і рятують від смерті Копистку та Василька. Мкола Куліш був категорично проти такої фальшивої розв'язки, а тої підкреслював: "Фінал може бути тільки один - загибель комнезаможу селі під добу голоду. І коли хтось там переробив фінал, то як би він його і переробив, внутрішня будова п'єси буде порушена".

У листопаді 1924 року драма "97" вже йшла на сцені театру імені Франка й викликала нечуваний резонанс. За один тільки сезон у Харкові поставили більше п'ятдесяти разів, чого не спостерігалося стосовно жо ного драматичного твору. У 1925 році її було видано небаченим на той час тиражем - 10 і 7 тисяч.

Головну увагу сконцентровуємо на образах комуністів. їх у творі не так й багато, й сам автор неоднозначно ставиться до кожного з них. Керівну посаду в слобідці Рибальчанській займає Сергій Смик. На початку твору - не фанатик комуни, дещо подібний до героїв Хвильового. Смик вимагає від комуністів чесності, відповідальності, його обурює, що "червона мітла", замість того, щоб займатися розшуками прихованого зерна у Гирі, спокусливо підкинутою багачем горілкою і забула про все на світі біля неї. Сергій випиває і ту самогонку, яку збиралися розпити в хаті Стоножок, отже, хоче '' пити своїх соратників свідомими борцями за краще життя. Та на цьому благородні пориви Смика вичерпуються. Згадаймо, під його керівництвом було до зернини конфісковано в хліборобів зерно. Людей фактично грабували до нитки. Коли почався голодомор, Смик мав би відчувати свою іншу за десятки смертей і шукати якогось виходу. Та цей представник влади не знає мук совісті. Він з готовністю береться грабувати громаду вдруге, і вже не стільки фізично, скільки духовно, і при цьому використовує да-іеко не чесні методи: замість того, щоб зібрати громаду й запропонувати і демократичним голосуванням вирішити, чи варто за хліб, який, може, привезуть, а може, й не привезуть, віддавати святині, Сергій ходить від хати до хати й шантажем та залякуванням заставляє односельців підписатися. Очевидно, комуніст прекрасно знає, що громада - велика сила, а тому краще не дати людям згуртуватися. Не може не усвідомлювати Смик й того, що за конфіскацію проголосували ті, хто вже був награні смерті, адже селянство на подібні вчинки йшло в дуже рідкісних випадках. В даній ситуації вимираючі з голоду надіялися, що Бог простить, а ось від радянської її влади ніхто не сподівався допомоги, що добре ілюструє і стихійний бунт, коли кількість голосів різко то падає, то піднімається, і діалоги біля церкви.

Але якщо Сергій усвідомлює, чому саме люди проголосували за явне кощунство, то мав би якнайшвидше привезти хліб із зовсім недалекого містечка, проте затримується в ньому більше місяця. В останній сцені Сергій Смик веде себе цинічно, заявляючи, що привезеного хліба вистачить на посівну кампанію. Це означає, шо всі, хто проголосував за конфіскацію золотих чаші й хреста, вимерли, а іншим з 97 пудів зерна не дістанеться й крихти. У той же час церковні скарби - власність усієї громади, тому й хліб повинен був бути поділений між усіма, хто його потребував. Спроба Смика виправдати себе в очах громади тим, що якби не обламався віз, то на день раніше привіз би, не витримує ніякої критики. Гаразд, на один день була причина, а що нін робив як мінімум цілий місяць? Скоріше всього дійсно, як догадувалися селяни, пропивав золото з комуністами. Ще однією негативною рисою голови є те, що у своїй мові він вживає досить багато русизмів, називає себе Серьогою, хоч прізвище його вказує на українську національність.

Мусія Копистку в радянські часи критика й режисери возвели на високий п'єдестал. На їхню думку, цьому селянинові літнього віку аж радянська влада дала шанс здобути грамоту. Якби ж то! Уважно читаючи драму "97", натрапляємо на велику кількість натяків, недомовок, екскурси у минуле, з яких вимальовується в цілому не дуже приємна картина і дуже позитивний образ. Мусій заявляє, що голоду не боїться, бо й раніше часто голодував, але тоді ще й не було радянської влади. Але чому ж він голодував? Та лише тому, що був крайнім ледацюгою, як і його жінка. Подумати тільки: однієї зими вони продали батьківську хату, а до весніі проїли й пропили гроші за неї. У громаді ця сім'я не мала жодного авторитету, більше того, Копистки вважалися втраченими людьми за нестримний потяг до спиртного. Оскільки радянська влада робила ставку саме на таких нероб і ледацюг, для яких і колгосп не був страшний, бо вони не мали ані жодного майна, а спільна праця давала можливість жити за чужий рахунок, то Мусій інтуїтивно відчув, що йому відкрита дорога до керівних посад. Цей чоловічок приходить до Василька не грамоти вчитися, а зашли чувати партійні слова-паролі, що добре подано у відповідному епізоді. У чужій хаті нероба й п'яниця береться керувати: створює конфлікт між матір'ю і сином Стоножками, вичитує Ганні за те, що жінка зі своєї власної скрині дала черничкам рушничок для церкви. Копистці вигідно, щоб Сергій хоч на короткий час покинув приміщення сільради: йому самому кортить зайняти керівне крісло Біля церкви Смик веде себе грубо, курить на церковному подвір'ї, знах(р дить спосіб умовити Ларивона не охороняти церковні скарби, а віддати іх Смикові. Як тільки Серьога відправляється мало не в кругосвітну подорож, метою якої є недалеке містечко (на це знаходимо посилання у драмі), Мусій оголошує себе ревкомом, абсолютно не розуміючи значення цього слова. Ревком - революційний комітет - це організація, в якій мусило бути бодай троє членів. Копистка править одноосібно. Та якби ж він хоч правив! Його стилем роботи є абсолютна бездіяльність. Новоспечений "ревком" дні й ночі просиджує в сільраді, посилаючи дружину довідуватися, хто ще вмер за останню добу. Не можна вважати благородним вчинком й те, що Копистка приймає секретарем Василька. Тут спрацювало не співчуття до дитини, в якої вимерли всі рідні, а користолюбство: Мусієві вкрай необхідний грамотний помічник. Як і Сергій Смик, Копистка не відчуває відповідальності за долю селян. Коли ж у селі стався факт людоїдства, шоковані селяни привели злочинців до "ревкома". Даремно громада сподівалася, що керівна особа щось робитиме. Копистка належав саме до тих радянських бюрократів, які хотіли мати всі права й не мати жодних обов'язків. Закономірно, що односельці сприймають Копистку за живе втілення, своєрідну персоніфікацію жорстокої, цинічної й байдужої до народу радянської влади, й вирішують з ним розправитися. Перед лицем смерті Копистка не показаний мужньою людиною. Аж тепер він нагадує дружині щоб бігла по Смика в місто. Значить, не так уже й далеко поїхав Сергій якщо можна його в будь-який час покликати на допомогу.

Цікавим є також образ Панька. Секретар сільради - колишній революційний романтик. Він сам згадує, як в роки громадянської війни ненавидів священиків, проливав невинну кров. Голод на селі й страшна статистика заставили Панька прозріти. Він прямо заявляє, що революція нецікава зробилася. За порадою і розрадою партієць звертається не до Смика чи когось із керівних комуністів, а до найбільшого авторитету в селі - багача Гирі. Саме куркулеві він приносить страшну звістку про конфіскацію церковного майна і ті методи, за допомогою яких Сергій Смик збирає підписи за конфіскацію. Заради того, щоб вижити, Панько її новий одружитися з гулящою Лизею, але за цей компроміс його складно осуджувати нам, тим, хто ніколи не знав мук справжнього голоду. Те, шо саме Панько роздає голодуючим у церкві по ложці ячменю, можна розцінювати і як його спокуту перед громадою, в якої з Сергієм Смиком міифіскував усі хлібні запаси.

Гиря і Годований - найбагатші селяни слобідки. Проте Годований - епізодичний образ. На ньому увагу зосереджувати не будемо. Гиря ж - зминений характер, непересічна постать. Цей чоловік добре знає психологію червоної мітли". Буквально пляшкою самогону та незначною сумою грошей він відкупився від обшуку. Розуміє Гиря й те, що підбурені комуністами злидарі можуть підпалити його обійстя, тому наймає сторожа - глухонімого Ларивона. Довідавшись про конфіскацію церковних речей, він доручає Ларивонові стерегти й церкву, а громаду спонукає зібратися на збори й демократично вирішити долю хреста й чаші. Саме Гиря й Годований, а не радянська влада, рятують односельців від голоду й роблять це саме в церкві, теж, як і громада, пограбованій комуністами. Поведінка Гирі й Годованого розвіює комуністичний міф про те, що голод стався через недорід і через те, що куркулі поховали зерно. Якщо й поховали, то, виходить, не від своїх односельців, а від злодійської радянської влади. У творі фігурує "ложка вареного ячменю". Якщо це словосполучення вжито в прямому значенні, то письменник підкреслює, що не так уже й багато треба було харчів, щоб врятувати умираючих, та влада й такої кількості не виділила. До того ж ми прекрасно розуміємо, що Гиря і Годований не могли приховати аж стільки хліба, щоб нагодувати громаду досхочу, мусили економити, щоб всі при таких обмежених в об'ємі харчах дожили до весни. Якщо ж словосполучення вжито у переносному значенні, то це літота, художній засіб, протилежний до гіперболи. В усному мовленні він вживається дуже часто: "Заробиш ту копійку", Вип'є краплю молока", "З'їсть крихту хліба". Значить, Гиря й Годований у такому випадку давали значно більше, ніж ложку хліба.

Гирина дочка Лизя - не вина батька, а страшна його біда. З великої іюбові до єдиної дочки він завжди давав їй все - і зростив морального покруча. Проте любов Гирі до своєї дитини природна. Батько дуже тактовно просить Лизю не хизуватися одягом в час голодомору, всенародної біди, висловлює невдоволення її користуванням пудрою, адже Лизя не вміє чепуритися по-панськи.

Як би там не було, Гирю й Годованого не було жодної причини арештовувати й у перспективі - розстрілювати, адже ніякого злочину вони не скоїли. Та в тім-то й річ, що такі відповідальні за долю громади люди були вкрай небезпечні для радянської влади, бо підривали її політику, не боялися чинити опір їй і подавали приклад стоїцизму.

«Мина Мазайло».Цікаво, як козаки придумували своїм побратимам прізвиська чи прізвища. Для цього варто використати уривок з роману О.Стороженка "Марко Безсмертний": "...Так запорожці - матері їх ковінька, нехай здорові будуть! - таке прізвище прило-жили. Не знаю, як і неньці сказать: Кобзою прозвали, от що!.. Вже були почали Підковою звать, бач, підкови розгинаю, а тут мені на лихо нечиста сила кобзаря принесла; співав, собачий син, співав, та й поклав кобзу, а я не доглядівся, де вона, сів на неї та й потрощив диявольську личину; от мене й прозвали Кобзою. Отаке, бач, прилучилось.

- Не журися, козаче, не прізвище прославляє чоловіка, а чоловік прізвище..."

Після цього можна спитати старшокласників, як, на їхню думку, могли утворитися такі козацькі прізвища, як Неїжхліб, Панібудьласка, Убийвовк, Непийпиво, Цьомко, Дармограй, Ловивітер. Зустрічаються прізвища, які ображають гідність їх носіїв. У такому випадку закон передбачав і передбачає право на заміну. З чимось подібним зіткнувся і сам Микола Куліш, який, пишучи свою драму "Мина Мазайло", зайшов до загсу, щоб пересвідчитися, як саме можна поміняти прізвище, адже знав, що за царизму це зробити було далеко не просто (у тексті драми є про це натяк, до того ж історія свідчить, що право на зміну прізвища чи подвійне прізвище мали тільки дворяни, а дозвіл на це давав уряд Росії (дума) і документ підписував сам цар, який дуже уважно до цього ставився, бо коли молода сім'я дворян, в якій у чоло­віка було німецьке прізвище Зас, а у дружини - російське Ранцева, попросила дозволу носити подвійне прізвище, імператор збагнув неблагозвучність поєднаних прізвищ, перекреслив Зас-Ранцев, Зас-Ранцева, а дозволив Ранцев-Зас, Ранцева-Зас, чим, по суті, врятував носіїв прізвища та їх нащадків від ганьби). Прізвище - не така уже й дрібничка, як може видатися некомпетентній людині. І.Коропецький у праці "Що могло вплинути на політичний світогляд Володимира Вернадського" пише: "Уважається, що такі надані народженій людині чинники, як сімейна приналежність (включаючи прізвище), національність (етнічна приналежність), релігія визначають індивіду­альність людини. У зрілому віці можна до них додати ще один чинник - фах даної людини. Зазвичай, люди їх з легкої руки не міняють. Тим більше, що ці чинники не взаємозаперечуються, а, навпаки, доповнюють себе".

У "Спогадах про Миколу Куліша" дружина згадувала: "Між іншими там було прізвище Гімненко, змінене на Алмазова. Це його так розсмішило, що він вирішив вставити цей випадок у п'єсу. Перед першою виставою п'єси прийшов до Миколи якийсь молодий чоловік, назвав себе дктором Алмазовим; це був той недавній Гімненко, якому незручно ьуло, щоб публіка зі сцени чула це. Він просив Миколу змінити ці злощасні прізвища іншими. Микола ледве стримувався від сміху, але не згоджувався на зміни, бо, на його думку, в цьому була сіль п'єси. А и'сса вже була готова до вистави. Обіцяв лиш, що, може, пізніше змінить. І бідний Алмазов пішов розчарований до хати. Але, замовивши наперед квитки (їх трудно було дістати), був на виставі і реготався з усіма". Як бачимо, колишній власник ганебного прізвища мав почуття гумору, і виявився загалом хорошою людиною і дійсно заслуговував іншого величання. Правда, навряд чи треба було йому обирати аж настільки преснозвійне нове - Алмазов. Переглянувши виставу, харків'яни чесно визнавали й себе подібними до членів Мазайлової сім'ї. Виходячи з залу, вони жартували: "Ну, мазайленята, збирайтеся до хати!"

Є необхідність також правильно визначити жанр цього твору. В одному з інтерв'ю Лесь Курбас залишив свідчення, що Микола Куліш визначив цю п'єсу як комедію. Сам же Курбас був твердо переконаний, що коли Мина Мазайло" - комедія, то комедія романтична, бо у березільській інтернретації вона вища за сатиру, адже тут переважає гротеск, образи до краю загострені, а мотиви піднесені до вселюдських мотивів. У той же час сучасні українські літературознавці схиляються до іншої думки. Хоч у творі і багато комічних епізодів, використано чимало засобів сміху, все ж явна і рагічність становища української мови й зацькованого народу. З цієї точки зору "Мину Мазайла" доцільніше вважати за типову трагікомедію.

Юрій Шерех високо цінував цей твір: "Український театр дістав свою найкращу, може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати мегкість, грайливість, ритмічність, грацію на підложжі глибокого... місту". Юрій Лавріненко наголошував на унікальному характеротворенні у цій драмі: "Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам'яті глядача".

"Біографія" драми дуже коротка: завершено твір у грудні 1928 року, в січні 1929 прочитано в "Березолі", 18 квітня - березільська прем'єра (Мину грав Й.Гірняк, дядька Тараса - М.Крушельницький, тьотю Мотю - Н. Ужвій), 22 березня 1929 - прем'єра в Дніпропетровському театрі, 23 квітня - фран-ківська прем'єра, а також у цьому ж році постановки у театрах Одеси, Вінниці, Житомира, Херсона, Маріуполя, Києва, у 1930 - постановка у Львівському театрі, у 1953 - на сценах Нью-Йорка, Філадельфії, Детройті, Грузії.

Як і драму "97", "Мину Мазайла" було рекомендовано для показу в театрах з літерою "А", та як тільки постановки викликали жваву дискусію, появилося кілька сотень рецензій, а українізація в державі зазнала поразки, наприкінці 1930 року твір заборонили. Микола Хвильовий ще в 1929 році ставав на захист Кулішевого найкращого твору. Цитата, яка подана як епіграф, повністю передавала його ставлення до цього шедевру.

Після публікації в журналі "Літературний ярмарок" (1929, № 6) драма "Мина Мазайло" була видана окремою книжечкою в Харкові в ДВУ у

1929. Та через дуже короткий час на довгі роки п'єсу вилучили з ужитку й 1 лише за кордоном вона побачила світ у 1955 році.

Після такого розлогого вступу варто перейти до аналізу особливостей трагікомедії "Мина Мазайло".

По-перше, драму неможливо перекласти іншою мовою, оскільки при ; перекладі втрачається обігрування українських та російських слів, а також зіставлення спільного й відмінного у цих мовах.

По-друге, у.творі нема позитивних персонажів. Дядько Тарас надто ущербний, половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої ' позиції. Мокій - не патріот, а скоріше тільки науковець, якого рідна мов» І цікавить лише з фахової точки зору.

По-третє, прізвище Мазайло чи навіть повне Мазайло-Квач - не є ганебним. Хоч як Мина нарікає, та воно не завадило цьому пересічному міщанинові зробити непогану кар'єру, одружитися, жити в достатку. Інша річ, що у прізвищі явний суфікс згрубілості, але такі тонкощі недоступні розуму носія, більше того, такий же суфікс виринає і в новообраному прізвищі Мазєнін, тому про естетичне навантаження слова нема потреби говорити.

По-четверте, у творі містяться досить прозорі натяки як на облудність скоропостижної радянської українізації (фраза головного героя: "А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити україні-зації. Серцем передчуваю, що українізація - це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади), так і на те, що в скорому часі вся велетенська країна перетвориться на суцільну тюрму чи концтабір, бо тільки в цих закладах нема імен та прізвищ - в'язні мають лише номерні знаки й зобов'язані відгукуватися на свій номер (репліки комсомольця Губи : "...Ми переконані, що за повного соціалізму поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ... Кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35-51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35 51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35 - 51").

По-п'яте, фіаско для Мини було можливе тільки в літературному творі. В реальному житті більшовики всіляко підтримували перевертнів і яничарів, уміло використовували їх для боротьби зі справжніми патріотами тієї ж нації, до якої вони належали, а українців проти українців насамперед. При уважному прочитанні трагікомедії впадає у вічі, що Мина й затіяв зміну прізвища з метою виявити свою лояльність до існуючої влади, не стати другосор­тним після можливого провалу українізації і наступу реакції.

Мотрона Розторгуєва - живе втілення російського шовінізму. Як ви розумієте зміст таких цитат чи окремих реплік: "Дивлюсь - не "Харьков", я "Харків"! Нащо, питаюсь, навіщо винам іспортілі город?", "Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада", "Адже ж на голову мене вже обрано... Принаймні заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?.. У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?", "Та українці - то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?", "Тепер я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австрійцька видумка, так?", "Ви серйозно чи по-вкраїнському?", "А хіба селяни українці?.. Селяни - мужики", "Якау вас провінція, ах, яка ще провінція! Ні, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь іудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?"

Вона тільки грається в демократію, на ділі сповідуючи щдомий у подібних ситуаціях принцип: "Самозванцев нам не надо, командиром буду я". До української мови в неї настільки відразливе і зверхнє зацікавлення, що ця жінка не боїться в очах присутніх здатися розпусною, цинічно заяляючи: "Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою!" Вданім є той сценічний хід, коли тьотя Мотя виступає ще й у іпостасі прихильниці Російської монархії. Репліка Тертики: "Ви й до цього була біла", містить натяк на білогвардійські погляди Розторгуєвої. Сама вона не тільки не заперечує цього, а навіть хизується, що "під біло-синім (прапором) носила червоного" і все життя боролася за ... єдіную недєлімую СССР. Але ж новітній її СССР - чоловічого роду! Значить, знову натяк на відродженії я монархії під дещо іншою вивіскою. Перемога тьоті Моті не випадкова - шовінізм захищається державою.

Тьоті Моті суттєво поступається її антипод дядько Тарас з Києва. Хоча Мокій викликав дядька на підмогу, Тарас не зміг нічим зарадити, не вистоює під натиском шовіністки, злякався її шантажу. Куліш підкреслив, що бути українським патріотом в Україні дуже небезпечно, що за це карають. Можна також зауважити, що певною мірою дядько Тарас є живим втіленням надто слабкої української національної наснаги, половинчастості, здатності йти на компроміс, рятуючи другорядні дрібниці, а не національні скарби (у конкретному випадку - корінь старого прізвища, в узагальненому - не мову, історію, національні ідеали, а лише пісні і танці).

В образі дядька Тараса прослідковуютьсяриси невиправного романтика, людини, яка більше живе славним історичним минулим, ніж далекії не простим сьогоднішнім, котре вимагає активної позиції й відсутності віками нав'язаного страху.

Мокій - досить цікавий літературний тип, до речі, як і всі попередні. Письменникові вдалося в інтерпретації Мокія передати красу української мови, її неперебутність. Спроба Мокія відновити другу частину прізвища дещо наївна, але вона свідчить про намагання юнака не тільки на словах, але й на ділі не зрікатися свого, рідного, спадкового. Та позитивним персонажем його вважати не можна, бо на ділі це не патріот, а науковець, якого мова цікавить виключно як лінгвістика.