Літературно-мистецьке житя української літератури 20-30-тих рр. ХХ ст.

ВСТУП

Редактор О. М. Сорокова

 

План вид., поз. № 12

 

 

Завдання курсу «Історія української літератури ХХ століття» – подати процес розвитку української літератури ХХ ст. у її реальних суперечностях, найвидатніших художніх здобутках, у боротьбі проти підпорядкування ідеологічним догмам; ознайомити студентів із найпомітнішими письменницькими іменами та художніми творами; закцентувати увагу на витворенні повноти історико-літературних уявлень про український літературний процес ХХ ст., вияскравити його особливості у сфері суспільного життя.

 

Періодизація курсу „Історія української літератури ХХ ст.”

Література ХХ ст. надзвичайно складний і багатогранний процес. Поділ на підперіоди:

а) 20-30-ті рр. ХХ ст. т.зв. „розстріляне відродження”, піднесення українського письменства після перевороту (революції) 1917 р., а потім його фактичне знищення; М.Хвильовий, Г.Косинка, Лесь Курбас, М.Зеров, М.Куліш.

б) 40-50-ті рр. ХХ ст. – період літератури Великої Вітчизняної війни та післявоєнна література; основні теми: любов до батьківщини, патріотизм, відбудова господарства після воєнної розрухи. О.Довженко, А.Малишко.

в) 60-ті рр. „шістдесятництво”; період т.зв. „відлиги”, коли з’явилися пері паростки вільнодумства і спроб відродження національних традицій. Вони закінчилися численними арештами. Гр.Тютюнник, Л.Костенко, В.Стус, В.Симоненко.

г) 70-80-ті рр. період застою і теорії безконфліктності в літературі; О.Коломієць, М.Стельмах, П.Загребельний.

ґ) 90-ті рр. період національного відродження після розпаду Радянського Союзу.

д) новітня література кінця ХХ ст. Постмодернізм, який характеризується синкретизмом і розмаїттям жанрово-стильових течій.

Література початку ХХІ ст. Мультикультуралізм. Полікультуралізм.

 

XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з іншого — це період трагічного винищення величезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад. Перші два десятиліття XX століття дали можливість водночас працювати таким майстрам літератури, як І. Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О. Кобилянська, та новим, ще невідомим поетам і письменникам: П. Тичині, М. Рильському, М.Семенку. Повалення в 1917р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розвиток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а друга половина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на Батьківщині. Початок 20-х pp. XX ст. ознаменувався появою великої кількості літературних угруповань, які бажали самовиявлення і творчої свободи.

 

Більшість українських письменників початку ХХ ст., особливо молодих вірили, що нова влада, на словах сповідуючи демократичні принципи, буде впроваджувати її в життя.

Літературна дійсність в Україні 20-х рр. була надзвичайно багатою і різноманітною. Письменника намагалися розв’язувати питання не тільки літературні, а й естетичні, соціальні, національні.

 

Цю добу називають «українським Відродженням» або Ренесансом.

1. виступило багато молодих талановитих письменників (П.Тичина, В.Сосюра, М.Хвильовий, В.Підмогильний, М.Куліш, М.Зеров, М.Рильський, Є.Плужник, Г.Косинка, Т.Осьмачка тощо).

2. Побутування різноманітних стильових літературних течій: авангардизм (його відгалуження – футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, неокласика, імпресіонізм, експресіонізм тощо.

3. Утворення численних літературних угрупувань («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП тощо).

4. Літературна полеміка і різноманітні дискусії з приводу призначення літератури і її місця в суспільному житті.

Поступово комуністична партія втручається в літературний процес. Література стає «слухняним гвинтиком» пролетарської справи. Практикується спекуляція на інтересах народ мас, які були захоплені революцією. Творча діяльність вульгаризувалася, зводилася до оспівування партії та її вождів, ставала примітивною.

 

Літературна дискусія 1925 – 1928 рр. У квітні 1925 p. M. Хвильовий виступив у додатку до газети «Вісті» з великою статтею «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», наполягаючи на тому, що література не має бути примітивно-масовою та надто заполітизованою. Він поставив перед літераторами питання: «Європа чи просвіта?» — і закликав відкинути примітивізм, опановувати європейську культуру, зайнятися професійною діяльністю.

З цієї статті М. Хвильового розпочалася «гаряча» дискусія, яким шляхом має далі розвиватись література. Коли ж М. Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр всесоюзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, бо в неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуністичної партії більшовиків України). Це й призвело до створення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з позицій соціально-політичної боротьби з класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява в творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незгодні з таким станом речей оголошувались ворожим для пролетаріату класом і підлягали фізичному знищенню. Тому перелічувати імена членів будь-якої української літературної групи — це називати письменників, які були заслані, розстріляні, наклали на себе руки, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстоких умов і суворого північного клімату або ж збожеволіли: повісився Б. Тента, застрелився М. Хвильовий, були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Г. Косинка, живим був спалений поет В. Свідзинський. Цей трагічний список можна продовжувати і продовжувати...

Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х pp. Але жодна з цих організацій не була заборонена, бо радянська-влада не могла вдатись до дій, що могли б здатись недемократичними: всі організації припинили існування в зв'язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Зрозуміло, що після подібної розправи бажаючих продовжити справу репресованих не знаходилось. У процесі послідовного розгорнення репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або попереджальний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Рильського, Івченка і Старицької-Черняхівської). Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існування саме цього року.

Метод соцреалізму. ІІІе в ході дискусії кінця 20-х років почала перемагати думка, що методом радянської літератури має бути реалізм, але «нового гатунку». Для визначення його добиралися різні прикметники: пролетарський, тенденційний, активний, монументальний„героїчний, романтичний, соціальний тощо. Переміг - соціалістичний. У такому формулюванні термін утвердився в загальному вжитку від 1932 року.

Ідейними засадам и «основного методу» проголошено марксизм-ленінізм, що утверджував партійність літератури: відображення й оцінка подій, явищ, процесів суспільного життя в художніх творах мало здійснюватися з позицій генеральної лінії ВКП (б) . Вважалося, що засади комуністичної партійності мистецтва були закладені Леніним у статті «Партійна організація і партійна література». Насправді ж у ній ішлося про легальну й нелегальну пропагандистську літературу. Ревні ідеологи марксизму-ленінізму механічно перенесли положення цієї статті не тільки на всі види мистецтва, а й у науку та інші галузі духовного життя суспільства.

Передбачався і критичний елемент у складі «основного методу», але він зводився до викриття i осуду лише злочинних дій „ворогів народу - різних „шкідників”, „куркулів”, „пдкурульників”, а також «пережитків буржуазної ідеології в свідомості окремих людей» та порокі капiталістичного устрою.

Пейзажі мали відображати «оновлену вільною працею» природу, квітучі села, чисті багаті міста, монументальні виробництва. Ні напівспустілих «безперспективних» сіл, ні занедбаних колись родючих ланів, ні застарілої техніки на сторінках художніi творів не допускалося.

Для літератур численних республік Союзу було винайдено постулат - національна форма і соціалістичний зміст», що знижувало можливість правдивого й повного відображення специфічних особливостей побуту різних народів, а також національних характерів. Це негативне явище поглиблювалося і тим, що в художньому творі, як відомо, провідним є зміст, котрий вимагає відповідної собі форми. Отже, цілком самобутньої національної форми не могло бути.

Утопічний характер марксизму-ленінізму як ідеологічної засади «основного методу» обумовив і фальшивість його естет и ч ного ідеалу: безкласове комуністичне суспільство; дружба між вільними народами; гармонійно розвинена людина-громадянин, ідейно-політична й моральна єдність усіх членів суспільства, гуманні стосунки між ними, правова та майнова рівність; підпорядкованість інтересів особи інтересам держави (людина -- «гвинтик» у монументальній «державній машині»). Тільки остання з викладених тез виявилася правдивою. Взагалі ж своїми численними нормативами й догмами, обмеженнями й приписами соціалістичний реалізм нагадує теорію класицизму, породжену абсолютизмом.

Особливість «соцреалу» виявилася і в тому, шо він був уведений «зверху», «з центру», директивно, насильницькими методами, а не винайдений письменниками у процесі творчих пошуків. 18 вересня 1942 року Довженко у своєму щоденнику зробив такий запис: «Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль (тобто творчий метод) проголошувався раніше, ніж будуть створені самі твори». Адміністративнодирективне керівництво було характерним для тогочасного державного устрою, тому «основний метод» радянської літератури можна б назвати «тоталітарним (або директивним) реалізмом».