Класифікація принципів міжнародного екологічного права

Спеціальні (галузеві) принципи міжнародного права навколишнього середовища найбільш повно зафіксовані у Стокгольмській декларації з навколишнього середовища (26 принципів) і Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (27 принципів). Вони також відображені у Всесвітній хартії природи та інших актах міжнародного права навколишнього середовища.

До цих принципів, зокрема, належать:

- суверенне право держав розробляти свої природні ресурси і їх відповідальність у рамках національної юрисдикції не заподіювати шкоди навколишньому середовищу інших держав;

- міжнародного співробітництва держав у сфері охорони довкілля на основі рівноправ’я;

- попередження забруднення морів та заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

- право людини на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, її відповідальності за охорону і поліпшення навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь;

- суверенітет держав над власними природними ресурсами та їх раціональне використання;

- стабільний розвиток, що передбачає екологізацію економічного і соціального розвитку;

- екологічна безпека держав на засадах взаємного співробітництва;

- перестороги в екологічній діяльності;

- екологічне співробітництво держав на засадах рівноправності;

- скоординований підхід до планування й управління в галузі охорони навколишнього середовища;

- ефективна і динамічна роль міжнародних організацій у галузі охорони і поліпшення навколишнього середовища;

- наукова обгрунтованість екологічних заходів;

- контроль за додержанням узгоджених між державами екологічних вимог;

- доступ громадськості до екологічної інформації й розв’язання екологічних проблем;

- поширення екологічної інформації та відповідних знань серед населення;

- відшкодування шкоди, завданої довкіллю, зокрема на засадах “забруднювач платить”;

- мирне врегулювання екологічних спорів між суб’єктами міжнародного права навколишнього середовища;

- міжнародна відповідальність за екологічні правопорушення.

У Заключному акті наради по співробітництву в Європі охорона навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь розглядається як одне із завдань держави по забезпеченню добробуту народу і економічного розвитку. Цей обов’язок держав закріплений також у резолюції “Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь”, прийнятій 35-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН. Подальший розвиток принципи міжнародного права навколишнього середовища одержали в Декларації з навколишнього середовища і розвитку, прийнятій на конференції ООН у Ріо-де-Жанейро в 1992 році.

Право людини на життя у сприятливому навколишньому середовищі трансформувалося у право на здоров’я і плідне життя в гармонії з природою.

Принцип попередження, що одержує свій розвиток у теорії міжнародного права навколишнього середовища, у Декларації Ріо закріплений ширше - як обов’язок держав вживати заходів попередження серйозної та незворотної шкоди навколишньому середовищу та погіршення його стану.

Держави повинні застосовувати національний інструмент оцінки впливу на навколишнє середовище тих видів діяльності, що плануються і можуть мати суттєвий негативний вплив на довкілля.

Новим принципом, що був сформульований у Декларації Ріо, є принцип сталого розвитку, який означає, що сучасний економічний розвиток не повинен здійснюватись на шкоду інтересам навколишнього середовища. Для досягнення інтересів сталого розвитку охорона довкілля повинна складати невід’ємну частину процесу розвитку і не може розглядатися окремо від нього.

На конференції з навколишнього середовища і розвитку визнано, що розвинені держави несуть відповідальність за забезпечення сталого розвитку з врахуванням негативного впливу їхніх суспільств на навколишнє середовище в глобальному масштабі і технологій та фінансових ресурсів, якими вони володіють. Розвинені держави повинні передавати новітні технології, ділитися знаннями і ресурсами з країнами, що розвиваються, для досягнення цілей сталого розвитку.