Непсихотичнi форми 6 страница
- Характеристика колотих пошкоджень.
Колені рани. Колючими знаряддями, якими наносяться ушкодження, можуть бути шило, голка, складені ножиці, напильники та інші знаряддя. До колючих предметів відносяться цвяхи, кінці дроту, осколки скла. Загальними ознаками колючих знарядь є гострий кінець, стрижнева форма, які сприяють проколюванню шкіри, зануренню знаряддя в тканини на різну глибину. На поперечному зрізі стрижень буває різної форми: циліндричної, овальної, з гранями, може бути гладким, нерівним, шорсткуватим. Особливості знаряддя відбиваються на ушкоджених тканинах, органах, що дозволяє визначити знаряддя, а інколи – ідентифікувати його.
У колених ранах розрізняють вхідний отвір, рановий канал, іноді – вихідний отвір. Вхідний отвір коленої рани залежно від форми і виду колючого предмета може мати різний вигляд.
Колючі предмети в основному можна розділити на чотири види: плоскі, з гранями, конічні та атипові. Механізм дії колючих предметів полягає в розщепленні і розсуванні тканин при проникненні предмета в тіло.
Вигляд і форма вхідного отвору коленої рани, яка нанесена колючим предметом з гранями, залежить від кількості його граней. При великій кількості граней (понад 5) ушкоджуюча дія колючого предмета буде відповідати за формою конічному предмету (вхідний отвір буде щілино-подібний).
Вхідний отвір коленої рани, яка нанесена конічним чи циліндрично-конічним предметом, має щілиноподібну форму, рівні краї, інколи здерті стрижнем ранячого предмета.
Шкіра людини пронизана сполучно-тканинними волокнами, які мають певний напрямок на різних частинах тіла. Коли гострий кінець конічного предмета проколює шкіру, то тупий його стрижень розщеплює її внаслідок чого і утворюється щілиноподібний отвір, який розміщується завжди паралельно напрямку волокон.
Вхідний отвір коленої рани, яка заподіяна атиповим колючим предметом, має різну форму залежно від виду і стрижня цього предмета, але часто відповідає його поперечному розрізові.
На плоских кістках форма і величина ушкодження відповідають площині зрізу предмета, яким нанесена рана, що може мати велике значення для ідентифікації цього предмета. У кістковому ушкодженні інколи виявляють уламки колючого предмета, які потім можуть бути використані при його ідентифікації.
Краї колених ран, як правило, рівні і гладкі, але можуть бути і здертими. Вираженість здертості залежить від кута заточки гострого кінця і ребер колючого предмета, а також від того, наскільки гладенькими є його бокові поверхні.
- Характеристика колото-різаних пошкоджень
Колено-різані рани. Колюче-ріжучі предмети мають плоский клинок з одним чи двома гострими лезами і гострим кінцем (ножі, кинджали). Проникаючи в тіло гострим кінцем, колюче-ріжучі предмети, на відміну від колючих, не розщеплюють, а розрізають тканини своїм лезом чи лезами. У структурі колено-різаних ран також виділяють вхідний отвір, рановий канал і, можливо, вихідний отвір.
Вхідний отвір такої рани має лінійну форму, рівні, гладкі, нездерті і слабосинюшні краї. Лише інколи вони можуть мати нерівності, якщо рана нанесена в ділянці складок шкіри. Здирання може бути у вигляді вузької смужки з боку нахилу клинка при ударах під кутом. Здирання і синці з країв і навколо рани утворюються при повному зануренні клинка в тіло за рахунок дії борідки, обмежувача, кільця від самої рукоятки клинка. Тканевих перемичок між краями рани немає. Довжина вхідного отвору ножової колено-різаної рани, як правило, значно менша від її глибини. Кінці рани можуть бути гострими (при дії гострого з обох боків предмета – кинджала) або один гострим, інший притупленим (при односторонньо заточеному клинку – кухонний, складаний чи фінський ножі). Форма притупленого кінця рани, утвореного обушком, залежить від товщини обушка, його форми і способу нанесення удару (з тиском на обушок чи лезо). Якщо обушок проникає на глибину тільки своєю тонкою частиною (товщиною в 1 мм), то візуально кінець рани здається гострим, тоді як при дослідженні методом безпосередньої мікроскопії він явно заокруглений. При введенні того ж ножа на глибину широкою частиною обушка (понад 1 мм), кінець рани явно заокруглений, що видно без мікроскопа. При нанесенні рани ножем, обушок якого має однакову товщину на всій відстані не менше 2 мм, кінець рани з боку обушка роздвоєний, являє собою два коротких відгалуження, які відходять від кінців рани. При заокруглених ребрах обушка кінець рани може мати П-подібну форму.
Для встановлення особливостей клинка ножа (форми, ширини) запропоновано ряд методів. За розміром вхідного отвору рани судити про ширину леза дуже важко, бо довжина вхідного отвору часто збільшується за рахунок додаткового розрізу при витягуванні ножа, який може продовжувати основний розріз чи розміщуватися під тупим кутом. При дії ножа для основного розрізу характерні: наявність заокругленого чи П-подібного кінця; здирання навколо рани від травмування клинком, особливо борідкою основи клинка, при повному його зануренні; скошеність одного краю і нависання над ним іншого при введенні клинка під кутом з натиском на одну із поверхонь; відкладання іржі з країв ушкодження. Додатковий розріз завжди закінчується гострим кінцем, який переходить у надріз чи подряпину, в ньому відсутнє здирання, не спостерігається також і відкладання іржі.
Форма і розміри колюче-ріжучих предметів встановлюються за особливостями ранових каналів, які можуть бути досліджені за рентгенологічним методом (рановий канал заповнюється контрастною речовиною) чи фіксацією ранового каналу шляхом уведення в його отвір формаліну, інтенсивно забарвленого брильянтиновою зеленню чи тушшю.
На відносно компактних (щільних) тканинах (хрящі, серозні оболонки) рановий канал тією чи іншою мірою відображає особливості предмета, яким нанесена рана. Інколи на стінках ранового каналу в хрящах утворюються паралельні валики і борозни, які відтворюють рельєф леза клинка. Ці сліди можуть бути використані для ідентифікації колюче-ріжучого предмета.
Не так уже й рідко колюче-ріжучі предмети пошкоджують кістки. При ковзанні вістря чи леза клинка на кістках виникають надрізи надкісниці і подряпини компактної речовини. При введенні кінчика ножа в кістку утворюються насічки, які відображають особливості кінцевої частини клинка. У плоских кістках при сильних ударах виникають дірчасті переломи. Отвір на зовнішній пластинці часто відповідає формі і розмірам поперечного зрізу клинка на рівні його введення в кістку. Отвір на внутрішній пластинці частіше має великі розміри в результаті сколу кісткової речовини.
Довжина ранового каналу дорівнює довжині клинка або, частіше, менша за його довжину. Інколи рановий канал може бути більшим за довжину клинка за рахунок стиснення рукояткою м’яких тканин, наприклад, при ударах в передню черевну стінку.
Предмети, якими були нанесені чи могли бути нанесені ушкодження, обов’язково повинні піддаватися ретельному макро- і мікроскопічному дослідженню для встановлення на них часток ушкоджених тканин і органів тіла, крові, волосся, волокон одягу.
- Характеристика різаних пошкоджень
Різані рани. Різані рани наносяться гострим краєм предмета (лезом ножа чи бритви, осколком скла і т. ін.), коли ним проводять з натиском зверху. М’які тканини розсікаються і утворюється різана рана. Вона має лінійну форму, рівні, гладенькі, нездерті, слабосинюшні краї і гострі кінці. Довжина рани, як правило, за розмірами перевищує глибину. При витяганні гострого предмета з рани біля одного з її країв нерідко утворюються подряпини. Краї рани часто розходяться, рана зяє і має ніби веретеноподібний вигляд. Якщо лезо проходить через великі складки шкіри, надрізаючи тільки їх верхівки, то утворюються маленькі лінійні ранки, розділені між собою вузькими місточками неушкодженої шкіри.
Якщо ніж чи бритва мають зазубрини, то на вигляді рани це, як правило, не позначається. Якщо зазубрина зігнута і притуплена, то вздовж в основного рівного і гладкого краю рани може утворитися незначний розрив.
Зіяння різаних ран залежить від розміщення сполучнотканинних волокон шкіри і від положення частини тіла, на якій розміщена рана. Якщо різана рана пересікає волокна шкіри перпендикулярно, то зяяння її виражено сильніше, оскільки перерізані волокна скорочуються і тягнуть за собою краї рани. Якщо ж рана розміщена паралельно до волокон, то її зяяння менш виражене.
Поперечна різана рана в ділянці горла при вертикальному положенні шиї зяє помірно, при закиданні голови зяяння рани виражено різко.
Глибина різаної рани залежить від застосованої сили, гостроти леза і щільності тканин у місці поранення. У випадках, коли різана рана має значну глибину, на хрящах, кістках можна виявити надрізи у вигляді тонких смужок. Велика їх кількість свідчить про неодноразовість нанесення ушкоджень.
Для визначення напряму руху ріжучого предмета беруть до уваги велику глибину рани на її початку і велику кількість надрізів у її кінці. Крім того, на початку і в середині розрізу поперечно розміщене волосся над раною перерізається, тоді як над кінцевою частиною рани воно залишається неперерізаним. Різані рани рясно кровоточать. Потіки крові на одязі й тілі служать показником положення тіла в момент нанесення ушкоджень.
- Характеристика рублених пошкоджень.
Рубані рани. Рубані рани виникають при ударах гострим лезом важкого рублячого предмета. Як правило, вони наносяться сокирою, рідше – тесаком, шаблею та іншим рублячим знаряддям.
Рубані рани, внаслідок ваги рублячого предмета і значної сили удару, проникають глибоко в тіло. Тоді на кістках, які розміщені під тканиною утворюються лінії з рівними, гладкими краями і гострими кінцями-вруби, які нерідко супроводжуються переломами і тріщинами кісток, що є основною відмінністю рубаних ран від різаних.
Якщо на лезі сокири, якою нанесений удар, мали місце зазубрини, тоді від останніх по краю вруба можуть залишитися сліди у вигляді маленьких насічок чи відщеплених кісткових частинок, що можна використовувати при ідентифікації сокири. Дно рубаної рани роздроблене і різко синюшне.
Рубані рани, як правило, лінійної форми, а якщо удар наноситься під кутом – дугоподібної. Якщо сокира гостро заточена, то краї рани рівні, при затупленому ж лезі візуально краї можуть здаватися рівними, але при безпосередній мікроскопії виявляються їх здертості і виступи. Здертості утворюються в результаті того, що шкіра не тільки розрізається, але і роздавлюється внаслідок її стиснення між лезом і прилягаючою кісткою. Інколи на здертих ділянках може спостерігатися темна перервана смуга забруднення (від обтирання щік сокири об краї рани).
Кінці ран залежать від характеру занурення леза в тканини. Якщо воно занурилося лише середньою своєю частиною, а носок і п’ятка залишилися поза шкірою, то обидва кінці рани будуть гострі. Якщо сокира занурилась у рану носком чи п’яткою, то проявляється клиновидна дія сокири і кінець рани набуває П-подібної форми. Якщо ж у шкіру занурюється лезо сокири з носком і п’яткою, то утворюються два П-подібні краї.
Ушкодження рублячими предметами найчастіше бувають на голові в результаті убивства і самогубства. Крім того, в практиці зустрічаються рубані ушкодження пальців рук і ніг (при каліченні членів).
- Механічна асфіксія, основні питання, які вирішуються при судово-медичної експертизі.
Під асфіксією розуміють порушення газообміну, яке настає внаслідок кисневого голодування з накопиченням в організмі вуглекислоти. Під механічною асфіксією розуміють такий вид асфіксії, при якому порушення процесів газообміну в організмі виникає в результаті дії зовнішніх факторів, що утруднюють доступ повітря в дихальні шляхи. Залежно від характеру і місця прикладання сили розрізняють сім видів механічної асфіксії: 1) повішення, 2) задушення петлею, 3) задушення руками, 4) закриття отворів рота і носа, 5) закриття дихальних шляхів сторонніми предметами і блювотними масами, 6) стиснення грудної клітки і живота, 7) утоплення.
Згідно з сучасними даними при асфіксії в організмі відбуваються значні порушення обміну речовин, серцево-судинної діяльності, дихання, центральної нервової системи. Ступінь їх вираженості залежить від виду механічної асфіксії, її тривалості, стану організму та інших моментів, які зумовлюють морфологічні зміни, і виявляються при дослідженні трупів осіб, які загинули від механічної асфіксії.
При прижиттєвому перебігу асфіксії виділяють ряд стадій. Основні з них такі: 1) задишка; 2) сильні судоми; 3) короткочасний спокій; 4) термінальне дихання; 5) зупинка дихання і серцевої діяльності. Ці стадії характерні для всіх видів механічної асфіксії, хоча в інтенсивності і тривалості кожної з них можуть бути відхилення. Весь період, як правило, продовжується 5-8 хв., інколи більше, закінчуючись летальним наслідком.
У зв’язку з викладеним виникає питання: в якій із названих стадій можливе збереження життя людини?
Природно, що чим раніше буде вжито заходів до відновлення життєвих функцій організму, тим більше шансів на щасливий кінець.
У спеціальній літературі і медичній практиці відомо багато випадків, коли людям удавалось зберегти життя не тільки при короткочасній (3-4 хв.), але й при більш тривалій асфіксії (10-15 і навіть 30-45 хв.).
Практика показує, що не завжди людина, яка на перший погляд позбавлена ознак життя, є дійсно мертвою. Своєчасним наданням медичної допомоги можна зберегти життя людині, яка перебуває в термінальному стані, причому послідовність відновлення життєвих функцій при асфіксії протікає в порядку, зворотному процесу вмирання. Спочатку відновляється функція бульбарних центрів, потім спинного і середнього мозку і, нарешті – кори великих півкуль.
У осіб, які перенесли асфіксію, поряд зі змінами, що викликані безпосередньою дією механічного фактора (странгуляційна борозна, синці, садна на шиї, переломи хрящів гортані і т. ін.), відзначаються також порушення функцій центральної нервової системи, внутрішніх органів. Останні проявляються втратою свідомості, наявністю судом і збудженістю, розладом пам’яті, амнезією з дезорієнтуванням, конфабуляціями, псевдоремінесценціями.
Інколи відзначаються і соматичні розлади – пневмонія, ішемія міокарду, набряк легенів, набряк мозку, втрата зору, слуху, парези сфінктерів та інші явища. Причому ступінь їхньої вираженості залежить від глибини і тривалості асфіксії. При легкій, короткочасній асфіксії вони порівняно швидко проходять. При глибокій і тривалій асфіксії ці явища стійкі, носять затяжний характер, а інколи після виведення із асфіксичного стану через кілька днів можуть закінчитися смертю, зумовленою різними причинами (набряк легенів, мозку, ішемія міокарда, пневмонія і т. ін.).
При дослідженні трупів осіб, які загинули від механічної асфіксії, перш за все звертають увагу на ряд морфологічних змін, які виявляються як при зовнішньому дослідженні, так і при розтині трупа, сукупність яких і дозволяє судити про асфіктичний характер смерті (загальноасфіксичні ознаки смерті).
До таких ознак належать:
1) рясні темно-фіолетового кольору трупні плями;
2) ціаноз обличчя, причиною якого є застій крові в малому колі кровообігу;
3) дрібнокрапкові крововиливи на фоні трупних плям і на слизових оболонках повік;
4) мимовільне сечовиділення і дефекація;
6) темна і рідка кров у порожнинах серця та судинах;
7) переповнення кров’ю правої половини серця внаслідок застою крові в малому колі кровообігу;
8)повнокрів’я внутрішніх органів, наявність якого пояснюється частково застоєм крові в малому і великому колах кровообігу;
9) підплевральні і підепікардіальні дрібнокрапкові темно-червоного кольору крововиливи (плями Тардьє), причина утворення яких до теперішнього часу точно не встановлена, незважаючи на численні дослідження. Більшість авторів схильні думати, що вони утворюються від сильного підвищення кров’яного тиску і порушення цілісності капілярів під час судом. Останніми роками встановлено, що при асфіктичному стані порушується проникність судинної стінки, чим і пояснюється наявність багатьох крововиливів при смерті від асфіксії, які виявляються не тільки на поверхні легенів і серця, але й на інших органах і тканинах, слизових і серозних оболонках.
Слід зазначити, що серед перелічених ознак немає жодної патогноманічної тільки для асфіксії. Більшість із них може спостерігатися у випадках швидкого настання смерті. Лише сукупність ознак при наявності видової, яка характеризує конкретний вид механічної асфіксії, може дати можливість встановити причину смерті.
- Утоплення, основні питання, які вирішуються при судово-медичної експертизі.
Утоплення – це один із видів механічної асфіксії, при якій механічним фактором, що викликає це явище, є яка-небудь рідина, яка попала в дихальні шляхи. Причому рідина може бути самою різноманітною: вода, нафта, вино і т. ін. Найчастіше утоплення трапляється у воді. Втопитися можна навіть у невеликій її кількості, досить, щоб у воду було занурено тільки обличчя. Зустрічаються випадки утоплення не тільки в річках, озерах, морях, басейнах тощо, але й у калюжі води, бочці і т. ін. При попаданні у воду людина спочатку затримує дихання (передасфікстичний період). При спробах дихати вода надходить до рота, і часто утопаючий ковтає її. Проходить кілька секунд, а інколи і хвилин (при великій витривалості і тренованості), і людина починає дихати у воді (період задишки). При першому вдиху вода проникає до гортані, в результаті подразнення слизових оболонок настає кашель. Внаслідок збовтування води, повітря і слизу в дихальних шляхах відбувається утворення дрібнобульбашкової піни, яка постійно викидається з дихальних шляхів. Після цього настає короткочасна зупинка дихання, потім – термінальне дихання і, нарешті, зупинка дихання. Тривалість утоплення – 4-5 хв.
Діагностика смерті від утоплення передбачає дослідження цілого ряду ознак, які характеризують цей вид механічної асфіксії. Причому у свіжих випадках діагностика утоплення не викликає особливих труднощів і навпаки, при розвитку гниттєвих процесів, коли всі ознаки поступово зникають, діагностика утоплення становить великі труднощі. При дослідженні трупів осіб, витягнутих з води, слід звернути увагу на виявлення двох груп ознак: 1) ознаки перебування трупа у воді; 2) ознаки утоплення. Перш за все на трупі виявляються зміни, які свідчать про перебування трупа у воді. Вони бувають як у випадках утоплення, так і у випадках, коли у воду кидають труп людини, яка померла від інших причин.
Такими ознаками перебування трупа у воді є: мокрий одяг, мокра шкіра, наявність мулу і піску в природних отворах, а також явища мацерації шкіри, ступінь вираженості якої залежить від тривалості перебування у воді, температури навколишнього середовища, віку та індивідуальних особливостей організму.
До ознак, які свідчать про утоплення, належать: наявність біля отворів рота і носа дрібнобульбашкової стійкої піни, яка заповнює просвіт дихальних шляхів і поступово виділяється з них (ознака Крушевського).
У шлунково-кишковому тракті, а також у дихальних шляхах міститься велика кількість рідини, в якій настало утоплення. Легені збільшені в об’ємі, в результаті чого нерідко на поверхні легенів видно відбитки ребер. Проникаючи в альвеоли, вода викликає зміни, які добре констатуються при гістологічному дослідженні, а саме: осередкова емфізема, набряки, розриви міжальвеолярних перегородок, перибронхіальні крововиливи.
Вода і часточки, які в ній містяться, попадають в альвеоли, потім – у пошкоджені судини, проникають у потік крові, в силу чого кров розріджується. На поверхні легенів під плеврою виявляються блідо-рожеві, розпливчасті крововиливи, які називаються плямами Расказова-Лукомського-Пальтауфа. У плевральній і черевній порожнинах виявляється підвищена кількість транссудатної рідини, яка утворилась внаслідок процесів дифузії. Рідина, в якій наступило утоплення, виявляється також і в пазусі основної кістки черепа.
Важливе значення для діагностики утоплення має виявлення діатомового планктону у внутрішніх органах трупу. Діатомеї – це одноклітинні водорослі, які мають міцну мінеральну оболонку (панцир). Вони проникають при утопленні разом із водою в легені, а потім і в кров’яне русло і розносяться по всьому організму. Для виявлення діатомового планктону в стерильну посудину кладуть вирізаний шматок діафізу стегнової кістки довжиною 10-15 см (інструментарій попередньо промивають дистильованою водою). Для виявлення планктону і співставлення його з планктоном водоймища, звідки був вилучений труп, беруть 200 г легеневої тканини, при цьому слідчому потрібно взяти пробу води із водоймища, у якому знайдено труп, для дослідження її в тій же лабораторії, як правило, хімічній.
Іноді досліджують м’язи серця, нирки, рідину із пазухи основної кістки. Виявлення частин планктону у внутрішніх органах (крім легенів, куди він може попасти і посмертно) надійно свідчить про утоплення, оскільки посмертно вони проникнути в ці органи не можуть. Усі перелічені ознаки утоплення з часом зникають. Піна із дихальних шляхів зникає через 2-3 дні, крововиливи на легенях стають непомітними вже через 7-10 днів. Через 2-3 тижні внутрішні органи піддаються різким гниттєвим процесам, особливо в літній період. У таких випадках діагностика утоплення надзвичайно ускладнена, і єдиною ознакою його служить діатомовий планктон у кістковому мозку та у внутрішніх органах.
Не всякий труп, вилучений з води являє собою жертву утоплення. Інколи смерть настає у воді від інших причин, наприклад, від крововиливу в мозок, довільного розриву серця з тампонадною серцевою сумкою і т. ін. На трупі, вилученому з води, можуть виявлятися різні ушкодження – забиті рани, ушкодження кісток, інколи – петлі на шиї з прив’язаним до них вантажем.
Питання про механізм цих ушкоджень вирішується індивідуально з урахуванням їхнього характеру, локалізації, особливостей організму, а також старанним вивченням усіх матеріалів справи.
Одним із важливих питань при експертизі утоплення є встановлення часу перебування трупа у воді. Це питання може бути вирішене на основі явищ мацерації. У результаті дії води епідерміс шкіри набрякає, зморщується, блідніє, потім розпушується, губить зв’язок з дермою, відшаровується. Явища мацерації найкраще помітні на підошвах і долонях, тобто там, де епідерміс товщий.
Залежно від часу перебування трупа у воді явища мацерації проявляються по-різному. Враховуються й інші фактори, а саме: температура води, наявність чи відсутність одягу тощо. Практика показує, що в літній період при температурі води +20-22 °С початкові явища мацерації проявляються вже через 30-40 хв., повне відділення епідермісу разом з нігтями у вигляді “рукавички смерті” відбувається через 4-5 діб. У зимовий період при температурі води +2-4 °С перші явища мацерації проявляються до кінця доби, а повне відділення епідермісу – до кінця місяця.
Наявність сировидного мастила на трупах новонароджених охороняє шкіру від мацерації. Перші її ознаки на трупах новонароджених з’являються на 3-4 день, а повне відділення епідермісу – на кінець 2-го місяця влітку, 5-6-го – взимку
- Вогнепальні пошкодження, основні питання, які вирішуються при судово-медичної експертизі.
Під вогнестрільними розуміють ушкодження, які виникають при пострілі зі всіх видів вогнестрільної зброї, від вибухів боєприпасів (патронів, гранат, мін, вибухових речовин) чи їх частин (капсулів, запалів, детонаторів). Частота вогнестрільних ушкоджень залежить від кількості вогнестрільної зброї, яка є в населення. У нашій країні користуватися вогнестрільною зброєю дозволяється тільки окремим категоріям працівників, причому тільки при виконанні ними службових обов’язків. Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність за незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення і збут вогнестрільної зброї, боєприпасів і вибухових речовин (ст. 222), а також за необережне зберігання вогнестрільної зброї і боєприпасів. Усі ці заходи спрямовані на попередження випадкових чи навмисних вогнестрільних ушкоджень. Але випадки вогнестрільної травми в судово-медичній практиці зустрічаються не так рідко. З погляду необхідності вирішення багатьох складних спеціальних питань у цьому плані виникає багато ускладнень.
Зокрема, постійне вдосконалення бойової техніки (вогнестрільної зброї і боєприпасів) вимагає від судово-медичного експерта регулярного поповнення знань про особливості ушкоджень, які заподіюються при пострілах із нових систем зброї.
Вогнестрільна зброя поділяється на: артилерійську і стрілкову.
У судово-медичній практиці найчастіше зустрічаються ушкодження, які виникають при пострілах із ручної стрілкової зброї, яка розрізняється:
за призначенням:
- бойова (автомати, карабіни, гвинтівки, пістолети);
- мисливська (рушниці: одно-, дво-, триствольні);
- спортивна (гвинтівки, пістолети, револьвери);
- спеціальна (сигнальні і будівельно-монтажні пістолети);
за виготовленням:
- штатна;
- саморобна (самопали);
- дефектна (обрізи);
за довжиною ствола:
- довгоствольна (автомати, карабіни);
- короткоствольна (пістолети, револьвери);
за характером ствола:
- нарізна (гвинтівки, автомати, пістолети);
- гладкоствольна (мисливська зброя);
- комбінована (мисливська, спортивна зброя);
механізмом пострілу:
- автоматична (автомати);
- напівавтоматична (пістолети, карабіни);
- неавтоматична (мисливські рушниці);
за діаметром ствола (калібром):
- малокаліберна (4-6 мм);
- середнього калібру (7-9 мм);
- великокаліберна (понад 9 мм).
Залежно від кінетичної енергії кулі розрізняють розривний, пробивний, клиноподібний і забивний пояси.
Розривна (дробляча) дія характеризується тим, що куля, яка має велику енергію, дробить і руйнує щільні середовища (кістки, хрящі, внутрішні органи, шкіру). При пробивному поясі куля діє за типом пробійника, утворюючи в ушкоджених щільних середовищах дефект “мінус – тканина”; при клиновидному – діє як клинок, розщеплюючи і розсовуючи тканини. Забивна дія проявляється на злеті, коли куля, втративши кінетичну енергію в момент удару по шкірі може викликати синець, садно, а інколи поверхневу рану.
При вогнестрільних пораненнях велика енергія кулі у вигляді ударної хвилі миттєво передається навколишнім тканинам, спричиняючи їхнє коливання. При цьому вслід за кулею, яка рухається, утворюється пульсуюча порожнина, яка передає коливальні рухи на сусідні органи і тканини. Тому дія кулі на тіло людини складається із прямої дії (удару) і бокової дії (дії енергії, яка передається в усі боки).
При попаданні кулі в органи, які мають рідкий чи напіврідкий вміст, спостерігається гідродинамічна дія кулі, тобто куля передає енергію нестискуваному середовищу, в усі боки з однаковою силою, і ці органи (серце в стані діастоли, наповнений сечовий міхур та ін.) розриваються на шматки.
При експертизі вогнестрільних ушкоджень велике значення для слідства має вирішення таких питань:
1. Чи є ушкодження вогнестрільними?
2. Яка рана є вхідною, а яка вихідною?
3. Який напрям ранового каналу?
4. Із якої відстані проводився постріл?
5. Із якої зброї проводився постріл?
6. Яка послідовність нанесення вогнестрільних ран?
7. Своєю чи чужою рукою заподіяно поранення?
8. Чи здатний смертельно поранений до самостійних дій?
9. Яким було положення загиблого і особи, яка стріляла, в момент пострілу?
Крім того, залежно від конкретних обставин можуть бути поставлені також інші питання.
Вирішення перерахованих питань грунтується на детальному дослідженні всіх виявлених ушкоджень на одязі, шкірі і по ходу ранового каналу.
Питання про характер поранення вирішується на основі вивчення особливостей вхідних і вихідних отворів.
Визначення же характеру кульових отворів безпосередньо пов’язане зі встановленням відстані пострілу, оскільки зі зміною дистанції пострілу змінюється і вигляд вхідних, а інколи і вихідних отворів.
- Види дистанції пострілу.
У судовій медицині та криміналістиці розрізняють три дистанції пострілу: 1) впритул, 2) з близької відстані, 3) із неблизької відстані.
Постріл впритул. Під пострілом впритул розуміють такий постріл, коли дульний зріз зброї стикається із тілом чи одягом, який покриває тіло людини. Розрізняють щільний чи герметичний притул, притул під кутом і притул на стикання чи майже притул (негерметичний притул), коли дульний зріз зброї перебуває на відстані від мішені в межах 0,5 см.
Форма вхідного отвору на шкірі при пострілі впритул буває різною залежно від локалізації. При пострілі в ділянку тіла з кістковою прокладкою (череп, лопатка, груднина і т. ін.) вхідний отвір має, як правило, форму рваної рани – хрестоподібну, зірчасту, що зумовлено механічною, розривною дією газів, які вирвались із каналу ствола, поширюються під шкірою з утворенням кишенеподібних порожнин, відшаровують шкіру від тканин, розміщених нижче, піднімають її і розривають на окремі шматки. При зіставленні шматків розірваної шкіри в центрі, як правило, виявляють півмісячні виїмки від кульового отвору.
При пострілах у м’які, легко податливі тканини, вхідний отвір часто буває круглої чи овальної форми. Оскільки гази проникають під шкіру, відбувається її відшарування від підлягаючих тканин на 1-2 см. Розміри дефекта “мінус-тканина” в таких випадках у 2-3 рази більші за калібр зброї. Це зумовлено тим, що при пострілі впритул пробивну дію має не тільки куля, але й гази.
Щодо вхідного отвору при пострілі впритул судово-медична практика і численні дослідження показують, що як би щільно не притискувався дульний зріз зброї до шкіри, в момент пострілу при віддачі зброї через щілину, яка утворюється, проривається частина кіптяви, в результаті чого краї вхідного отвору радіусом в межах 2-3 см вкриті густим нальотом кіптяви.
Основна ж маса кіптяви, порошинок та інших додаткових факторів пострілу проходить у рановий канал, який є безпосереднім продовженням каналу ствола, де і виявляється при подальшому дослідженні. Окис вуглецю, що входить до складу порохових газів, проникаючи в рановий канал і з’єднавшись з гемоглобіном крові, утворює карбоксигемоглобін, який забарвлює м’які тканини початкової частини ранового каналу в яскраво-червоний колір.
Однією з важливих інформативних ознак пострілу впритул є так звана “штанцмарка” – відбиток дульного зрізу. Механізм його утворення пояснюється тим, що гази, які проникають із кулею, поширюючись у підшкірній клітковині, підіймають шкіру і ударяють її об площину дульного зрізу, в результаті чого відбувається відповідне ушкодження епідермісу з наступним посмертним підсиханням цієї ділянки шкіри. Причому вираженість відбитка залежить від щільності притискування дульного зрізу, а також від того, вкрите тіло одягом чи ні. За наявності одягу “штанцмарка” може бути неповною, а часто і зовсім відсутньою. Відбиток дульного зрізу часто вкритий підсохлою кров’ю, кіптявою, які слід акуратно очистити.
Значення “штанцмарки” досить велике. Перш за все наявність її свідчить про постріл впритул; форма і особливості відбитка дульного зрізу дозволяють встановити систему зброї, а також її положення в момент пострілу. Якщо в момент пострілу зброя була приставлена під кутом, то порохові гази, частково прориваючись у відкритий простір кута, утворюють трикутну чи овальну ділянку закопчення.
Постріл на близькій відстані. Під близькою відстанню слід розуміти таку дистанцію, при якій навколо вхідного отвору є сліди дії додаткових факторів пострілу: полум’я, газів, кіптяви, порошинок і коли відсутні ознаки пострілу впритул.
Залежно від системи зброї ця відстань буде різною. Для одних видів зброї (сильного бою, довгоствольної) вона може обчислюватись у межах 1-1,5-2 м, для інших (короткоствольної, слабкої сили бою) – 50-80 см. Дальність польоту додаткових факторів залежить від системи зброї, ступеня її зношеності, сили бою, довжини ствола, кількості і якості пороху в патроні.
У момент пострілу біля зрізу зброї внаслідок вибуху продуктів неповного згорання пороху при зіткненні їх з киснем повітря з’являється полум’я. Його наявність залежить від виду пороху. Чорний чи димний порох дає значне полум’я і багато розпечених незгорілих порошинок, яким властива термічна дія і які можуть викликати опалення волосся і навіть загорання одягу.
Бездимний порох згорає більше, і його термічна дія виражена менше. Лише інколи спостерігаються опалені ворсинки одягу і пушкового волосся шкіри.
Вхідний отвір при пострілі з близької відстані має круглу чи овальну форму (залежно від кута пострілу) з дефектом “мінус-тканина”, навколо отвору розміщується наліт з кіптяви і порошинок або одних порошинок (залежно від відстані пострілу).
Гарячі порохові гази, які вилітають із каналу ствола разом з частинками кіптяви і порошинок, мають забивну дію, викликаючи утворення навколо вхідного отвору пергаментних плям радіусом 3-5 см.
Пергаментні плями буруватого кольору, як правило, розміщуються під густим шаром кіптяви і спостерігаються при пострілах з дистанції 8-10 см. Кіптява долітає на відстань 20-40 см. Хімічний склад її залежить від виду пороху: кіптява від димного пороху складається із вуглинок, бездимного – з різних металів (сурми – від ударного складу капсуля; міді – від гільзи; свинцю, цинку, нікелю – від кулі; заліза – від каналу ствола).
Інтенсивність зони закопчування неоднакова, в ній відзначаються концентричні і радіальні темні і світлі ділянки. Залежно від дистанції пострілу інтенсивність і діаметр закопчування різні. Чим з ближчої дистанції постріл, тим інтенсивніший наліт кіптяви і менший радіус її поширення.
Оскільки при пострілах повне згорання пороху не відбувається, то незгорілі чи частково згорілі порошинки, вилітаючи з каналу ствола, при близьких відстанях пострілу виявляються навколо вхідного отвору. Вони можуть ушкоджувати шкіру, а інколи й укорінюватися в її товщу, утворюючи ділянки порохової імпрегнації. Порошинки досягають об’єктів при пострілах із короткоствольної зброї (пістолети, револьвери) на відстані 70-80 см і 1-2 м – при пострілах із довгоствольної зброї (гвинтівки, карабіни, мисливська зброя). Якщо виникає необхідність визначити відстань точніше в одиницях виміру і у справі відома зброя, з якої стріляли, то необхідно провести експериментальні постріли тими ж боєприпасами і співставити характер розміщення додаткових факторів при досліджуваному та експериментальному пострілах.
За відсутності додаткових факторів пострілу у висновках слід зазначити, що ознак пострілу на близькій відстані не виявлено. Їхня відсутність може бути зумовлена наявністю різних прокладок, які затримують на своїй поверхні додаткові фактори пострілу.
Постріл з неблизької відстані. Під пострілом з неблизької відстані розуміють таку дистанцію, коли на тіло діє тільки снаряд (куля), а додаткові фактори пострілу (кіптява, порошинки) не виявляються. Для короткоствольної зброї вона починається за межами 80-100 см, для довгоствольної – понад 1,5-2 м.
Установити конкретно неблизьку відстань в одиницях виміру (5, 10 м тощо) за характером вхідного кульового отвору неможливо. Вхідний отвір при неблизькій відстані має круглу чи овальну форму з дефектом тканини, який, як правило, відповідає калібру зброї, обідком здирання і обідком забруднення (обтирання). Дефект “мінус-тканина” у вхідному отворі зумовлений пробивною дією кулі, обідок здирання виникає в результаті ударної дії кулі, що здирає краї вхідного отвору, які потім підсихають, набуваючи бурого кольору і пергаментної щільності. Наявність обідка забруднення пояснюється тим, що куля, проходячи через канал ствола, збирає на своїй поверхні частинки змазки, кіптяви, металів та інших елементів і залишає їх на краях вхідного отвору.
Обідок забруднення візуально, як правило, не виявляється. Для його виявлення застосовуються додаткові методи дослідження (контактно-дифузійний, спектрографічний), які дозволяють встановити не лише наявність, але й хімічний склад металів, часточки яких лишаються на обідку забруднення.
При неблизькій відстані пострілу навколо країв вхідного отвору інколи спостерігається відкладання кіптяви. Вона помітна лише на внутрішніх шарах одягу чи шкіри, на зовнішньому ж шарі слід кіптяви відсутній. Це явище отримало назву феномена Виноградова. Воно пояснюється тим, що при великій швидкості польоту кулі (понад 500 м/сек) частина кіптяви, яка супроводжує кулю так званою вихровою доріжкою, розсіюється між шарами одягу, осідає на його вивороті, де легко виявляється при візуальному дослідженні.
Вихідні отвори при всіх дистанціях пострілу, на відміну від вхідних, мають найчастіше щілеподібну, зірчасту, кутову форму, зрідка – неправильно-овальну, як правило, без дефекта тканини, оскільки куля при виході діє клиновидно. Лише у випадках, коли вона зберігає до моменту виходу значну кінетичну енергію, може виникнути дефект тканини, але він завжди менший, ніж у вхідному отворі. Обідків забруднення і здирання у вихідному отворі, як правило, немає. Тільки рідко, коли в момент виходу кулі краї вихідного отвору ударяються об якийсь твердий предмет, вони можуть здиратися і забруднюватися. Але характер здирання і забруднення буде зовсім іншим, ніж у вхідного отвору. Ретельне дослідження всіх ознак дозволяє відрізнити вхідний отвір від вихідного.