Питання 2. Розвиток класичної політичної економії

Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної політичної економії

Економічна наука як система знань виникла з появою капіталістичного способу виробництва і формуванням ринку, насамперед в Англії і Франції. У результаті грабіжницького процесу експропріації селянство втрачало землі і поповнювало армію найманої праці. У промисловості у різних галузях поширювалось мануфактурне виробництво. Важливою галуззю застосування капіталу стала зовнішня торгівля . Англія займалась грабіжництвом колоній, збагачуючи буржуазію.

Капітал підкорив собі економіку, перебудував усі суспільні відносини. У торговельній політиці панував меркантилізм . З розвитком мануфактур виникли нові джерела прибутку. У ХVІ ст. стало зрозумілим, що теорія і практика не відповідають один одному. Підкорення торговельного капіталу промисловому вимагало заміни теорії меркантилізму, яка ідеалізувала сферу обігу. Так розпочинається критика меркантилізму, і виникає класична політична економія, перед якою були поставлені питання :

· звідки береться багатство у буржуазному суспільстві;

· формулювання відносин капіталістичного виробництва у вигляді категорій і законів;

· довести, що ці закони більш зручні для виробництва багатства, ніж закони феодального суспільства.

На відміну від меркантилістів, які займались узагальненням поверхових явищ, які відбуваються у сфері обігу, класична політична економія вивчала внутрішні економічні зв'язки. Теоретичні дослідження переносяться від обігу до виробництва. Джерело суспільного багатства вбачають не в обміні, а у виробництві – праці, яка водночас і є мірилом вартості (трудова теорія вартості).

За загальноприйнятою оцінкою класична політекономія зародилась в к. ХVІІ (Англія) – початку ХVІІІ ст., а вичерпала свої можливості в останній третині ХІХ ст. Умовно класичну школу можна розділити на чотири періоди:

1. З кінця ХVІІ до другої половини ХVІІІ ст. Це етап істотного розширення сфери ринкових відносин, аргументованого спростування ідей меркантилізму. Головні представники цього періоду – У. Петті та П. Буагільбер, школа фізіократів.

2. Остання третина ХVІІІ ст. панує вчення про „природний порядок”, стихійну дію об’єктивних економічних законів – А. Сміт, Д. Рікардо

3. Перша половина ХІХ ст. глибока переробка та переосмислення основних ідей і концепції А. Сміта. Представники – Д. Мілль, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Н. Сеніор.

4. Завершальний етап класичної політекономії – друга половина ХІХ ст. – К. Маркс, Ф. Енгельс узагальнили кращі досягнення школи. В цей час з’являються більш прогресивні напрямки економічної думки – „маржиналізм” (к. ХІХ ст.) та „інституціоналізм” (початок ХХ ст.)

Головні ознаки:

1. Використання концепції економічного лібералізму, котра базується на принципах невтручання держави в економічні процеси, необмеженої свободи конкуренції підприємців.

2. Переважає аналіз проблем сфери виробництва у відриві від сфери обігу, що стало причиною недооцінки закономірного зв’язку між даними сферами.

3. Виробка і застосування прогресивних методологічних прийомів дослідження включаючи причинно-наслідковий (каузальний), дедуктивний, індуктивний, логічну абстракцію.

4. На відміну від меркантилісті намагались виявити механізм формування вартості товарів та коливання цін на ринку не в зв’язку з „істотною природою” грошей та їх кількістю в країні, а в зв’язку з витратами виробництва (кількістю затраченої праці). Але витратний принцип визначення рівня цін не враховував потреб споживачів в тому чи іншому благі. Серед функцій грошей виділяють головну – засіб обігу.

5. Категорія „вартість” визначалась єдиною вихідною категорією економічного аналізу. Таке спрощення аналізу і систематизації привело до пошуку лише внутрішніх причин господарського добробуту без врахування психологічних, моральних, правових та інших факторів соціального середовища.

6. Досліджують проблему економічного зростання і підвищення добробуту населення, намагаються обґрунтувати динамізм і рівноважний стан економіки країни. Але при цьому не використовують математичний аналіз, методи математичного моделювання.

7. Гроші, котрі традиційно вважалися штучним винаходом людей, в період класичної економії визнані товаром.

Виникнення класичної політичної економії в Англії та у Франції

Як учасник завоювання Ірландії Англією Петті залишив своїм нащадкам близько 50 тис. акрів землі, а економічній науці – цілий ряд економічних трактатів (60 – 80-і рр. ХVІІ ст. "Трактат про податки і збори" 1662 р., "Політична арифметика" 1676 р., "Дещо про гроші" 1682 р. Якщо у ранніх працях Петті легко знайти меркантилізм, то в останніх його не має.

У процесі досліджень економічних відносин використовував новий метод-прагнув проникнути у глибину явищ , намагався перейти від опису явищ до аналізу їх суті, показати причинну залежність економічних явищ. Таким чином поклав початок розробці методу наукової абстракції в економічній теорії.

Основою господарства вважав матеріальне виробництво (у ньому створюється багатство), а сфера обігу забезпечує його розподіл .

Вперше чітко формує принципи трудової теорії вартості. Джерелом вартості є праця. Цьому присвячене його вчення про "природну ціну".

"Природна ціна" – вартість тієї кількості благородного металу, яка обмінюється на вироблений товар. Помилка Петті: вважав що вартість створюється не всякою працею, а тільки тією, яка витрачається на виробництво золота і срібла (прирівнює вартість товарів і вартість благородного металу). Петті ще не відрізняв мінової вартості і вартості від ціни.

Заробітну плату зводив до мінімуму засобів існування. І хоча ця теза сама по собі невірна, однак заслуга Петті полягає у тому, що він підходить до проблеми зарплати економічно, хоче визначити об'єктивно її величину.

Прибуток підприємців і землевласників характеризує поняттям „рента”, яка є надлишком над витратами виробництва . Дав перше розуміння диференційної ренти, вважаючи, що вона виникає у сільському господарстві у зв'язку з різною родючістю ділянок землі і різним місце розташуванням відносно ринків збуту.

Поставив, але не розв'язав проблему грошового обігу. Був прихильником кількісної теорії грошей, дійшов до висновку, що зайва кількість грошей в обігу є шкідливою.

У галузі економічної політики залишався у полоні меркантильних ідей. Він надавав великого значення розвитку зовнішньої політики й активного торгового балансу для залучення багатств в Англію.

П'єр Лепезан де Буагільбер (1646 – 1714)– родоначальник політичної економії у Франції.

Головні роботи – "Роздрібна торгівля у Франції", "Подробиці про Францію в період царювання Людовика 14" та ін.

Намагається розібратися у причинах низького рівня життя у провінціях Франції на рубежі ХVІІ – ХVІІІ ст. Бачив тяжке становище села й оголосив себе "адвокатом сільського господарства" (саме з цих позицій підходив до розгляду економічних питань). Засуджує меркантилізм, висловлювався за високі ціни на хліб, які б відповідали інтересам селян і земельних власників і покривали витрати виробництва.

Створив свою „систему” – серія реформ буржуазно-демократичного характеру.

1. Пропонує провести податкову реформу – зміну регресивної форми оподаткування на пропорційну або прогресивну.

2. Пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень, що розширить внутрішній ринок, що сприятиме поділу праці, посиленню обігу товарів і грошей.

3. Рекомендував дозволити необмежений вивіз хліба за кордон і заборонити ввезення його із-за кордону.

Економічні закономірності шукав не в сфері обігу, а в сфері матеріального виробництва, основою якого вважав сільське господарство. Не розумів прогресивної ролі капіталізму, не зрозумів природу товарного виробництва .

Особлива заслуга теорії Буагільбера – є родоначальником трудової теорії вартості у Франції. Зробив спробу дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. Вважав, що за допомогою вільної конкуренції встановлюються правильні пропорції у розподілі праці між різними галузями господарства. Розрізняв "істину вартість", в основі якої лежить кількість затраченої праці, і ринкову ціну, яка відхиляється від цієї вартості внаслідок грошей, що опосередковують обмін товарів. Отже, гроші є причиною того, що товари обмінюються. Тому пропонував замінити метал паперовими грошима, сподіваючись таким чином повернутися до справедливого обміну. Протиставлення товару і грошей розвинув майже через 100 років французький економіст-соціолог П.Ж.Прудон.

Економічне вчення А. Сміта

У боротьбі з феодалізмом, спираючись на економічні інтереси молодої промислової буржуазії, англійська класична політекономія в особі А.Сміта і Д. Рікардо досягла свого апогею і мала величезний вплив на весь подальший розвиток політекономії. Класична школа оголосила феодальний лад таким, що гальмує розвиток суспільства, і вимагала такого устрою, який відповідав би природі людини .

Адам Сміт (1723 – 1790) – типовий ідеолог англійської буржуазії мануфактурного періоду. Він найбільш чітко сформулював основні принципи буржуазних відносин. Головна праця ''Дослідження про природу і причини багатства народів" .(1776 р.)

Сміт стверджував, що економічні явища регулюються стихійно і об'єктивними законами. Існує так званий "природний порядок". Закликав до ''природної свободи” в економіці, усілякої монополії і втручання держави в економіку.

Критикує меркантилізм. Вимагає звільнення від усіх напівфеодальних обмежень у промисловості, сільському господарстві і зовнішній торгівлі.

Досягнення: чистий доход створюється не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості (іншому виді матеріального виробництва ).

Метод Сміта має двоїстий характер. З одного боку, це метод внутрішній, або езотеричний, а з другого – метод зовнішній, або екзотеричний. Застосовуючи внутрішній метод , Сміт намагається проникнути в суть економічних явищі категорій (метод абстракції – виділення закономірних, корінних процесів в економіці і звільнення від випадкових елементів). При "зовнішньому" методі Сміт описує відносини такими, яким вони видаються ззовні. (Наприклад, за першим методом вартість товару – результат затраченої праці; за другим – сума доходів: прибутку , ренти і зарплати ). Користування цими двома методами неминуче породило внутрішню суперечність самого вчення А.Сміта.

Своє дослідження Сміт розпочинає з учення про поділ праці і його вплив на її продуктивність . Він вказує , що поділ праці сприяє винахідливості окремих працівників, зберігає час для переходу від однієї операції до іншої, дає можливість застосувати машини. Одночасно поділ праці погіршив умови праці. Однак, Сміт розглядає поділ праці абстрактно , незалежно від її суспільно-історичної форми, тому він не бачив різниці між поділом праці в суспільстві і на мануфактурі.

Теорія грошей. Гроші – товар, який виділився серед інших товарів (в цьому теоретична заслуга Сміта). Але Сміт розглядає гроші тільки як „знаряддя обміну і торгівлі" (у меркантилістів гроші ототожнювались з багатством). Не бачив різницю між металевими і паперовими грошима і між паперовими і кредитними грошима.

Теорія вартості.Чітко розрізняв споживну вартість і мінову. Вартість визначається працею затраченою на виробництво товару (тільки в умовах простого товарного виробництва). За умов існування найманої праці, коли безпосередній робітник не одержує створеної ним вартості, вартість визначається сумою доходів: заробітною платою, прибутком і рентою. Так виникла знаменита догма Сміта, а саме: вартість складається із доходів. При такому визначенні вартості випадає праця уречевлена, тобто затрати засобів виробництва на утворення вартості товару .

Вартість, за Смітом, є тим центром , навколо якого коливаються ринкові ціни залежно від попиту і пропозиції. Таким центром при простому товарному виробництві є вартість, визначена затратами праці, а при капіталізмі – доходами.

Розглядаючи категорію розподілу (зарплату, прибуток і ренту), Сміт показав антагонізм між найманими робітниками, капіталістами і земельними власниками. Трактування прибутку і ренти як доходів, що створюються внаслідок відрахування з продукту праці безпосереднього виробництва – велика наукова заслуга Сміта.

Однак у Сміта є і ненаукові визначення: прибуток – плата за послугу капіталу; рента – плата за право користування землею або результат монопольної ціни на сільськогосподарську продукцію, або результат природної родючості землі.

Заробітну плату Сміт розглядав як плату за працю. Водночас зводив заробітну плату (як Петті і Буагільбер) до мінімуму засобів існування, необхідних для життя робітника і його сім'ї. Фізичний мінімум – нижча міра вартості робочої сили. Але вважав, що підвищення зарплати приведе до збільшення народонаселення і зростання пропозиції праці і, навпаки, зменшення зарплати нижче за мінімум скоротить народонаселення .

До визначення капіталу Сміт, як і вся попередня класична політична економія, підходив натуралістично. Капітал – це або запаси, або нагромадження попередньої праці, які приводять у рух сьогоднішню живу працю. Вирішального значення у виробництві надавав не капіталу, а праці. Поділяв капітал на основний і оборотний.

Важливе місце в економічних поглядах А.Сміта посідає його вчення про продуктивну і непродуктивну працю. Продуктивна – це всяка праця, зайнята у сфері матеріального виробництва, яка створює матеріальне благо і дає прибуток.

Історична роль А.Сміта: визначив межі політекономії і звів у систему нагромаджену до того часу суму економічних знань.

Економічне вчення Д. Рікардо

Основна праця – "Начала політичної економії й оподаткування" 1817р.

Предмет політичної економії є вивчення економічних відносин між людьми, головне завдання – дослідження законів, які лежать в основі розподілу національного доходу між основними класами у формі зарплати, прибутку і ренти. Незважаючи на це, Рікардо ніколи не відділяв законів розподілу від законів виробництва.

Користується в дослідженні насамперед методом наукової абстракції.

Теорія вартості. Вартість товару прямо пропорційна кількості затраченої праці і обернено пропорційна продуктивній силі праці. Таке чітке формулювання закону вартості було великою історичною заслугою. Відкинувши догму Сміта щодо вартісноутворюючої основи, Рікардо фактично визнав її, твердячи, що вартість не складається з доходів , а тільки розпадається на доходи. Теорія вартості Рікардо , незважаючи на всі слабкі сторони , є вершиною , якої досягла класична економічна наука першої половини ХІХ ст.

За Рікардо, суспільне необхідна праця, якою визначається величина вартості товару – це праця не за середніх умов виробництва, а за найгірший. Стосовно аналізу промислового виробництва це теза помилкова. Однак для сільського господарства це формулювання правильне, воно має велике значення при розгляді диференціальної ренти.

У своєму підході до визначення капіталу Рікардо, як і Сміт, керувався натуралістичним принципом. Капітал – це засоби виробництва, які приводять у рух живу працю. Як і Сміт, Рікардо поділяв капітал на основний і оборотний. Великою теоретичною заслугою Рікардо було те, що він при цьому поділі виходив з часу обігу, тобто часу відтворення капіталу.

Заробітну плату Рікардо, як і його попередники, зводив до мінімуму засобів існування. Якщо заробітна плата довгий час буде нижчою від цього рівня, то це призведе до скорочення приросту населення, а отже, і пропозиції праці, і навпаки.

Теорія грошей.Система монометалізму (система золотого стандарту) , який визначає закріплення за золотом монопольної ролі грошей, встановилася в Англії наприкінці ХVІІІ ст. Тому теоретичні позиції Рікардо з теорії грошей ґрунтувалися на положеннях, характерних для форми золотомонетного стандарту, відповідно до якого зумовленій законом кількості золота, що викарбувана на монеті для обігу, відповідав вільний і гарантований розмін паперових грошей. Рікардо був прихильником кількісної теорії грошей, пов’язуючи зміну їх вартості як товарів з їх (грошей) кількістю в обігу.

Пов'язання теорії земельної. ренти з теорією трудової вартості – значна заслуга Рікардо. Рента виникає в сільському господарстві тому, що сили природи на кращих і середніх землях підвищують продуктивність праці. Внаслідок цього виникає надлишок вартості над середнім прибутком, оскільки вартість товарів сільського господарства визначається затратами на гірших ділянках.. Таким чином, Рікардо, по суті, правильно сформулював теорію диференційної ренти. Не вбачаючи різниці між вартістю і ціною виробництва, Рікардо змушений був заперечувати абсолютну земельну ренту.

Значна заслуга Рікардо – формулювання принципу порівняльних переваг у зовнішній торгівлі.В роботі „Засади” на прикладі доказав, чому Англії вигідно завозити вино з Португалії, а вивозити сукно. На виробництво вина необхідно було б задіяти працю 120 робітників (у Португалії 80 чоловік), а на виробництво сукна – 100 чоловік. Узагальнюючи цей приклад, Рікардо формулює такий принцип:„При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі, які дають найбільші вигоди..., цей принцип приводить до найбільш ефективного поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів, він збільшує загальний добробут і зв’язує вузлами загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину”.

Місце і значення Рікардо в історії політекономії важко переоцінити. Його погляди завершують класичну політекономію. Всі категорії економічної науки він намагався виводити з трудової теорії вартості . Він мав величезний вплив на наступне покоління економістів .

Економічна теорія у Франції

У Франції родоначальником нового напряму політекономії був Жан Батист Сей Сам Сей називав себе коментатором і популяризатором теорії А.Сміта, але сам відмовився від теорії трудової вартості. Величину вартості він визначав витратами виробництва.

Сей виражав інтереси французької буржуазії, виступав за вільну конкуренцію, торгівлю і був проти втручання держави в економічне життя суспільства.

Головна робота – "Трактат політичної економії" (1803 р.). Сей поділяв політекономію на три самостійні частини: виробництво, розподіл і споживання. В його трактові економічні закони мають вічний характер. Виробництво – тільки процес взаємодії людини з природою, виробничих відносин у цій взаємодії немає.

Теорія „трьох факторів виробництва” – у створенні вартості беруть участь три фактори: праця, капітал і земля. Праця створює заробітну плату, капітал – прибуток, земля – ренту. В сумі ці доходи і складають вартість. Таким чином, доходи виступають як винагорода, жодних суперечностей в суспільстві немає. Наприклад, прибуток розпадається на позичковий процент і підприємницький доход, де підприємницький доход є винагородою за раціональне поєднання власником всіх факторів виробництва. Пізніше цю думку продовжив Маршалл і вся західна політекономія.

Ідеалізуючи систему вільної конкуренції, Сей заперечував неминучість загальних криз надвиробництва, припускаючи надвиробництво тільки окремих товарів як наслідок диспропорцій.

Сей ототожнював товарний обмін (Т-Т) з товарним обігом (Т-Т-Т). Не бачив, що продаж і купівля розділені у часі і просторі, у результаті чого виникає можливість криз. Допускав можливість надвиробництва в окремих галузях, пояснюючи його недовиробництвом в інших галузях. Тому, щоб вийти з кризи (труднощів збуту), рекомендує всілякий розвиток виробництва у галузях другого роду. Звідси він виводить зацікавленість кожного виробника у добробуті всіх інших.

"Закон ринків”: ціни товарів мають абсолютну гнучкість і миттєву реакцію на зміни у кон’юнктурі ринку. Вони самі можуть виправити диспропорції – це закон ринку (отже, криз не повинно бути).

Отже, при досягненні і дотриманні суспільством усіх принципів економічного лібералізму виробництво (пропозиція) буде забезпечувати адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг обов’язково породжую доходи, на які ці товари і послуги вільно реалізуються.

У наш час це дискусія між так званими неокласиками і кейнсіанцями.

Політична економія в Англії

Т.Мальтус

Головні роботи –"Досвід про закон народонаселення" (1798 р.), "Принципи політекономії" (1820 р.).

Заперечував трудову теорію вартості і зводив її до витрат виробництва. Вартість товару складається із витрат підприємця в процесі виробництва на засоби виробництва (фактор „капітал”), на заробітну плату (фактор „праця”), на ренту (фактор „земля”). Теорія витрат виробництва Мальтуса повністю базується на теорії трьох факторів виробництва Сея.

Прибуток трактував як номінальну надбавку до вартості товару, яку капіталіст одержує, продаючи товар. Таким чином, прибуток – не продукт праці і додаткової вартості, а результат продажу товару за ціною, вищою за його вартість.

„Залізний закон заробітної плати” Мальтуса поділяв Д. Рікардо. Процес зростання кількості населення призведе економіку до такого стану, за якого робітники одержуватимуть лише мінімум засобів існування. Мальту зробив висновок, що коли заробітна плата перевищує мінімум засобів існування, то чисельність населення зростає, і навпаки. Лише при заробітній платі, що забезпечує фізично необхідний мінімум, матиме місце стабільна рівновага населення.

Теорія реалізації.Попередники Мальтуса зосереджували увагу на проблемі нагромадження, що забезпечувало інвестування подальшого розвитку виробництва. Мальтус висунув несподіване на той час положення про недостатність попиту і повної реалізації виробленого суспільного продукту без участі як „виробничих”, так і „невиробничих” класів (армія, релігійні, чиновники, земельна аристократія, челядь). Саме „треті особи” сприяють виникненню і реалізації суспільного продукту.

"Закон народонаселення"Населення зростає за геометричною прогресією, а виробництво – за арифметичною. У цьому постійному прагненні людей до розмноження, яке перевищує засоби існування, і є, за Мальтусом, закон народонаселення.

Це є причиною злиднів і безробіття у суспільстві. Для розв'язання цієї суперечності Мальтус пропонує робітникам вести аскетичний спосіб життя, не мати сім'ї, дітей. За Мальтусом, головна і постійна причина злиднів не залежить від нерівномірного розподілу майна, вона зумовлена "природними законами", скупістю природи і надзвичайно швидким розмноженням людського роду. Отож, люди повинні звинувачувати самих себе у власних стражданнях.

Для математичного обгрунтування своєї теорії Мальтус скористався статистичними даними Північної Америки XVII ст., де населення зростало не стільки за рахунок природного росту, скільки внаслідок еміграційного притоку.

„Закон народонаселення” Мальтуса не витримує критики. Як свідчить світова практика на деякій стадії розвитку суспільства відбувається збільшення кількості засобів існування і підвищення життєвого рівня населення з одночасним зниженням народжуваності і темпів росту населення. У сучасних багатих країнах світу природній приріст населення в кілька разів нижчий, ніж у бідних країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Життя доводить, що фізіологічна плодючість людини як біологічного виду зовсім не визначає реальні темпи приросту населення.

За Дж.Міллем, у створенні вартостібере участь не тільки праця, а й капітал. Для підтвердження цієї тези він наводить приклад із старим вином, вартість якого зростає без усякої доданої праці, уже тільки один плин часу додає до вина вартості.

Прибуток – це винагорода капіталісту за організацію виробництва, тому істотної різниці між зарплатою і прибутком бути не може. На відміну від Рікардо, капіталіст, за Міллем, це трудівник і безпосередній учасник виробництва, а тому прибуток є законною винагородою за його працю. Тільки земельні власники є паразитичним класом.

Мілль визнає суперечності між прибутком і рентою, тому вимагає високого оподаткування земельних власників.

Теорія капіталу – як і Рікардо, використовує натуралістичний підхід до визначення капіталу – нагромаджений запас „продуктів минулої праці”.

Теорія ренти. Автор „Основ...” приймає положення Рікардо про рентоутворюючі фактори, вбачаючи в ренті „компенсацію”, яка платиться за користування землею. Але слід враховувати, що залежно від форми використання земельного наділу він може або ж забезпечувати, або ж, навпаки, потребує витрат, які виключають цей дохід.

Теорія грошей.Міль є прихильником кількісної теорії грошей, відповідно до якої збільшення або зменшення кількості грошей впливає на зміну відносних цін товарів. За його словами, за інших рівних умов вартість самих грошей змінюється оберенено пропорційно кількості грошей.

Мілль був творцем так званої теорії фонду заробітної плати, згідно з якою розмір заробітної плати робітника визначається і залежить від фонду, що є у капіталіста для оплати праці. Відповідно до цієї теорії заробітна плата кожного робітника залежить від величини фонду, а сам фонд є сумою індивідуальних заробітних плат (тавтологія). Із цієї теорії випливала "безглуздість" економічної боротьби робітничого класу за підвищення заробітної плати , так як вона може ніби-то підвищитись тільки за умови скорочення самої кількості робітників.

У різних варіантах подібні інтерпретації заробітної плати можна знайти і в сучасних течіях економічної думки.

Нассау Вільям Сеніор (1790 – 1864)заперечував теорію трудової вартості і зводив її до ціни, що залежить від попиту і пропозиції. Доповнює субстанцію вартості корисністю. Першим чинником вартості вважає корисність (попит), другим – рівень доступності блага (пропозиція, яка і визначається витратами виробництва). Критикує визначення вартості Смітом і Рікардо, які обмежують фактори вартості лише затратами праці.

Витрати виробництва, під впливом яких формується вартість – прибуток, процент, заробітна плата. Для пояснення природи доходів формулює теорію „утримання”. Праця – це жертва робітника, який витрачає свій час і спокій. Капітал – жертва капіталіста, котрий відмовляється від споживання й перетворення частини свого особистого доходу на капітал. Прибуток, за Сеніором, поділяється на дві частини: перша (процент на позичковий капітал) – винагорода за утримання від споживання, друга (підприємницький доход) – винагорода за працю капіталіста по організації підприємства.

Отже, Сеніор один із перших зрозумів, що багатство суспільства зростає не лише тоді, коли використовується більше живої праці, а й тоді, коли застосовуються більші обсяги капіталу.

Сеніору належить теорія "останньої години", згідно якої прибуток створюється за останню годину робочого часу. Звідси випливало, що не можна скорочувати робочий день. Ця теорія була створена Сеніором на противагу вимозі манчестерських робітників скоротити 10-годинний робочий день.

Економічні погляди С. Сісмонді

Промисловий переворот кінця ХVІІІ першої половини XIX ст. мав далекосяжні соціально-економічні і політичні наслідки не тільки для робітничого класу, а й для дрібного товаровиробника. Якщо промисловий переворот призвів до погіршення економічного і духовного стану робітників (утворення промислової резервної армії праці, перетворення робітника на простий додаток до машини, заміна праці чоловіків жіночою і дитячою працею), то для дрібного товаровиробника промисловий переворот означав втрату ним конкурентної здатності, пряме розорення його. У Франції цей процес відбувався особливо болюче. В цих умовах і сформувалося економічне вчення проміжних класів – дрібнобуржуазна політекономія.

Ідеологи цього напряму бачили суперечності існуючого способу виробництва, породженні промисловим переворотом і закликали повернутися назад до дрібного товарного виробництва. Вони визнавали прогрес техніки, але тільки такий, який доступний дрібному товарному виробнику і може бути використаний ним.

Родоначальником дрібнобуржуазної критики був французько-швейцарський економіст, історикСімон-де-Сісмонді(1773 – 1842). Основна праця "Нові начала політекономії" (1819р.). Заперечує визначення предмета й методу політекономії класиками. Предметом політекономії, за Сісмонді, має бути „матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави”. Критикуючи абстрактний метод класиків, Сісмонді ставить у центр своїх досліджень становище людини і наголошує на необхідності вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе.

Розуміє історичний процес як заміну одних суспільних відносин іншими.

Різко критикує капіталізм та вільну конкуренцію – корінь усіляких бід. Вимагає державного втручання в економіку, а не економічної свободи.

Якщо Сміт і Рікардо на перший план висували виробництво, то Сісмонді – споживання.

Є прихильником трудової теорії вартості, використовує її для того, щоб відрізнити трудові доходи від нетрудових, а тому земельну ренту і прибуток оголосив результатом пограбування трудящих.

Центральною місце економічного вчення Сісмонді займає теорія відтворення і криз. Якщо англійські класики політекономії вважали економічний процес серією етапів, рівноваг, а перехід від одного стану до іншого через автоматичне "пристосування", то Сісмонді, навпаки, фіксує увагу на цих переходах, тобто економічних кризах. Метою капіталістичного виробництва Сісмонді вважає споживання, а суперечність між споживанням і виробництвом розглядає як основну суперечність капіталізму, що виявляється в труднощах збуту товарів, у кризах.

Головна причина кризи – невідповідність виробництва і споживання, при цьому на перше місце висуває недостатнє споживання народних мас, робітників. Споживання зменшується, тому що: 1) доходи робітників скорочуються: робітники витісняються машинами. При існуванні безробіття робітників наймають за меншу заробітну плату; 2) капіталісти частину свого доходу не споживають, а нагромаджують (ігнорує виробниче нагромадження). Звідси, частина суспільного продукту не може бути реалізована на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки у зв’язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

Отже, кризи в Сісмонді – результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно недоспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможливлюють його розвиток (цю ідею взяли на озброєння російські народники). Висновок: Сісмонді виступає за „припинення розвитку капіталізму” і встановлення „загального добробуту” через відновлення дрібного виробника.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії „третіх осіб” – дрібні виробники. Пропонує ввести соціальне забезпечення за рахунок підприємців, встановити мінімальну заробітну плату, бажано робітникам приймати участь у розподілі прибутку підприємства.

Місце Сісмонді в історії економічної науки – сприяв розвитку трьох напрямів: соціалістичному (критика капіталізму); історичному (визначення предмета та методу політекономії); економічної ортодоксії (критика економічного лібералізму). класична школа у Франції ним завершується.