Деонтологія нотаріуса

Ведення правових справ, як одна з важливійших функцій юриста

Для правової системи суспільства характерне одночасне функціонування різних типів, видів та підвидів юридичної практики. В залежності від характеру, способу перетворення суспільних відносин розрізняють практики:

Правотворчу – в процесі правотворчої практики формуються нормативно-правові способи (норми, принципи), впливу на суспільне життя;

Правозастосовчу – вона представляє собою єдність власної діяльності компетентних органів, спрямованої на винесення конкретних приписів, і виробленого у ході такої діяльності правового досвіду;

Правороз`яснювальну або інтерпретаційну – її зміст полягає у формулюванні правових роз’яснень та право положень, а також інші типи практики.

Але деякі автори виділяють ще й

Розпорядчу – вона складається з розпорядчої діяльності повноважених на те суб’єктів та набутої у процесі цієї діяльності юридичної практики;

Ці типи характерні для усі видів практики.

Без знання права, практики його застосування, взагалі без знань не може бути юриста, належної юридичної практики.

За функціональною належністю серед інших виділяють практики: Право-конкретизуючу; контролюючу; право-систематизуючу.

Особливість цих типів полягає в тому, що зміни суспільних відносин можливі тут тільки за допомогою правотворчих, правозастосовчих, розпорядчих та право роз’яснювальних засобів та способів.

Далі будь-який тип юридичної практики можна розподілити на види та підвиди. Так, у правозастосовчій юридичній практиці (як окремому типі юридичної практики) розрізняють такі види: оперативно-виконавчу; юрисдикційну.

В свою чергу юрисдикційний вид юридичної практики підрозділяється серед інших і на такі підвиди: превентивну практику; каральну практику.

За суб`єктним поділом юридична практика розподіляється на законодавчу, судову, слідчу, нотаріальну та іншу практики. Тут можливий і більш детальний розподіл. Так, до судової практики відносяться практика Верховного суду України, практика місцевих судів. Або, прийнявши за основу класифікації об`єкти юридичної практики та категорії справ, які розглядались, то можливий поділ судової практики за цивільними та кримінальними справами.

Кожен з видів юридичної практики специфічний за своєю природою, елементам змісту та форми, функціям та іншим важливим аспектам. Все це неодмінно необхідно враховувати не тільки в науковому, освітньому пізнанні, а і в конкретній юридичній практиці.

Нотаріус — це юрист, який здійснює юридичну діяльність, пов’язану з перевіркою достовірності документів, виконує дії, що підтверджують їх реальність, і на основі цього надає їм юридичної сили.

У результаті дій нотаріуса копії документів стають юридично достовірними документами. Дії, що виконуються у присутності нотаріуса, набирають характеру достовірності, істинності (наприклад, заповіт, що передається нотаріусу).

Окремі юридичні дії вважаються здійсненими тільки в разі підтвердження нотаріусом (наприклад, купівля-продаж автомобіля).

До видів діяльності нотаріуса належать такі:

- пошуково-пізнавальна — дослідження поданих нотаріусу документів;

- комунікативна - спілкування нотаріуса з громадянами, які звертаються до нього;

- засвідчувальна - підтвердження реальності та законності документів і дій.

Якості нотаріуса. У психологічному аналізі професійної діяльності нотаріуса розрізняють такі її види: пізнавальну (аналогічна пошуковій діяльності) — професійне дослідження поданих нотаріусу документів; комунікативну — організація психологічного контакту із громадянами, які звертаються по допомогу до нотаріуса; засвідчувальну — досягнення основної професійної мети і розв’язання завдання.

Для кваліфікованого нотаріуса характерні такі якості: терпеливість, уважність, акуратність, вміння завойовувати довіру, душевна щедрість, готовність (у межах професійного обов’язку) виконувати обов’язки попри всі перешкоди.

35.Деонтологія державних виконавців

Виділення цього напряму юридичної роботи в окремий вид сприяло формуванню окремого органу влади з відповідним статусом та створенням необхідної законодавчої бази для його діяльності. Хоч інститут виконавчого провадження має тривалу історію, його роль та значення для правової системи України було найбільш повно розкрито наприкінці 90-х років ХХ ст.. з прийняттям органічного та процесуального законів, присвячених названому інституту. Довгий час виконавча служба функціонувала при судах, керуючись чинним законодавством СРСР: Цивільним, Цивiльно-Кримiналъним, Кримiнально-процесуальаим кодексами Української РСР. Однак останні роки виконавча служба не виправдовувала свого призначення, на що були чинники об’єктивного походження. Цей фактор сприяв прийняттю рішення про створення самостійної служби, підлеглої Мiнiстерству юстиції України.

Згідно із Законом України від 24.03.1998 року № 202/97 ВР "Про державну виконавчу службу" державна виконавча служба входить до системи міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також рішень відповідно до законів України.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Говорячи про підвищення соціальної ролі та значення виконавчого провадження, не слід все зводити лише до прийняття законодавчих актів, нормативна основа для виконавчих дій формувалася і в попередні роки. Скоріше слід зазначити, що новий нормативний акт став завершальною ланкою в перебігу подій щодо актуалiзацii виконавчого провадження.

Характерною рисою діяльності державних виконавців є застосування примусових заходів, що зумовлено небажанням боржників виконувати свій обов’язок. Держава заздалегідь санкціонує застосування примусу державним виконавцем, передбачаючи, що всі iншi засоби вирішення ситуації були використані та не досягли успіху.