Розвал СРСР. 2 страница

Новообраний Президент України Леонід Данилович Кучма народився 1938 р. на Чернігівщині. Після закінчення Дніпропетровського університету 20 років працював у виробничому об'єднанні «Південний машинобудівний завод», де пройшов шлях від інженера до генерального директора. Згадане підприємство, на якому було задіяно понад 50 тис. чоловік, — єдине в СРСР з виробництва унікальних космічних та стратегічних бойових ракет. У 1992-1993 рр. Л. Кучма обіймав посаду прем'єр-міністра. Згодом, залишивши цю посаду, сконцентрувався на виконанні депутатських обов'язків, був лідером впливової Спілки промисловців та підприємців України.

19 липня 1994 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України новообраний Президент України Л. Кучма склав при сягу на вірність українському народові. Поклавши праву руку на видатну пам'ятку української культури XVI ст. - Пересоп-ницьке Євангеліє. - глава держави присягнув дотримуватися Конституції та Законів України, поважати права і свободи людини, захищати суверенітет України, добросовісно виконувати покладені на нього обов'язки.

У програмній промові Л. Кучми після інавгурації (урочистого вступу на посаду) проголошувалися головні напрями діяльності нової виконавчої влади: зміцнення української державності, безпека, мир, соціальний захист, стабільність суспільства, здійснення радикальних реформ, дотримання законності, розширення міжнародного співробітництва, зокрема з державами СНД.

Президент України Леонід Кучма

Перед новим складом Верховної Ради стояли важливі завдання. Проте її ефективній роботі заважало політичне протистояння прокомуністичних та національно-демократичних сил, прагнення парламенту вирішувати всі питання життя держави, аж до поточних економічних проблем, недостатній рівень правової підготовки багатьох народних депутатів.

Стосовно вирішення кардинальних економічних питань, що повинні були забезпечити просування України до ринку, рішення Верховної Ради мали консервативно-стримуючий характер. Так, без достатніх на те підстав, було призупинено здійснення в державі приватизації. Проведене під гаслами перевірки, подолання тенденції до капіталізації суспільства та соціального розшарування, зазначене рішення істотно загальмувало важливу складову переходу до ринку.

Одночасно ліві фракції Верховної Ради спробували провести рішення про скасування заборони діяльності Компартії України. Багатьма це було оцінено як спроба реваншу за поразку 1991 р. Більшість Верховної Ради рішення не підтримала, хоча його ініціатори не зупинялись навіть перед порушенням процедури голосування, що викликало невдоволення в парламенті.

Ряд ухвал Верховної Ради стосувалося збільшення грошових доходів різних верств населення. Ці рішення ініціювались здебільшого лівими депутатами, які прагнули таким чином виконати свої передвиборні обіцянки. Але для реалізації цих популістських рішень грошей у державі не було.

Дещо конструктивнішим був початок діяльності Президента. Широкий резонанс мали укази, що стосувались боротьби з корупцією, організованою злочинністю та тінізаціею економіки. Вони засвідчили прагнення новообраного керівника держави подолати ці негативні явища.

Зубожіння більшості населення вимагало від виконавчої влади невідкладних дій і в даному напрямі. В листопаді 1994 р. Президент України видав Указ про індексацію вкладів населення в установах Ощадбанку. Вони збільшувалися в цілому в 2200 разів. Проте здійснювалася індексація диференційовано, великі суми вкладів таким акціям не підлягали. До того ж здійснювалася вона не шляхом видачі готівкових грошей, а через отримання на ці суми приватизаційних сертифікатів.

Перші дні роботи Верховної Ради і Президента висвітлили недосконалість політичної системи України, неврегульованість відносин між окремими гілками державної влади. Державний устрій України поєднував риси парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. У такому поєднанні було закладено основи протистояння і навіть глибокого конфлікту з непередбачуваними наслідками. Виважена політика Президента, Голови Верховної Ради, прем'єр-міністра, більшості обласних керівників до певного часу стримувала розлад у керівництві, але запобігти йому була не в змозі. Необхідно було усунути причини розладів.

У жовтні 1994 р. Президент України Л. Кучма ініціював підписання загальнонаціональної угоди про суспільну злагоду в Україні. Вона мала стати базою для реальної консолідації законодавчої і виконавчої влади, політичних партій і рухів, громадськості задля ефективного здійснення економічних реформ.

Проте через значну поляризацію політичних сил їхнє прагнення до самоутвердження, вказана ініціатива не зустріла широкої підтримки з боку громадськості та окремих політичних сил.

Зросла напруженість у взаєминах усіх гілок державної влади. Як зазначав у виступі на сесії Верховної Ради України 24 грудня 1994 р. Л. Кучма, «відсутність детального, конституційно визначеного розмежування повноважень Президента і Верховної Ради, а також занадто самостійний статус прем'єр-міністра постійно провокували виникнення між ними протиріч». Одним з наслідків цього стала відставка 1 березня 1995 р. В. Масола. Обов'язки голови Кабінету Міністрів покладено на його першого заступника Є. Марчука.

Серйозні суперечності виникали між місцевими радами різних рівнів та їхніми головами. У результаті склалася ситуація, коли, за виразом Л. Кучми, «Україною не править ніхто».

Запропонований Президентом Закон про владу та місцеве самоврядування передбачав вирішення цілого ряду проблем.

Це стосувалось чіткого розмежування повноважень законодавчої та судової влади, створення дієвої, контрольованої Президентом виконавчої влади в центрі і на місцях, ліквідації двовладдя — рад і голів рад — на місцях, встановлення суворої звітності керівників місцевої влади.

Цей законопроект без особливого ентузіазму був зустрінутий лівими фракціями Верховної Ради. Вони фактично блокували його прийняття. Закон було прийнято лише у травні 1995 р. простою, а не конституційною (як того вимагає процедура) більшістю голосів, що фактично зводило нанівець можливості його реалізації і зберігало чинними положення Конституції 1978 р.

Вибори нового складу Верховної Ради України, що відбулися в березні 1998 р., вперше України 1998 р. проводились за змішаною виборчою системою. Половина депутатів до Верховної Ради вибори 1999 р. обиралась у 225 територіальних виборчих округах, а решта — за партійними списками у загальнодержавному окрузі. Кількість місць у Верховній Раді для кожної з партій і блоків визначалась пропорційно набраних ними голосах по всій державі.

Така процедура дещо ускладнювала виборчий процес, тим більше, що водночас відбувались і вибори до місцевих рад. Всього у виборах взяло участь 26,5 млн чол., або 70,8% від загальної кількості виборців. Це свідчило про високу політичну активність громадян України.

За списками політичних партій на 225 відведених у Верховній Раді місць 4% бар'єр подолали 8 із 30 партій та партійних блоків. Серед них 84 мандати отримали комуністи, 32 — Народний рух України, 29 — блок СПУ, Партія зелених України — 19, Народно-демократична партія — 17, об'єднання «Громада» — 16, по 14 — Прогресивна соціалістична партія та Соціал-демократична партія (об'єднана).

Ліві партії одержали 127 місць у парламенті, центристські — 98. У 225 територіальних округах виборці віддали перевагу переважно безпартійним, тим, з ким пов'язували надії на сприяння у розвитку певного регіону.

Обраний за змішаною мажоритарно-пропорційною системою український парламент XIV скликання відзначався більшою, ніж попередній, політичною структурованістю. З перших Днів роботи у ньому було зареєстровано 8 депутатських фракцій, які групувались навколо політичних партій.

Після тривалого марафону було обрано Голову Верховної Ради України — Олександра Миколайовича Ткаченка. Він народився на Черкащині, тривалий час працював на різних посадах - аж до міністра в системі агропромислового комплексу, був Першим заступником Голови Верховної Ради України попереднього скликання. Новий Голова Верховної Ради був представником лівих сил, що накладало відбиток на всю її роботу.

Відповідно до закону про вибори Президента України претендентами на цю найвищу посаду в державі могли стати ті, хто у визначені терміни подав мільйон підписів громадян України на їхню підтримку. Це повинно було обмежити кількість пошукачів даної посади. Але всупереч очікуванням, Центральна виборча комісія зареєструвала 15 кандидатів, а до виборчих бюлетенів було включено 13.

Виборча кампанія проходила в умовах надзвичайного політичного, ідеологічного та емоційного протистояння. В першому турі виборів, який проходив 31 жовтня 1999 р., 9,5 млн виборців підтримали кандидатуру діючого Президента Л. Кучми, 5,9 млн - лідера комуністів П. Симоненка, 2,9 млн - лідера СПУ О. Мороза, 2,98 млн - лідера Прогресивної соціалістичної партії України - Н. Вітренко. Є. Марчук отримав 2,1 млн голосів виборців, Ю. Костенко — 571 тис, Г. Удовенко — 320 тис. Всі інші кандидати отримали менше 100 тис. голосів. Оскільки жоден з кандидатів у першому турі не набрав простої більшості голосів, до другого туру виборів вийшли Л. Кучма та П. Симо-ненко. Він відбувся 14 листопада 1999 р. За Л. Кучму віддали голоси близько 16 млн виборців, а за лідера комуністів II. Симоненка - 10 млн.

Вибір українського народу засвідчив його прагнення будувати нове, демократичне суспільство, ринкову економіку, а не повертатися до тоталітарного комуністичного минулого.

Водночас вибори показали наявність численних проблем в українському суспільстві, незадоволення значної частини громадян темпами реформ, соціальну незахищеність багатьох верств населення.

Формування більшості у Верховній Раді. Всеукраїнський референдум

Після виборів розстановка політичних сил в Україні не зазнала суттєвих змін. У Верховній Раді керівні посади продовжували обіймати представники лівих сил.

Ще до виборів Президент України Л. Кучма заявив, що після свого обрання на другий термін він звернеться до народу з пропозиціями щодо внесення поправок до Конституції України, які б дозволили налагодити більш ефективну роботу законодавчої та виконавчої гілок влади, націлити Верховну Раду на розв'язання конкретних соціальних та економічних проблем життя держави. В цих умовах виникла ідея Всеукраїнського референдуму, в ході якого народ повинен був висловити свою думку щодо надання Президенту права розпускати Верховну Раду, якщо в ній не буде сформовано депутатську більшість чи вона своєчасно не зможе прийняти Державний бюджет, скасування депутатської недоторканності та скорочення числа депутатів парламенту з 450 до 300 чоловік.

Більшість населення в цей час підтримувала такі вимоги, а це загрожувало розпуском парламенту. Саме тоді у складі Верховної Ради формується так звана депутатська більшість у кількості 237 чоловік. Реально оцінюючи ситуацію в державі й суспільстві, вона бере курс на консолідацію різних політичних сил у Верховній Раді та об'єднання зусиль законодавчої і виконавчої влади.

Протягом 1995-1999 рр. в Україні змінилось три уряди, які очолювали Є. Марчук (з червня 1995 р.), П. Лазаренко (з травня 1996 р.) та В. Пустовойтенко (з червня 1997 р.). Саме кандидатуру останнього Л. Кучма запропонував Верховній Раді для затвердження і наприкінці 1999 р. Однак необхідної кількості голосів вона не набрала. Після тривалих консультацій і схвалення Верховною Радою у грудні 1999 р. український уряд очолив Голова Національного банку України В. Ющенко. Формування уряду стало додатковим стимулом консолідації суспільства.

Депутатська більшість остаточно сформувалась на початку 2000 р., а 1 лютого 2000 р. п'ята сесія Верховної Ради України, яка зібралась в Українському Домі у кількості 255 чоловік розпочала свою роботу з переобрання керівництва Верховної Ради України. Одночасно депутати обрали Головою Верховної Ради І. Плюща, першим заступником - В. Медведчука і заступником — С. Гавриша.

«Оксамитова революція», як назвали процес формування депутатської більшості журналісти, створила передумови для ефективної співпраці всіх гілок влади в Україні. 16 квітня 2000 р. оголошений ще перед «оксамитовою революцією» референдум все-таки відбувся. Переважна більшість населення України підтримала винесені пропозиції. Однак конкретного механізму їх імплементації вироблено не було.

Таким чином, на кінець 2000 р. вдалось у цілому подолати суперечності між гілками влади та досягти суттєвих зрушень на шляху розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні.

На початку 2001 року, у зв'язку зі зникненням журналіста Г. Гонгадзе й так званим касетним скандалом політична ситуація в Україні знову загострилась. На початку березня 2001 р. країною прокотилась хвиля виступів опозиційних сил у рамках акції «Україна без Кучми». Політична конфронтація знову стала в епіцентрі життя держави, затьмаривши вирішення численних гострих економічних і соціальних проблем. На цьому фоні пройшов процес розпаду депутатської більшості. Частина фракцій Верховної Ради («Трудова Україна», Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), НДП, Компартії України) ініціювали відставку уряду В. Ющенка, висловивши йому недовіру.

У відповідь на це частина представників національно-демократичних сил заявили про свій перехід в опозицію.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Економічне життя в Україні.

Мета: Ознайомити учнів з економічним життям в Україні, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Причини невдач реформування економіки СРСР у другій половині 80-х років.

2. Рівень завершеності виробничого циклу в Україні, причини й наслідки її глибокої інтеграції в економіку СРСР.

3. Місце в економіці України підприємств воєнно-промислового комплексу.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Утвердження політичної незалежності неможливе без створення стабільної, високоефективної національної економіки, зорієнтованої на задоволення повсякденних потреб людей.

Погіршення ж економічного становища в умовах соціально-політичної нестабільності неминуче ставить під загрозу її державність.

Власну життєздатну економічну систему України доводилось створювати на руїнах загальносоюзного економічного комплексу СРСР. З'єднати ці розрізнені «обрубки» колись могутніх союзних відомств, вдихнути в них життя, сформувати на їхній основі комплексну, цілісну й гармонійну національну економіку можливо було за умови вирішення кількох фундаментальних проблем.

По-перше, необхідно було докорінно реформувати економіку на ринкових засадах, роздержавити її, провести приватизацію, сформувати багатоукладну економіку, забезпечити рівноправні умови для розвитку всіх її форм власності - державної, приватної, колективної.

По-друге, слід було розгорнути структурну перебудову промисловості України. І перш за все - подолання її однобічної орієнтації на важку індустрію; ліквідацію затратного характеру виробництва шляхом впровадження ресурсозбереження, новітніх технологій, досягнень науково-технічної революції; всебічну переорієнтацію економіки на задоволення соціальних потреб. Принцип «виробництво заради виробництва», на якому Ґрунтувалося функціонування радянської економіки, повинен був поступитися місцем принципу «виробництво заради людей».

По-третє, потрібно на ринкових засадах створити ефективну систему економічної кооперації як в Україні, так і з державами близького і далекого зарубіжжя. Ця нова природна система економічної кооперації повинна була компенсувати розрив Штучних, нав'язаних центром економічних зв'язків України з Росією та іншими республіками колишнього СРСР.

Вже з кінця 80-х років основним напрямом розвитку української економіки було визначено її трансформацію в ринкову. В 90-ті роки Україна визначила пріоритетність ринкової системи господарювання. Однак, як показало життя, одного декларування виявилось замало. Ключові позиції в уряді займали представники старої номенклатури, «запрограмовані» на виконання чужих вказівок.

З початку січня 1992 р., коли російський уряд Є. Гайдара скасував державний контроль за ціноутворенням, у державах СНД почалося стрімке зростання цін на всі без винятку товари. Звичайно, цей процес не обминув і Україну. «Прозорі», безмитні кордони, тісні зв'язки двох сусідніх держав робили злет цін в Україні неминучим.

Спробою певної протидії економічній політиці Росії і захисту внутрішнього ринку стало введення з 10 січня 1992 р. купонів багаторазового використання, які повинні були стати прообразом національної валюти. Однак це лише частково стримало обвальний ріст цін, які за короткий час підвищилися в 3-50 разів.

Негативні тенденції посилили прорахунки, допущені у здійсненні реформ. Нічого не було зроблено для формування класу власників, без чого нормальний ринок неможливий. Разом з тим директорський корпус дістав свободу економічної діяльності: контроль держави за ціноутворенням було знято й фактично дозволена вільна торгівля продукцією промислового виробництва. За таких умов підприємства одержували надприбутки навіть при спаді виробництва. Ціни на їхню продукцію зросли в десятки разів, а реальна заробітна плата більшості працюючих стрімко зменшувалася. Про конкуренцію не могло бути і мови, бо для демонополізації нічого не було зроблено. У багатьох директорів заводів і фабрик сформувалося переконання, що вони, залишаючись керівниками державних підприємств, можуть на свій розсуд керувати підприємствами та розпоряджатись виробленою продукцією.

При цьому нормальним явищем вважалося щедре державне датування, пільгове кредитування таких підприємств. Створилися сприятливі умови для криміналізації економічного життя.

В 1993 р. до програми економічних реформ було внесено корективи, які мали пропагандистський характер і не були виконані.

Замість задекларованої стабілізації цін реальністю стало їх зростання. Нереалізованою обіцянкою виявилися заяви про послідовне просування до ринкової економіки. У схвалених у грудні 1993 р. Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду йшлося про «поступовість», а не форсування ринкових реформ. Передбачалася глибока структурна перебудова економіки, розширення зв'язків з країнами СНД. На думку уряду.

Його програма мала забезпечити вихід України з кризи у найближчі два-три роки.

Обіцяна «поступовість» у проведенні ринкових реформ на практиці означала фактичну відмову від них. Почалося згортання засобів економічної лібералізації й відповідне відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління. Вдалося дещо знизити інфляцію, але досягти цього вдалося шляхом масового зупинення підприємств, відстрочки термінів бюджетних виплат і небувалого зростання заборгованості держави працівникам державно-бюджетної сфери, які по кілька місяців не одержували зарплати.

З початку 1994 р. реформування економіки було практично згорнуте. В цей час пріоритетним стала політична боротьба, і, зокрема вибори Президента України.

У першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився проти відповідного періоду 1993 р. на 36%, обсяг виробництва промислової продукції на 38,4%. За шість місяців 1994 р. темпи спаду виробництва, порівняно з відповідним періодом попереднього року, зросли більш як на третину і були удвічі більшими, ніж у 1991-1993 рр. особливо помітним був спад виробництва в базових галузях промисловості. Лише врожайний 1993 р. та самовіддана праця селян дозволили уникнути масштабного спаду в сільському господарстві.

Рівень інфляції 1993 р. був найвищим у світі. Україна стала лідером серед держав світу за дефіцитом державного бюджету.

Пасивні й непослідовні намагання реформувати економіку вкрай негативно позначалися на стані індустрії України, що була однією з найрозвинутіших у колишньому СРСР. Розрив економічних зв'язків при блокуванні формування нових, побудованих на ринкових засадах, ліквідація системи централізованого постачання всієї номенклатури матеріалів, комплектуючих вузлів та деталей залишили підприємства України наодинці зі своїми проблемами, спричинили зупинку і банкрутство багатьох із них.

Негативно позначилася на стані промисловості республіки енергетична криза. Головною її причиною було зменшення на 20-30% поставок енергоносіїв із Росії. Особливо гостро питання енергоносіїв постало у зв'язку з переходом на світові ціни, до яких Україна фінансово була абсолютно не готова. її виробництва були високоенергозатратними і базувались на низькій ціні на енергоносії, що була в СРСР.

Це призвело до кризи в електроенергетиці, де понад дві третини електроенергії вироблялося тепловими станціями.

В нелегкому становищі опинились атомні електростанції. Що виробляли понад 30% електроенергії. Чорнобильська катастрофа та пов'язане з нею негативне ставлення до ядерної енергетики, проблеми постачання ядерного палива з Росії та захоронення радіоактивних відходів надзвичайно ускладнили умови роботи атомних електростанцій.

У скрутному становищі перебував металургійний комплекс України, який об'єднує понад 270 підприємств. Проведена в 1987-1991 рр. багаторазова перебудова управління з суттєвим скороченням прав міністерств призвела до того, що галузь стала фактично некерованою. За 1990-1993 рр. обсяги виробництва знизилися більш як на 30%. В умовах підвищення цін на енергоносії, постійних затримок постачання вугілля деякі підприємства підійшли впритул до неминучої зупинки. Технічний рівень металургії був низьким і залишився на рівні 30-х років і значно відставав від світових показників.

У тяжкому становищі опинилася система Харчопрому, де переважали старі технології. Все це спричинило величезні втрати сільськогосподарської продукції, що становили інколи половину й більше вирощеного, і негативно позначилося на якості товарів.

Тільки у 1994 р. виробництво товарів народного споживання скоротилося більш як на третину, а впродовж першої половини 90-х років - більш як наполовину.

За умов відсутності державної підтримки власного товаровиробника ринок заполонили товари іноземного виробництва, переважно низької якості. В результаті через масовий імпорт таких товарів населення України інвестувало економіку інших держав.

Негативні тенденції з'явилися у роботі транспорту. Нестача палива, подорожчання перевезень, труднощі в забезпеченні новою технікою та запчастинами стали головними причинами зменшення обсягів вантажних та пасажирських перевезень. Більш як наполовину скоротилися обсяги робіт авіаторів, моряків, річковиків, на третину - залізничників та автомобілістів.

Глибока соціально-економічна криза, що охопила Україну, особливо гостро відбилася в сільському господарстві.

У Радянському Союзі сільське господарство республіки постійно було соціальним (як джерело дешевої робочої сили) та економічним (внаслідок викачування з нього за безцінь сільськогосподарської продукції) донором промисловості. Сільськогосподарське виробництво забезпечувало населення міст продуктами харчування, а промисловість — сировиною.

Аграрний сектор економіки, якому приділялося мало уваги в соціалістичному суспільстві, ще в гіршому становищі опинився в постсоціалістичні часи. Ігнорувалася незаперечна істина: наскільки ефективно розвиватиметься сільське господарство України, настільки активно воно впливатиме на успішний розвиток нової держави взагалі.

Аграрне виробництво незалежної України базувалось на колгоспно-радгоспній системі господарювання, закладеній ще в ЗО-ті роки. В 90-ті роки значна частка українського керівництва вже розуміла її неефективність та безперспективність. Вже в 1990 р. у прийнятому Земельному кодексі України декларувалась потреба реформи земельних відносин, включаючи приватну власність на землю.

Протягом 1991-1992 рр. Верховна Рада прийняла важливі для подальшого розвитку сільського господарства Закони України «Про селянське (фермерське) господарство», «Про форми власності на землю». Ними відкривався шлях до розвитку на селі форм господарювання, альтернативних консервативній колгоспно-радгоспній системі.

В 1992 р. було здійснено паювання майна колгоспів та їх косметичне перетворення на колективні сільгосппідприємства, селянські спілки, кооперативи, акціонерні товариства. Однак ключове питання щодо паювання землі та можливість формування альтернативних КСП господарств вирішене не було.

Сільське господарство з року в рік знижувало обсяги виробництва.

Під тиском колгоспно-радгоспного лобі у Верховній Раді вищі органи влади раз за разом приймали рішення про нові й нові грошові вливання в сільське господарство. До рядового колгоспника, робітника радгоспу ці гроші зазвичай не доходили, осідаючи на рахунках банків, різних посередників. Разом з тим, кожне таке рішення спричиняло новий виток інфляції, від якої страждали всі, у тому числі й сільськогосподарські підприємства. Отримані через кілька місяців кошти за здану продукцію не покривали навіть витрат на закупівлю селянами пального та запасних частин. Більшість господарств перетворилися на безнадійних фінансових боржників, виявились неспроможними придбати необхідні машини, механізми, мінеральні добрива та засоби захисту рослин.

Новим явищем у аграрному секторі було виникнення та поширення селянських (фермерських) господарств. У фермерських господарствах не допускалося великих втрат виробленої сільськогосподарської продукції, що було звичайним явищем у колгоспах та радгоспах. Факти свідчать, що, використовуючи у 1994 р. лише 1,6% площі земельних угідь, фермерські господарства виробляли стільки, скільки виробляла ціла область. Водночас поширеним явищем стало отримання землі для заняття фермерством керівниками господарств та наближеними до них особами. Разом із кращими угіддями вони на вигідних умовах скуповували колгоспну та радгоспну техніку.

Таким чином, реформи у сільському господарстві мали формальний характер і в повному обсязі не реалізовувалися. Це, зокрема, стосувалося найважливішого питання — рівності різних форм власності та підтримки всіх форм господарювання — від кооперативної до фермерської.

Зважаючи на необхідність рішучого реформування та підтримки села, Верховна Рада у жовтні 1994 р. приймає постанову «Про подолання кризового стану в агропромисловому комплексі». Проте конкретного механізму реформування розроблено не було.

Роздержавлення, Важливим компонентом економічних перетворень в Україні на початку 90-х років стали та фінансова процеси роздержавлення та приватизації. Її цілі та основні принципи були закладені у схваленій Верховною Радою України 31 жовтня 1991 р. «Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду». Приватизація в Україні, як і в ряді інших європейських країн, розпочалась із сфери обслуговування. Переважна більшість із них була приватизована їхніми колективами або керівниками. Всього за 1992-1994 рр. в Україні було приватизовано понад 11 тисяч підприємств. Це створило умови для розвитку альтернативних державній сфер виробництва. Саме навколо таких підприємств концентрується малий бізнес, який, на відміну від державного сектора економіки, стабільно зростав.

Розбудова незалежної держави передбачала створення власної фінансово-грошової системи. При провідній ролі Національного банку України з метою поліпшення існуючої фінансової системи було сформовано майже 230 банківських установ, які налічували понад 18 тис. філій.

Однак демонополізація фінансової системи, небачене розширення мережі комерційних банків відбувалися стихійно, без належної законодавчої бази та контролю з боку Національного банку України. В результаті сфера банківської діяльності виявилася практично некерованою, що створило умови для численних зловживань.

Випуск не підкріплених реальними товарами грошей (емісія) набув лавиноподібного характеру. Спроби Національного банку зупинити інфляцію шляхом стримування потоку «пустих» грошей виявились немічними, не давали бажаних результатів. Планом Національного банку України передбачалося, що в 1993 р. грошова маса обігу зросте в 1,9 раза, фактично ж вона збільшилась більш як у 18 разів. Аналогічна ситуація склалася в 1994 р. Силові заходи монетарної політики в умовах постійного зростання бюджетних видатків, що часто мали популістський характер, вели до подальшого розбалансування фінансово-грошової системи. В результаті кожне чергове підвищення зарплати, закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, заробітної плати тощо призводило до нового витка інфляції, яка поглинала отримані кошти.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Основні тенденції розвитку економіки в другій половині 90-х років ХХ ст.

Мета: Ознайомити учнів з основними тенденціями розвитку економіки в другій половині 90-х років ХХ ст., формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.