Розвиток науки 5 страница

З'їзд доручив Верховній Раді СРСР підготувати найближчим часом законодавчі акти, у яких би знайшов конкретний і послідовний вираз принцип повновладдя рад. Однак перші дні роботи З'їзду народних депутатів показали його неспроможність вирішити завдання, що постали. Закони, прийняті депутатами, запізнювалися, були половинчасті й до того ж не виконувалися. В народі зростало розчарування, зневіра у спроможність керівництва вивести країну з кризи.

В Україні панував застій. Його пов'язували в першу чергу з ім'ям першого секретаря ЦК Компартії республіки В. Щербицького, котрий масовою свідомістю сприймався як один із «стовпів застою».

Життя неминуче ставило питання про його відставку, тим більше, що з такими вимогами до генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова звертався цілий ряд українських політиків та представників інтелігенції.

28 вересня 1989 р. в Києві відбулася давно очікувана подія: на пленумі ЦК КПУ, який проходив за участю М. Горбачова, «у зв'язку з виходом на пенсію» було увільнено від обов'язків першого секретаря і члена політбюро ЦК КП України В. Щербицького. Таємним голосуванням першим секретарем ЦК республіки обрано В. Івашка.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Розгортання національно-демократичного руху.

Мета: Ознайомити учнів з розгортанням національно-демократичного руху, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

Причини активізації політичного життя?

Значення І з'їзду народних депутатів СРСР?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Послабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за докорінний злам існуючої системи національно-державних відносин і досягнення реального суверенітету. Домогтися цього було неможливо без зміни унітарного характеру СРСР, подолання диктату союзного центру

У всіх республіках різко активізувалися національно-демократичні сили, що виявилося цілковитою несподіванкою для комуністичного керівництва. Воно перебувало у полоні ілюзій про безконфліктний розвиток національних відносин, зближення націй, у результаті якого в СРСР сформувалася «нова історична спільність людей — радянський народ». Дуже повільно, неохоче керівництво усвідомлювало глибину національних проблем у СРСР, необхідність їх докорінної зміни. Для перебудови унітарної системи, яка склалася ще за сталінських часів, не було зроблено нічого. Це викликало загострення міжнаціональних відносин, особливо у тих регіонах СРСР, де було багато невирішених соціально-економічних питань. Влітку 1989 р. стались міжнаціональні сутички в Узбекистані, на кордоні Таджикистану і Киргизії, в Абхазії. Розгорався Карабаський конфлікт (Азербайджан, Вірменія). У республіках Прибалтики посилювалося прагнення до відновлення незалежності, ліквідованої пактом Молотова - Ріббентропа у 1939 р.

У такій ситуації у вересні 1989 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув і прийняв платформу ЦК «Національна політика в сучасних умовах». Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави. Робити це планувалося з центру, шляхом передачі в майбутньому деяких другорядних функцій союзних відомств республікам. «Сильний центр — сильні республіки», — так М. Горбачов сформулював ідеальний, на думку парткерівництва, національно-державний устрій майбутньої «оновленої федерації». В умовах, коли республіки були позбавлені суверенітету, такий акцент на повноваженнях центру лише посилював відцентрові, сепаратистські тенденції. Адже було очевидно, що центр добровільно не передасть у відання республік могутній воєнно-промисловий комплекс, зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність, фінансову і грошову систему, визначення стратегії економічного розвитку, інші ключові питання. їх передбачалося залишити в компетенції центральних відомств. Це означало, що республікам пропонувався формальний, нічим не підкріплений суверенітет.

11 березня 1990 р. відбулася подія, що відкрила новий етап у боротьбі народів СРСР за свою незалежність. Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». У подібному напряму розвивалися події У Латвії, Естонії, інших радянських республіках. Центр реагував на ці процеси зміцненням виконавчої влади. На позачерговому Третьому всесоюзному з'їзді народних депутатів, який відбувся у березні 1990 р., було прийнято Закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з'їзд обрав генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищу посаду в партії. Тоді ж з'їздом була прийнята постанова, яка визнавала недійсними рішення Верховної Ради Литовської РСР. Ця постанова була застереженням іншим республікам.

Український національний рух у цей час розвивався у двох напрямах, які зрештою у 1991 р. зійшлися задля досягнення спільної мети. Перший уособлювали українські дисиденти, опозиційні режиму політичні сили, національно свідомі представники інтелігенції, селянства та робітників. Саме вони стали основною силою опозиційного радянському режимові національного руху 80-х — початку 90-х років.

Другою його ланкою була частина партійно-радянської номенклатури, керівників різних рівнів, депутатів, які еволюціонізували в напряму до націонал-комунізму і усвідомлювали, що їхні програмні цілі можуть бути реалізовані лише в суверенній Україні.

Позиції обох цих груп протистояння поступово зближувались, каталізуючи тим самим процес здобуття Україною незалежності.

1988-й і початок 1989 р. ознаменувалися активізацією політичного життя в країні. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух «знизу», активні дії широких народних мас. Цьому активно сприяла гласність. Союзні, а за ними й республіканські ЗМІ почали публікувати і транслювати інформацію, що раніше була недоступною широкому загалу. Це, зокрема, стосувалося «білих плям» української історії, матеріалів про масові репресії 30-50-х років голодомори, антинародну політику тоталітарної держави, переслідування діячів українського національного руху.

У республіці набули поширення «самвидавські» газети і журнали. Частина з них друкувалася за межами України і віддзеркалювала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. В'ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання «Українського вісника».

Відбувається швидка політизація суспільної свідомості. Виникають незалежні від владних структур і КПРС так звані неформальні громадські об'єднання, які відображали настрої й інтереси різних соціальних верств.

Ще у серпні 1987 р. в Києві розпочав роботу Український культурологічний клуб (УКК). У ньому активно співпрацювали представники демократичної інтелігенції, дисиденти, колишні політв'язні. Роботу УКК висвітлювала самвидавська преса, про неї детально розповідали радіостанції «Свобода», «Голос Америки» та ін. Офіційні газети гостро критикували роботу клубу, але це лише посилювало його популярність, інтерес до нього різних прошарків суспільства. На відкриті репресії проти УКК власті не наважилися.

Ще на початку 1988 р. відновила роботу Українська гельсінська спілка (УГС). Декларація принципів УГС проголошувала необхідність створення суверенної України і захист громадянських прав особистості. Лідером УГС став Л. Лук'яненко, звільнений з ув'язнення в грудні 1988 р. У 1988 р. філії УГС існували в ряді регіонів України. Українська гельсінська спілка стала найавторитетнішою опозиційною групою.

В 1987 р. у Львові було засноване «Товариство Лева», в 1988 р. — в Київському університеті — неформальне товариство «Громада».

За цих умов швидко «вивітрювався» страх народу перед владою. Люди все сміливіше заявляли про свої невід'ємні права.

Вже через кілька днів після закінчення XIX партконференції (початок червня 1988 р.) у Львові відбулося кілька багатотисячних мітингів, у яких взяли участь представники творчих спілок, національно-культурних об'єднань, міськкому комсомолу, УГС та ін. Провідною темою виступів на мітингах були питання демократизації суспільства та національного відродження.

Тема національного відродження виразніше звучала саме в Західній Україні тому, що рівень національної свідомості українців там виявився вищим, ніж у центральних чи східних областях.

Не випадково саме в Західній Україні партійно-державне керівництво вперше спробувало силовими методами придушити наростання народної активності. 4 серпня 1988 р. загін міліції особливого призначення розігнав несанкціонований мітинг у Львові. Десятки людей були побиті. Було очевидно, що розправа викликана страхом влади перед неконтрольованою активністю народу і прагненням стримати її.

Та бажаного результату власті не досягли. Зі Львова мітингова хвиля покотилася на Схід. У Києві 13 листопада 1988 р. відбувся 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам. Було порушено питання про притягнення до відповідальності посадових осіб за приховування справжніх наслідків Чорнобильської катастрофи. Екологічні мітинги пройшли в багатьох містах України. Як і в усіх попередніх випадках, влада не наважилася заборонити їх. Спалах громадської активності застав владу в розгубленості.

Нові громадські Важливою подією в житті республіки стала об'єднання поява восени 1988 р. незалежних від партійних структур політклубів. їхні учасники, переважно молодь, намагалися самостійно, без «спрямовуючого» втручання парткомів, розібратися в актуальних проблемах суспільного життя, проаналізувати різні, у тому числі й буржуазні, «антикомуністичні» концепції та погляди в галузі політики, філософії, історії, економіки.

Одночасно з політклубами з'явилися і громадсько-політичні об'єднання, що ставили за мету ведення агітаційної та пропагандистської роботи серед широких мас населення.

Одним із найгостріших було питання вільного функціонування й розвитку української мови. Широкі кола громадськості, в першу чергу інтелігенції, відкрито висловлювали невдоволення русифікацією. В 1987-1988 рр. політбюро ЦК компартії України кілька разів розглядало питання щодо створення умов вільного функціонування української мови в республіці, однак, окрім констатації сфери звуження її вживання та потреб підтримки національної культури так ніяких рішень і не виробило.

Тим часом, у лютому 1989 р. в Києві відбулась установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Одним із своїх головних завдань новостворене товариство визначало позитивне вирішення питання щодо надання українській мові статусу державної.

Під тиском громадської думки Верховна Рада УРСР у жовтні 1989 р. прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом закріплювався державний статус української мови та гарантувалась рівноправність мов усіх народів, що проживали На теренах України. Відповідно до Закону впродовж наступних п'яти років українська мова повинна була змінити російську в Діяльності державних установ. Та реального механізму цього процесу розроблено не було, а глибина зросійщення виявилась значно більшою, аніж передбачалось.

Наприкінці 1989 р. у Києві організаційно оформилась Українська студентська спілка. Вона виступила за ліквідацію викладання у вузах марксизму-ленінізму, скасування парткомів та передачу функцій монополіста молодіжного руху - комсомолу асоціації молодіжних організацій різного спрямування. У Харкові влітку 1989 р. започатковує роботу Спілка незалежної української молоді (СНУМ), ряд демократичних молодіжних організацій формується в інших містах України.

Розвиток національно-визвольного руху в другій половині 80-х років, набуваючи масовості, відзначався певною розпорошеністю, відсутністю єдиного координаційного центру, здатного скласти опозицію тоді ще всесильній Комуністичній партії. Важливим кроком до об'єднання національно свідомих сил стало організаційне оформлення всеукраїнської організації — Народного Руху України. Його виникнення стало закономірним результатом Національно-визвольної боротьби другої половини 80-х років.

В лютому 1989 р. за ініціативою керівництва Київської організації Спілки письменників України в газеті «Літературна Україна» було опубліковано проект програми Народного руху України за перебудову. Почалося активне обговорення цього Документа.

Тодішнє парткерівництво, очолюване Щербицьким, насторожено й вороже зустріло спалах неконтрольованої політичної Активності в республіці. Особливо яскраво це проявилося у ставленні ЦК КПУ до Руху. Незважаючи на те, що ця організація була менш радикальною, ніж прибалтійські народні фронти, і навіть погоджувалася визнати керівну роль Компартії України у республіканській і місцевій пресі, на телебаченні, радіо проти неї було розгорнуто кампанію тенденційної критики.

До антирухівської кампанії партійні комітети прагнули залучити робітничі колективи, колгоспників, інтелігенцію. Консервативні кола партійного апарату — ядро тоталітарної системи — прагнули зберегти повний політичний контроль над республікою і провести реформу політичної системи, виходячи насамперед зі своїх інтересів. Проте вони мусили рахуватися зі зростаючим впливом опозиційних сил, спроби силового придушення яких загрожували крахом всієї системи.

Незважаючи на опір компартійних структур, 8-10 вересня 1989 р. в Києві відбувся Установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову. В актовому залі Київського політехнічного інституту зібралось 1109 делегатів — комуністів, безпартійних, колишніх дисидентів, членів УГС, які представляли 280 тис. рухівців, а також гості з'їзду. Дуже гострих дискусій не було, а прийняті рішення в багатьох положеннях збігалися з цілями, декларованими керівництвом КГІРС.

З'їзд заявив про свою підтримку перебудови, хоча про «керівну роль» Компартії України не йшлося. Були прийняті Програма і Статут організації, обрані її керівні органи. Головою Руху став відомий український поет І. Драч, а його заступником - академік АН УРСР II. Кислий.

Залежно від ставлення до суспільно-економічної системи наявні партії та організації поділялися на праві, центристські і ліві. Що ж стосується їхнього ставлення до іншого важливого питання — державного статусу України, то за ідам критерієм партії слід поділити на самостійницькі (обстоювали ідею повної самостійності України), конфедералістичні (виступали за державний суверенітет України і укладення воєнно-політичного союзу з державами, які виникнуть після розпаду СРСР), федералістичні (декларували прагнення бачити Україну у складі «оновленої» радянської федерації). Ця класифікація досить умовна, бо процес еволюції партій проходив швидкими темпами. Деякі з них припинили існування, так і не розпочавши діяльності. Окремі ж насправді стали впливовим чинником суспільного життя.

Першими, не чекаючи офіційного дозволу властей України, почали формуватися праві, націонал-радикальні партії. У жовтні 1989 р. у Львові відбувся установчий з'їзд Української національної партії (УНП). Своєю метою УНП проголосила «відновлення УНР, проголошеної Центральною радою в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах». Уряд УРСР партія не визнавала і вважала «УРСР не республікою, а колоніальною адміністрацією в Україні».

На подібних позиціях стояло також об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), утворене у квітні 1990 р. Очолив його відомий правозахисник Іван Кандиба. Членів ОУН-УПА об'єднання оголосило героями визвольної боротьби за волю і долю України, а Компартію України — злочинною організацією.

УНП і деякі інші партії та організації — всього майже 20 політичних формувань національно-радикального напряму — 1 липня 1990 р. утворили Українську міжпартійну асамблею

(УМА). Об'єднання проголосило своїм завданням створення иальтернативних державним структур: комітетів громадян і Національного конгресу як верховного органу влади, оголосила, що визнає повноваження тільки тих рад, що ^заявляють про свою готовність визнати над собою зверхність Національного конгресу».

Національно-радикальні партії в перші місяці своєї діяльності не мали помітного впливу на населення і були нечисленними. Значно більше прихильників було у центристських партій, на правому фланзі яких перебувала Українська республіканська партія (УРП), утворена на базі Української гельсінської спілки у квітні 1990 р. На час з'їзду партія нараховувала 2300 членів — більше, ніж будь-яка з новоутворених. Очолив ц юрист Левко Лук'яненко. Осередки УРП існували в усіх областях України. За мету вона ставила завдання побудови «Української незалежної соборної держави». Комуністичну ідеологію і практику партія засудила як антигуманну.

Представники УРП мали сильні позиції в керівництві Руху, Один із засновників УРП, М. Горинь, на І з'їзді Народного руху України був обраний головою секретаріату цієї масової політичної організації.

Наприкінці березня 1990 р. ряд керівників Руху, в тому числі В. Яворівський, Д. Павличко, І. Драч, вийшли із КПРС і закликали до утворення Демократичної партії України. У грудні 1990 р. відбувся установчий з'їзд партії. Він закріпив її програмні положення: утворення суверенної Української республіки, роздержавлення власності, приватизація, рішучий перехід до ринкових відносин.

Як і інші центристські партії, ДемПУ виступила за державну незалежність України. Головою партії було обрано Ю. Бадзьо.

В умовах формування політичного плюралізму до активного громадського життя пробудилися й ті прошарки українського суспільства, які орієнтувалися на соціал-демократичні цінності. Наприкінці травня 1990 р. у Києві відбулися установчі збори відразу двох соціал-демократичних партій: Соціал-демократичної партії України (СДПУ) і Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДІІУ). Пізніше ОСДПУ була перейменована на Соціал-демократичну партію України (об'єднану) — СДПУ (о).

Термін «об'єднана» підкреслював, що партія прагне поєднати традиції як західноукраїнської, так і східноукраїнської соціал-демократії, що в основу її організаційної структури буде покладено федеративний принцип.

З початку свого існування СДПУ виступала за незалежність України. Об'єднані соціал-демократи відносини з іншими республіками тоді ще існуючого Радянського Союзу прагнули будувати на засадах конфедерації. Пізніше, як і всі інші національні партії, вони перейшли на позиції самостійництва.

Окреме місце у політичному житті України посіла створена в кінці вересня 1990 р. Партія зелених України (ПЗУ)- Організаторами ПЗУ виступили відомі в республіці народні депутати СРСР Ю. Щербак і Л. Сандуляк. Зелені ставили за мету створення «екологічного солідарного суспільства», в якому інтереси людини, кожної соціальної та професійної групи громадян і кожної нації «гармонійно поєднувалися б з вищими біосферними законами природи».

У січні 1990 р. в КПРС з'явилася група реформаторів, що оформилася в Демократичну платформу. Головною метою вона оголосила перетворення КПРС на партію парламентського типу. На загальносоюзній конференції Демократичної платформи в КПРС, що відбулася в середині червня 1990 р., більшістю голосів було прийнято рішення: на XXVIII з'їзді КПРС поставити ряд вимог, головними з яких були відмова від монополії однієї ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, право на створення фракцій. У руслі цих вимог відбувалося утворення Демплатформи в Компартії України. Реформаторам вдалося провести своїх делегатів на XXVIII з'їзд Компартії України, де вони сформулювали свої вимоги: дозволити організаційне об'єднання за платформами, здійснити деполітизацію органів КДБ, МВС, військових і управлінських державних установ. Крім того, Демплатформа в КПУ виступила за реорганізацію КПРС, перетворення її в союз компартій республік.

Оскільки ці вимоги були відкинуті, координаційна рада Демплатформи вирішила вийти з КПУ і утворити нову партію. Установчий з'їзд цієї партії — вона одержала назву Партія демократичного відродження України (ІІДВУ) — відбувся в Києві 1-2 грудня 1990 р. На початок 1991 р. в Україні, окрім Комуністичної, нараховувалось 13 партій, куди входило близько 30 тис. чоловік. І хоча діяльність переважної більшості з них мала епізодичний характер і була в 100 разів меншою від числа комуністів, вони не лише зуміли розхитати тоталітарну систему, а й відіграти першочергову роль у формуванні суспільної свідомості, ідеології, спрямованої на досягнення суверенітету України.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Релігійне відродження.

Мета: Ознайомити учнів з релігійним відродженням, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

Виникнення Товариства української мови ім. Т. Шевченка?

Виникнення Народного Руху України за перебудову?

Формування політичних партій?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

За умов лібералізації суспільства, занепаду офіційної ідеології та зневіри людей в комуністичні ідеали, в першу чергу через численні хиби її лідерів, в українському суспільстві все більше поширюються релігійні настрої. В цей час релігійний рух був частиною національно-визвольного руху українського народу.

Духовне розкріпачення народу започаткувалось відродженням заборонених і ліквідованих сталінським режимом релігійних конфесій і, перш за все, Української греко-католицької і Української автокефальної православної церкви.

У 1987-1989 рр. українські греко-католики провели ряд масових акцій, спрямованих на легалізацію та відновлення своєї церкви. Вони проявлялись переважно у самочинному захопленні храмів, котрі їм свого часу належали. Часто такі виступи набували характеру відкритого протистояння.

Улітку 1988 р. папа римський Іоанн Павло II через свого посланця — кардинала Казаролі, котрий прибув на святкування 1000-ліття хрещення Русі, передав М. Горбачову листа, в якому порушив питання про долю українських греко-католиків. Однак, незважаючи на певне поліпшення стосунків Ватиканом і Москвою та лібералізацію релігійного життя в СРСР, радянський уряд, а особливо Московський патріархат, всіляко перешкоджали відродженню Української греко-католицької церкви. Лише в грудні 1989 р., після зустрічі М. Горбачова з Іоанном Павлом II та численних багатолюдних демонстрацій і акцій непокори, в західних областях України з'явилися певні зрушення в напрямку легалізації греко-католицької церкви. У квітні 1990 р. на вимогу УГКЦ Львівська міська рада передала католикам собор Святого Юра у Львові. Визнаним лідером церкви виступив єпископ Мирослав-Іван кардинал Любачівський.

Продовженням процесу відродження релігійного життя в Україні стало проведення 4 червня 1990 р. Першого Собору Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Церква об'єднала громади віруючих здебільшого західних та центральних областей республіки. Патріархом Київським і всієї України було проголошено Мстислава (Скрипника), який до цього жив у СІЛА, де очолював заборонену в УРСР УАПЦ. Небіж Симона Петлюри — патріарх Мстислав через усе своє життя проніс любов до України, національної самобутності її церкви.

Прагнучи зберегти свій вплив на українських віруючих, Руська православна церква в особі Московського патріархату взяла під свій контроль святкування 1000-ліття хрещення Русі. Центром свята була Москва, а Києву, де 988 р. князь Володимир провів масове хрещення, відводилась другорядна роль. Як відзначив український історик Михайло Брайчевський: «Коли у Києві (в 988 р.) хрестили Русь, то на тому місці, де пізніше через багато років виникла Москва, ходили хіба що ведмеді».

Цілям збереження впливу на Україну слугував і Собор Руської православної церкви, який у січні 1990 р. вирішив, що єпархія, приходи і монастирі на території Української РСР канонічно мають складати Український екзархат Московського патріархату й офіційно називатимуться Українською православною церквою. У межах екзархату вища церковна законодавча і судова влада передавалась Раді екзархату. Керівником УПЦ було призначено митрополита Філарета (Денисенка).

У цих умовах активізуються також релігійні громади інших Напрямів: римо-католики, євангельські християни-баптисти, християни євангельської віри, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня та ін.; з'являються нові релігійні течії, що раніше не мали дозволу органів державної влади на свою діяльність.

Зростання релігійності населення України, відновлення раніше заборонених церков, їхня орієнтація на створення незалежної української церкви засвідчили кризу політики «войовничого атеїзму», яку протягом 70 років реалізовував в Україні комуністичний режим, та стали важливою складовою процесів національного відродження.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Формування передумов незалежності України.

Мета: Ознайомити учнів з формуванням передумов незалежності України., формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Як вплинула Чорнобильська трагедія на зміцнення недовіри українського народу до союзних відомств?

2. Чому союзні відомства не змогли налагодити економічногорозвитку в другій половині 80-х років?

3. Чому новостворювані українські партії ставили однією зі своїх програмних цілей розширення суверенітету України?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

За умов горбачовських спроб надати соціалізму в СРСР «людського обличчя» вплив партійних структур суттєво послабився. Вони могли здійснювати керівництво одноособово, за умов відсутності будь-якої політичної конкуренції, використовуючи при цьому силові методи, правоохоронні органи. Останні за таких умов перетворювались на репресивно-каральні. Багатопартійність, політичний плюралізм, зародження елементів демократії і гласності, шквал критики сталінізму застали партійні органи зненацька, і вони стали з великим рахунком програвати в політичній боротьбі. Значна частина комуністів симпатизувала своїм політичним опонентам. Партія втрачала роль об'єднавчої сили.

Складаються умови, за яких зближувались інтереси різних соціальних груп українського населення, і на перший план виступає прагнення до суверенітету республіки. Українська партійно-державна номенклатура, практично весь час щось випрошуючи в Москви, прагнула самостійності у розв'язанні питань з управління територією; українське селянство, повернувшись обличчям до свого минулого — колективізації, депортацій і голодоморів, — безпосередньо пов'язувало це з політикою більшовиків. І нарешті українська інтелігенція, представники дисидентства в досягненні незалежності вбачали здійснення віковічної мрії українського народу.

Виходячи з цього, вже з кінця 80-х років поступово розвивається процес, закономірним етапом якого стало здобуття Україною незалежності.

Початковим етапом правової суверенізації республіки стали вибори у 1989 р. народних депутатів СРСР. Вперше вони вийшли з-під контролю партійного апарату, а окремі депутати відкрито заявили про наміри боротись за вихід України з СРСР.

Трансляції засідань І з'їзду народних депутатів СРСР по всесоюзному радіо, які слухали мільйони людей в Україні, поступово руйнували стіну страху перед владою. В той же час досвід роботи І з'їзду народних депутатів СРСР показав його низьку результативність, політичну заангажованість та консерватизм депутатів, обраних за списками компартії і громадських організацій, що знаходилися під її контролем.

У березні 1990 р. після напруженої передвиборної кампанії відбулися два тури виборів до Верховної Ради і місцевих рад УРСР. Опозиційні консервативним колам апарату сили — Рух, УГС, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка і багато інших організацій — для координації дій на виборах утворили Демократичний блок. Декларація блоку містила вимоги щодо реального політичного і економічного суверенітету України, політичного плюралізму, багатопартійної системи, скасування ст. 6 Конституції УРСР, яка забезпечувала привілейоване становище Компартії; розбудову економічної системи України на засадах різноманітності і рівноправності усіх форм власності; прийняття нової Конституції України; національне відродження українського народу, вільний розвиток культури і Мов національних меншин України; реальна свобода віросповідання, легалізація заборонених українських церков.

У січні 1990 р., у розпал передвиборної кампанії, Рух, інші Демократичні сили закликали відзначити День соборності України — 71-шу річницю від дня проголошення 22 січня 1919 р. акта з'єднання (злуки) УНР і ЗУНР. 21 січня 1990 р. між Києвом і Львовом був утворений «живий ланцюг» — «Українська Хвиля». Ця подія мала резонанс у всіх областях України.