Розвиток науки 4 страница

Спираючись на рішення квітневого (1985) пленуму, партійно-державне керівництво сподівалося вирішити також і гострі соціальні проблеми. У квітні 1986 р. ЦК КПРС прийняв постанову про основні напрями розв'язання житлової проблеми. Було офіційно задекларовано, що до 2000 р. кожна сім'я матиме окрему квартиру або будинок. Необхідного економічного обґрунтування ця постанова не мала і була приречена на провал.

Того ж року було оголошено про прийняття «Комплексної програми розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг на 1986-2000 рр.», якою передбачалося забезпечення предметами повсякденного вжитку і послугами всіх жителів країни, ліквідацію дефіцитів і черг. Важливою передумовою цього вважалося успішне виконання Продовольчої програми, проголошеної у травні, а в УРСР — в листопаді 1982 р.

Відсуваючи на майбутнє вирішення проблем підвищення добробуту і створення нормальних житлових умов, влада вже в 1985 р. в директивному порядку стала впроваджувати в побут населення так званий «здоровий спосіб життя». В червні 1985 р. набула чинності постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками. Виконання цієї постанови супроводжувалося безліччю непродуманих заходів, від яких через деякий час довелося відмовитися.

Водночас вище партійно-державне керівництво здійснювало Деякі кроки в напряму оздоровлення суспільно-політичного життя. Так, воно наважилося наприкінці 1986 р. повернути з горьківського заслання до Москви всесвітньо відомого російського правозахисника А. Сахарова. Почалося звільнення політв'язнів.

З ініціативи партійних верхів відбувалося оновлення апарату, він очищався від корумпованих елементів і найконсервативніших представників застійних часів. У січні-березні 1987 р було звільнено з посад за «послаблення керівництва» парторганізаціями кількох перших секретарів обкомів партії. З'являється практика виборів партійних керівників таємним голосуванням альтернативно, з кількох кандидатур.

12 березня 1987 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла безпрецедентне у радянській історії рішення про проведення в експериментальному порядку виборів до місцевих рад народних депутатів по багатомандатних виборчих округах. Це дало можливість на більш демократичних засадах провести вибори до місцевих рад.

У 1987 р. започатковано утвердження виборних засад в управлінні промисловими підприємствами. Всього у республіці було обрано понад 2 тис. директорів підприємств і десятки тисяч керівників середньої ланки. 1987 р. ознаменувався наростанням темпів перетворень, поглибленням їхнього змісту.

Поглиблення Усвідомлення необхідності поглиблення «перебудови» засвідчила робота пленумів ЦК КПРС, які відбулися у 1987 р., виступи М. Горбачова, інших керівників партії і держави, публікації відомих економістів, філософів, публіцистів. Про зміни, які відбувалися в СРСР, почали говорити як «про революційні». У контексті пошуків виходу з кризи в партії і суспільстві інтенсивно відбувалося переосмислення історичного минулого, критичний аналіз створеного в СРСР соціально-економічного устрою. Вже на червневому (1987) пленумі ЦК КПРС у ході дискусії було визнано неспроможність існуючої концепції «розвинутого соціалізму».

На сторінках науково-публіцистичних видань радянська система визначалася як система «казарменого, державного соціалізму», «напівфеодального», а подекуди і просто «феодального соціалізму», «глухий кут історії», що встановлювався методом терору та репресій.

На жовтневому (1987) пленумі ЦК КПРС, присвяченому оціни1 більшовицької революції 1917 р., М. Горбачов назвав побудований у СРСР лад «деформованим соціалізмом». Через кілька місяців, у лютому 1988 р., він проголосив відмову «від догматичної, бюрократичної спадщини», яка «не має нічого спільного ні з марксизмом-ленінізмом, ні зі справжнім соціалізмом».

Але програмна заява КПРС так і не стала платформою, яка б об'єднала все суспільство, чи навіть — усіх комуністів. Перебудова супроводжувалась диференціацією інтересів різних груп населення, які не могли бути передбачені в програмі однієї партії. Оцінюючи історичний досвід СРСР, частина населення (насамперед інтелігенція) стала схилятися до висновку, що справа не в деформації марксистсько-ленінського вчення, а в утопічності, неможливості реалізації комуністичних ідей взагалі. У вирі усіх цих подій перебувала УРСР.

До кінця 80-х років сподівання на демократизацію життя в Україні пов'язувалося з Москвою, перебудовою в центрі. За цих умов, на фоні зростаючої відкритості центральної влади, авторитет республіканських партійно-державних структур падав.

Особливо яскраво продемонстрував це XXVII з'їзд Комуністичної партії України (лютий 1986 р.), який за рішеннями й характером обговорюваних питань мало чим відрізнявся від «застійного» XXVI з'їзду КПУ.

Ще з кінця 20-х років над Компартією України, як дамоклів висіла підозра в «націоналізмі». Будь-яка спроба полегшити життя народу України без вказівок із Москви або без погодження з нею, оцінювалися як прояв націоналізму і нещадно каралися.

За статутом КПРС і традиціями, які склалися, розробка теоретичних та загальнополітичних питань - це прерогатива ЦК КПРС, його політбюро. Завдання республіканських парторганізацій — лише виконувати відповідні рішення центральних органів партії. ЦК КП України міг лише надсилати до Москви свої пропозиції і не мав права самостійно приймати рішення, які виходять за межі діючих постанов та інструкцій ЦК КПРС. Упродовж десятиліть у республіканському партійно-державному апараті виробився своєрідний периферійний тип мислення - «провінціалізм».

Зазначені причини унеможливлювали трансформацію Компартії України у національно-комуністичну організацію як провідну політичну силу суверенної України. Вона стала програвати у боротьбі зі своїми політичними опонентами ще до того, як останні оформилися в партії та масові рухи. Реакція КП України на найгостріші питання життя республіки свідчила про нерозуміння тенденцій суспільного розвитку і настроїв народних мас, втрату можливостей належно на них впливати.

Непродумана надіндустріалізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, інтенсивне спорудження численних штучних «морів» на Дніпрі доповнилося в 70-80-ті роки побудовою мережі атомних електростанцій у безпосередній близькості від великих міст. На Україну, яка займала менше 3% території СРСР, припадало майже 25% всіх шкідливих виробництв. Серед міст СРСР з найвищим рівнем забруднення атмосфери кожне п'яте було розташоване в Україні.

Екологічною катастрофою світового рівня стала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. Аварія призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, появи на території України 30-кіло-метрової «зони відчуження», масового переселення жителів і3 забруднених земель в інші регіони республіки. За вказівками парт керівництва ретельно приховувалися страшні розміри і жахливі, ще до кінця не вивчені і не пізнані наслідки катастрофи. Причому, якщо М. Горбачов на ювілейних урочистих зборах у листопаді 1987 р. в своїй доповіді приділив увагу і Чорнобильській трагедії, В. Щербицький через місяць у доповіді, присвяченій 70-річ-чю встановлення радянської влади в Україні, про неї навіть не згадував.

Інше важливе питання, значення якого так і не збагнуло керівництво України, — це питання національного відродження.

Усім було відомо, що впродовж десятиліть наступ загальносоюзних чиновників на українську культуру відбувався за сприяння тієї ж Компартії України, яка за будь-яку ціну прагнула продемонструвати центрові свій «інтернаціоналізм». У результаті мільйони українців відмовилися від української мови, національної культури, не сприйнявши й культуру російську.

Тоталітарний режим не був зацікавлений у розвитку національних культур, бо значно легше управляти однорідною «народною масою», «радянським народом», аніж мати справу окремо з кожною нацією. Тому й міжнаціональні відносини в Україні, як і в інших республіках будувалися не на природній, культурній, духовній основі, а на основі політичній, ідеологічній. А в цьому крилась серйозна небезпека для міжнаціональних відносин, бо надмірна їх політизація може ледве не кожну соціальну проблему швидко перетворити на національну.

З іншого боку, лише розвиток національних культур і зростання загальної культури створюють природну основу для Цивілізованих міжнаціональних відносин, взаємної поваги та Дружби між націями і народами. Крім того, загальний культурний рівень нації є однією з необхідних умов оволодіння надбаннями науково-технічної революції, і навпаки, занепад культури загрожує витісненням нації на узбіччя світового прогресу.

Однак, незважаючи на нові тенденції і суспільні потреби Компартія, уряд України продовжували проводити традиційну політику «інтернаціоналізму», яка в реальному житті зводилася до русифікації українців та представників інших національних груп України.

У результаті прапор національного відродження українців євреїв, поляків, росіян, представників інших національних менший в Україні підняла не Компартія і уряд України, а опозиційні сили, що забезпечило їм досить широку підтримку і симпатії в масах.

Таким чином, події в Україні перестали бути підконтрольні компартійній верхівці та вищим державним інституціям.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

 

 

Тема: Стан економіки.

Мета: Ознайомити учнів з станом економіки, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

 

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Яким був стан української економіки на початку 80-х років? Що таке «застій»?

2. У чому полягали основні проблеми української економіки початку 80-х років?

3. Наскільки Українська РСР могла самостійно визначати стратегію свого економічного розвитку?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

На середину 80-х, до кінця не усвідомлюючи «прискорення» драматизму ситуації, партійно-державне керівництво в економічній сфері обирає стратегію «прискорення». її суть полягала в тому, щоб на існуючій матеріально-технічній базі, при незмінних соціально-економічних відносинах прискорити темпи економічного розвитку і таким шляхом вийти з кризи.

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була позначена економічна політика українського керівництва. Але чіткий план її втілення так і не був вироблений. Новаторські починання не доводилися до кінця, а окремі правильні й сміливі рішення потопали в трясовині старих підходів до розв'язання проблем, не приносячи очікуваних результатів.

Так, у червні 1985 р. було проведено Всесоюзну нараду з питань науково-технічного прогресу. Невдовзі пленум ЦК КП України ухвалив постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в республіці. А у серпні 1985 р. газета «Правда» опублікувала спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання і посилення їхнього впливу на прискорення науково-технічного прогресу. «Нові методи» нічого принципово нового не містили і цілком вписувались у рамки старої командної системи.

Наприкінці травня 1986 р. «Правда» поінформувала читачів стосовно постанови ЦК КПРС про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими прибутками. Нею було започатковано широку й галасливу кампанію, у яку включилися правоохоронні органи, партійні організації, інші громадські об'єднання. Проте в поле їхнього зору рідко потрапляли крадії чи хабарники, високопоставлені рвачі і «комбінатори». Найчастіше переслідували тих, хто вирощував на присадибній ділянці і продавав свіжу городину, власноруч виготовлені предмети господарського вжитку, одяг і взуття, надавав різні послуги. Таким чином, переслідували тих, кого за наявності здорового глузду слід було всіляко підтримувати.

Але горбачовське «прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особистої ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових засадах.

Єдиним помітним заходом у цьому напрямі став Закон СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий у листопаді 1986 р. З 1987 р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Однак найголовнішої сфери - виробничої - індивідуальна трудова діяльність і кооперативи торкнулися мало.

Не вдалося добитися й інтенсивнішого впровадження у виробництво найновіших досягнень вітчизняних і зарубіжних учених, покращити якість, технічний рівень промислової продукції. У цих умовах, починаючи з 1987 р., було впроваджено державне приймання готової продукції. Держприймання виявило серйозні вади в якості виробів, що їх випускала промисловість, однак радикально впливати на її підвищення не змогло, бо стосувалось лише останнього етапу виробничого процесу.

Нічого не було зроблено і для структурної перебудови промисловості України, подолання її численних деформацій і перекосів. У результаті старі негаразди почали проявлятися все гостріше.

Так, унаслідок дискримінаційної інвестиційної політики центру в другій половині 80-х років зношеність основних фондів підприємств України досягла 60%. Морально застарівав верстатний парк — справжній фундамент індустрії. Курс XXVII з'їзду КПРС на прискорений розвиток машинобудівного комплексу у дванадцятій п'ятирічці провалився. Кризові явища в промисловості наростали.

Багаторічна тенденція до переважаючого розвитку виробництва засобів виробництва, тобто групи «А», що так і не була зупинена, призвела до того, що лише 20% потужностей промисловості випускало товари народного споживання.

Становище ускладнювало ще й те, що близько 80% загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу. Як і раніше, в Україні вироблялися головним чином напівфабрикати, а готова продукція — за її межами. Це був наслідок цілеспрямованої Політики центру на формування «єдиного народногосподарського комплексу», за яким приховувалось прагнення унеможливити вихід республіки зі складу СРСР.

Таким чином, у 1986-1987 рр. ніяких істотних заходів щодо Реформування економіки та забезпечення її дієвого прискорення зроблено не було. У результаті з середини 80-х років посилилось відставання від запланованих темпів. У 1986 р., за завищеними цифрами Держкомстату, приріст національного прибутку по СРСР становив 2,3%, а у 1987 р. — лише 1,6%. В Україні становище було дещо кращим, і спад ще не охопив головні галузі її економіки. Працелюбність, дисциплінованість і висока кваліфікація робітників, інженерно-технічних працівників і колгоспників дали можливість на деякий час нейтралізувати негативні тенденції в народному господарстві СРСР, які були дедалі загрозливішими. Однак за умов централізованого розподілу, важелі якого тримали союзні відомства, народ не бачив позитивних результатів своєї праці. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося. До того ж за умов тісних економічних зв'язків, які контролював і спрямовував центр і які задовольняли насамперед його інтереси, обвальний спад виробництва в Україні був неминучий.

Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою.

У 1987-1989 рр. в економічній політиці стали з'являтись нові тенденції. Одним з найголовніших завдань «перебудови» її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикальної економічної реформи. Експлуатуючи одержавлене народне господарство, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства зберігали свою могутність і мали неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки - найменшими.

Вперше за час перебудови питання про радикальну економічну реформу було поставлене на липневому (1987) пленумі ЦК КПРС. Передбачалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів господарства, для чого сприяти перетворенню частини державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління слід було замінити економічним механізмом ринкового типу.

Втім, це була лише стратегічна мета. Втілення її в реальне життя могло знищити вплив державної бюрократії на економіку. У цьому випадку центральні відомства могли втратити свій всеохоплюючий контроль над народним господарством-Тому саме на цьому напряму реформ управлінський апарат чинив особливо витончений і сильний опір. Не маючи змоги відкинути реформу «з порога», консервативні сили в центральному апараті і на місцях опрацьовували компромісні варіанти, які б звільнили ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але водночас зберегли їхні командні позиції.

Саме така непослідовність і половинчастість була закладена у моделях госпрозрахунку, що запроваджувались. При цьому у промисловості жодних позитивних змін не відбулося. Навпаки, половинчасті та непродумані реформи вносили дезорганізацію в командно-централізовану і по-своєму логічну систему управління економікою.

Послаблення контролю центру створювало умови для пошуків вигідніших партнерів, дозволило відмовитись від неприбуткової трудомісткої роботи і перейти до випуску товарів, реалізація яких давала великі прибутки. За умов панування штучно встановлених цін, що не відображали реальних затрат, ця відносна свобода економічної діяльності підприємств почала відігравати руйнівну роль, вела до посилення розбалансованості народного господарства, дальшого розпаду економічних зв'язків.

Кооперативний сектор, у якому на початок 1990 р. в Україні було зайнято майже 700 тис. чол., виробляв продукції й надавав послуг на суму близько 5 млрд крб., але був не спроможний істотно поліпшити становище в економіці. Понад третину його продукції й послуг надавалося не населенню, а державним підприємствам. Майже 60% кооперативів створювалися в мережі громадського харчування, замість підприємств державної торгівлі, які згортали свою роботу. Отже конкуренції між державними і кооперативними підприємствами не було. До того ж дві третини кооперативів виробляли продукцію із сировини, закупленої на державних підприємствах чи у роздрібній торгівлі. За таких умов кооперативи мали можливість шляхом підвищення цін отримувати високі прибутки. Партійно-державна номенклатура вдало використовувала це для поширення серед населення антикооперативних настроїв і водночас вкладала у кооперативи кошти з метою отримання власних прибутків. Це слугувало додатковим чинником розпаду існуючої системи.

Схоже розвивалися процеси і в аграрному секторі економіки. У 1986 р. була ухвалена спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких помітних зрушень у сільському господарстві ця постанова не забезпечила. Все звелося до створення додаткової Управлінської структури — Держагропрому — своєрідної бюрократичної «надбудови» над колгоспами, радгоспами і переробними підприємствами.

Гострота продовольчого питання була додатковим чинником росту соціальної напруженості в суспільстві і змушувала керівництво шукати виходу з кризи. В 1989 р. було прийняте Рішення щодо розвитку на селі альтернативних форм господарювання - селянських (фермерських) господарств, поширення Різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Та реальних результатів це не дало. Колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових форм господарювання на селі. Блокуючись із консервативними елементами в партійних верхах, воно відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю.

Невдачі у реалізації реформ, подальше погіршення ключових показників розвитку економіки, доповнене прагненням союзних структур зберегти свою владу над республікою, негативно позначились на фінансовому становищі та стали однією з основних причин інфляції і масового знецінення грошей, що боляче вдарило по достатку мільйонів українців.

Внаслідок перших господарських перетворень підприємства і колгоспи дістали певну свободу у вирішенні одного з найважливіших питань - формування фонду заробітної плати, яка швидко зростала. Однак результатом підвищення зарплати стало поступове знецінення грошей, не забезпечених товаром-Навіть те, чого було завжди вдосталь, ставало дефіцитом- У містах виникли черги за макаронними виробами, крупами, милом, цукром. Наприкінці 1988 р. розрив між грошовою і товар-масою в Україні збільшився до 10 млрд крб. і мав тенденцію до невпинного зростання.

Це викликало розбалансованість споживчого ринку. Поряд із цим, активно зростало вивезення товарів за межі республіки, процвітав «чорний ринок».

Центр відреагував на ці процеси надзвичайно своєрідно: 1 жовтня 1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню працівникам партійного апарату на 50-100%.

За умов гласності про це рішення швидко стало відомо широкому загалу, що призвело до подальшого падіння авторитету партії.

Поглиблення кризи в економіці проявилося у наростанні темпів інфляції, збільшенні дефіциту державного бюджету. Карбованець 1989-1990 рр. перестав виконувати свої функції. В 1989-1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев'яними» вже й не називали. За цих умов продукцію направляли насамперед туди, звідки поступали матеріали чи сировина, а не туди, де вона була вкрай необхідна для продовження чи завершення технологічного процесу. Спочатку області, а потім уже й регіони та республіки стали вимагати від підприємств, які знаходилися на їхній території, виконувати перш за все замовлення для свого району, а вже потім для інших замовників. Внаслідок цього одне за одним почали зупинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті радянської імперії з'явилися численні тріщини.

Центр робив усе, аби загальмувати цей процес. У вересні 1990 р. М. Горбачов видав президентський указ, який зобов'язував зберегти заплановані на четвертий квартал 1990 р. і на весь 1991 р. господарські зв'язки. До «неслухняних» передбачалося застосовувати надзвичайно серйозні санкції — штрафи, втручання прокуратури. Але цей указ не виконувався, і 14 грудня 1990 р. Президент змушений був підписати новий указ, у якому говорилося про необхідність виконання попереднього.

Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за повоєнні роки національний дохід України зменшився на 1,5%. В цілому по СРСР зниження становило 4,0%, в Російській Федерації — аж 5,5%. Економічні можливості радянської системи були повністю вичерпані. План, який був основою розвитку радянської економіки, втратив значення мобілізуючого та загальнообов'язкового для виконання документа. Союзні Міністерства й відомства, не знаходячи рецептів виходу з кризи, Що насувалась, на цей період самоусунулись від управління економікою. За іщх умов вирішення всіх економічних проблем лягло на керівництво республіки, яке була до цього не готове Крах командної економіки призвів до падіння життєвого рівня населення України та став каталізатором його суспільної активності. Останнє все більше вбачало вихід із ситуації у розширенні прав України, її самостійності в економічній сфері.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

 

Тема: Гласність та лібералізація

Мета: Ознайомити учнів з гласністю та лібералізацією в СРСР, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

 

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Якою була мета політики «прискорення» у сфері промисловості? Чому вона не дала очікуваних результатів?

2. Чому роки одинадцятої п'ятирічки (1986-1990) характеризувалися спадом темпів розвитку промисловості?

3. Які негативні тенденції економічного життя посилилися в другій половині 80-х років?

4. Що таке «держприймання» і чому воно не дало очікуваних результатів?

5. В якому напрямі велося поглиблення економічної реформи? Що було зроблено для цього? Чому ці дії не дали в 1987-1989 рр.бажаного результату?

6. Охарактеризуйте становище в сільському господарстві України в другій половині 80-х років.

7. Чому після численних спроб підвищити темпи розвитку економіки в 1990 р. спостерігалося скорочення обсягів матеріального виробництва?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1988-й і початок 1989 р. ознаменувалися активізацією політичного життя в країні. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух «знизу», активні дії широких народних мас. Цьому активно сприяла гласність. Союзні, а за ними й республіканські ЗМІ почали публікувати і транслювати інформацію, що раніше була недоступною широкому загалу. Це, зокрема, стосувалося «білих плям» української історії, матеріалів про масові репресії 30-50-х років голодомори, антинародну політику тоталітарної держави, переслідування діячів українського національного руху.

У республіці набули поширення «самвидавські» газети і журнали. Частина з них друкувалася за межами України і віддзеркалювала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. В'ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання «Українського вісника».

Відбувається швидка політизація суспільної свідомості. Виникають незалежні від владних структур і КПРС так звані неформальні громадські об'єднання, які відображали настрої й інтереси різних соціальних верств.

В 1987 р. у Львові було засноване «Товариство Лева», в 1988 р. — в Київському університеті — неформальне товариство «Громада».

За цих умов швидко «вивітрювався» страх народу перед владою. Люди все сміливіше заявляли про свої невід'ємні права.

У травні 1989 р. на хвилі розвінчування культу особи Й. Сталіна, що стало одною з рис перебудови, пройшов установчий з'їзд українського історико-просвітницького товариства «Меморіал». В його рішеннях було звернуто увагу на необхідність активізації реабілітації жертв політичних репресій, вшанування та повернення пам'яті про невинно репресованих, привернення уваги до білих плям української історії, перегляд місця й ролі в ній окремих постатей та подолання комуністичних стереотипів.

Водночас зростає соціальна активність молоді. Окрім названих політклубів, які сформувались практично в усіх вищих навчальних закладах, започатковується процес об'єднання відокремлених молодіжних організацій.

Невдале реформування економіки, непослідовність у лібералізації суспільно-політичної сфери призвели до наростання соціальної напруженості. Новим явищем суспільного життя стали страйки шахтарів, що розпочалися влітку 1989 р. Головною причиною страйків була невирішеність багатьох економічних і соціальних питань. У зв'язку зі здійсненою в народному господарстві республіки в 50-ті роки переорієнтацією промисловості з вугілля на газ змінилася і структура капіталовкладень. Протягом двох десятиліть 250 з 400 шахт Донбасу працювали без реконструкції, їхня технічна оснащеність була надто низькою. Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока». Через кілька днів страйкувало вже 193 шахти. У деяких місцях поряд з економічними (підвищення зарплати і поліпшення умов праці) висувалися й політичні вимоги.

Охопивши у кінці 80-х років усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у реформуванні політичної системи. Осінь 1988 р. принесла нові важливі зміни. Листопадовий (1988 ) пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва». На сесії Верховної Ради СРСР, яка зібралася після пленуму, було вирішено ґрунтовно змінити структуру, порядок формування та зміст роботи вищих органів влади. Вищим законодавчим органом держави оголошувався З'їзд народних депутатів. Метою цих змін, на думку їхніх ініціаторів, було «відновлення повновладдя Рад». Передбачалося забезпечити поступовий перехід влади на всіх рівнях від партапарату, якому вона безроздільно належала, до конституційних органів.

Наприкінці березня 1989 р., відповідно до нового закону відбулися вибори народних депутатів СРСР. Закон давав можливість, маніпулюючи громадською думкою, формувати бажаний склад депутатського корпусу. Право направляти делегатів на з'їзд без виборів дістали партія, громадські організації — в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше від комсомолу, профспілок, ветеранських організацій тощо.

Однак, незважаючи на це, делегатами з'їзду обрано і представників від демократичних сил України. Серед них, зокрема, письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський.

У травні-червні 1989 р. відбувся І з'їзд народних депутатів СРСР. На ньому було сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку обрано М. Горбачова, котрий одночасно з тим залишився генеральним секретарем ЦК КПРС.