Причини й передумови голодомору.

Одним із найстрашніших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. До цього голоду держава штовхала село, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему, від початку колективізації. Протягом січня-листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів хліба. За такий же період 1931 р. державні заготівлі становили 380 млн пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян у 1931 р. вилучили все зерно, у тому числі посівний фонд. Узимку 1931/32 р. голод вже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932 р. Врожай 1932 р. лише на 12 % був менший середнього врожаю за 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

Але цього не сталося. Наближення катастрофи відчувалося в середині 1932 р. Саме в цей період на полях ночами почали з'являтися селяни — переважно жінки, яким нічим було годувати дітей. Цих нещасних у чиновних кабінетах називали «перукарями»: вони ножицями зрізали колоски на тих полях, де ще рік-два тому працювали як повноправні господарі. Незабаром явище набуло масового характеру. 7 серпня виданий закон про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав розстріл з конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна. Сучасники називали цей закон «законом про п'ять колосків».

Незважаючи на небачену раніше жорстокість, забезпечити хлібозаготівлі в 1932 р. не вдалося. На 1 листопада було заготовлено лише 195 млн пудів. У деяких районах місцеве керівництво, усвідомлюючи масштаби голоду, що насувався, дозволило колгоспам залишати зерно для сівби та в страховий фонд.

Інформація про голод, що надходила з багатьох джерел, у деталях була відома вищому керівництву партії й держави. Але замість того, щоб рятувати селян, держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну виконати план хлібозаготівель. На місця були направлені надзвичайні комісії ЦК ВКП(б). В Україні хлібозаготівельну комісію очолював В. Молотов, який діяв особливо жорстоко. У районах, занесених на «чорну дошку» за «злісне саботування» хлібозаготівель, згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1932 р., конфісковували продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, на місцевих керівників і колгоспників обрушувалися репресії. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Л. Каганович. Він привіз директиву Й. Сталіна про здачу - в разі невиконання плану хлібозаготівель — насіннєвих фондів. Обласне керівництво одержало телеграму за підписом вищого керівництва УСРР з категоричною вимогою в найстисліші строки «ліквідувати саботаж».

ЦК КП(б)У, РНК УСРР, десятки тисяч місцевих партійних і радянських керівників, суд і прокуратура республіки, органи ОДПУ на території власної республіки стосовно власного народу діяли так, як нечасто дозволяли собі діяти загарбники в окупованій країні. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, сала, м'яса та інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Цим партійно-державний апарат цілком свідомо прирікав їх на смерть. Голод охопив регіони найінтенсивнішого сільського господарства - Україну, Північний Кавказ і Кубань, Поволжя, Північний Казахстан. Найбільших масштабів голод набрав в Україні.

Голодомор 1932-1933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися численні випадки канібалізму. У деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори: це означало, що жителів тут уже немає. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх у лікарнях, державних установах, у під'їздах будинків і просто на вулицях. Лише з травня-червня 1933 р. держава стала надавати деяку допомогу українському селянству.

Донині не встановлена кількість жертв голоду 1932-1933 рр. Називають різні цифри померлих від голоду, які істотно різняться - від 3,0 до 4,5 млн чол.

Репресивна політика сталінізму.

Сталінські ставленики в Україні стали провідниками політики масового терору, який розгорнувся тут у 30-х роках.

Звинувачення проти віднесених до класово ворожих елементів з 1929 р. почали розглядати так звані трійки у складі першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника місцевого відділення ДПУ, що значно спростило справу. Засуджених партіями відправляли на примусові роботи до північних та інших віддалених районів СРСР з надзвичайно важкими, по суті каторжними умовами праці.

Масова кампанія «викриття» ворогів та репресій проти них розгорнулася після вбивства 1 грудня 1934 р. С. Кірова, члена Політбюро ЦК ВКГІ(б), керівника ленінградської парторганізації, авторитетного в більшовицькій партії діяча, потенційного кандидата на пост генерального секретаря. Цим убивством, обставини якого залишаються нез'ясованими до сьогодні, сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії в країні, розправи над реальними й потенційними противниками режиму. Президія ЦВК СРСР з надзвичайною оперативністю 1 грудня 1934 р. прийняла постанову про порядок розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів, яка відводила на слідство в цих справах не більше 10 днів. Справи розглядалися без прокурора й адвоката. Оскарженню чи помилуванню не підлягали. У 1937 р. подібний порядок розгляду судових справ був поширений на звинувачених у шкідництві та диверсіях. «Шкідників» і «диверсантів» у роки перших п'ятирічок, коли в промисловість влилися мільйони малокваліфікованих робітників і широкими масштабами впроваджувалася нова, складна техніка, було дуже багато. Справи осіб, притягнених до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича стали розглядати в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Слідство велося із вживанням до арештованих жорстоких тортур. Ця практика була узаконена в 1937 р., коли Й. Сталін від імені ЦК ВКП(б) особисто дав вказівку органам НКВС застосовувати до заарештованих фізичні методи тиску. В 1939 р. ця вказівка була підтверджена. В'язні не витримували тортур, підписували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на своїх колег, рідних.

Розгорнуті в 30-ті роки в Україні масові репресії охопили всі категорії населення: представників партійного й державного апарату, військових, науковців, робітників, селянство.

Після процесу над «Спілкою визволення України» в республіці «викрили» багато «контрреволюційних організацій», найбільшими з яких були «Український національний центр», «Українська військова організація», «Польська організація войскова», «Білогвардійський терористичний центр у Києві», різні «шпигунсько-троцькістські» організації. В Україні не уникла репресій більшість керівників КП(б)У і РНК, у тому числі й активні учасники жовтневого перевороту та громадянської війни. Серед них - Е. Квірінг, X. Раковський, Ю. Коцюбинський, С. Косіор, Ю. Медведєв, В. Чубар і багато інших. Чекаючи неминучого арешту, застрелив свою дружину і застрелився сам Голова Раднаркому УРСР П. Любченко. Майже повністю був знищений обраний на XIII з'їзді КП(б)У Центральний Комітет. З 62 членів звинувачено у ворожій діяльності та виключено з партії 55. З 11 членів Політбюро, обраного після XIII з'їзду КП(б)У, загинуло 10, а з 5 кандидатів у члени Політбюро - 4. Кількісний склад КП(б)У з 1933 по 1938 р. зменшився на 266,3 тис. чол. - майже наполовину.

Тисячі керівників, слідчих і оперуповноважених НКВС, що сфабрикували численні справи «ворогів народу», з часом стали самі об'єктами репресій. Був репресований і В. Затонський, один із керівників боротьби за радянську владу в Україні в 1917-1920 рр., член ЦК КП(б)У і радянського уряду України. На XVII з'їзді ВКП(б), який відбувся в 1934 р., В. Затонський очолював лічильну комісію. Він добре знав, що проти обрання Сталіна до складу ЦК ВКП(б) було подано 292 голоси делегатів з'їзду, а не 3, як це було повідомлено.

Унаслідок сталінських репресій у другій половині 30-х років була обезглавлена армія. Репресії, які розпочалися проти вищого командування, перекинулися на рівень військових округів. Й. Якіра, командувача Київського військового округу, у 1937 р. звинуватили в підготовці замаху на К. Ворошилова і стратили. Був повністю знищений весь штаб Київського військового округу, в якому працювали дібрані И. Якіром військові спеціалісти. Репресії спричинили гострий кадровий голод в армії. Це стало однією з основних причин поразок Червоної армії в 1941 р.

Згортання українізації.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років український народ ще продовжував користуватися плодами українізації, яку було розгорнуто в попередні роки. На початку 30-х років українською мовою навчали 4/5 числа шкіл, 2/3 - технікумів, 1/3 - вищих навчальних закладів. Протягом 1928-1937 рр. у 2,6 раза збільшився обсяг книжкової продукції, що видавалася українською мовою. У 1938 р. з 84 театральних колективів республіки 57 були українськими. Українська мова залишалася мовою державних органів, художньої літератури, періодичної преси, наукової, виробничої діяльності. Представники національних меншин в Україні до кінця 30-х років усе ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції. У 1938 р. працювало шість театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою, і по одному - молдавською, польською, німецькою, болгарською.

Але вже з кінця 20-х сталінський режим почав швидко згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями здійснювала царська адміністрація. Посилаючись на постанову ЦВК СРСР 1929 р., згідно з якою державні органи й підприємства союзного підпорядкування зобов'язувалися спілкуватися між собою і з центром мовою їхніх правлінь (тобто російською), а з місцевими органами - національною мовою, чиновники взагалі відмовлялися вивчати українську мову.

Поступово українізація в республіці згорнулась, а сам цей процес уже розглядався як буржуазно-націоналістичний, з яким слід вести непримиренну боротьбу.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Стан культури.

Мета: Ознайомити учнів з станом культури. в Україні, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Чому селянство відмовлялося добровільно йти в колгоспи?

2. Чи згоден ти з визначенням: «Колгоспна система - форма закріпачення селянства»?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Якщо період 20-х років для освіти можна назвати періодом творчих шукань, то 30-ті роки являли собою період її уніфікації та жорсткого контролю з боку більшовицької партії. На початку 30-х років було видано ряд партійних постанов, які вносили в існуючу систему народної освіти України відчутні зміни, спрямовані на її уніфікацію, причому на російський зразок.

Партійні постанови "Про початкову і середню школу" (1931 р.) та "Про навчальні програми і режим в початковій і середній школі" (1932 р.) обмежували творчість учителів і встановлювали жорсткі рамки функціонування загальноосвітньої школи. Вони були спрямовані на універсалізацію освіти (змісту, форм, методів навчання), робили акцент на марксистську світоглядну спрямованість шкільних курсів. Вводився індивідуальний облік знань і запроваджувалися екзамени. З метою зміцнення порядку і дисципліни у школах посилювалася керівна роль учителя, вводився чіткий режим. З 1933 р. відмінено практику складання місцевих навчальних планів і програм та затверджено нові уніфіковані навчальні плани для всіх типів шкіл, введено предметність викладання.

1934 року партійною постановою "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР" було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня школа (1-7), середня школа (1-10 класи). Групи реорганізувалися у класи. Зміцнювалося єдиноначальство керівника школи, зростали вимоги до його походження.

У зв’язку з рішенням союзного уряду Україна повертається до університетів (першим відкрився 1933 року Київський університет). Було знижено статус технікуму до рівня середнього спеціального навчального закладу.

1935 року окремою партійною постановою давалися конкретні вказівки про початок і закінчення шкільних занять, тривалість уроку, вводилися правила поведінки і єдина форма одежі для учнів, запроваджувалися єдині норми і 5-бальна система оцінки успішності.

У липні 1936 р. було прийнято партійну постанову "Про педологічні перекручення в системі Наркомосів". Постановою ліквідувалася педологія, яку тоді розглядали як універсальну науку. Вказувалося, що вона ще не склалася і повна шкідливих антимарксистських тенденцій. Ставилася вимога повного відновлення педагогіки, яка через неуцтво її керівників була відсунута педологією на другий план і розглядалася в системі наркомосів, передусім, як емпірична, наукоподібна дисципліна.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

«Розстріляне Відродження» - це період 30х рр. ХХ ст. в історії України, коли переслідувались та знищувались представники української культури.

Характерною рисою даного періоду стали репресії щодо діячів української культури.

Політика Кремля диктувала, що письменники є «інженерами людських душ», і мають зректись національних інтересів власного народу. Ця ідея йшла в розріз з усіма українськими літературно-мистецькими напрямками і течіями, відмінними від «соцреалізму».

Цензура, очолена Головлітом та ГПУ-НКВС, почала тиск на українську літературу. Незгідні з свавіллям партії та Сталіна митці зазнали жорстоких репресій. В 1933 р. покінчив життя самогубством М.Хвильовий. В грудні 1934 р. У справі так званого "Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких О.Влизько, Г.Косинка та ін.

130 - розстріляних письменників;

11 - вчинили самогубство, не витримавши знущань;

119 - заслані в табори;

33 - репресовані;

188 - повернулися з ув'язнення зі знищеним здоров'ям.

Разом 481 жертва, хоча немає достовірності за повноту списку.

Імена загиблих Д. Фальківського, М. Зерова, М. Семянка., драматурга М. Куліша, засланого на Соловки та розстріляного в 1937 р. режисера студії «Березіль» Леся Курбаса, художника, засновника школи українського монументального мистецтва М. Бойчука стануть трагедією України.

Народні сліпі співці, переходячи з одного українського села до іншого несли тугу та біль жертв голодомору 1932-33 років. В грудні 1934 року, скориставшись приводом проведення Республіканської олімпіади міста і села, під Харковом були розстріляні майже 300 українських кобзарів.

Радянська влада ліквідувала всі літературні спілки, створені в 20х рр. - «ВАПЛІТЕ», «МАРС», «Нову генерацію», мистецьку організацію АРМУ, тощо. Створена сталінським режимом в 1934 р. Спілка письменників радянської України випускала у світ лише твори прославляючи більшовицьку партію, Сталіна та його діяння. В 1933р. П. Тичина пише вірш «Партія веде». Так що М.Рильського, В.Сосюру, Бажана, Малишка, Головка можна назвати не інженерами, а «міліціонерами людських душ», як висловився в 1934 р. Г. Косинка.

Головну увагу на сторінках преси приділялось успіхам соціалістичного будівництва, пропаганді рішень партійних органів, боротьбі з опозицією. У видавничій діяльності взагалі домінуючу роль відігравали публікації творів Маркса, Енгельса та Леніна. Масовими тиражами видавалися ленінські праці у вигляді бібліотечок «Шлях до Леніна», «Бібліотечка ленінізму», «Ленінський призов» та ін. Поступово формувався образ Леніна як непогрішимого вождя, ідеальної людини і т.д.

Якщо у 20-х роках в матеріалах преси ще можна знайти інформацію про платформи опозиції в ВКП(б), про кількість безробітних в республіці, тобто присутні певні елементи гласності, то у 30-ті роки ситуація істотно змінюється. Політична, економічна інформація суворо дозується, дійсність лакується. Основу матеріалів складають успіхи у соціалістичному будівництві, покрашення матеріального добробуту радянських людей під гаслом «жить стало лучше, жить стало веселей». Тон критичних матеріалів, спрямованих проти «шкідників», «ворогів народу», «троцькістів» стає викривально-зловісним, з апеляцією до найгірших почуттів людей.

Велике місце займає пропаганда культу особи Сталіна. Кожен день з сторінок практично кожної газети на читача дивився його портрет, статті були перенасичені цитатами з його виступів, творів. «Товариш Сталін сказав, вказав, підкреслив, дав завдання» – ось були альфа і омега передових редакційних статей, заміток, нарисів, інформацій. Газети ставали «сухими офіціозами», і цікавість викликали лише різноманітність позитивних епітетів на честь Сталіна і негативних – на адресу «ворогів народу

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Тематичне оцінювання.

Мета: Перевірка знань, умінь та навичок, розвивати мислення учнів, виховувати дисциплінованість.

Обладнання:Карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

ІІІ. Тематичне оцінювання.

Завдання:

1. Поясни значення термінів: «колективізація», «коренізація», «НЕП».

2. Розташуйте події в хронологічній послідовності:

a. Початок І п’ятирічки.

b. Створення СРСР.

c. Початок стаханівського руху.

d. Початок впровадження політики «коренізації».

e. Початок прискореної колективізації.

3. Впровадження НЕПу.

4. Причини та наслідки Голодомору 1932-1933 років.

ІV. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Українські землі у складі Польщі.

Мета: Ознайомити учнів з станом українських земель у складі Польщі, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. До складу якої держави входили до 1918 р. західноукраїнські землі?

2. Коли на цих землях існувала Західноукраїнська Народна Республіка?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Західною Україною прийнято називати землі з переважно українським населенням, які в 20-30-х роках увійшли до складу Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини. Найбільше українців опинилося у складі Польщі. Це передовсім жителі Східної Галичини, яка до 1918 р. була частиною Австро-Угорської імперії. Польські власті поділили її на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське. Крім Східної Галичини, до Польщі відійшли Західна Волинь і Західне Полісся. До революції ці землі були частиною Російської імперії, а після радянсько-польської війни перейшли до Польщі, яка утворила тут Волинське і Поліське воєводства. Інші історичні українські землі - Холмщина і Підляшшя — були включені до складу Люблінського воєводства.

Кількість українців у Польщі на початок 30-х років становила близько 6 млн чол, а заселяли вони майже третину тодішньої Польщі. Паризька мирна конференція 1919 р. дала дозвіл на тимчасову окупацію Польщею Східної Галичини. Але Польща зробила все, щоб увічнити окупаційний статус західноукраїнських земель. Врешті-решт, незважаючи на протести галицького населення, Рада послів великих держав 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину частиною Польщі. Інші західноукраїнські землі увійшли до складу Польщі згідно з умовами Ризького миру 1921 р.

За рішенням Ради послів українські землі у складі Польщі мали одержати автономний статус. Забезпечити права національних меншин і надати автономію українським землям польський уряд неодноразово обіцяв у 20-30-ті роки. Дискримінаційна політика щодо населення цих територій проявлялася при комплектуванні органів місцевого самоврядування, керівниками яких призначалися лише поляки. Українці майже не мали можливості займати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії, поліції, таємних службах. Польський уряд прагнув до асиміляції українців (бойків, поліщуків, волинян, гуцулів тощо), створення однорідної національної Польської держави. У 1920 р. для Східної Галичини офіційно запропонували назву «Східна Малопольща». Українські імена та прізвища замінювалися на польські. Польська мова витісняла українську з усіх державних і муніципальних установ.

31 липня 1924 р. було затверджено «кресовий» закон, відповідно до якого основним типом школи ставала двомовна, так звана утраквістична, яка по суті була польською, бо в ній, крім обов'язкового вивчення польської мови, цією мовою викладалася польська історія і наука про Польщу. Для прискорення полонізації західноукраїнських земель сюди відряджали вчителів з центральної Польщі. Вчителям-українцям рекомендували роботу в центральних воєводствах Польщі. Туди переселили 1500 педагогів-українців, а 2500 - звільнили з роботи. Якщо в 1911-1912 навчальному році в Галичині працювало 2420 українських початкових шкіл, то в 30-х роках - лише кілька сотень.

Наприкінці 30-х років 70 % населення було неписьменним або малописьменним. У гіршому становищі була середня і фахова освіта. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини у 1939 р. працювало лише 5 українських державних шкіл, у яких навчалося 2050 учнів, та 18 приватних з 3571 учнем. У Галичині на 1939 р. було чотири вищі навчальні заклади: університет, політехнічний інститут, ветеринарна академія та академія зовнішньої торгівлі. Але для українців змога навчатися в середніх і вищих навчальних закладах була недосяжною через високу плату. Крім того, діяла відсоткова норма прийому до вузів молоді української національності, яка становила, наприклад, у Львівському університеті близько 5.

У 1921 р. у Львові виник так званий Таємний університет, який працював до 1925 р. На галицьких землях діяло просвітянське товариство «Рідна школа». Серед його здобутків - заснування 40 гімназій, ліцеїв, професійно-технічних шкіл. Тривала діяльність осередків товариства «Просвіта», вплив яких на збереження і розвиток національної культури Західної України важко переоцінити. Нарешті, продовжувало роботу Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, в якому працювали видатні вчені С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, К. Студинський, С. Дністрянський, І. Гор-бачевський, М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат, В. Дорошенко та інші.

Характер промисловості.

На початку 20-х років Польщі вдалося значною мірою ліквідувати наслідки Першої світової війни. Польський уряд поділив країну на дві території - Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості в Польщі «А», уряд водночас свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі «Б». Так, у Польщі «Б» була надзвичайно обмежена видача дозволу відкриття промислових підприємств, а встановлені урядом високі залізничні тарифи обмежували її зв'язки з ринками Польщі «А». Внаслідок такої політики в Польщі «А» концентрувалося понад 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна і цукру.

Галицькі українці намагалися протистояти іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена мережа кооперативів, котра включала кредитні спілки, об'єднані в асоціацію «Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки, координовані «Центросоюзом», молочні кооперативи, об'єднані спілкою «Маслосоюз». Вплив «Ма-слосоюзу», наприклад, поширювався далеко за межі Польщі. Це кооперативне об'єднання експортувало масло до Австрії, Чехо-Словаччини, Швеції й Палестини. Міську торгівлю представляла спілка «Народна торгівля». Число українських кооперативів у Східній Галичині зросло з 580 у 1921 р. до майже 4000 напередодні Другої світової війни. Вони об'єднували до 700 тис. членів.

Польські власті штучно стримували розвиток української кооперації. Вони надавали пільги польським кооперативам, обмежуючи діяльність українських другорядними господарськими сферами.

В умовах іноземного панування гальмувався також і розвиток сільського господарства, економічним підґрунтям якого була велика приватна земельна власність. Велике приватне, державне і церковне землеволодіння в Галичині становило 43,9 % загальної площі. У 1921 р. середня площа поміщицького наділу сягала, наприклад, у Ковельському повіті 3500 га, Дубнівському - 3600 га, Луцькому - 4000 га. Водночас у краї було близько мільйона дрібних, карликових селянських господарств, приречених на розорення. Армія сільських пролетарів і дрібних орендарів налічувала 5 млн чол. Масовий селянський рух, що розгорнувся на західноукраїнських землях, поставив на порядок денний питання про аграрну реформу.

Це розуміли в правлячих колах Польщі, і чим ширше розгорталася селянська боротьба, тим більше було обіцянок вирішити аграрне питання, У липні 1919 р. польський сейм схвалив «Основи земельної реформи». Аграрна реформа, здійснювана в Польщі, не ліквідувала безземелля в краї. Її головною метою було економічне підкорення селянства та колонізація краю вихідцями з корінних польських земель. У колонізаційний фонд Східної Галичини, Волині та Західного Полісся було виділено 445 тис. га землі. Польська влада видала таємний наказ, яким забороняла продавати українським селянам понад 5 % поміщицьких земель, що за умовами аграрної реформи підлягали викупу.

У цілому за поміщиками, державою та церквою залишалося близько половини орної землі, майже всі ліси, значна кількість лук. На стан сільського господарства згубно вплинула світова економічна криза й зумовлене нею стрімке падіння цін на сільськогосподарські продукти, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я робочої і продуктивної худоби.

Постійним супутником життя українців у Польщі було безробіття. В період економічної кризи воно набуло небачених розмірів у 1931-1932 рр. у Східній Галичині, за даними офіційної польської статистики, було зареєстровано 27 тис. безробітних. Насправді ж державна статистика Польщі намагалася приховати дійсний стан речей, бо лише у Львові у роки кризи 30-40 тис. чол. не мали роботи. Надзвичайно тяжкими були й умови праці. На підприємствах почастішали нещасні випадки. У 1934 р. у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах мали місце майже 3,2 тис. випадків каліцтва, у 1935 р. їхня кількість зросла. Широко використовувалася жіноча та дитяча праця.

Ще скрутнішим було становище сільськогосподарських робітників. Їх робочий день не регламентувався. Платню видавали (повністю або частково) натурою, рідко грішми. У поденників під час жнив переважала форма заробітної плати за 12-14 снопів. Була поширена система відробітків за випас худоби, за зимові позички тощо.

На окупованих землях лютували епідемії тифу, дизентерії, скарлатини. Обстеження сільського населення в 1926 р. засвідчило, що в Західній Україні 3/4 дітей хворіло на сухоти. 1939 р. це захворювання було виявлено у 2/3 селян, обстежених у Львівському воєводстві.

Напередодні Другої світової війни природний приріст населення Західної України різко зменшився: у Галичині, наприклад, він становив лише 8 на 1000 чол.

Не знаходячи порятунку від злиденного й напівголодного існування, люди виїздили до інших країн. У 1919-1939 рр. еміграційний потік із Східної Галичини становив 190 тис. чол. Кількість емігрантів із Західної Волині й Західного Полісся сягала приблизно 50 тис. чол. Еміграція західноукраїнського населення супроводжувалася інтенсивним заселенням краю іноземцями. За міжвоєнний період на окупованих українських територіях Польщі осіло близько 300 тис. поляків. Наслідком колонізації стало збільшення питомої ваги іноземців серед населення краю. У Східній Галичині, наприклад, частка поляків зросла за 1921-1931 рр. з 25,6 до 28,5 %, а в Західній Волині та Західному Поліссі - з 18,3 до 21,2 %.

Особливо високими темпами збільшувалася кількість неукраїнського населення в містах. У найбільшому місті Західної України Львові українців у 1939 р. було лише 16,2 % (частка поляків становила 50,8 %, євреїв - 31,9 %).

Релігійне життя.

Населення українських земель, що перебували у складі Польщі, здебільшого було релігійне: у Галичині переважали греко-католики, на північно-західних землях-православні. Найбільших переслідувань зазнали православні українці. Наприкінці 30-х років розгорнулося масове навертання їх до римсько-католицької віри. Було знищено майже 200 православних храмів, а близько 150 було передано римо - католикам. Внаслідок цих злочинних дій на північно-західних землях України на 1939 р. залишився лише 51 православний храм, тоді як у 1914 р. їх було 389.

Позиції Української греко-католицької церкви були значно міцнішими. Їх очолював митрополит Андрей Шептицький, один з найвизначніших духовних вождів українців тих часів. Права греко-католиків захищалися конкордатом (особливою угодою) між Ватиканом і польським урядом, який було укладено в 1925 р. Але ця угода не гарантувала від репресій священиків і віруючих цієї церкви. Підставою для репресій могло бути спілкування українською мовою чи відмова від вживання в полонізованій формі прізвищ своїх парафіян-українців.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини.

Мета: Ознайомити учнів з станом українських земель у складі Румунії та Чехословаччини, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. До складу якої держави входила до 1918 р. Буковина?

2. Кому належали до 1918 р. землі Бессарабії?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

До Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з Австрією Сен - Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії.

На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.

У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.

У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані. Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію.

Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і напівручною працею. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.

У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. На Буковині, наприклад, парцеляції і передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі.

Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних.

Політика королівського уряду на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто регулярні румунські війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбунарського повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік.

З 1928 по 1938 р. у Румунії тривав період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій. У 1929 р. на Буковині розгорнула легальну діяльність прокомуністична організація «Визволення», яка виступила з програмою одержавлення економіки, аграрних перетворень і приєднання до Радянської України. Однак масової підтримки населення «Визволення» та інші організації подібного спрямування не домоглися.

Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську національну партію, керівником якої став В. Залозецький. Під керівництвом О. Забачинського, І. Григоровича і Д. Квітковського в середині 30-х років стала формуватися конспіративна радикальна націоналістична організація на засадах, багато в чому подібних до оунівських. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові й діяльність політичних партій була заборонена, УНП та інші легальні українські об'єднання перестали існувати.