Г. Віршова Поезія
1. До найулюбленіших ґатунків лірики клясицизму належала ода. Українською мовою після Котляревського написано їх кілька, але здебільша літературними дилетантами, що ще від 1812 та навіть 1855 р. зверталися до цієї форми, щоб висловити свої патріотично-російські почуття. Але дивним чином і в оді травестія грає найбільшу ролю.
Вже ода Котляревського до „малоросійського генерал-губернатора“ князя Куракіна, хоч і має на меті справді потішити свого адресата та між іншим щиро висловлює і гуманні погляди автора на завдання високого урядовця: „не жаліє живота для нас свого“, „ярмо ти тягнеш, не гнучись, як добрий віл“, — але тон „оди“ цілком травестійний: античність українізована — Орфей — „неборак“ та „козак“, грає на „кобзурі“ і т. д., не бракує народних виразів та вульґаризмів — „писарі“ „товчуться“ в канцелярії, „треба всякую папіру підвести як раз до шниру“, „ніколи борщу сьорбнути“, „скільки взяв людей ти з грязі і... аж у князі їх упер“, а головне Котляревський стає в позу „простої“ /351/ людини, яка не розуміє того, що робиться в „вищому світі“ та навіть в губернській канцелярії, та говорить про все, як про якісь дива. Твір до речі слабко оброблено: є кілька помилок у римах, тощо.
2. Поруч майстра травестійної поеми стоїть в українській літературі майстер травестійної оди: Петро Гулак-Артемовський (1790-1805). Що він був невдалий професор без наукових праць та заслуг, але з психологією та амбіцією російського урядовця, з політичною ідеологією російського монархіста — не змінює того факту, що він був надзвичайно талановитий поет з технічним умінням вищим за вміння Котляревського.
Гулак-Артемовський почав ще студентом з перерібки комічної поеми „Налой“ Буальо майже церковнослов’янською мовою, за цим ішли переклади бароккових та клясичних поетів (Ж. Б. Руссо, Мілтон, Расін) на російську „високу мову“ клясичного стилю. 1817 р. він почав писати по-українськи вірші, та написав за все своє життя небагато, але формально надзвичайно викінчених віршів.
Найбільш вдалі в своєму роді „Пісні Гараська“ — це травестійні переспіви од Горація. Переспіви ці переводять завжди основну думку оди в площину цілком вульґарного стилю та мови. Ступінь вульґаризації різний. Улюблена мова Гулака-Артемовського — мови п’яниць та жартівників, але не бракує, й серйознішої, ліричної мови.
Ось що робить Гулак-Артемовський із оди Горація, де той радить Делієві заховувати душевний спокій, бо і життя для насолоди і всі інші форми життя закінчить невблагана смерть:
Пархоме, в щасті не брикай!
В нудьзі притьмом не лізь до неба,
людей питай, свій розум май;
як по мудруй, її вмерти треба...
І які типи людського життя змальовує травестія:
Чи коротаєш вік в журбі,
чи то за поставцем горілки
в шинку нарізують тобі
цимбали, кобзи і сопілки,
чи п’яний під типом хропеш,
чи до господи лізеш рачки
і жінку макогоном б’єш,
чи сам товчешся на кулачки... /352/
поруч цього правда, і серйозніше:
Ори і засівай лани,
коси широкі перелоги,
і грошики за баштани
лупи — та все одкинеш ноги...
В цій мові, в якій навіть умерти значить „одкинути ноги“ або „з’їсти дулю“, смерть зветься „скажена“, музика не грає, а „нарізує“, „ласощі“, про які може думати герой віршу, це „паслін, цибуля“, найвищий ранґ у земному житті — „соцький“, заняття людини, правда, й „орати, засівати“ та „косити“ „лани й перелоги“, але нормальні — перебування „на печі“, сидіння „за поставцем горілки“ і всі ті, що перелічені вище в наведених цитатах. Що Гулак-Артемовський міг писати і в іншому стилі показує хоча б переспів другої оди Горація, що звернена замість до Хлої — „До Любки“. Витриманий клясичний ляконізм Горація замінено широкою сентиментальною та цілком зукраїнізованою мовою:
На що ти, Любочко, козацьке серце сушиш!
Чого, як кізонька маненька та в бору,
Що — чи то ніжкою сухенький лист зворушить,
чи вітерець шепне, чи жовна де кору
на липі додовба, чи ящірка зелена
зашелестить в кущі, вона мов тороплена
дрижить, жахається, за матір’ю втіка...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Ой час вже дівчині дівоцьку думку мать:
не вік же ягоді при гілці червоніти,
не вік при матері і дівці дівувать;
ой час теляточко від матки відлучити.
Але знову „українізація“ є якимось збоченням мови, що має неприродно солодкий тон („кізонька“, „маненька“, „сухенький“ і т. д.). Так у Гулака-Артемовського завжди. Але цікаво, що при цьому, замінюючи віршові розміри Горація на звичайний російський розмір віршу, він якось уміє заховати загальну інтонацію, так що напр. п’яницька лірика „До Пархома“ звучить, дійсно, патетично, — в цьому розходженні загального тону та змісту — один з секретів комічного враження травестій Гулака-Артемовського. Але поруч цього і травестії цілком „низького“ стилю, „п’яницькі“: /353/
Ох! ох! ох! ох!
Зубів щось з двох
і ніг не долічуся!
Живіт на сміх, —
з ковальський міх.
Здається ж, і не дмуся!..
Одна нога
щось шкутильга,
друга зовсім заклякла.
Така нудьга,
така туга,
що чорт зна, де і діться!
3. Гулак-Артемовський писав не лише гумористичні травестії. До серйозних його творів належать байки (усього сім). Байки — один з улюблених ґатунків клясицизму. Вони могли писатись легшою та „низькою“ мовою. Сюжети їх дуже часто традиційні, переходять від одного байкаря до другого. Гулак-Артемовський узяв сюжети своїх байок з польських байок І. Красіцького. Він значно поширив деякі з них (напр. „Пан та собака“ — з 4 рядків Красіцького Гулак-Артемовський робить 183), переповнивши різними подробицями та балаканиною, для якої основою він часто бере різні народні вирази, що підходили до його теми. Іноді наслідує він народну словесність (перелік нісенітниць у довгій байці „Солопій та Хівря“). Мова лише іноді вульґарна. Багато не таких частих у народній мові зменшень: слізоньки, рибка, ротеня, хвостик, різочки, узенький, кашка і т. д. В байках звичайно до самого оповідання приєднувалася „мораль“, коротке повчання, яке у Гулака-Артемовського завжди — конкретний образ, — він не вміє зформулювати моральної думки в загальному реченні або не знаходить для цього в народній мові слів:
Ой, правду дядина небога говорила:
Що тільки на світі великим рибкам жить,
А нам малим в кулак трубить!
або:
Що Бог послав, чи то багато, чи то трошки, —
В кушир залізши, їла мовчки...
Улюблена була велика байка „Пан та собака“, в якій убачали сатиру на кріпацтво, і в якій дійсно є гіркі слова про селянську долю. Ось коротенька „приказка“: /354/
Цікавий та мовчун.
Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
„Від чого голосний так дзвін той на дзвінниці?“
— „Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці)
в середині, як ти, порожній він“ сказав.
Незакінчене послання (теж клясичний ґатунок) до Квітки „Справжня добрість“ теж не знаходить серйозних слів для моральних питань, про які в ньому говориться. Серйозні, хоч трохи важкуваті, переспіви псалмів, показують, що Гулак-Артемовський міг, якби хотів, говорити і іншою мовою і утврити високий клясичний український стиль:
Куди від духа я Твого і де сховаюсь?
Де від лиця Твого втечу я і притаюсь?
Чи в небо полину, то й Ти ж на небеси,
чи в пекло зсунуся, то й в пеклі Ти єси.
Позичу крила я у ранньої зірниці,
кран моря полечу, де й не літали птиці —
і там поспієш Ти рукою захопить,
другою в глибині мене морській спинить...
Але високого стилю Гулак-Артемовський не утворив, і в цього представника українського клясицизму література українська лише доповнення до якоїсь іншої, доповнення з кількох випадкових та здебільша вульґарних мовою ґатунків.
Для невисокого рівня літературно-теоретичного думання Гулака-Артемовського характеристично, що він не зустрінуті нової поклясичної літератури з якимнебудь опором, як це робили клясики всюди. Він „переклав“ твори нового, неклясичного типу, баляди „Пан Твардовський“ Міцкевича та „Рибалку“ Ґете. Але й ці переклади вийшли травестіями. З серйозної баляди Ґете він зробив ось що:
Вода шумить!.. вода гуля!..
На березі рибалка молоденький
на поплавець глядить і промовля:
ловіться, рибоньки, великі і маленькі...
Що рибка смик, то серце тьох!..
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Аж — гульк! З води дівчинонька плине,
і косу зчісує і брінками моргає...
Вона й морга, вона й кива:... /355/
Коли б ти звав, як рибалкам
у морі жить із рибками гарненько,
ти б сам пірнув на дно к линам
і парубоцькеє оддав би нам серденько...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Вона ж морга, вона й співа...
Гульк!.. приснули на синім морі скалки!..
Рибалка хлюп!.. за ним шубовсть вона!..
І більш ніде не бачили рибалки...
Тут і форми, що тепер сприймаються як діялектні (гуля, морга, співа...), і такі численні короткі дієслівні форми, що їх ужиток робить враження пародії: смик, тьох, гульк (два рази), хлюп, шубовсть, а головне ті зменшення, якими Гулак-Артемовський так часто користується, ніби щоб надати враження народности мові: молоденький, поплавець, рибоньки, серденько, коханнячко, дівчинонька, брівками, любенький, гарненько, сонечко, червоненький, веселенькі, зіроньки, ніженьки, кісточки, глибшенько... — це в 40 рядках! Якби ми не знали переспівів псалмів Гулака-Артемовського, можна було б думати, що він взагалі вважає українську мову за непридатну до вислову серйозних думок.
Ще гірший „переспів“ романтичної трагічно-похмурої елегії Лермонтова „Печально я гляжу на наше поколенье“. В той час, як автор елегії сумує над творчою непродуктивністю сучасної ґенерації, „переспів“ дає такі травестійні рядки:
З похмілля нудяться, їдять за горобця,
Об Семені дрижать, об Петрі зранку мліють;
а схопиться трясця... ґвалт! кличте панотця!..
І коли Лермонтов жалкує, що його сучасники не залишать нащадкам доброї духової спадщини, Гулак-Артемовський травестує:
Ніхто по їх душі та й не лизне горілки.
І років через сто на цвинтар прийде внук,
де грішні кості їх в одну копицю сперли,
поверне череп їх, та в лоб ногою стук!
та й скаже: „як жили, так дурнями і вмерли!“
4. Треба визнати мовну майстерність творів Гулака-Артемовського: словник їх багатий, численні рідкі слова, вжито не лише „нормальної“ повсякденної мови, але й жарґонів, мабуть, передусім, п’яницького, чумацького, семінарського і т. д., себто /356/ особливо вульґарних. Фразеологія не менш багата, аніж у Котляревського. Гулак-Артемовський пишається окремими виразами, що він, мабуть, уважно збирав протягом свого життя. До того мові його аж ніяк не можна закинути навіть тих дрібних помилок, щодо чистоти — русизмів, польонізмів, слов’янізмів, які знайдемо в Котляревського: навіть у переспівах псалмів слов’янізми нечисленні, може менш численні, ніж у Шевченка. — Це спричинилося до того, що його твори так цінили навіть романтики (Костомаров, Куліш), які були їм духом цілком чужі. Цікаво, що розмір наслідування народної пісні (теми з родинного життя автора) у Гулака-Артемовського — народний, не той звичайний „тонічний“ вірш, яким він, наслідуючи російські вірші, пише інде (пор. VII. Д. 5).
5. Не без впливу обох майстерів травестії писали інші автори. Квітка видрукував (1833) „Шпигачки або по-московському епіграми“ (6). Білецький-Носенко написав численні, понад 300, байки — „Приказки“, що вийшли друком лише 1871 р.; в інших своїх творах-перекладах він наслідує вже романтиків (див. VII, Є) ; Степан Рудиковський (1784-1851) лишив байки та казки, Степан Писаревський (вмер 1839 р.) м. і. пісні, Петро Писаревський — байки. К. Пузина (1790-1850) — оди, м. і. українську народолюбну оду „Малороссийский крестьянин“ (і політично-радикальні оди — клясична форма). Власне поза межами літератури вульґарне віршоване оповідання про смерть п’яниці „Вакула Чмир“, видруковане в українській граматиці Павловського (1818).
Ніхто з цих авторів не підноситься понад середній рівень. — Цікаво відзначити лише спроби наслідування народних пісень — найліпші у Котляревського та Квітки в їх п’єсах (див. Г), — вони завжди сентиментальні, ніжні та „сальонові“; — це теж норма наслідування пісень у клясицистів, для яких народна пісня — лише літературна забавка; цілком змінилося це в романтиків.
6. Безформний „клясицизм“ з домішками ще бароккової традиції панував довго в Західній Україні. Це, наприклад, панегіричні оди і твори „високого стилю“, як „Домоболіє“ О. Левицького, 1822 (переклад), або „ВоззрЂніе страшилища“ (повінь в Пешті) С. Ф. Лисинецького, 1838 р. Спроби перейти з церковнослов’янсько-української традиції на російську, розуміється, не могли дати бажаних наслідків, хоч Левицький і вихваляє той „язык“, на якому він пише:
Пускай вездЂ писать искусство совершенно,
ты знаешь, что языкъ нашъ лучше несравненно, /357/
не собранъ изъ другихъ, он древний коренной,
исполненъ всЂхъ красотъ, богатый самъ собой;
въ немъ птичьихъ посвистовъ, протяжныхъ нЂтъ напЂвовъ,
ни звуковъ немилыхъ, ни дикихъ уху ревовъ,
какія слышатся въ чужихъ языкахъ намъ,
затЂмъ, что нашъ язык отъ нихъ свободенъ самъ...
Ці, ще розмірно вдалі рядки, до речі, відгонять ніби навіть романтичними думками про музичність мови! На Підкарпатті переспівували російських клясиків (Сумарокова). Але з невеликого матеріялу, який відомий, найцікавіші деякі вірші різнобічного Василя Довговича (1783-1849, видав 1832 р. 18 віршів). Він не лише пише цілком слов’янські оди, але й дає клясицистичні пісні-грашки, з значною домішкою народної мови:
Заспівай ми, зозуленько — ку!
Кой ти співаш, мні легенько — ку, ку!
По зелених дубровинах, ку!
чути голос по зворинах, ку, ку!
або травестії, „п’яницькі пісні“:
Дурень бем я журитися
та й деколи не впитися,
кой і тому час.
Жури голів лем старають,
сідинами прошивають,
кой би ще не час.
. . . . . . . . . . . . . . .
Най ся дурять старі діди,
котрим брали уже сіди, —
старі діди — скупінди!
. . . . . . . . . . . . . . .
Мало щастя ту на світі —
біда в зимі, біда в літі
сиротам людем...
Або:
Люба моя голубице,
горілчана корчажице!
не дав бем тя і за сестру
й за май милу посестру. /358/
В тебе ротик гей кругличка,
а йще які мудрі личка.
Коби ти мя цюловала,
най би собі жона спала...
О, коби мож зворожитн,
тебе на жону змінити,
обесь родила дівчини,
хоч чотири корчажини...
Відомий автор церковнослов’янсько-української граматики (рік 1830), Мих. Лучкай, травестує Овідія. Традиція од тягнеться і до пізніших часів у Галичині та на Підкарпатті.
Ґ. Драматична література
1. І драматичні твори українського клясицизму належать здебільша до нетипового ґатунку — це „комічні опери“ в тодішньому розумінні цього слова, себто легкі комедії з окремими співами. Вони нав’язуються до традиції інтермедій та інтерлюдій бароккової драми та до „комічної опери“ західньої, а почасти російської, з її найбільше знаною представницею „Мельник — колдун, обманщик и сват“ А. Аблесімова (1748-1783, „Мельника“ виставлено вперше 1779 р.). Але за часів барокка комічні сценки були лише заповненням павз у поважних драматичних виставах, російські „опери“ з’явилися побіч серйозних трагедій та комедій, а українська драматична література і в сфері драми виявила ту ж основну рису українського клясицизму, що й інші ґатунки: „неповна нація“ мала лише „неповну літературу“. В кожному разі, і драматична література сприяла національному пробудженню тією самою своєю стороною, що й інші ґатунки: народною мовою.
2. Першими ластівками були, здається, обидві п’єси Котляревського: „оперета“ „Наталка Полтавка“ та „водевіль“ „Москаль-чарівник“ (виставлено обидві 1819 р.). Це п’єси мініятюрної форми. Зміст їх традиційний — Наталка вірно кохає бідного парубка Петра, який мандрує на чужині, в цей час до неї Виборний сватає Возного, мати вмовляє Наталку погодитися вийти заміж за Возного, але повертається Петро, і Возний навіть сам допомагає з’єднанню щасливих коханців. „Москаль-чарівник“ — обрібка легкої анекдоти за зразком французького водевіля: до Тетяни в відсутності її чоловіка-чумака вчащає канцеляриста Финтик; якраз коли Тетяна з Финтиком збираються вечеряти, повертається чоловік Тетяни, Михайло Чупрун; Москаль-постоялець, /359/ що підслухав розмову Тетяни з Финтиком, видає себе за чарівника, при допомозі „чар“ знаходить страви та „чорта“ — Финтика, якого й виганяє з хати.
Треба сказати, що Котляревський, зокрема в „Наталці Полтавці“, виявив чималий драматургічний хист, подавши дуже ясний розвій дії, надзвичайно живий діялог, певні моменти з драматичним напруженням, поскільки це можливо було в легкій п’єсі. Мовно, а почасти й психологічно дійові особи схарактеризовані добре, хоч Котляревський і не багато вигадав сам, а йшов за традицією, — крім літературної неукраїнської, й за традицією інтермедій та вертепу. Окремі ролі дуже „вдячні“ для виконавців. Але поруч цього є й ситуації й сцени примітивно-карикатурні та сентиментально-літературні. Селяни тут це не селяни, а для сальонової вистави причепурені „пейзани“, як цього й вимагала клясична поетика. Театральні властивості п’єс та їх історична вартість і досі утримують їх у теаральному репертуарі.
Дуже добра мова, на цей раз тих карикатурно-простацьких елементів, як в „Енеїді“ та оді, майже зовсім немає. Та найсильніший бік обох п’єс, зокрема знову „Наталки“ — пісенні номери (20 в „Наталці“, 12 в „Москалеві“). Вони різноманітні — російські й українські, типові оперні чи водевільні номери, „куплети“, арії, дуети та ансамблі, але поруч цього і сентиментальні романси, та навіть наслідування народних пісень. Хоч ці останні іноді і випадають назовні досить штучне, напр., поділені на ненародні строфи, але в них Котляревський вжив тієї методи, яка була відома вже й віршописцям барокка — монтаж штучної пісні з окремих уривків, запозичених з народних. Найліпші з них і стали пізніше народними піснями. Зокрема цікаво, що Котляревський, дотримуючися в російських номерах російського тонічного віршу українські пісні пише розміром, який надзвичайно відхиляється від тонічних норм; він приймає ритмічну норму української пісні. Такі пісні, як „Віють вітри“, „Дід рудий“, „Чого ж вода каламутна“, „Ой, під вишнею“ і т. д. мають окремі прикраси ненародні: традиційні в штучній пісні тієї доби сентенції: „Бідність і багатство єсть Божа воля, з милим їх ділити — щасливая доля“ , де згода в сімействі, там мир і тишина“; сентиментальну мелянхолійність: „згорну я рученьки, згорну я біленькі, та й неживий стану“, „а я марно часи трачу, один в світі тільки плачу (взагалі „плачеться“ в піснях Котляревського безперестанно); романсові звороти: „спіши, милий!“; російський патріотизм: „... цар білий дуже смілий“ і т. д.; але поруч цього і типові прикраси народного пісенного стилю, - епітети: вітри „буйні милий — „чорнобривий“, річка — „невеличка, поле — „чисте , /360/ рученьки — „біленькі“ і т. д., паристі сурядні словосполуки: „сріблом-золотом“. „вином-медом“; повторення: „віють вітри, віють буйні“, „гомін, гомін по діброві“; паралелізми: „Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила? Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била?“, „Віють втіри... О, як болить моє серце...“. „Туман поле покриває... мати сина проганяє“; окремі пісенні рядки, як: „ой був, та нема, та поїхав до млина“, „на полі, на пісочку, без роси на сонці...“. Котляревський переймає й слов’янські вірші, які нагадують вертепні: „Ой, горе мні грішнику сущу“, ніби бароккову „пісню світову“ — „Ой доля людськая — доля єсть сліпая“, що її приписувано св. Дмитрові Тупталові, починає іншу пісню з Сковородинського рядка „Всякому городу нрав і права“, але продовження не Сковородинське, та ледве чи й народне „лірницьке“. Отже, і драматичні твори Котляревського є такими самими збірками українського матеріялу, як його „Енеїда“. Але враження від них значно менш народне, ніж від „Енеїди“: ґатунок „Енеїди“ вимагав певної „нелітературности“, ґатунок „комічної опери“ з народного життя вимагав „сальоновости“ і Котляревському вдалося подати п’єси з селянського життя для сальону та „пісні“, що не зважаючи на рясні народні елементи в них, — все ж „псевдонародні“. Цю характеристику ми не повинні вважати за закид батькові нової української літератури: стиль його творів зумовлений стилем його часу, поетикою клясицизму.
3. І п’єси Котляревського не позбавлені певного ідеологічного забарвлення, зокрема „Наталка Полтавка“. Це забарвлення — типовий для Котляревського просвічений гуманізм. Чеснота та добро перемагають усі перешкоди, хоч перешкоди тут і не такі великі. Герої Котляревського м’якосердні та чутливі, як він сам. І поскільки вони близькі до дійсности, хоч би своєю мовою (досить порівняти з нею неприродну та ненародну мову російських „комічних опер“), п’єси Котляревського мали національне значення, пробуджуючи любов до українського народу, до якого сам автор ставиться в п’єсах з певною ніжністю, щоправда, до українського „пейзана“, а не до справжнього селянина; ця ідеалізація харктеристична і для пізніших епох українського життя, не дурно ж в 20 віці Винниченко міг ще написати свою комедію-памфлет „Молода кров“.
4. Батько Миколи Гоголя, Василь Гоголь-Яновський (вмер 1825 р.) написав дві п’єси, з яких одна „Роман та Параска“ або „Простак“ збереглася, а друга — „Собака-вівця“ — відома з переказу та цитат. Виставлено п’єси між 1822-25 рр„ але написано їх може й раніше. „Собака-вівця“ — перерібка народної анекдоти /361/ про те, як москаль обдурює селянина, запевняючи його, що шкапа (у Гоголя — вівця) „не шкапа, а москаль“ (у Гоголя — собака). Сюжет „Романа та Параски“ — трохи ускладнений варіянт „Москаля-чарівника“; але Гоголь не вжив французького водевіля, яким користувався Котляревський. П’єса Гоголя в деяких сценах значно карикатурніша, аніж „Москаль-чарівник“, зате вона відходить уже від ґатунку оперети з його неприродністю (немає численних співів) та наближується до справжньої народної комедії. Ориґінальніше в Гоголя — „макаронізм“ його творів, — у них знаходимо (про „Собаку-вівцю“ можемо так припускати за її дійовими особами) мішання різних мов — української, російської та церковно-слов’янської, якою говорить дяк, що в Гоголя відповідає Финтикові Котляревського: це мішання мов до речі одна з найбільших прикрас стилю Гоголя-сина в його раніших російських оповіданнях. Театрально та літературно „Роман та Параска“ не гірша від п’єс Котляревського.
5. Радше кроком назад є „українська опера“ „Сватання на Гончарівці“ Квітки, з примітивним сюжетом — сватання багатія-дурня та щасливим кінцем, що його приводить знову москаль, який обдурює українців — цього разу для щастя героїв. Співи (понад 20) складені за тими самими типами, як і в „Наталці Полтавці“, лише зі значно меншою участю народних елементів (напр. монтаж з народних пісень „Чи се ж тая криниченька“ або „Обмітайте двори“), але здебільша співи вульґарно пародійні („Харцизяка мене бив“, „На курочці пір’ячко рябоє“). Особи зовсім не схарактеризовані. Цих хиб не може викупити ані гарна, хоч і занадто проста, мова, ані окремі влучні місця, напр., дотепна п’яницька тематика.
Зовсім слабкий водевіль Квітки „Бой-жінка“, співи якого частково позичені в Котляревського. Лише почасти уживають української мови дальші п’єси; це добре свідчить про ту обмежену функцію, яку й на думку Квітки українська мова могла грати в літературі: нібито для зображення освічених людей, панів, та навіть дрібних урядовців, вона вже не надається! — До двомовних українсько-російських п’єс Квітки належать популярні „Шельменко — волосний писар“ та „Шельменко-денщик“; вони ліпше збудовані, так само як і дві дальші п’єси російською мовою з життя українського шляхетства. Але Квітці не вдається і тут піднестися над досить примітивним комедійним жанром.
Хоч можливо, навіть Гоголь позичив сюжет свого „Ревізора“ з комедії Квітки „Приезжий из столицы“, та хоч „Шельменко-денщик“ протримався на сцені аж до 20 ст.. літературна і навіть театральна вартість цих п’єс невелика. „Сватання“ /362/ залишилося в репертуарі, здається, лише через можливість використання на сцені співів а танців.
Квітка переробив для сцени і власне оповідання „Щира любов“ (див. далі Д. 2). Це перша українська серйозна драма. На жаль, по авторській перерібці ще погіршало оповідання, до речі, воно одне з слабших у нього: занадто „психологічний“ сюжет оповідання — героїня дівчина-шщанка відмовляється від власного щастя. — одруження з любимим чоловіком, офіцером, щоб не зіпсувати йому кар’єри. — не дав Квітці змоги зробити хід дії живим, рухливим; з серйозними сценами сполучені вульґарно-пародійні, напр., історія невдалого сватання до героїні урядника-п’яниці: серйозність часто переходить у мелодраму. Тому п’єса, надрукована пізніше, на сцені не прищепилася.
6. Стиль „Наталки Полтавки“, комедії - оперети, утримався в українській літературі занадто довго. До нього належать і деякі п’єси пізнішого часу, в яких можна помітити вже певні впливи романтичних мотивів та романтичного ставлення до народної поезії. Але через це вони не стають романтичними та не відходять далеко від перестарілого клясичного жанру „комічної опери“. З таких п’єс треба згадати „Чорноморський побут на Кубані“ Кухаренка (1836). — перенесену на Кубань „Наталку Полтавку“; „Чари“ Кирила Тополі (1837), з тематикою пісні „Ой, не ходи, Грицю“, отже, трагічний сюжет, але ледве чи маємо підставу порівнювати його з мотивами романтичих баляд; тут ужито вже дійсних народних пісень для співочих номерів; „Купала на Йвана“ Степана Писаревського (1838, видрукувана 1840); анонімну оперету „Любка, або сватання в селі Рихмах“ (30-ті рр.), що теж невдало наслідує „Наталку“. Літературно твори ці епігонські, хоч, вульґаризуючи почасти жарти, і присилюють етнографізм та почасти заводять до комедії трагічні ситуації. П’єси цього типу з’являлися на українській сцені ще й десятки років пізніше.