Ж. Трактат

1. Великою мірою виходить поза рамки літератури барокковий трактат. У чималій частині він писаний латинською мовою. До трактатів барокка належить велика кількість підручників київської академії та інших (православних та й католицьких) шкіл. Для історії літератури мають велике значення підручники поетики, що подають теорію тих літературних форм, яких практику маємо в творах бароккового красного письменства. Теологічні твори латинською мовою мають (як, напр., єдиний досі великий трактат про основну догматичну різницю католицької та православної догматики. „Походження св. Духа“ Адама Зернікава або підручник православної догматики Т. Прокоповича) почасти й досі наукове значення. Заслуговують на увагу мовознавчі праці українського барокка (граматика Мелетія Смотрицького, словник Памви Беринди). Барокковий трактат має завжди певну красну літературну форму, починаючи вже зі складних назв. Так барокко стилістично оформлювало навіть наукове приладдя фізичне чи астрономічне. Та найбезпосередніше до красної літератури належать твори, писані слов’яно-українською мовою: вони звертаються до широкого кола читачів та майже завжди посідають цікаве стилістичне оформлення. Ми можемо тут звернутися лише до кількох зразків українського бароккового трактату.

2. Далі існує полемічний трактат (див. розділ IV). Його стиль помалу стає складнішим, виклад думок відходить часто на другий плян, а на першому — дотеп, лайка та іншого характеру звороти до почуття та волі, а не до розуму читача. Найхарактеристичніший твір цього складного емоціонального стилю — „Тренос“ Мелетія Смотрицького (польською мовою). Це „лямент“ української церкви, яка й викладає, як правдива мати, арґументи проти унії та за православну віру. Вже така рамка викладу — бароккова. В перших двох розділах Смотрицькому вдається наслідуванням народної форми голосінь, ритмізацією мови, численними повтореннями та співзвуччями досягнути сили враження: „Горе мені бідній, / горе нещасній,/ ах — з усіх боків ограбованій, / ...руки в кайданах, / ярмо на шиї, / пута на ногах, / ланцюг на крижах, / меч над головою обосічний, / вода під ногами глибока, / огонь по боках невгасимий / ...“. „Прекрасна я була перед усіма, / люба й мила, / гарна, як зоря рання на сході, / красна, як місяць, / визначна, як сонце, / одиначка у матері своєї...“. „Всі мене одбігли, / всі погордили, / родичі мої далеко від мене, / приятелі мої неприятелями стали . . .“ (Переклад М. Грушевського). Персоніфікована православна церква перелічує ті /307/ численні князівські та дворянські роди, що залишили православну віру, перейшли на католицизм, але чи не ще частіше до „аріян“: і те й те приводило до денаціоналізації! Церков звертається до синів своїх із закликом до вірности. Весь цей „ламент“ — аж 22 сторінки; літературно оброблені й суто богословські частини, прикрашені текстами, а іноді цитатами з поетів (м. ін. Петрарки) і т. д. Смотрицький не закінчив своєї діяльности як полеміст „Треносом“ та провадив далі полеміку „з другого боку“ і пізніше, як уже перейшов на унію. До визначних творів полеміки (теж з обох боків) належать ще писання К. Саковича та написаний йому у відповідь (може Могилою) православний „Літос“. У літературних частинах більшости цих творів та сама бароккова пишність та нестриманість у виразах, дотепах і нападах. Найвизначніший твір усієї полеміки — „Палінодія“ Зах. Копистенського (писана 1620-1 р.). Основний зміст твору — правдива та серйозна богословська полеміка. Але вона прикрашена тим самим барокковим патосом, викриками, зворотами, дотепами, приповідками, панегіриками (Острозькому) та — безумовно автором дуже обробленою — промовою Ґербурта на варшавському соймі.

3. Мала українська література і суто-наукові трактати. Ще в самих початках стилістики барокка стоїть „Зерцало богословія“ Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 та ін.). „В тій книзі... покладалося простий язик і словенський...“ Книга подає виклад богословської науки про Бога, про світ у його чотирьох розділах (невидимий-янгольський, видимий, людський та світ зла — чортів), нарешті про „чотире останніх речі людини“ (смерть, останій суд, рай та пекло). Стиль досить простий, виклад не переобтяжений літературними прикрасами. — Систему „моральної богословії“ подав Ін. Ґізель у книзі „Мир з Богом чоловіку“ (1661 та 1678) : це, власне, підручник для священиків при сповіді. І тут виклад простий (хоч книжку писано вже в часи розквіту бароккового стилю). В книзі сила побутового матеріялу, але автор лише принагідно виронить народне слово та не користується народною словесністю. — Цікаві, хоч і „хаотичні“ трактати маємо навіть з Закарпаття з-під пера о. Михайла Андрелла, це спроби бароккової популярно-наукової (богословської) розвідки.

4. Цікаву сторінку з історії українського трактату утворюють праці Гаврила Домецького, — з його численних прозаїчних творів видрукувано кілька („Путь к вічності“ сто років після його написання — 1784 р., в русифікованій формі; два інші трактати видані науково вже в 20 ст.). Цікаві вони не стільки змістом, — /308/ зміст їх досить традиційний чернецьки-аскетичнші. Але мова їх надзвичайно далеко відбігає від церковнословянщини і, поскільки не є цілком „проста мова“, то може править для нас за найкращий зразок мови освіченого суспільства тих часів, кінця 17 ст. (твори Домецького писані здебільше між 1680-90 рр.). Писане для ченців „О возванню до закону і о досконалости вшедших в него“, збудоване гарно, систематично (3 частини в 20 розділах), але ніяк, крім нечисленних біблійних текстів не нагадує церковної мови: навіть цитати з отців церкви писано тією самою мовою, що й власні міркування автора. От як він звертається до „законників“: „Бо в небі не тих коронують, коториї начинають, але тих, коториї аж до смерти витривають. Єще в письмі божом тое ознаймуєть, іж Господу Богу нігди не подобається глупий і невірний обіт... Але що горшая, же безчестиє Богу приносять і кривду чинять, поневаж, учинивши обіт і виконавши присягу, не заховують, яко пристоїть: на такових спускаєть Бог лук гніву своєго...“. „О послушаниї“ гадає Домецький: „Уваж, іж закон єсть слинний і дорогий вертоград, порядки і устави суть щепіння древес в нем, которие щепив сам Син Божій... Стеречи того вертограда єсть святое послушаниє, котороє кождому роботникові указуєть, що маєть чинити... Тії, коториї опатрують древеса і щепіння, то єсть заховують порядок і устави, суть барзо милими Господу Іисусу Христу. Але на непослушния, коториє псують винницю єго, яко можеть ласкаве на них зріти?..“ — Це до всього цікавий приклад для характеристики відсутности, хоч би якої мовної норми для різних літературних ґатунків. Це безумовно збагачує мовні можливості кожного ґатунку, але перешкоджає виробленню мовно-стилістичної традиції в кожному мовному шарі.

5. Певний розквіт пережив трактат на прикінці бароккової епохи — в творах Гр. Сковороди. Сковороді належить інший трактат моральної богословії „Начальная дверь ко християнському добронравію“, писаний уже для світських читачів. Власне це конспект викладів Сковороди: зустрічаємо тут і систематичний розвиток і афористичний виклад думок. Обидві форми знову сполучаються в діялогах Сковороди, присвячених викладові його містичного, теоретичного та морального світогляду. Сковорода кохається зокрема в антитезах та повтореннях. „В цьому цілому світі бачу я два світи... Світ видний та невидний, живий, та мертвий, цілий та розпадливий. Цей є риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево... Отже, світ у світі є то вічність у тлінні, життя у смерті, пробуд у сні, світло у тьмі, у брехні правда, в печалі радість, в одчаї надія“ (мій переклад). Або: „Світ цей є велике море... /309/ На цьому шляху зустрічають нас кам’яні скелі та скельки; на островах — сирени, в глубинах — кити, у повітрі — вітри, хвилювання усюди; від каменів — штовхання, від сирен — зведення, від китів — заглитання, від вітрів — противлення, від хвиль — потоплення...“ Поруч цих ніби зовнішніх прикрас твори Сковороди повні гарних порівнянь, коротеньких та розвинених. Він розповідає досить довгі історії, які потім символічно витовмачує, він наводить і коротші байки (він і написав чимало прозаїчних байок), до яких додає лише коротшу „мораль“, він наводить і окремі порівняння: „Бог є подібний повному фонтанові, що наповнює різні посудини за їх вмістом. Над фонтаном напис: нерівна усім рівність. Ллються з різних рурок різні токи в різні посудини, що коло фонтану стоять. Менша посудина має менше, але в тому є більшій рівна, що так саме є повна“: „Всі... обдаровання (людини), що є такі різні, чинить той самий Дух святий... У музичному органі те саме повітря викликає різні голоси через різні рурки“. Кохається Сковорода і в гармонії мови. Виклад його повний співзвуч: „носимим носиться і держимим держиться“, „молвить всіми молвами“, „вітрено веселіє“, „беззаконія бездна“, „світ і совіт“, „море мира“. Поруч цього зустрічаємо рими: „біжа і набіжа“, „чего желать, а чего убігать“, зокрема римовані афоризми: „хто во що влюбився, тот в то і преобразився“, „з природою жить і з Богом бить“. Від цього вже безпосередній перехід до його епіграм (див. А. 4). Мова часто ритмізована.

6. Цікава й діялогічна форма творів Скороводи. На жаль, треба визнати що вона великою мірою лише суто зовнішня прикраса, що не зливається органічно зі змістом творів. Лише зрідка учасники діялогу характеризовані індивідуально, але іноді автор, мабуть, забуває про їх особистість та вони в дальшому ході діялогу грають іншу ролю, аніж доти. Запитання, що їх ставлять учасники, власне не допомагають розвиткові думки. Думка розподіляється між учасниками діялогу автором. Куди цікавіші діялоги Теофана Прокоповича, що писав і інші трактати (обґрунтування російського абсолютизму в „Правді волі монаршей“ та „Духовному регламенті“ — обидва твори цікаві вжитком модерних правничих теорій: Гобса, Ґроція та ін.). Діялоги Прокоповича „Розговор дереводіла з купцем“ та „Розговор гражданина з селянином та півцем церковним“, що присвячені питанням релігійним (перший про значення церкви, другий про значення духовної освіти) почасти збудовані яко діялоги надзвичайно вдало, хід розмови природний, думка однієї особи в’яжеться до думки другої, особи іноді, навіть у мові, схарактеризовані як індивідууми. /310/

7. Діялогічна форма не була в українській літературі нова: зокрема треба згадати типовий темою діялогічний трактат „Книга о смерті“ 1626 р.. що в формі розмови подає найжахливіші картини „останніх речей людини“: смерти, останнього суду, пекла — та досить коротко — раю. Ось типова промова янгола до людини: „Твоє тіло... вже тепер, бідний чоловіче, слабіє, а по малої хвилі і одерев’яніє; ...дрижання серця наступує, перси задмуться, пульси встануть, очі мглою зайдуть, язик умовкне, горло охрипіє, зуби почорніють і всі члени, як камінь зтвердіють і побліднуть. Доктори тебе одступ’ять, лікарства не помогуть, отець, і мати, і братія, і приятелі вже тебе не порятують, потрави жадної і пива добриї коштувати не будеш, з місця на місце, з ліжка на ліжко переносити тебе будуть, будеш хотіти що мовити, але язик служити не буде, схочеш вздохнути, але перси не допустять, будеш хотіти з приятелями розмовитися, але не возможеш; внутреності буде гарячка пекти, а звні хлад і піт зимний, знак дефектів тілесних на тоб’я ся покаже; приятелі при тобі будуть стояти, а ти їх видіти не будеш, будуть з тобою мовити, а ти їх слишати не будеш, будуть над тобою плакати, але тобі нічого не помогуть, будуть тя напоминати, а ти того розуміти не будеш; а потім, когда од тебе смрод заходити буде, ніж прежде умреш, всі тебе оставлять“. — Це яскравий приклад типового бароккового „натуралізму“ та розвинення однієї з улюблених тем барокка.

З половини 18-го сторіччя трактати українських авторів помалу почали писатися здебільша в російській мові. Їх треба брати до уваги при викладі історії української думки, до української літератури вони вже не належать.

З. Українська бароккова література на тлі літератури світової

1. Безсумнівний розквіт української літератури в часи барокка поставив її в тісні зв’язки з літературою світовою: література, що переживає період піднесення, мусить завжди черпати з світової літератури якнайширше. З другого боку, можна було чекати впливу української літератури на сусідів: і такий вплив, та чималий, є, хоч і напрямований він лише до найближчих сусідів.

2. Ми вже бачили, що в українській барокковій літературі є певна перевага духовних елементів. Отже, знайомство з західньою літературою та користання нею трохи однобічне. Але не бракує і деякого знайомства з літературою світською (пор. завваги про епос, повість). Певний матеріял дають прямі згадки про західніх /311/ авторів: але цитування природне лише в полемічній та науковій літературі. Дальший матеріял дають нам описи бібліотек українських учених та діячів (здебільша духовних: Могили, Славинецького, Ст. Яворського, Прокоповича, Дм. Туптала, А. Мацієвича, але й про світських маємо деякий матеріял: пор. згадки в записках Я. Марковича, Ханенка). Антична література була відома добре, найбільше латинська; отців церкви (східніх здебільша в латинських перекладах; та Ставровецький навіть говорив, Копистенський щонайменше читав по-грецьки) знали добре; але зустрічаємо і згадки про античних філософів; схоластика середньовіччя була добре відома в католицьких колах, але й представники неортодоксальних течій; найцікавіше знайомство з мислениками ренесансу (Макіявеллі, Піко де ля Мірандоля, Ґ. Плетон, М. Кузанський, Цабарелла, Петро Рамус, Джордано Бруно, Кардан, Еразм, Аґріпа Нетесгаймський, Боден, Вівес), а ще більше, розуміється, барокка (Бекон, Кеплер, Альстед, Декарт, Льок, Гобс, Ґроцій, Коменський. може й Спіноза). Ще ширше було знайомство з релігійною літературою, що має не мале значення для красної літератури (напр., духовна пісня, твори містиків тощо).

3. Перекладів було дуже мало. Але це звичайна риса культури барокко: вона великою мірою призначена для духовних та світських вищих верств. Перекладів з латини не треба було, бо ці кола її знали; ще менше було потреби в перекладанні з польської. Отже, зустрічаємо лише в „нижчих“ сферах літератури (повість, призначена і для народу, вірша) переклади з латини (пор. вище про Величковського, що перекладав англійського епіграматиста Овена. Сковороду, що перекладав Верґілія, Овідія, Горація, та новолатинських поетів Мурета та Гошія і т. д.), з польської (повісті — див. вище, вірші), дещо і з чеської; були навіть переклади німецьких духовних пісень (С. Тодорського). Але починалися спроби й серйозніших перекладів: до них належать передусім переклади-переробки Сковороди з Плутарха, Ціцерона. Далеко цікавіше було б установити наслідування чужих авторів (пор про Боккаччо в розділі про повість), але для цього ще зроблено дуже мало. Характеристично, що проповідники часто цитують переважно латинську стару та нову літературу та навіть роблять латинською мовою свої диспозиції (Яворський, Бужинський). Але про користання латинською старою та новою літературою маємо поки мало матеріялу. Дуже характеристичне свідчення про ознайомленність українців з новолатинською літературою дає діяльність українських перекладачів у Росії: їх працювало там чимало, вони переклали сотні творів, чимала їх частина — це твори латинської літератури 17 сторіччя. /312/

4. Вплив української літератури на російську в 17 ст. величезний та дуже значний ще в 18-ому. Ми вже згадували не одного українця (напр., проповідники), що працював у Росії. Та через українське посередництво приходили часто в Росію й твори західньої та польської літератури, напр., повісті (щоправда, якраз в повісті росіяни в часи барокка дали дещо своєрідне). Але українці принесли до Росії взагалі вперше певні літературні ґатунки, напр., вірш і драму; представник київської школи (білорус) Симеон Полоцький оживив зовсім уже завмерлу російську проповідь, — та його наступники були здебільша українці. Дуже визначна була роля українців в російській науковій літературі, хоч твори (богословські) українців і зустрічалися не раз з заборонами та переслідуваннями. Цікаво, що навіть богословська література „старовірів“ складається великою мірою з українських творів. — В цілому російська література 17 віку виглядає в певний час та в певних частинах як якийсь „філіял“ української літератури. Дуже великий, хоч менш помітний, вплив українців на російську літературу 18 сторіччя: один з її основоположників А. Кантемір — у традиції українського силябічного віршу; вплив українського віршу сильний (тим більше, що „вірш“ живе в Москві ще досить довго паралельно з новими тонічними „стихами“). Кількість перекладачів-українців (серед них Гр. Полетика) велика, велика й кількість наукових письменників-українців, що вироблюють чималою мірою російську термінологію. Українські поети, що пишуть по-російськи, запроваджують до російської літератури почасти в нових формах традиційні мотиви української лірики (найвизначніші з них Богданович, Капніст, що перекладав до речі Сковороду, — вихованці українського бароккового стилю, але пишуть уже в дусі нового „клясицизму“). Українець, де в чому споріднений зі своїм земляком Сковородою, Семен Гамалія грає головну ролю в розвитку російської містики 18 ст. Ще більший пилин ортодоксального Паїсія Величковського (див. далі 6).

5. У польській літературі українська течія вже з досить давніх часів утворила певну „українську школу“, не лише в 19-му віці. Треба визнати, що існування „української інколи“ не може бути дуже приємним нашому національному почуттю, — бо існування цієї школи свідчить про певні не безґрунтовні претенсії поляків на українську культурну сферу та про відплив слабких національно українських письменників до польської сфери. Українська тематика в польській літературі свідчить, розуміється, також і про певну висоту „потенціяльної енерґії“ української /313/ культури, що, на жаль, іноді знаходила для себе вихід лише на чужому ґрунті.

Досить згадати найвидатніші твори, які можна віднести до „української школи“ польської літератури в часи барокка. Вже в віршах першого представника польської бароккової лірики, М. Семи-Шажинського (вмер 1581) зустрічаємо цитату з української пісні. Латинські вірші на теми українського життя „Roxolana“ Кльоновича (1584), в 17 ст. їх наслідують такі перлини польської поезії як „Селянкі“ (Ідилії) III. Шимоновича (1614 та 1628), потім твори братів Зиморовичів: „Роксолянкі то єсть рускє панни“ (1654) та „Сєлянкі нове рускє“ (1663, писані раніше). Нарешті вже згадані українські інтермедії в польській драмі Ґаватовича, літопис Єрлича, що з польською мовою єднає і польські погляди, нарешті дотепні польські вірші Данила Братковського (1697), українського шляхтича, що навіть наклав у службі Україні головою. Але цей список був би надзвичайно довгий, якби ми вичисляли твори не першої вартости або випадкові українські елементи в творах польською мовою; сила українських мотивів є в віршах видатного поета барокка, В. Потоцького (1625-1696), збагатили українські елементи польської поезії і українські поети та письменники, бо численні польські вірші друкував і Лазар Баранович, польські проповіді маємо ы від Прокоповича, численні твори полемічної літератури друковано польською мовою, та й численні твори православних, іноді й паралельно з слов’янським виданням (навіть видання Печерської Лаври). Ще більше знайшли б ми, якби почали шукати дрібні українські мотиви у польській літературі; тут ми знайшли б і численні відгомони української пісні, (напр. славнозвісну „Кулину“), і не менш численні мотиви української історії в поемах та в польських хроніках барокка. Що перегляду такого історики літератури не зробили, — велика несправедливість щодо української бароккової літератури. Багато українців криється і між „польськими“ авторами латинських творів (див. Екскурс II).

6. Помітний вплив українського барокка і на південному заході, на Балканах. Дещо ми вже згадували (драму Козачинського та його діяльність між сербами). Г. Стефанович-Венцлович (18 ст.) наслідує Л. Барановича. Величезне значення мала для південних слов’ян граматика Мелетія Смотрицького, що, передрукована в сербів 1755 р., зробилася основою церковнослов’янізованої сербської мови та прототипом кількох сербських граматик аж до початку 19 ст. У болгар вона саме лягла в основу спроби наблизити болгарську мову до церковнослов’янської тощо. — /314/ В Румунії оживив церковне життя син українського поета Івана Величковського, „старець“ Паїсій, який утворив там цілу письменницьку школу та якого слов’янська обробка „Добротолюбия“ мала велике значення в усіх православних слов’ян (найменше на Україні;. — Маємо й латинську ідилію невідомого автора з 1658 р., що описує житя українських чабанів у Татрах (мабуть, коло Попраду). Дальші розшуки в латинській літературі Словаччини, мабуть, не залишаться без наслідків. На Словаччині, в Трнаві був найзахідніший осередок української бароккової літератури (не досліджено!). Ще далі на Захід (аж до Англії та Еспанії) тягнули численні українські спудєї — студенти західніх шкіл (наприкінці доби барокко — в 18 ст. українець Полетика навіть професорував у Кілі, а Іван Хмельницький викладав як доцент філософію в Кеніґсберзі), що деякими своїми працями спричинилися й до збагачення — хоч і незначного — західніх наукових літератур; далеко цікавіший їх вплив на рідному ґрунті (див. вище §2). В Галле в Німеччині короткий час (коло 1735 р.) друкувалися переклади німецьких богословських творів та духовних пісень С. Тодорського на типову бароккову слов’яно-українську мову.

7. Нарешті, бароккова література — зокрема вірш та драма — дуже спричинилася до розвитку народної поезії. Барокко було у цілому світі з цього погляду дуже плідне. Не кажучи вже про напівмітичних авторів (Маруся Чураївна) народних пісень з часів барокка, можемо конкретно бачити, як народна пісня переймає елементи стилістики бароккової вірші, хоч з другого боку, барокко само має певний нахил до народної поезії і черпає з її скарбниці засоби вже тому, що одна з цінностей поезії для бароккового автора є її різнобарвність: одну з барв і дає народна традиція. Ми навмисне вже зупинялися на вжитку приповідки, але поза межами того, що вже сказане, знайдемо приповідки в усіх проповідників барокка, в усіх „літописах“, часто в вірші; характеристично, що ці приповідки почасти перекладено з латини, почасти утворено самими авторами, почасти взято з уст народу. Так само поруч віршів, писаних за схемами бароккової поетики, зустрічаємо вірші, що справляють враження якихось „монтажів“ з народних пісень. Та й ця тема ще недостатньо є роблена дослідженням.

8. Розуміється, немає історичних епох, що виробили б хоч би й в межах лише однієї країни або народу, єдину, одностайну ідеологію. Навпаки, здебільша життя духовної спільноти йде шляхом одночасного розвитку полярно-протилежних ідеологій. Але з такого віддаленого пункту погляду, яким є наша сучасність /315/ супроти барокка, можливо добачити в далекому минулому 17-18 віків певні всім течіям того часу спільні риси. Ми про них уже говорили (V, А та Б). Але підкреслимо найважливіше ще й тут. Ідеологія українського барокка, залишаючися в староукраїнській християнській традиції, в той самий час вбирає в себе деякі елементи античної культури (через бароккову синтезу християнства з античністю) та значні елементи західньої культури. Щоправда, і з античности і з Европи 17 віку на Україні прийнято лише окремі елементи; головне, певний естетичний ідеал та переконання в самостійному до деякої міри значенні естетичних цінностей, з одного боку, і деякі елементи політично-національної ідеології барокка, з другого боку. Естетика барокка міцно прищепила на Україні переконання в цінності гарної форми: самостійне плекання формальних цінностей — головне в віршованій поезії — та внесення формальних прикрас у всі сфери літератури, навіть і ті, де головна вага лежить на змісті (проповідь, „літопис“, трактат), впаде нам найбільше в очі, коли ми порівняємо українську бароккову літературу з тогочасною літературою Москви. Політично-національна ідеологія безумовно закріпила в широких колах ідею національної самостійности українського народу та сприяла виробленню певного героїчно-лицарського ідеалу політичного діяча, як би цей ідеал не був далекий від суворої дійсности. Можна і в тому і в тому здобутку ідеології українського барокка вбачати багато від’ємних рис. Але немає сумніву, що ці обидва здобутки відіграли чималу ролю в духовному житті України в 19 ст. Зокрема, вони утримували українців довгий час від прийняття абстрактно-утопічних ідеологій та сприяли утриманню літературної та національної традиції в найбезнадійніші часи та в найскрутніших обставинах. Чимале значення мали й ті щільніші зв’язки, в які стала Україна з часів барокка з західньою культурою. Християнська культура українського барокка витворила та закріпила певний ширший погляд на „зовнішнє“ в релігійній та й національній сфері; „зовнішні“ риси не здавалися вже такими важливими, як це вважав, напр., Іван Вишенський та й багато з його сучасників; тим самим загострився погляд у „внутрішнє“. Знову досить кинути погляд на тогочасну сусідню Москву, щоб побачити значення цього здобутку: на Україні був абсолютно неможливий російський „раскол“ та „старобрядчество“. Можна говорити про те, що барокко, засвоївши елементи західньої культури, сприяло певному легковажному ставленню до християнської традиції. Але не треба забувати й того, що в його межах стали можливими такі подвижники, як св. Іоасаф Горленко, св. Дмитро /316/ Туптало, св. Іннокентій Іркутський або такий мученик ідеї як Арсеній Мацієвич.

Згадавши останні імена, ми підійшли й до характеристики єства української бароккової культури, як культури християнської. Поза межами богословії ми не знайдемо в українському літературному барокку імен, що мали б значення й досі: поруч богословських творів св. Дмитра Туптала треба поставити передусім Адама Зернікава (див. Ж. I) та „Добротолюбиє“ Паїсія Величковського (З. 6). Маємо з того часу лише єдину спробу філософічно-богословської синтези, яка, хоч у деталях і не ориґінальна, але в цілому є самостійною творчою концепцією, що її значення переходить за рамки його часу. Це система Сковороди. Про цю систему не місце говорити тут. Не можемо зупинятися тут і на деяких наукових дрібніших, але важливих досягненнях (вже з 18 віку). Але згадка про найбільші ідеологічні досягнення українського барокка належить до характеристики його літературної творчости.

9. Щодо національної вартости бароккової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вжитку народної мови; але літературна мова не мусить бути обов’язково близька до народної, і барокко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатність виявилася лише в кінці 18 сторіччя, коли з меж народної єдности помалу почали виходити вищі верстви українського народу та політичний гніт вимагав „радикального“ критерію народної свідомости: таким радикальним критерієм і стала народна мова. Тим часом у 17-18 ст. такого критерію ще не було треба. Але було б треба, як у кожній мові, певної нормалізації мовно-стильової та ортографічної. Духовна школа не спромоглася на керівництво на цьому полі: правописної нормалізації не відбулося, — почасти, можливо, і через зв’язки з іншими східньослов’янськими народами, від яких, напр., заміна „Ђ“ на „і“ і т. п. українську мову рішуче би відділила. Граматична нормалізація відбулася лише для церковнослов’янської мови (головне граматика Мелетія Смотрицького). Якогось розв’язання питання про взаємини мовного рівня та стилістичної функції не відбулося взагалі. Нічого не могло бути природнішого, аніж, напр., вимір церковнослов’янщизни мови „висотою“ завдань твору (богослужбова книга, релігійний трактат, науковий твір, „високий“ епос і т. д. — „до низу“ з усе більшою домішкою мови народної), або вжиток народної мови лише в певних ґатунках (епіграма, байка, комедія тощо). Таке нормування (правда, пізніше) цілком свідомо та пляномірно було зроблене в російській літературі /317/ (і, дивним чином, чи не під впливом теорії українського походження), менш пляномірно, але досить послідовно воно зформувало бароккову чеську літературно-мовну традицію (де було питання про розподіл функцій більш архаїчної та модернішої мови) ; для української мови цього не відбулося. Тому маємо такі приклади, як релігійні трактати Гаврила Домецького — з мінімальним ужитком церковнослов’янської мови; тому маємо майже суто-церковнослов’янські епіграми (напр., Дмитра Туптала та, здається, того самого Домецького; впадає в очі нерівномірність мови епіграм Величковського). Таке нормування, звичайно, сильно змінило б і дальший розвиток української літературної мови... Але на ліпше чи на гірше, про це не варто гадати.

Щодо „відсталости“, „вузькости“ та „ненародности“ тематики бароккової української літератури, то ці закиди базуються на непорозуміннях: тематика української бароккової літератури — за невеликими винятками — така сама, як тематика світової бароккової літератури: відхилення з’ясовуються скрутним становищем українського народу, що не дозволило на „розкіш“ утворення власної кляси літераторів. Україна втрачала своїх літературних працівників, що йшли працювати на чужому полі, також і через загальну тенденцію бароккової людини до духового мандрівництва (найбільший представник німецького барокка Ляйбніц переважну більшість своїх творів написав латинською або... французькою мовою). „Втратило“ їх не українське барокко, що при сприятливому політичному стані, розуміється, читало би не зрусифіковані при виданні або польські твори св. Дмитра Туптала, Яворського або Барановича, а їх українські редакції або хоч переклади, — а 19-ий вік, що його конечність історичного розвитку привела до занедбання такої цікавої та — до певної міри — блискучої сторінки минулого, як українське барокко.

На духовні та національні цінності українського барокка ми вже вказували не раз. До цих цінностей неможливо та не треба повертатися, але можливо та потрібно їх „актуалізувати“, зробити корисними та плідними для нашої сучасности та для майбутнього.