Е. Слово о полку Ігореві

1. „Слово о полку Ігореві“ — єдина пам’ятка нашої старої літератури, відома ширшим колам читачів. Але ця популярність сполучена з цілим комплексом помилкових відомостей про літературний характер та значення цієї пам’ятки. Перша загальнорозповсюджена помилка, що „Слово“ має якесь виняткове становище серед пам’яток старої літератури, які нібито змістом та стилем усі від „Слова“ цілком відрізняються. В дійсності „Слово“ щільно зв’язане з сучасною йому та попередньою літературою. Друга помилка, — що „Слово“ є типовим зразком усної, втраченої епічної літератури. В дійсності на підставі „Слова“ можна висловити лише непевні гадки про форму старого епосу. Ориґінальність „Слова“ — переважно, в його надзвичайній поетичній /182/ висоті, але саме ця поетична якість „Слова“ не дозволяє робити будь-яких висновків про інші втрачені твори, що коли такої висоти не досягали, то й не могли наближатися до „Слова“ поетичною формою.

..Слово“ з’явилося в науковому та поетичному обігу наприкінці 18 в., коли його знайдено в одному збірнику, що складався переважно з творів „світського“ типу (м. ін., був у ньому вміщений і роман про Діґеніса). На щастя, „Слово“ відписано та видруковано. „На щастя“, бо збірник цей згорів під час московської пожежі 1812 р. Розмірно пізній відпис, в якому знайдено „Слово“ (не старіше 16 ст.), та ще не дуже добре вміння видавців читати старі тексти, привели до того, що багато місць у „Слові“ залишилося неясними. Не зважаючи на те, що рукопис утрачено, сумнівів у тому, що пам’ятка не підроблена, ставало з часом все менше, і численні паралелі до незрозумілих для перших видавців місць, і мова „Слова“, що відповідає всім сучасним науковим уявленням про староруську мову (але зовсім не відповідала знанням та уявленням про цю мову перших видавців кінця 18 — початку 19-го ст.), і накупчений у „Слові“ історичний матеріял, і цитати з „Слова“ в старій літературі, і наслідування його (Московська „Задонщина“ 14-15 ст.) — все це потверждує, що „Слово“ це ориґінальна пам’ятка 12 ст. Сумніви в ориґінальности „Слова“, висловлені в останні часи, не витримують критики.

2. Зміст поглядно невеликої пам’ятки відомий. Це — невдала виправа князів Ігоря Новгород-Сіверського та його брата Всеволода проти половців. Після первісної перемоги військо князів улягло натискові численних половецьких сил. Ігор опинився в половецькому полоні, з якого втік за допомогою одного половця. За рік повернувся з полону його син, що одружився тим часом з донькою половецького князя Кончака. Але оповідання про ці події зовсім не вичерпує змісту „Слова“. Після опису Ігоревої поразки, автор вставив „Золоте слово“ київського князя Святослава до інших князів, спогади про різні давніші історичні події та „плач“ Ігоревої дружини Ярославни. Та й саме оповідання щоразу переривається історичними та літературними ремінісценціями. Отже, зміст твору надзвичайно складний.

Композиція твору як цілого прозора. Після короткого заспіву, де автор висловлює своє бажання „співати“ згідно з дійсністю, а не в стилі Бояновому, починається оповідання про похід та його нещасливий кінець. Друга частина переносить нас у „золотоверхий“ терем князя Святослава в Києві, оповідає про його смутний сон та не менш смутну звістку про Ігореву поразку та /183/ вкладає в уста Святослава „Золоте слово“ до князів, що він їх закликає до спільного виступу проти половців. Кінець „Золотого слова“ (навмисне?) неясний, замість Святослава починає говорити сам автор та поринає в згадки про минуле. Третя частина — „плач“ Ярославни. Остання частина описує втечу Ігоря з половецького полону. Кілька останніх рядків — кінцівка — „слава“ князям та воякам.

Коли більші частини добре відмежовані одна від одної, не можна цього сказати про будову окремих частин. Лише „плач“ Ярославни розпадається на чотири „строфи“, з яких три останні починаються тими самими словами: „Ярославна рано плаче“. Але будова 1, 4, а зокрема 2-ої частини почасти надзвичайно заплутана. Автор ніби навмисно затемнює будову твору, — про соняшне затемнення він згадує двічі, на дуже важливі моменти лише натякає: напр., Овлур (за літописом Лавор), половець, що допоміг Ігореві втекти, з’являється без усякої підготови; неясно, де говорить автор сам, а де дійові особи, — що по „Золотому слову“ Святослава починає говорити автор, можна здогадуватися лише з звернення до князів „господине“, яке було можливим тільки в устах підлеглого; тогочасна дійсність сплітається з згадками про минуле. В різних місцях — літературні зауваги: характеристика Боянового стилю, цитати з Бояна, спроба писати в його стилі, щось ніби спроба пародії. У автора, який так прозоро скомпонував „плач Ярославни“, можемо вважати цю скомплікованість композиції за навмисну.

Кілька дослідників висловлювало думку, що неясність композиції постала через невміння переписувачів, що переплутали окремі речення або сторінки старішого рукопису. Але переставлення при аналізі виявляються непотрібними. Напр., затемнення сонця, що відбулося вже під час походу, в „Слові“ поставлене перед походом. Це може бути зв’язане з традицією героїчного епосу, в якому похмурий тон часто бринить з самого початку („Іліяда“, „Нібелюнґи“); до того цей зловісний знак не зупинив князя від виправи, що підкреслює його рішучість та сміливість. Так само стоїть справа і з іншими пропонованими переставленнями.

3. Складності композиції „Слова“ відповідає й надзвичайна складність його стилістичних засобів. Воно переповнене витонченими поетичними фігурами; майже немає слова, яке б не мало якогось значення, не несло б якоїсь функції в поетичній будові твору. Може найхарактеристичнішою рисою стилю є складний символізм „Слова“. Поруч оповідань про реальний хід подій, зустрічаємо цілі відтинки, що розповідають про події лише /184/ в символах. Так навіть про поразку говориться лише: „Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили пир: сватів попоїли, а самі полягли за землю Руську. Никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося“. — Бояри оповідають Святославові про ввесь похід: „Два соколи злетіли з батьківського золотого престолу пошукати міста Тмутороканя або напитися шоломом Дону. Вже обом соколам крильця пообрізувано шаблями поганих, а самих закули в залізні кайдани. Потемніло на третій день, обидва сонця примеркли, обидва кармазинові стовпи згасли. На річці Каялі тьма закрила світло... уже взяла гору лиха слава над доброю, вже вдарило лихо на волю, вже кинувся Див на землю“. Тут усе символи: кров = „криваве вино“, битва = „пир“, князі = „сонця“ або „кармазинові стовпи“, поразка — затемнення. Тут не порівняння, а символічне зображення, в якому речі зовсім не названо їх власними іменами. Такі місця проходять через „Слово“ довгим шерегом від початку аж до кінця.

Ужиток символів нагадує почасти техніку скандінавської поезії (kenningar — див. „Доісторична доба“, В. 4). Напр., „молоді місяці’ = молоді князі, „сідло кощеєве“ (рабське) = полон, і т. д.

Звичайних порівнянь розмірно небагато. Дійсність майже цілком зникає для нас під серпанком символіки. Князь Всеслав „скаче лютим звірем“ або „вовком“ (тут авторові допомогає подвійне значення орудного відмінку — „ніби вовк“ та „як дійсний вовк“) або Ігор „скочив горностаєм у комиш, білим гоголем на воду... “, „з коня скочив босим (або сірим) вовком... і полетів соколом під туманами... “. — Битва, зображена як „пир“, є також „посів“ або „жнива“: „Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров’ю полита, сумом зійшла по Руській землі“, „Немиги криваві береги не добром були засіяні, засіяні були кістьми руських синів“, „на Немизі, як снопи, стелять голови, молотять ціпами харалужними (сталевими), на тоці життя кладуть, віють душу від тіла“.

Іншим способом символічного зображення є заведення до твору „знаків“ — снів, передчувань, зловісних віщувань майбутнього, — таким є сон Святослава, в якому автор оперує розповсюдженими зловісними сонвидами — „чорною ковдрою“ (чорна барва — зла ознака), „синім вином, з горем мішаним“ — (мутне вино — зла ознака), „перлами“ — передознака сліз, криком гайворонів, санями (символ смерти — див. „Доісторична доба“ В. 2 та I. Д. 4), у сні з „золотоверхого терему“ князя падає долу вершок даху (ознака смерти). Таким віщуванням є і соняшне затемнення. Та взагалі вся природа, вся дійсність реаґує на /185/ життя героїв „Слова“: „На другий день дуже рано кривава заграва сповіщає про сонце. Чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця, а в них тремтять сині блискавки Земля стогне, ріки мутно течуть, порохом поля припали...“; або: „Не не добре з дерева листя опало“, „никне трава від жалоби... “ (див. вище).

Численні образи „Слова“ завжди є символами, де б ми їх не зустріли. Наприклад, численні птиці, про яких увесь час згадує співець, що, мабуть, був мешканцем лісостепової смуги, з її повними крилатих тварин гаями та річками, означають: „соловей“ — Боян співець або радісний вісник ранку; зловісні „чорні гайворони“ — передвісники нещастя, символ „поганих половців“; героїчні соколи та кречети — символи „хоробрих русичів“, завжди готових до бою — „птиць бити“; орел — велична птиця, символ поетичного надхнення або вісник перемоги, що кличе звірів „на кості половецькі“... Так само символічне значення мають і звірі, і сонце, і місяць, туман, і вечірня та ранішня заграва...

Дійсність майже цілком розпливається в складній тканині поетичних образів „Слова“: своєрідність „Слова“ саме в тому й полягає, що обидві площини, в яких ми сприймаємо його поетичний виклад — дійсність та поетичний знак цієї дійсности, образотворче слово, — однаково могутньо промовляють до нас. Читача однаково вражають і дійсність, про яку говорить автор, і те, як він про неї говорить. І реальність і її поетичний знак однаково впливають на нього. Ця вага форми ще посилюється багатством інших поетичних засобів „Слова“. Поруч символіки стоять численні гіперболи, що переносять читача в якусь казкову, напівфантастичну дійсність, тим самим загострюючи його зір до реальности. Князь Святослав, переможець у боротьбі з половцями, — це не людина, а космічна стихійна сила, він „наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Коб’яка з лукомор’я від залізних великих полків половецьких, як вихор, вирвав, і впав Коб’як у місті Києві, в гридниці Святославовій“. Або Ярослав Осмомисл Галицький: „Високо сидиш на своєму золотокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві шлях, затворив Дунаєві ворота, мечеш тягарі за хмари, суди наряджуєш до Дуная“ і т. д. Рюрик та Давид Ростиславич „у золотих шоломах по крові плавали“. Куряни Всеволода „під трубами повиті, під шоломами виплекані, кінцем списа взкормлені, шляхи їм відомі, яруги їм знані, луки в них /186/ натягнені, сагайдаки отворені, шаблі нагострені, самі скачуть, як сірі вовки в полі, шукаючи собі чести, а князеві слави“. Або князь Всеволод Суздальський (наводжу це місце в перекладі — в стилі дум — Панаса Мирного);

Ой великий князю. Всеволоде!

добрий розум май —

з далекого краю прилітай,

золотий батьківський престол обороняй!

Один бо ти зможеш веслами Волгу розкропити,

а шоломами великий Дон розлити.

Якби то ти був на сей час, брате, —

можна б було невільника по ногаті купувати,

челядника по різані продавати,

зумів би ти, брате, завзятих Глібенків по суходолу самострілами пускати...

4. Ту саму функцію заміни дійсности поетичним образом виконують і „мітологічні“ образи „Слова“. В „Слові“ вже немолодої християнської доби дивним чином зустрічаємо поганських богів. До загальних законів епосу належить ужиток мітологічних прикрас: античні боги дожили в епосі до часу клясицизму, побожні християни замінювали іноді „поганську“ мітологію християнською, а романтики з певною нехіттю до античности повигадували, як не було добрих джерел (напр., у слов’ян), власні національні мітології. Немає сумніву, що „поганські“ боги „Слова“ є лише такі прикраси. Співець Боян — „Велесів онук“, у чварах князівських гинуло „майно Дажбожого онука“, вітри — „Стрибожі онуки“. До старішої доби веде нас оповідання про князя полоцького Всеслава (з 11 ст., може переказане за Бояном) якого зображено, як чарівника-вовкулаку: „Князь Всеслав люди судив, князям міста наряджав, а сам вночі вовком бігав, з Києва добігав до півнів до Тмуторокані, великому Хорсові вовком шлях перебігав“. Всеслав і в літописі наділений рисами чарівника. Хорс, мабуть, — сонце.

Поруч „богів“ є й інші постаті — „Діва Обида“, що „встала в силах Дажбожого онука, вступила дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крилами по синьому морі коло Дону, плещучи прогнала (сполохнула) рясні часи“. Коли Ігор з військом заїхав до степу, „ніч стогне йому грозою, птиці прокинулись, свист звірячий зчинився, збився Див, кличе з верху дерева, велить послухати землі незнайомій. . . “. По поразці Ігоревій — „уже кинувся Див на землю“. /187/

Найбільш загадковим є „Троян“ — зустрінемо „тропу Троянову“ (Троянів шлях), землю Трояиову (руську? чи лукомор’я“ коло Тмуторокані?), „сьомий вік Троянів“ (коли жив кн. Всеслав що вмер 1101 р.) та минулі „віки Троянові“. Нічого певного про цього Трояна сказати досі не можемо. Легша справа з поганськими богами. Їх згадувано і в творах християнських авторів, на Заході, у Візантії і в нас„ напр., ще в старих „Четьях Мінеях“ (т. зв. „Супрасльському рукописі“), в „Книзі премудрости Соломонової“ у Амартола, Малали і т. д. Іноді про них говориться, як про „демонів“, а часто поганських богів оголошували просто старими князями, винахідцями, навіть розбійниками, що їх марновірне людство почало пізніше вважати за „богів“. Таке пояснення (т. зв. „евгемеризм“) найліпше надавалося для боротьби з рештками поганства, міт про „богів“ ставав леґендою про старовинних людей. І в „Слові“ згадано Велеса, мабуть, як першого поета-співця, що його „онуком“ є Боян, Дажбога як якогось старовинного князя, що його „онуками“ є сучасні князі; і Хорс, про якого романтична мітологія чомусь була певна, що він бог сонця (в старішій літературі його згадується без ближчої характеристики), мабуть, так само зробився леґендарною, але вже не мітологічною фігурою. Лише з Стрибогом справа складніша, бо батько вітрів — постать певно мітологічна. Але чи уявляли його ще „богом“, чи вже такою самою фантастичною постаттю, як „Діву Обиду“ (ворожнечу), Дива? Всі вони — гарні поетичні образи, що безумовно виросли з якихось давніших постатей „нижчої мітології“. „Мітологія“ „Слова“ — лише гарна поетична прикраса, що належить до того самого поетичного серпанку, яким автор так уміло оповиває все минуле й сучасне.

5. Мова „Слова“ надзвичайно милозвучна, автор здібний з неймовірним умінням з усякого сполучення слів видобути музичні, звукові ефекти. Ці ефекти — алітерації та різні інші співзвуччя.

Алітерації сполучають невеликі групи слів в певну співзвучну цілість: „се вЂтри Стрибожи внуци“, „пороси поля прикрываютъ“, „уже бо Сула не течеть сребреними струями“, „та преди пЂснь пояше“, „князи сами на себе крамолу коваху“, „се ли створите моей сребреней сЂдинЂ“, „стоять стязи“, „тъщими тулы поганыхъ тлъковинъ“, „рища въ тропу Трояню“, „вЂтре вЂтрило“, „молодая мЂсяца“, і т. д. — Іноді маємо більші комплекси, через які проходить алітерація та інші співзвуччя: „Камо Туръ поскочяше своимъ златымь шеломомъ посвЂчивая, тамо лежать поганыя голови Половецкыя, поскепаны саблями...“ — або: „Съ заранія въ пятокъ потопташа поганыя плъки Половецкыя /188/ и рассушясь стрЂлами по полю, помчаша красныя дЂвкы Половєцкыя, а с ними злато и паволокы...“ тощо.

Так само співзвуччя проходять іноді через коротший відтинок тексту — „оба ес†Святъславличя!“ „тугою имъ тули затче“, „Олегъ и Святъславъ тьмою ся поволокоста“, „Святъславъ изрони злато слово слезами смЂшено“, („с“ та „з“ в сполученні з „л“ та „в“), „летять стрЂлы каленыя, гримлють сабли о шеломы, трещать копіа харалужныя“ („р“ та „л“), „единъ же изрони жемчюжну душу изъ храбра тЂла чресъ злато ожереліе“ („ж“ та „з“). На „л“ збудовано „плач Ярославни“. Іноді цілі речення збудовані на тій самій голосівці: „В полЂ Олгово хороброе гнЂздо... не было оно обидЂ, порождено...“, „рЂка Стугна, худу струю имЂя, пожърши чужи ручьи и стругы простре на кусту, уношу князю Ростиславу затвори на ДнЂпрь“ („у“ та „ю“). Такі співзвуччя не випадкові, майже немає місця, де ми не знаходили б алітерацій та інших співзвуч.

Часті повторення тих самих складів або дуже подібних складів в тому самому слові або в двох сусідніх: „Всеволодъ, одинъ“, „ес†Святъславличя“, „за землю“, „темно бо бЂ“, „оба багряная стлъпа погасоста“, „сь нима молодая“, „на кровати тисо–, „не мислію ти прелетЂти“, „обЂсися синЂ мьглЂ“, „страни ради, гради весели“, „мычючи“, „лелЂючи“ і т. д. Іноді здається, що сам вибір слів зумовлений співзвуччям: „по лозію ползоша“, „розшибе славу Ярославу“, або — „горячюю свою лучю... жаждею имь луци съпряже“, „по уноши князи Ростиславі: Уныша цвЂты“ (в іншому місці в тій самій формулі було „ничить трава“), „на лоно... на болони“, „Стугна... й древо ся тугою къ земли прЂклонило“. Зустрічаємо і типові для сучасної народної поезії повторення кореня слова: „труби трубять“ (2 рази), „свЂтъ свЪтлый“, „мосты мостити“, „ни мыслію смыслити“, „ни думою сдумати“, „пЂвше пЂснь“, „пЂснь пояше“.

Рідко і лише випадково знаходимо тут співзвуччя того типу, що запанував в пізнішій поезії — рими, напр. —

Всеславъ князь людемъ судяше,

княземъ грады рядяше...

тогда по русской земли | p

рЂтко ратаєвЂ кикахуть, | р-р

нъ часто врани граяхуть, | г

трупіа себЂ дЂляче | с

а галици свою рЂчь говоряхуть | г-с-р-г /189/

которыи дотечаше,

та преди пЂснь пояше:

старому Ярославу,

храброму Мстиславу

ту ся копіемъ приламати,

ту ся саблямъ потручяти...

Алітерація звичайно розвивається в тих мовах, де немає рими, і навпаки. Лише в останнє століття штучно сполучилися ці обидві форми співзвуччя.

Зате мова „Слова“ сильно ритмізована. Автор досягає цього почасти паралелізмом з повторенням слів або звуків, почасти без повторень — через паралелізм у будові речень.

... что ми шумить

что ми звенить?

уже снесеся хула на хвалу,

уже тресну нужда на волю,

уже връжеся Дивъ на землю.

ни мыслию смыслити,

ни думою сдумати,

ни очима съглядати...

заступивъ королеви путь,

затворивъ Дунаю ворота...

Або без повторень слів:

...наступи на землю Половецкую,

притопта хлъми и яругы,

взмути ръкы й озера,

иссуши потоки и болота...

тогда врани не граахуть,

галици помлъкоша,

сороки не троскоташа,

по лозію ползоша толко,

дятлове тектомъ путь къ рЂцЂ кажуть,

соловій веселими пЂсньми свЂть повідають...“

Лише нечисленні місця ритмізовані на протязі кількох речень:

...а мои ти Куряне

свЂдоми къмети:

подъ трубами повити, /190/

подъ шеломы възлелЂяни,

конецъ копія въскръмлени,

пути имъ вЂдоми,

яруги имь знаеми,

луци у нихъ напряжени,

тули отворени,

сабли изъострени...

Вже той факт, що ми познаходили ритм лише в окремих місцях „Слова“ показує, що ледве чи можна говорити про „Слово“ як про „вірші“. Справді, усі спроби знайти в „Слові“ хоч би рештки якоїсь віршової ритміки не вдалися. Але важко сумніватися в тому, що автор сам уважав свій твір за „пісню“: але це могла бути пісня типу речитативу з музичним супроводом.

6. Щодо мови, то вона відрізняється від загального характеру мови наших старих пам’яток, навіть від мови літописів помітним послабленням церковнослов’янських елементів. Але почасти різниця мови „Слова“ та інших пам’яток залежить просто від того, що „Слово“ порушує теми — краєвиди, згадки про тваринне життя степу тощо, — що їх майже не зачіпають інші пам’ятки. Тому мова „Слова“ вражає нас надзвичайним багатством виразів. Досить переглянути в „Слові“ всі словесні перлини, розсипані при згадках про звуки: голоси людей, тварин, та звуки природи. Автор сам, Боян „співають“, „поють славу Святославу“ чужоземці в Києві, згадано і співи ґотських дівчат у Кримі, і співи на Дунаї („в’ються голоси через море до Києва“); згадує автор про „плачі“ — „жен руських“ (Ярославни, матері князя Ростислава); про військові „кличі“ — Половці, „діти бісові кликом поля перегородили“, полки Ярослава Чернігівського „кликом полки перемагають“: мабуть, військовий клич і „слава“, що „дзвенить“ перед походом; поранені „рикають, яко тури“, коло міста Римова „кричать під шаблями половецькими“. Розуміється, автор зокрема згадує про грюкіт та гамір битви — „сурми сурмлять“, „тріщать списи“, „дзвонять мечі об шоломи“, або по поразці — „смутними голосами сурми сурмлять Городенські“, „прапори мовлять“ (мабуть, граючи на вітрі), „ржуть коні“ в поході, вози „кричать опівночі, як розігнані лебеді“ („кричать телЂги полунощы, рци, лебеди розпужени“); чує автор (здалека), як „дзвонять руським золотом“ ґотські дівчата „на березі синього моря“; іноді доносяться до нього й звуки мирного життя, — він згадує про гукання орачів („ратаєві кихакуть“) та про „дзвін святої Софії“ до заутрені. /191/

Але так само повне голосами і життя степу: головне зустрінемо тут численних птиць — солов’ї „щекочуть“, гайворони „грають (граяхуть), сороки „трескочуть“ (встроскоташа) галки „говорять (свою рЂчь говоряхуть), зозуля „кичеть“ орли „клекочуть“ (клектомъ на кости звЂри зовутъ), дятли „текочуть“ (тектомъ путь къ рЂцЂ кажуть), лисиці „брешуть“, вовки „въсрожать“ (може „ворожать“? — від „ворог“). — До окремих голосів тварин приєднується голос усієї природи — „ніч стогне грозою“, та збуджує птиць, земля гуде („тутнеть“) або „стучить“, на руські полки насуваються хмари з громом та блискавками...

Навіть у символічну тканину свого викладу автор „Слова“ вплітає згадки про звуки — „Див“ кличе з верху дерева, Діва-Обида плещеться в морі лебединими крилами, Карна „кличе“ за полеглим Ігоревим військом, руська земля „стогне“ по поразці. Від подій доноситься з далечини якийсь „дзвін“, Ярослав чує, як вступає в золоте стремено в Тмуторокані невгомонний Олег „Гориславич“; спогади про минуле теж ніби дзвін, що доноситься з якоїсь невідомої країни: герої „Слова“ „дзвонять в прадідівську славу“, долітають (в’ються через море) до Києва голоси з Дунаю. Все бринить — навіть „списи співають“ (копіа поють). І автор питає себе: „что ми шумить, что ми звенить давечя рано предъ зорями?“ — це поразка Ігорева!

Без сумніву, чимало алітерацій та співзвуч „Слова“ мають передати звукове враження від дійсности, як „труби трублять“ або передача топоту коней — „с заранія въ пятокъ потопташа поганыя плъки Половецкыя“, співзвуччя „п“ — „т“ вже в римських поетів передавало тупіт коней.

Але буде помилкою думати, що автор „Слова“ надає якоїсь переваги образам звуковим. Так само рясні в нього і різноманітні барви. Дуже численні вони серед епітетів „Слова“. Всі малюнки „Слова“ ніби проткані барвистими шовками. До найулюбленіших епітетів належить „золотий“: золоті в князів шоломи, стремена, престоли, сідла, стріли, терем „злотоверхий“; червоні — щити руського війська, як це було і в дійсності, прапори, бунчуки („чолка“), варіянт „кривавий“ надає зловісного відтінку оповіданню, — криваві зорі провіщають нещастя; криваві рани, вино (вино = кров), трава; інші варіянти червоного — „багряный“ (символ влади), полум’яний; чорні — гайворони, хмари, земля під копитами, ковдра в сні Святослава, — все зловісні образи; сині — море, блискавки, вино — теж зловісна ознака; срібні — лагідні береги Дінця (натомість береги Стугни, в якій утонув князь Ростислав — „темні“) струмки, стареча сивизна /192/ великого князя Святослава, спис („стружие“): зелені — дерева: білий — прапор: сірий — вовк та орел (варіянти „сизий“, „бусий“).

Та на барвах не обмежуються епітети „Слова“. Ось дальші приклади: руські князі — „великі“, „красні“, „храбрі“; кінь — „борзий“ (бистрий): струни — „живі“; стріли — „калені“ (загартовані; поле — „чисте“, „широке“, „велике“; сонце — „світле“; половці та їх хани — „погані“; звір — „лютий“; роса — „студена“; душа — „перлова“ (жемчюжна) і т. д. Такий рясний вжиток епітетів нагадує мистецькі засоби народної поезії, тим більше, що окремі епітети зустрічаємо в народній поезії слов’янських племен аж досі.

7. Ледве чи можемо сподіватися від військового епосу психологічної витончености. Але в „Слові“ знайдемо і ориґінальні спроби подати образи психичних настроїв та переживань. Не лише згадки про „радість“ та „пісні“ у випадку перемоги, про „плачі“ над померлими, про „стогін“ та „сльози“ — належать до скарбу психологічних засобів автора „Слова“, не лише зовнішні характеристики, що заразом викликають живий образ людей з їх усією душевною статтю:

...скачуть як сірі вовки в полі,

шукаючи собі чести, а князеві слави...,

але він уміє змальовувати і боротьбу настроїв, думок, почувань. Ми вже зустрічалися з тим місцем, де автор „Слова“ говорить про те, чому князя Ігоря не зупинив від походу навіть зловісний знак — затемнення сонця: „Запалила йому пристрасть дух *, та туга скоштувати великого Дону закрила від нього (зловісний) знак — затемнення сонця: „Запалила йогу пристрасть дух *, та погострив серце своє сміливістю“ (порівняння з мечем, який „направляють“ та „гострять“ перед походом;. По поразці Ігоря боярам Святослава „сум полонив дух“. У сміливих „думка несе дух на діло“. Всеволод у битві не вважає на рани, “забуває честь та життя, і місто Чернігів, і батьківський золотий престіл, і своєї милої дружини, красної Глібівни любов та ласку“. Ярославна „шле“ до Ігоря, що його вона вважає забитим, „сльози на море рано“... Вояки „сповнюються військового (ратного) духа“. Більше можна зібрати місць, де настрої змальовані символами, як ті страшні Карна та Желя, що „смагу на людей метають з полум’яного рогу...“. Або: „Ваші серця в твердій сталі закуті і в відвазі загартовані“. Досить і цих нечисленних місць, щоб бачити, що епічна пісня знала і психологічний малюнок.

*) Старе „розум“ краще перекладати словом „дух“ (грецьке „нус“). /193/

8. До дуже цікавих рис „Слова“ належить знайоме нам з інших пам’яток уживання прислів’їв чи афоризмів. Їх є два типи: (1) заспіви або рефрени, та стислі епічні формули, що повторюються час від часу — звичайний засіб в епосі різних народів та часів. Дружинники в поході „шукають собі чести, а князеві слави“, ціль їх походу — Дін, вони хочуть „напитися шоломом з Дону“, вступаючи в степ, зідхають сумно — „О, руська земле, вже ти за могилою“, під час битви „русичі великі поля червоними щитами перегородили“, по поразці (або над мертвим князем Ростиславом) „никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося“, Ярославна „рано плаче в Путивлі-місті на вежі, мовлячи:...“ (три рази). Поразка викликає у князяСвятослава думку про відплату половцям, бо „вже Ігоревого сміливого війська не воскресити“. Він кличе князів до походу проти половців „за землю Руську, за рани Ігореві, зухвалого Сватославича...“. Повторюються кінцеві формули і в спогадах про минуле: „Князі самі на себе смуту кували“, а „погані з усіх сторін приходили на землю Руську... “. Ці формули іноді трохи змінюються. (2) Афористичні речення, „сентенції“, що їх автор „Слова“ приписує Боянові: „Ані хитрому, ані щасливому... суда Божого не оминути“; „Тяжко тобі, голово, без плечей, зле тобі, тіло, без голови“. Подібні до цього вирази зустрічаються і в інших творах староруської літератури. Напр., другий вираз повторюється в „Молениї“ Данила (далі — II. Е). Є в „Слові“ кілька речень типу прислів’їв, шо або належать авторові „Слова“ або запозичені з утрачених пам’яток, напр.:

„коли соколъ въ мытехъ бываеть,

высоко птиць възбиваеть“

(„въ мытехъ“ — линяє, міняє пір’я).

Залюбки вживається тут і знайомий нам з літопису мистецький засіб — розмови. Оповідання ведеться часто в формі розмов або промов: Всеволод вітає брата Ігоря та звертається до нього з характеристикою своїх „курян“: Ігор промовляє до війська:

Ліпше вбитому бути,

аніж полоненому бути...,

Князі мовлять один до одного: „Це моє, і це теж моє“; руські жінки плачуть, мовлячи: „Уже нам наших милих чоловіків ані думкою здумати...“ (і т. д.). Святослав оповідає боярам свій сон, бояри оповідають йому про події, тоді Святослав виголошує своє „золоте слово“ до князів, і в цьому слові цитовано окремі речення князів; Ярославна плаче за чоловіком, звертаючися до /194/ вітру, до Дніпра-Словутича, до сонця: Ігор дякує Дінцеві за допомогу при втечі, та Дінець розмовляє з ним; половецькі князі — Гза та Кончак розмовляють (загадковою символічною мовою) про свої пляни щодо Ігоря та його полоненого сина... Та говорить і сам автор звертаючися до читачів („братиє“), до себе самого („Что ми шумить?“). до князів (продовження „золотого слова“)... Ця драматизація викладу належить теж до характеристичних рис „Слова“.

9. Хоч з першого погляду „Слово“ здається дуже своєрідним твором, що не має зв’язку з іншими творами старої літератури, це не правильно. Як довели дослідження останнього часу, „Слово“ надзвичайно щільно зв’язане з стилістикою, фразеологією, словником сучасної йому та старішої літератури. Розуміється, „Слово“ належить до цілком іншого ґатунку, ніж проповіді або житія, тим симптоматичніша його спорідненість навіть із цими творами.

Гляньмо спочатку на словник „Слова“. В „Слові“ є багато слів, що невідомі ані з інших пам’яток, ані з сучасної нам живої мови, або принаймні не вживаються ніде в тому самому значенні, як в „Слові“.

Деякі рідкі та запозичені слова, як „шерешири“ (якась військова зброя), „ортма“ — покривало, „харалужний“ — сталевий, „чага“ — невільниця і т. д. не зустрічаються більше ніде в старій літературі або зустрічаються дуже рідко, але подібні рідкі слова є в багатьох пам’ятках, зокрема, коли мова йде про повсякденне життя (пор., напр., назви страв — І. В. 7). Інші слова, рідкі в старій літературі, зустрічаємо в різних слов’янських мовах, зокрема в українській та її діялектах: пор. „потручятися“ (побитися, пощербитися) — пор. українське „втручатися“; „жалощі“, є й тепер в українській мові; „яруга“ — „яр“, „ярок“, „смага“ — є в чеській та українській мовах (пор. „смажити“); „болонь“ — рідке в старій літературі, тепер є в українських діялектах і. т. д.

Деякі місця можна різно пояснювати: скрипіння возів, нагадує авторові крик „розпущених“ лебедів. Здається, цілком правильне припущення, що в ориґіналі стояло „розпужені“, від „розпудити“ — розігнати. Це слово зустрінемо в житії Феодосія: „як вовк розпудить божественне те стадо“ (ченців), та ще в листуванні 16 ст„ де львівські міщани жаліються, що єпископ Гедеон Балабан „розпудив“ львівське братство, є це слово і в чеській і в польській мові.

Переважну більшість слів та й окремих виразів „Слова“ знайдемо в староукраїнській літературі, а часто і в сучасній народній /195/ пісні слов’янських народів. Напр.: „Русичі“ в „Слові“ називаються — „соколи“. Ще Длуґош згадує привітальну пісню князю Мстиславові Мстиславовичеві, якого там називається „соколом“. у сучасних українських піснях цей образ досить поширений: „Соколенько на вилеті, козаченько на виїзді“, і т. д. „Слово“ вихваляє соколів „въ мытехть“, які „не дають свого гнізда в обиду“ — у старій проповіді про святих читаємо: „ Мытятся яко ястреби... възвишаются въ облаки безпечаліа“, в повісті про Акира — „когда бо соколъ трехъ мытей бываетъ, онъ не дасть ся съ гнЂзда своего взяти“. Характеристику настрою вояків, як її подано в „Слові“ — „ліпше вмерти, аніж зазнати поразки“, зустрінемо і в військових оповіданнях, і в літописі, і в релігійній літературі. Цілі символічні картини „Слова“, напр., порівняння битви з жнивами або весільним бенкетом, широко зустрічаються в старій літературі, пісні, та й пізніше: в „Слові“ — „чръна земля подъ копыты костьми была посЂяна а кровію польяна“ — в піснях:

чорна рілля заорана,

кулями засіяна,

білим тілом зволочена,

і кров’ю сполощена...

Хмельницький почав (...землю кінськими копитами орати),

кров’ю молдавською поливати...

В романі про Діґеніса битва — косовиця, в Біблії — жнива, так само у Флявія і т. д. В українській пісні Перебийніс —

...взяв ляхами, як снопами,

по два ряди клясти...

Битва в „Слові“ — (весільний) бенкет: так само і у Флявія — „ніби на весілля йшли на битву“, а в українській пісні:

Добре дбайте, барзо гадайте,

із ляхами пиво варити зачинайте.

Лядський солод, козацька вода,

лядські дрова, козацькі труда...

Таких паралель можна навести майже до кожного образу, до кожної картини „Слова“.

10. Так у Слові“ збігаються стилістичні елементи старовинної військової повісти та навіть Біблії, а поруч того „Слово“ випереджує стилістику української народної пісні. Великою /196/ спокусою є зробити з цього факту висновок, що „Слово“ свідчить про існування в 12 ст. народної поезії з тими самими образами, що й сучасна народна пісня. В такому довгому триванні поетичних образів, тем та форм — нема нічого неможливого: сучасні „старини“ донесли до 20 ст. сюжети, тематику, імена епосу 11-12 ст., в самому „Слові“ знаходимо відгомін готського епосу про Буса-Бооза (7 в. по Р. X.), що жив уже кілька століть перед тим. Але не можна ніяк довести, що „Слово“ щось позичило з нашої старовинної народної поезії. „Слово“ — твір, безумовно, двірської поезії, не народної. Форма української пісні, як можна бачити, в 17-18 ст. зазнавала надзвичайних впливів штучної поезії барокка: і в інших країнах народна поезія, звичайно, підлягала впливу поезії вищих верств. Отже, „Слово“ радше може свідчити про ті джерела, з яких черпала стара українська народна поезія — про старий двірський епос. Але і тут, на жаль, бувши єдиним твором цього типу, „Слово“ не може нас переконати, що весь епос 12 ст. мав ті самі форми, що „Слово“. Отже, мусимо приймати „Слово“, як надзвичайно цікаву та красну сторінку старовини, без зайвих гадань про сучасний йому епос та народну поезію.

Двірський характер „Слова“ потверджується також подібностями між ним і західнім старовинним епосом. Щоправда, подібностей не так багато. Стисла форма, надзвичайне згущення поетичного матеріялу, накупчення формальних прикрас одрізняє „Слово“ від західніх зразків, широких та часто занадто многослівних. Найближче до „Слова“ стоїть „Беовульф“, староанглійський епос 8 ст., французькі поеми про подорож Карла Великого до Палестини та кельтський епос, останній зокрема своїми численними алітераціями. Окремі образи, окремі місця занадто загальні, щоб говорити про близькість (герої — соколи, орли на полі битви, описи здобичі, битва — бенкет, кров — вино, віщі сни, голосіння, струшування роси, смерть ліпша від поразки тощо). Стилістичні засоби „Слова“ — повторення, ніби рефрени, гра натяками, недомовлення, алітерації, — хоч і знаходять певні нечисленні паралелі в скандінавських саґах, але сполучені з такими важливими різницями, що „Слово“ й досі залишається усамітненим твором не лише в староруській, а й в европейській літературі.

Історію „Слова“ можемо простежити лише в дуже загальних рисах. Писано його мабуть по повороті Ігоря з полону не пізніше 1187 р., бо тоді вмер Ярослав Осмомисл Галицький (за якого тут згадується як живого), але і не раніше 1187 р., коли син Ігоря Володимир повернувся з полону. Можливо, що автор /197/ оповідання про похід у Київському літописі користався „Словом“, але схожости тут лише невеликі.

Автор „Слова“, мабуть, мисливець та вояк, бо аж надто часті в нього образи з мисливства та військового життя. Він — людина не лише з літературним смаком і талантом, але й з літературними інтересами, він знає і старий епос і історію старих князів (з епосу чи літописів?). Він начитаний у старій літературі — світській і духовній. Він близький до князівського кола, — не легко знати кілька десятків князів та мати ясне уявлення про кожного з них. Наймовірніше, що він — дружинник, можливо, учасник походу. Висловлювалися здогади, що він навіть був членом князівської родини. Міг він бути і чернігівцем або киянином, — занадто вже велику ролю надає він кн. Святославові Київському; але міг бути також галичанином, одним з тих, що прийшли в супроводі доньки Ярослава Осмомисла до двору Ігоря тому він вихваляє Ярослава Осмомисла. Найцікавішою індивідуальною рисою автора є його патріотизм, його живе почуття до „Руської землі“ (до якої він, здається, не зараховує Новгорода). Патріотизм його, щоправда, сполучений з певним династичним почуттям до роду „старого Володимира“. В кожному разі, твір його міг найбільше розраховувати на успіх серед членів князівської родини та дружинників. Але це все лише здогади, хоч і не цілком безпідставні.

Дальша доля „Слова“ темна. Записане воно мусіло бути скоро по складенні, бо дрібна та нещаслива виправа протягом цілих десятиліть не могла нікого цікавити. Але, чи записав його сам автор та чи записав без змін та скорочень?

„Слово“ потрапило на північ з одного боку до Псковської землі, там з нього робили дрібні виписки — в апостолі 1307 р., в літописі 1514 р., і самий рукопис, що його втрачено 1812 р., має на собі яскраві ознаки псковської мови (змішування „ч“ та „ц“ тощо) та ознаки пізнього правопису; єдиний рукопис, що дожив до 19 ст., мусів походити з 16 ст. Але опинилося „Слово“ і на північному сході 14 ст. „Слово“ лягло в основу „Задонщини“ — повісти про перемогу московського війська над царем татарським Мамаєм — писаної, ніби, рязанцем, переробка не дуже вдала та дуже погано збережена.

На Україні традиція „Слова“ згасла, мабуть, досить рано в несприятливі для літератури 14-15 вв. „Слова“ не вжив уже начитаний у військовій та іншій літературі автор Галицько-Волинського літопису. Але цитує „Слово“ автор похвали кн. Острозькому з р. 1515. /198/

Випадково дійшла до нас ця єдина в своєму роді перлина старої поезії. І досі вона є почасти загадковою, хоч сторічна праця дослідників і допомагає нам до деякої міри зрозуміти її щільний зв’язок із старою літературою.