Д. Епос

1. До деякої міри можливо встановити теми старого епосу, 12, а почасти і 13 ст., якого сучасними нам нащадками вважають північні „старшин“ (І. Ж.). Лише до епосу 12-13 вв. майже не маємо паралель у літописах. Київ уже в 12 ст., відокремившися від інших князівств, помалу занепадає, головне з причин господарських: Европа відкриває нові шляхи зносин з орієнтом та Царгородом. Наслідком цього підупаду є брак епічних київських тем з цього часу. Про Київ на півночі майже забувають: так Новгородський літопис навіть не згадує зруйнування Києва татарами. Тематика епосу 12-13 ст. утворилася, з одного боку, під впливом розквіту західньої України, з другого — татарської навали.

2. Галицько-Волинського походження є „старина“ про Дюка Степановича. Зміст її — приїзд з Індії, з Галича (іноді „Галича-Волинця“) до Києва багатиря, характеристика якого, власне, складається лише з опису його багатств — спочатку ним самим, потім, коли виникають сумніви, чи не перебільшує він, „описувачами“, яких до Галича надсилає князь Володимир. Описувачі мусять відмовитися описати багатство Дюкове, бо для витрат на цю працю треба було б продати на папір Київ, а на пера та чорнило — Чернігів. В Києві Дюк іноді виступає конкурентом іншого багатиря того ж типу, Чурила. То вони мають перескочити конем через Дніпро, то протягом певного часу щоденно міняти вбрання. Виграє Дюк. Вже саме ім’я „Дюк“, змушує думатп про західне походження героя. Описи Дюкового багатства запозичені з повісти про Індійське царство (Екскурс I. Г. б. 8). Найімовірніше, що ця повість прийшла до Галичини за Ярослава Осмомисла. Про пишність життя галицького князя та бояр довідуємося дещо з літопису. Ім’я „Дюк“ (візант. „дюкас“) та по-батькові „Степанович“ (улюблене угорське ім’я — Стефан) можуть бути угорського походження, так само, як і чудовий кінь Дюка — (пор. оповідання про угорських коней у Києві 1150 р.). Цікаво, що деякі подробиці вбрання Дюка чи Чурила — запозичені не з перекладу, а з латинського ориґіналу повісти про Індійське царство. Це теж потверджує думку про те, що місцем походження епосу була Галичина. /179/

Безумовно, існували перекази про „Чурила“ в Галичині: ім’я його там збереглося навіть у піснях. “Згадують про нього в 16-17 ст. Рей з Наґловіц та С. Кльонович. Чурило — такий самий кавалер, як Дюк, лише менше благородного характеру, він „баламут“. Прізвище „Чурилів“ або „Джурилів“ належало до прізвищ західньо-українського боярства, від цього прізвища походить назва міста Чурилова (пізніше Джурина) на Поділлі. В сучасних „старинах“ про Чурила типу новель Чурило з’являється із своєю дружиною при дворі Володимира. Володимир робить його „чашником“, але, заглядівшися на його красу, княгиня порізала собі руку. Любовна історія з жінкою боярина Бермяти коштує йому нарешті життя. Про його конкуренцію з Дюком ми вже згадували вище. Одна подільська пісня про Чурила знає його як провідника „дівочого війська“. Сучасні старини про Чурила, здається, пізніше (в Москві?) досить поперероблювані. Які саме теми знав про нього старий епос, сказати важко, певним є лише, що це був тип Дон Жуана.

3. Героїчну боротьбу — змієборство, малює третій твір галицько-волинського епосу — пісня про Михайла Потока. Що епос цей походить, може, теж з Галичини, показує галицька пісня про дівчину, що „дивиться одним оком на Джурилу, другим на Потока“. Ім’я „Поток“ поза тим невідоме на слов’янському сході. Старина про Потока, мабуть, залежна від житія болгарського святого змієборця Михайла з Потуки. Історія Потока досить складна. Він одружується, але жінка його скоро вмирає. Михайло наказує поховати себе з жінкою. Коли в склепі з’являється змій, Михайло змушує його принести „живої води“, при допомозі якої він оживлює свою жінку. Це — казкові мотиви. Можливо, що подібне оповідання ходило в Болгарії і про св. Михайла з Потуки. Про західне походження „старини“ свідчать згадки про Поділля, про Литву. Привід до постання епічного твору могло подати перенесення мощів св. Михайла в Трнов 1206 р. З Болгарії переказ міг легко прийти до Галичини, бо галицьке князівство було на долішньому Дунаї, близько до Болгарії і між ними були культурні зносини.

4. Можливо, що з галицько-волинського епічного скарбу вийшла й „старина“ про Дуная. Про Дуная „старина“ оповідає, як він (1) висватав для князя Володимира дочку „ляховинського“ короля, (2) зустрінув у полі дівчину-багатиря та одружився з нею, (3) з суперництва в стрільбі з лука забив жінку, а тоді й себе: з їх тіл витекли річки Дунай та Дніпро (Ніпра і т. п.). Перший мотив може бути якось зв’язаний з воєводою Володимира Васильковича, про якого літопис каже, що в рр. 1280-х /180/ Дунай-воєвода їздив послом до мазовецького князя Конрада. Цього одного мотиву може все ж не досить для того, щоб з певністю зв’язати Дуная — героя „старини“ з історичною особою. Ще менше підстав вважати різних Романів, згадуваних у „старинах“, за Романа Галицького. Але зміст „старин“ про Романа може бути з’ясований з казкових мотивів.

5. Безумовно зв’язані з татарською навалою сюжети деяких „старин“. У старих сюжетах, татари заступили місце старіших ворогів Руси. Татари, мабуть, були з самого початку в „старинах“ про Калина-царя. про Василя Ігнатовича (або П’яницю), нарешті, про так зв. „Камське побоїще“.

Зміст цих старіш — остаточна загибель багатирів на Камі, або напад на Київ царя Калина, що його побиває Ілля, або царя Батиги, якого побиває Василь Ігнатович. Щасливий кінець в обох випадках, розуміється, додано лише пізніше. Пісня про Василя Ігнатовича починається плачем Богородиці над майбутньою загибеллю Києва. Поетичне оформлення цього плачу, розмова Богородиці з турами, — загадкове. В старині про Камське побоїще та про Калина царя татари з’являються по два рази, що відповідає історичній дійсності (битва при Калці 1224 р., Батий 1237-41 р.); назви „Камське побоїще“ та „Калин“ походять від „Калкської“ або „Калецської“ битви (ріка „Калка“ маловідома); Батий дав походження Батизі; загибель багатирів відповідає загибелі численних князів при Калці, в північно-східніх літописах згадується про загибель Альоші Поповича та інших багатирів. Але важко сказати, чи перші епічні пісні на цю тему постали в Києві, чи постали вони десь в іншому місці, лише пізніше їх пов’язали з Києвом.

6. Зате немає сумніву, що і в Києві і в Галичині були епічні твори, які взагалі не перейшли у північні старини, а дали основу прозовим переказам на Україні. Тут також можна до деякої міри встановити саму тему старого епічного оповідання, але не його деталі. — Однією з таких епічних тем є оповідання про Дем’яна Куденевича, відоме нам з пізнього Московського т. зв. Никонового літопису під р. 1180. Епос цей Переяславський (коло Переяслава є село Куднів). За літописом Дем’ян обороняє Переяслав спочатку від князя Гліба Новгород-Сіверського. Характеристичною епічною рисою тут є те, що Дем’ян побиває військо Гліба вдвох із своїм слугою Тарасом. Потім з’являються половці, проти яких Дем’ян виступає сам навіть без зброї. — Інші епічні перекази оповідають про історичну особу — Романа Галицького, про якого маємо згадки в українській та польській літописній традиції: ніби половецьке лякання дітей Романом, /181/ прислів’я: Роман, що оре „Литвою“, „не їстимеш меду, не винищивши бджіл“, є згадки Длуґоша за польські пісні про Романа В пізніших записах зберігся переказ про посольство папи римського та Лешка польського до Романа. Роман відмовився від переговорів з обома, зокрема відповідь папі поетично-епічна: витягнувши меч, Роман питає: — „Чи є такий Петрів меч у папи?“ — Дальше епічне оповідання, що дійшло до нас лише в формі українських прозових леґенд, є оповідання про Михайлика. Дуже відмінні в деталях, вони зв’язані з загибеллю Києва: Михайлик, багатир-малоліток, відходить з Києва захопивши з собою на списі Золоті Ворота. Оповідання про багатиря-хлопчика Михайла або Івана та його батька Данила Ловчанина існує серед „старин“, але в досить пізніх формах. В кожному разі маємо в пізніх писаних та усних переказах натяки на старий Київський та Галицький епос.

Під р. 1151 в літописі знаходимо згадку про дві могили, що тоді звалися „Перепетові“, а ще й досі мають назви — Переп’ят та Переп’ятиха. Сучасна нам леґенда оповідає про те, як князь Переп’ят відійшов з дому з військом, як княгиня за кілька років почала його шукати, але, зустрівши, не пізнала та забила, а потім забила й себе.

І тут (як і в розділі І. Ж) також можна говорити про існування творів епічного характеру із згаданими темами вже 12-13 ст., але яка була їх форма встановити неможливо. Навіть „Слово о полку Ігореві“, 12 ст., на жаль, не може нам нічого сказати про форму інших епічних творів, бо типовість „Слова“ не цілком певна.