В. Оповідання

1. В протилежність усім іншим ґатункам літератури кількість ориґінальних оповідань у 12-13 в. не збільшилася, навпаки їх написано менше, ніж у першому періоді нашої літератури. Не виключене, що деякі окремі оповідання, що збереглися в складі „Пролога“, оброблені або й складені в Києві, але з певністю про це тепер нічого сказати не можна.

2. Двоє символічних оповідань дійшли до нас від Кирила Турівського Зміст їх не ориґінальний: зміст першого зустрінемо і на Сході і на Заході. Зміст другого в основі позичено з „Варлаама й Йоасафа“. /156/

Перше оповідає про дотепного господаря, що доручив свій виноградник стерегти кульгавому та сліпому, щоб вони все бачили та чули, а з другого боку кожен з них сам не міг окрасти виноградник. Але кульгавий сів на плечі сліпому і той заніс його до виноградинка. Тут широко викладено символічний сенс оповідання: господар — Бог, кульгавий — тіло, сліпий — душа *.

*) Вказували на подібність до цього оповідання одного місця з Талмуду. Але був і відповідний грецький текст (апокрифічна книга Єзекііля); грецький текст у цілому не зберігся, але залишилися цитати з нього в отців церкви. Кирило міг використати грецький текст, а можливо, що був і слов’янський переклад цього апокрифу.

Друге оповідання, що зміст його взятий з „Варлаама та Йоасафа“, розповідає про нерозумного царя, що „не боявся ані Бога, ані людей“. Пого вигнано з міста. Блукаючи, знайшов він печеру, де було повно військової зброї, а там сидів та веселився якийсь чоловік. Виклад — ширший за саме оповідання. Образи пояснюються так: місто — людське тіло, цар — дух, печера — манастир з його духовною зброєю і т. д. Оповідання закінчує похвала чернечому життю. Виклад не настільки прикрашений, як у проповідях Кирила, але теж рясно вживає стилістичних прикрас. Мова часто ритмізована або складається з коротких речень, що утворюють певний мовний ритм.

Символічніш виклад надзвичайно широкий та детальний: так, порівнявши місто з тілом, Кирило зупиняється на значенні всіх окремих змислів людини як джерел спокуси, це, мовляв, — мешканці міста; пояснивши зброю, як зброю духовної боротьби, він говорить окремо про різні її види тощо. Кирило дуже поширює свої джерела, додаючи різні мотиви (напр., в оповіданні „Варлаам та Йоасаф“ зброї немає), головне, символічний виклад.

3. Далі окремі оповідання знайдемо в літописах. Це знову, як і в оповіданні про забиття Бориса та Гліба, є ніби підготовні праці до пізніших „житій“. Але церква не знайшла за потрібне чи можливе проголошувати святими всіх героїв цих оповідань.

Оповідання про забиття князя Ігоря, вставлене в Іпатіївський літопис під р. 1147. Воно, на жаль, злите з оповіданням про ті самі події в рамках історії кн. Із’яслава. Виділити оповідання про забиття Ігоря можна лише завдяки його житійному стилеві, неприхильному ставленню автора до киян та бракові звичайних для літопису того часу рис — розмов, на які звичайно розкладені літописні оповідання.

Під час війни київського кн. Із’яслава з чернігівськими князями Ігор Олегович опинився в полоні в князя Із’яслава, де і став ченцем. Але кияни, пригадуючи, які прикрі пригоди /157/ виникли колись коло полоненого князя Всеслава, вирішили забити Ігоря. Автор оповідання вкладає в думки Ігоря різні побожні міркування, окремі вирази нагадують історію забиття Бориса та Гліба. Закінчується оповідання в стилі житійному: „В руці Божі передав дух свій і скинув вбарання тлінної людини, вдягнув нетлінне та многострадальне вбрання Христове, від якого і увінчано його мученицьким вінцем“.

4. Ліпше збереглося оповідання про забиття Андрія Боголюбського (1175 р.). Цей великий ворог південної Руси, безумовно сміливий вояк та здібний політик, переніс свою столицю до Володимира Суздальського; за зразком київських князів, що мали побіч столиці ще резиденцію — Вишгород, він жив не в Володимирі, а в „сільці“ Боголюбові. Забили його власні бояри, перелякані його самовладною політикою та суворим переслідуванням боярської опозиції. Хтось з близьких до нього людей, киянин, або можливо й переяславець, склав оповідання про забиття князя (сподіваючися, можливо, що князя пізніше оголосять святим). Оповідання це ввійшло в київський літопис навіть під окремою назвою.

Оповідання починається широким описом церковних будов князя. Ці описи дуже характеристичні для свого часу барвистістю викладу. Князь

прикрасив її іконами многоцінними,

золотом і камінням дорогим,

і перлами великими безцінними,

і прикрасив її різними таблицями,

і аспідними таблицями прикрасив,

і усякими прикрасами чудово вбрав її,

і за світлістю не можна було дивитись,

бо уся церква була золота...

Цитатами з св. Письма описане ставлення князя Андрія до церкви та його чесноту:

...доброчину в ньому багато було,

і усякі обичаї доброзвичайні мав...

. . . . . . . . . . . . . .

возлюбив нетлінне понад тлінне,

і небесне понад часове,

і царство святе... більш від цього заникливого царства.

Похвала закінчується порівнянням князя з Борисом та Глібом. Не можучи зв’язати загибелі князя з його моральними подвигами, /158/ автор усе ж пише: „сей боголюбивий князь не за друга., але за самого Творця... душу свою положив“, т а звертається до князя навіть, як до „страстотерпця“ і прохає його молитов. Реалістичне оповідання пересипане текстами св. Письма та формулами з житійної літератури. Князя порівнюється з мучениками, в уста його вкладено кілька молитов та побожних міркувань. Закінчується оповідання описом похорону князя та пізнішого перенесення його труни до Володимира.

5. Старого варіянту оповідання про забиття татарами в Орді св. кн. Михайла Чернігівського не маємо. В літописі під р. 1245 згадано про це коротко. Ширші оповідання — пізніші північні фальсифікати, приписані священикові князя.

Оповідання про суворо покараного Суздальського єпископа Федора („Федорця“) безумовно лише вставка до літопису (1172). Воно і не церковного, навіть не християнського типу (напр., „кого прокленуть люди, той буде проклятий“ і т. п.). Є кілька оповідань про перенесення мощей, освячення церков тощо.

Дуже просте стилем оповідання з м. Турова про оздоровлення ченця Мартина мощами св. Бориса та Гліба. Збереглося воно в „Пролозі“ та пізніших „Мінеях“. Цікаво воно тим, що показує існування літературної діяльности в цьому маленькому центрі.