Ж. Епос

1. На жаль, велика частіша старої літератури втрачена для нас цілком. До втрат належить старий епос. Все ж можливо, хоч і лише дуже загально, уявити собі, які саме твори входили в склад цього заниклого ґатунку старої літератури. Певні висновки можемо зробити щодо змісту — сюжетів та тем старого епосу. Вже далеко важче сказати щось певне про його стиль, мову, мистецьке оброблення, авторів.

Джерелом для встановлення тематики старого епосу є, з одного боку, літописи. В них занесено чимало переказів, що зв’язані з старим епосом. До того почасти цінні записи подають пізні північно-східні, російські літописи (16 ст.), напр., т. зв. „Ніконовський“. Та найважливішим джерелом є російські так зв. „билини“ (назва, вигадана в 19 ст., народ зве їх — „старини“). Це епічні пісні, які були відкриті наукою вперше в 19 ст. на російській півночі, але які дожили й до наших днів, майже на всій території, зайнятій росіянами. „Старини“ — це пісні про „багатирів“, великою мірою зв’язані головне з Києвом та князем „Володимиром Красним Сонечком“. Ще з 17-18 ст. дійшло кілька записів „старин“, але в прозових переробках. Дещо з східньослов’янського епосу перейшло навіть до епосу західньо-европейського.

2. Постає питання, відкіля до старин потрапили згадки про стару Україну. Тепер старин немає на Україні, ані в Білорусі. Але маємо докази, що теми їх старі та що в країні свого постання, на Україні, вони вимерли лише в 16-17 ст., витиснені новим типом епосу, „думами“.

Давність епосу доводить збереження в ньому сили старовинних подробиць: імен, географічних назв, льокальних (степовий пейзаж) та побутових дрібниць. Отже, треба припустити, що ці подробиці, як це спостерігаємо в різних народів, зберегла народна /123/ пам ять, і мусимо шукати історичного підкладу подій, що їх описують старини. Найбільша заслуга в відкритті цього історичного підкладу належить Всеволодові Міллерові та його школі, а український матеріял найґрунтовніше обробив М. Грушевський. Встановивши історичний підклад сучасних старин, можемо іноді хоч би приблизно датувати їх постання, бо часто йде мова про події або такі подробиці оповідання, що не могли довго утриматися в народній пам’яті. Але форма епосу, звичайно, затерта пізнішими змінами.

Потверджують існування старого епосу на Україні старі згадки про „співців“. Їх чимало, хоч уривчасті і не завжди переконливі. „Слово о полку Ігореві“ згадує „пЂснотворця“ Бояна, подаючи навіть імена князів, що він їх оспівував. Галицько-Волинський літопис згадує „словутного співця“ Митусу. Там само згадано, що при повороті переможної виправи проти ятвягів кн. Данила та Василька „пЂснь славну пояху има“ (співали обом славильну пісню). Про такі пісні на Україні згадує і Длуґош. До того існував епос і в сусідів та народів, культурно зв’язаних з Києвом: у візантійців (тема одного з таких епічних творів — пригоди Діґеніса, див. Екскурс I. б.), у скандінавів (два їхні співці, „скальди“, побували при дворі Ярослава). В епічних переказах зустрічаємо згадки про Київ та Східню Европу взагалі — у половців, що про їх епос є згадки в Галицько-Волинському літописі (співець Ор, оповідання про „євшан-зілля“), у рештків ґотів у Криму (згадані ці пісні в „Слові о полку Ігореві“). Є сліди існування епосу і в старій духовній літературі.

Згадки в перекладних творах, розуміється, непереконливі, але Кирило Турівський (12 ст.) протиставляє „літописців“ „піснетворцям“ (поетам, співцям), що „прислухаються до воєн та битв царів між собою, щоб словами прикрасити те, що почують, та прославити тих, хто сміливо служив (храбровавшая) своєму цареві..., та їх виславляючи, вінчають похвалами“. Якщо це навіть наслідування грецького взірця, то треба пам’ятати, що Кирило випускав з своїх взірців речі, чужі його слухачам! Самі слова „храбровати“, „храбръ“ вживалися власне про „багатирів“ — епічних героїв (так у Нестора в житії Феодосія).

Для нас найважливіше, що перекази про „багатирів“ дожили на Україні до 16-18 ст. „Четья“ 1489 р. зі своєю напівнародною мовою (див. III) згадує „багатирів“ (храбрів). На початку 15 ст. білорус Скорина зве біблійного Самсона „багатирем. Польський письменник Сарніцький згадує в „Описі Польщі (1585) похованих у київських печерах багатирів (bohatiros), його земляк, хроніст Марцін Бєльський повторює ту саму звістку. Пізніше /124/ пише про це поляк Йоган Гербіній, що в своєму латинському описі „Підземного Києва“ (1675) згадує, що він читав про це в книзі „Flos Polinicus“ (Нюрнберг, 1666). Такі звістки ходили і у росіян (16 ст.). Головне — згадують і імена „багатирів“ — ті самі, що їх зустрічаємо в сучасних старинах! Польській письменник М. Рей згадує київського „баламута Чурилу“ („Zwierzyniec“ 1562), того самого Чурилу згадує і Кльонович („worek Judaszów“ II, 1600). 1574 р. киянин Кміта Чорнобильській в листі до білоруса Воловича, міркуючії про жалюгідніш стан Польщі, пише: „Прийде час, коли буде треба Ілії Муравленина і Соловія Будимировича“. 1594 р. відвідав Київ австрійський посол Еріх Лясота, в св. Софії і він бачив могилу „Ілії Муравлина“, якого звуть „багатирем (bogater) та про якого розповідають багато казок, тут поховано і „його товариша“. В Печерській лаврі Лясота бачив мощі „велетня та багатиря“ Чоботка (Czobotko). Кальнофійський (1638) згадує, що Чоботком звуть св. Іллю, похованого в печерах, про якого оповідають як про велетня. Мощі Іллі бачив і московський священик Лук’янов 1701 р. Існували і образки Іллі (штихи, виготовлені для видання Патерика 1650 р.). Є й інші згадки.

Здається, традиції старого епосу загинули лише в 17 віці, витиснеш новим епосом, т. зв. „думами“ (див. IV).

3. Неясно, чи був старий епос спочатку епосом придворним князівським („співці“, про яких маємо згадки, всі були співцями князів) чи народним. Аналогії західні, а почасти й східні промовляють за те, що епос мав постати як поезія вищої верстви і лише з часом „підупасти“, спуститися до легковажної поезії „скоморохів“, а далі й до народних кіл, де його зустрінемо вже в 16-17 ст. Тепер знаходимо рештки епосу лише серед селянства. Здебільша носії старин — рибалки, сільські ремісники, навіть жебраки тощо.

За змістом рештки епосу можемо поділити на цикли. Розгляньмо їх за порядком.

4. Рештки дохристиянського епосу нечислені та не цілком ясні. Серед героїв зустрічаємо Вольгу або Волха Всеславича. Старини розповідають про 1) його чудесне породження без батька, 2) про його науку чародійництва — перекидатися різними тваринами, 3) про його мисливське вміння, 4) про чарівне завоювання ним з його дружиною Індійського царства, 5) про зустріч його з селянином-багатирем Минулою. Саме ім’я Вольга нагадує двох героїв старої київської історії — Олега та Ольгу. Олег, за літописом „Віщий“, отже чарівник, міг дати основу для тем 2, 4, може для 1-ої (пригадаємо, що Олег ніби взяв Царгород, поставивши /125/ свої кораблі на колеса). Тема 3 скоріше зв’язана з Ольгою, про мисливство якої є літописні згадки (11 ст.). Тема 5, напевне, пізня, хоч є в ній старі риси (князь сам їздить збирати податки„дань“), країна в ній зображена північна. — Новітні спроби бачити в Вользі Всеславичеві кн. полоцького Всеслава, чаклуна і вовкулаку, мене не переконують.

5. Володимир, київський князь, що його зустрічаємо в більшості старин, є в деяких випадках Володимир Великий. Цей князь в старинах особа пасивна: у нього лише „пирують“ багатирі. Та про гостини Володимира згадує і літопис Нестора, і Іларіон, і пізні літописи, і навіть німецький літописець Тітмар Мерзебурзький.

В старинах зустрічаємо й ім’я родича Володимира, Добрині, відоме з літописів. В старинах він: 1) побиває змія, 2) звільняє від змія небогу Володимира Забаву Путятичну. Крім того, згадується, що Добриня: 3) купається в річці Почайні, 4) здобуває жінку Володимирові, 5) здобуває Володимирові воду. Теми 1, 3 та 5, безумовно, зв’язані з тим, що Добриня брав активну участь в охрищенні новгородців разом з Путятою (тема 2). Купання — символ охрищення, теж добування води; змій — символ поганства (пор. „святих-змієборців“). В річці Почайні (тема 3) охрищено киян. Тема 4 має паралелі в казках та пізніх літописах. Добриня-сват належить ніби до індоевропейської традиції переказів (Нібелюнґи).

Один переказ Володимирового циклу зберігся в літописі та в сучасних казках: це — казка про „кожум’яку“, що поборов ворожого велетня, переказ аналогічний до розповсюджених у різних народів (напр., Давид та Голіяф). Літописний переказ, можливо, міщанський: княжа дружина нічого не могла вдіяти велетневі! В літописному оповіданні багато алітерацій.

6. В інших випадках Володимир старин — радше Мономах, що лише в пізній традиції злився з „Володимиром Красним Сонечком“. Популярний сюжет цього циклу: боротьба Альоші (Олександра) Поповича з Тугарином Змієвичем, 1) якого Альоша переміг, 2) Тугарин, сприятелювавшися з жінкою Володимира Опраксією, проводив час на княжому дворі. Тугарин — це, безумовно, половецький хан — Тугор-Хан, з донькою якого одружився кн. Святополк Київський. Тугор-Хан почав 1096 р. війну проти руських князів, але Володимир Мономах розбив його військо. Тугор-Хан наклав головою та поховали його в Києві. Є пізніші звістки (здається, леґендарні) про рязанського „багатиря“ вже 13 ст., Альошу Поповича. Отже, в цій старині злито кілька історичних подій та осіб. /126/

Добре збережений сюжет у рідкій старині про Гліба Володевича, що звільнює під Корсунем кораблі, затримані княгинею Маринкою Кайдалівною. Це — відгук перемоги над корсунянами ще молодого Володимира разом з новгородським князем Глібом 1077 р. „Маринка“ це Марина Мнішек, жінка царя Дмитра „Самозванця“, що увійшла в старину, мабуть, у 17 ст.

Історичний сюжет має й старина про Ставра Годиновича, заарештованого кн. Володимиром та звільненого власною жінкою, що приїхала до Києва в чоловічому вбранні. Про арешт новгородського посла Ставра Мономахом оповідає літопис 1118 р., до цієї події і приєднався казковий сюжет.

Інші сюжети, зв’язані з Мономахом, невидатні: це — старина про Козарина (ім’я історичне. 1106 р.), що звільнив полонянку та про те, як кінь чернігівського купця Івана перегнав найліпшого коня Володимира (про славетних коней Мономаха ще в 16-17 ст. розповідали мандрівникові Петреєві в Москві. Сам Володимир у спогадах характеризує себе, як любителя коней). В обох старинах ставлення до Володимира трохи іронічне: можливо, що вони не київського походження (перша може новгородська, друга — чернігівська).

7. Здається, що старини про найпопулярнішого героя, „Іллю Муромця“ чернігівського походження. Іллю згадує навіть західньоевропейський епос (німецька поема „Ортнід“ та норвезька саґа про Тідрека). Ледве чи він з „Мурому“, провінційного північно-східнього міста. В старих згадках, зокрема чужинецьких, він — Муровлин, Муровець, Муравиць, у Кміти (див. вище 2) — Муравленин. Це радше, як і інші географічні назви в старинах про Іллю, нав’язується до Чернігівщини — міста „Моравська“ або „Моровійська“ (менш імовірний зв’язок з заполярним Мурманськом). Перший чин Іллі: 1) звільнення Чернігова від татар, що в старинах замінили інших степовиків, 2) він перемагає Солов’я-Розбійника, що сидить на 12 дубах, 3) привозить його до Києва, де забиває або за старішими переказами пускає на волю, 4) визволяє Київ від „Ідолища Паганого“. Мотиви 1 та 2 зв’язані з Чернігівщиною (є там і село „Дев’ять Дубів“). 3-ій мотив нагадує літописні оповідання про розбійника Могуту за часів Володимира Великого. 4-ий важко зв’язати з певною історичною подією. Пізніше до Іллі прив’язалося кілька казкових мотивів, м. ін. прастарий про двобій з сином (див. „Доісторична доба“ Г. 3).

Пізніше народна великоросійська традиція зробила Іллю старим селянином, козаком тощо.

8. З інших героїв старого епосу цікавий ще Соловей Будимирович — співець з-за моря, що приїздить до Києва, будує тут /127/ палац, що зацікавив племінницю Володимира, Забаву (див. вище 5), яка приходить до нього. Кінець у різних варіянтах різний: Соловей одружується з Забавою, іноді після довгої відсутности, повертаючися до Києва в той момент, коли її вже віддають за когось іншого. В цій старині, що має дуже гарні записані варіянти, хотіли бачити відгуки сватання до доньки Ярослава Мудрого, Єлисавети, Гаральда Сміливого, якому европейська леґенда приписує гарний вірш (Соловей теж „співець“) про його невдале сватання. З Єлисаветою він все ж одружився. Отже, сюжет старини відповідає до певної міри дійсності. Певні риси старин цікаві; опис корабля Солов’я нагадує скандінавські кораблі; Соловей — купець — це рефлекс весільної символіки. Окремі географічні імена — балтійські тощо. Але утотоження Солов’я з Гаральдом все ж гіпотетичне.

Деякі сюжети окремих місцевих саґ зберіг літопис або сучасні нам перекази. З літописних цікаве оповідання про двобій тмутороканського князя Мстислава 1022 р. з кавказьким велетнем Редедею (мандрівний сюжет). Літописний текст цікавий численними алітераціями. Інше оповідання літопису, що теж має старовинний характер і через це дозволяє припускати, що воно записане на підставі епічних творів (пісень?), це оповідання про війну Ярослава з Святополком (1016-1019 рр.). Приклади алітерацій і тут — численні. Воєвода Ярослава глузує з Болеслава Польського, союзника Святополка:

то це тобі проб’ємо тріскою | т-т-т

чрево твоє товсте... | т-т

війська — пішли проти себе і покрили поле | п-п-п-п

Святополк втік:

і як він біг, напав на нього біс... | б-б

гнаний Божиїм гнівом, | г-г

прибіг у пустелю | п-п

Епічні елементи зустрінемо аж до кінця 11 віку (І. Є. 3.) в оповіданнях літопису (напр., про війну Ярослава з Мстиславом, 1024, війну 1097 р. тощо).

9. Спеціяльний інтерес має згадка в „Слові о полку Ігореві“ про співця часів Ярослава, Бояна. Автор „Слова“ згадує навіть теми його творів. Почасти вони нам відомі: Боян співав про двобій Мстислава з Редедею, про Ярослава (див. вище 8), про „красного Романа Святославича“, про якого в літописі лише коротка згадка. Автор „Слова“, характеризуючи надхнення Бояна, порівнює його з соловейком, з орлом, з вовком, говорить про те, що /128/ його струни бриніли самі собою, наводить Боянову приповідку „Важко тобі, голово, без пліч: зле тобі, тіло, без голови“ — про старого Святослава, що залишав Україну для далеких виправ. В літописі тому про нього: „чужої землі шукав, а своєю нехтував“. Нарешті речення в стилі Боянових співів:

Не буря соколів занесла через поля широкі,

стада галок біжать до Дону великого...

Коні ржуть за Сулою.

дзвенить слава в Києві,

сурми сурмлять у Новгороді...

В цих реченнях бачимо деякі риси поетики Бояна: він уживав паралелізму, до того неґативного („не буря... занесла...“), уживав метафор (українці — соколи, галки — степовики), епітетів („поля широкі“), алітерації („труби трублять“), ритмізував мову, користуючися синтактичним паралелізмом речень (другий уривок). Можна було б ще більше сказати про стиль Бояна, якби мати певність, що ще один уривок „Слова“ про кн. Всеслава, сучасника Боянового, цитує слова Бояна або наслідує його.

10. В Европі деяку участь у складанні епічних творів відіграло духовенство. Щодо староукраїнського епосу, то тут не виключена можливість, що, напр., епічні твори про Добриню (див. вище 5) мали давніше більш релігійне забарвлення. Так звані „духовні вірші“ сучасного фолкльору мають у собі риси ритміки та стилю 17 ст. Проте, напр., „вірша“ про св. Георгія (Юрія), що сполучає з традиційним матеріялом (змієборство) ще опис того, як св. Юрій винищує на Україні диких звірів, очищує шлях по Дніпру, визволяє з полону своїх сестер, що „обросли католицькою корою“, — можливо, була складена на пошану кн. Ярослава, за хресним ім’ям Юрія. Він культивував країну, відкрив шлях від Києва до Новгороду, об’єднавши під своїм правлінням обидва князівства, визволив з польського полону своїх сестер.

Рештки релігійного забарвлення помітимо і в деяких старинах (боротьба проти поганства тощо). На ці риси звернув увагу, головним чином, М. Грушевський.

11. Дуже небагато можемо сказати про форму старого епосу. Непевне навіть, чи був він віршований, хоч дехто (Н. Трубецкой) знаходить у їх ритміці сліди походження з 12-13 ст. „Слово о полку Ігореві“ — єдиний твір, що дійшов до нас з 12 ст. і в писаному вигляді не має віршованої форми. В кожному разі епічні твори „співали“, як показують староукраїнські згадки та /129/ індоевропейські паралелі. Який би не був цей „спів“, він вимагав деякої ритмізації мови. Мова була, напевне, ближча до тодішньої поточної мови, аніж мова писаних творів. Мова епосу часто буває архаїчна. Така й мова сучасних старин, де зустрічаємо слова, що поза тим заникли, зокрема в мові росіян, що ці старини співають: „гридня“ або „гридниця“ (помешкання дружини, скандінавське слово), „іскопить“ (слід копит), „полениця“ (жінка-багатир), „стольний град“ (столиця), „наполи“ (напів), „дорог рибій зуб“ (моржова кість, також в Іпатському літописі 1160 р.). Багато старих подробиць побуту: февдальне наділення землями та селами, збір податків самим князем („полюддя“), стара зброя (лук, стріли, спис тощо), ляндшафт — степовий (могили, трава „ковила“, якої немає на півночі) і т. д.

Можемо думати, що деякі стилістичні риси сучасних старин були вже в старому епосі; ці самі риси зустрічаємо і в епосі різних індоевропейських племен, і в „Слові о полку Ігореві“, і в епічних частинах літопису. Це — рясний ужиток епітетів, повторення речень та окремих слів (у старинах — рядків віршів, іноді 10 чи й більше разів), алітерація (в старинах не часта), численні порівняння, паралелізм образів (місяць-молодик на небі — народження Вольги; хмари — вороже військо), іноді неґативний паралелізм (це не хмара — це військо), улюблені перебільшення (гіперболи), численні постійні формули (природні в усній словесності, полегшують тримати величезні твори в пам’яті), напр., годування коня, сідлання коня, стрільба з лука, полювання, привітання, біг коня тощо. Проте, в старинах не зустрічаємо деяких формул, відомих з „військових оповідань“ літопису (напр., улюблене: „стріли — як дощ“, початок битви — „ізломити копиє“ тощо), за небагатьома винятками, — напр., борючися, багатирі старпн „бьют о землю“ — кидають на землю ворога, як Мстислав Редедю. Певна кількість формул напевне позичена з казок („ранок мудріший за вечір“ тощо). Зрідка зустрічаємо широку символіку: при народженні Вольги, великого мисливця, усі тварини ховаються якнайдалі; Вольга вже в колисці оточений зброєю (подібне в „Слові о полку Ігореві“ про „курян“). Найяскравіше свідчать про південне походження епосу взагалі формули, що описують південні лісостепові або степові краєвиди: широкий степ, чисте поле, могили, описи мисливства, типово лісостепового, степова дичина, але бракує північного ведмедя. Але такі напевне старовинні рештки — нечисленні. Усі інші стилістичні наведені вище риси знайдемо так само в інших ґатунках сучасної народної поезії, української і російської, та й в інших /130/ індоевропейських племен. Отже, висновки, що їх можемо зробити про особливості староукряїнського епосу, дуже скупі.

Пізніші зміни багато дечого затерли в старому епосі, і для дослідження його треба ще зробити багато, зокрема простежити уважно сліди не лише епічних сюжетів, але також епічного стилю в літописах та інших творах старої літератури.

З. Література практичного призначення

1. В пізніші часи нас не цікавитиме література, якої призначення суто практичне. Але для початкової доби літературного розвитку нас цікавить кожний рядок та кожне слово. У них, у кожному разі, утримано певні рештки стилістичного вміння наших предків. До того межі між красною літературою та літературою практичною були в старовину зовсім інші, аніж тепер, і не можна бути наперед певним, що писане для практичного вжитку не матиме рис стилістичної витончености. Напр., алітерації зустрічаємо в старовинних осько-умбрських написах або в старофрізьких законах. Ми лише коротко переглянемо головні пам’ятки, що їх можна залучити до цієї групи.

2. Безумовно, належать сюди релігійні тексти: молитви, цілі богослужби тощо. Літургічні, богослужбові твори мали всі ознаки, красної літератури: це була витончена релігійна поезія. Ориґінальні твори, що постали на Київському ґрунті є, щоправда, наслідуванням грецьких зразків (в перекладах), але наслідуванням почасти надзвичайно вдалим. Сюди належать, поперше, молитви. Молитву св. князя Володимира вставлено в „Похвалу“ йому. Залишилося ще дві молитви, що їх приписується св. Феодосієві, ледве чи з повним правом, але належність їх до старої літератури безсумнівна. Одна молитва (чи молитви) є в збірці творів Володимира Мономаха. Кілька молитов є в проповідях. В Печерському манастирі жив чернець Григорій, автор „канонів“ святим. На жаль, не цілком певно, чи йому наложать ті канони, що ми їх можемо вважати за найдавніші: канони та богослужби св. кн. Володимирові, св. Феодосієві Печерському, канони та служби на перенесення мощів Бориса та Гліба, св. Миколи. Митрополитові Іванові І (болгарин або грек — початок 11 ст.) приписувано службу Борисові та Глібові. В Печерському Патерику є похвала св. Феодосієві, писана скоро по р. 1096 (згадано напад половців), ця „Похвала“ почасти в стилі проповіді, почасти — молитви. „Похвали“ маємо і в літописному оповіданні про забиття св. Бориса та Гліба та в „Сказанні“ про них. /131/

Поскільки ці твори видано (а досліджено їх з літературного погляду здебільша досить поверхово), можемо судити про їх літературні властивості: автори їх, щоправда, майже виключно користуються цитатами з старої богослужбової та житійної літератури; мова тримається дуже близько церковнослов’янських норм, вона дуже ритмізована, наслідуючи акафісти, іноді навіть із співзвуччями: Борис та Гліб —

даета ицЂленье:

хромымъ ходити,

слЂпымъ прозрЂнье,

болящимъ цЂлбы,

окованнымъ разрЂшенье,

темницамъ отверзенье,

печальнымъ утЂху,

напастнымъ избавленье...

Феодосій:

апостолъ и проповЂдникъ,

сый намъ пастырь и учитель,

сый намъ вождь и правитель,

сый намъ стЂна и огражденіе,

похвала наша великая й дръзновеніе...

Численні гарні образи, здається, всі запозичені — Бог, Христос — сонце; благодать — соняшне світло або ріка; святі — зорі, струмки, пастирі духовного стада, робітники у винограднику Божому тощо. Не зважаючи на цей „цитатний“ характер молитов, бачимо в них чимале композиційне та мовне вміння їх авторів.

3. Менше літературне значення мають „послання“ грецьких ієрархів: митрополита Леона (до 1004 р., твір сумнівний), Георгія (вмер 1072 р.), Іоана II (коло 1089 р.), митр. Никифора (1104-1120) проти „латини“. Це майже самі сухі „каталоги“ розходжень між православною та католицькою церквами, до того розходжень здебільша дуже дрібних та неважливих. Розуміється, ці твори, писані, мабуть, по-грецьки та перекладені на церковнослов’янську мову, ніяк не свідчать про „формальний“ характер київського християнства, а радше про підупад грецької богословської науки!

4. Далеко цікавіший лист митр. Никифора до князя Володимира Мономаха. Крім короткої похвали князеві, лист подає прозорий виклад тодішньої психологічної науки (античного походження). Душа має три головні сили — розум, пристрасті та /132/ полю. Як князь, сидячи на престолі, править країною через слуг своїх, так і душа править тілом через п’ять зислів — зір, слух, смак, нюх, дотик. Безпосереднє практичне завдання листа було мабуть, виправдати ієрархію або осіб, що їх митрополит протеґував, від якихось нападів, бо лист далі зокрема зупиняється на непевності слуху як джерела пізнання та каже, що через слух князя „входить у нього стріла“ „на шкоду душі“, та прохає пробачення покараним. В кожному разі, ясність викладу та добрі образи абстрактних думок свідчать про літературне вміння і автора і перекладача *.

*) Праці ієрархів можливо й писані або щонайменше перекладені та стилізовані за візантійською традицією їхніми секретарями, які в кожному разі були слов’янами. Тому ледве чи маємо право вважати ці твори цілком чужими нашій літературі. Лише їх автори часто не ті грецькі ієрархи, іменами яких вони підписані, а якісь анонімні місцеві „книжники“.

5. До ориґінальної літератури належать і перші спроби історичних творів про світову історію. Хроніки перекладені не задовольняли. Вже в 11 ст. складено якийсь „хронограф“, себто нарис всесвітньої історії, головне за Амартолом (див. Екскурс I. Г. а) з доповненнями з інших джерел, в тому числі про руську історію (т. зв. „Хронограф за великим викладом“). Він не зберігся, але рештки його ввійшли в пізніші пам’ятки. Літописець ужив (під р. 1114) якогось хронографа, де хроніка Амартола була сполучена з хронікою Малали. Цю компілятивну історичну працю провадили далі і в наступні віки.

Не мають суто літературного значення пам’ятки законодавчі. Це — „Руська Правда“, збірка законів Ярослава і його наступників, та церковні „устави“ Володимира та Ярослава (перший не цілком, другий зовсім не певний). Цікава для історика літератури „Руська Правда“ головне своєю мовою, майже чистою східньослов’янською, без елементів церковної мови, надзвичайно проста та прозора будова речень, а також своєрідний словник — багато слів, певне значення яких уже забуте, та про зміст яких ведуться наукові дискусії. „Руська Правда“ належить до пам’яток, що їх мовою можна вимірити наближення інших пам’яток до народної мови. Культурно-історичне значення юридичних пам’яток, розуміється, велике.