Є. Літопис

1. Здавалось би, що порічні записи подій можуть бути цікаві лише з історичного погляду. В дійсності наші літописи належать до найцікавіших літературних творів. Порічні записи лише їх зовнішня форма, яка, до того, лише зрідка витримана. В склад літописів входять різноманітні пам’ятки. В цілому літописи є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріялу, який не дійшов би до нас, якби літописці не занесли його до своїх творів. Літописи, що обіймають кілька століть, не можуть бути творами однієї людини: автори літописів змінювалися, змінювався відповідно до цього стиль, а може і зміст записів. Отже, питання про авторство літописів дуже важливе. Але стиль літопису не залежав лише від автора, була певна літописна стилістична традиція.

Зміст найстарішої частини літопису, яка доходить до другого десятиліття 12 століття, охоплює події, переважно на Київщині, від найстаріших часів (половини 9 ст.). Як згадано, „літопис“ лише частково дає порічні записи. Здебільша маємо суцільне оповідання, що лише іноді „розрізано“ та розподілено між роками.

Наш найстаріший літопис дійшов до нас у трохи відмінних редакціях: в так зв. „Лаврентіївському“ літописі (різні відписи з 14-15 ст.), де він доходить до р. 1110 та закінчується записом ігумена Видубецького манастиря під Києвом, Сильвестра, що переписав рукопис 1116 р., та в „Іпатському“ літопису (5 відписів з 15 та пізніших ст.), де оповідання найстарішого літопису доведене до року 1117.

Виклад починається оглядом розселення народів після всесвітнього потопу, окрему увагу присвячується слов’янам. В найдавнішу історію слов’ян вставлене оповідання про подорож апостола Андрія Дніпром. У літописі хронологія ведеться „від утворення світу“, себто з 5508 р. до Р. X. Лише з 862 р. починається історія Руси з покликання варягів до Новгороду. Досить широко, але з великими пропусками ряду років (напр., 867-878, 888-897 тощо) розповідається про історію Руси, головне Київської, до Володимира. Зокрема під р. 898 подано відомості про Кирила та Методія та винахід слов’янської абетки. У виклад, що складається з окремих леґенд, вставлено договори Руси з греками. Широкий розділ присвячено охрищенню Володимира, при чому з’єднано різні оповідання — про грецького філософа-місіонера, про „пробу вір“ послами Володимира, про охрищення /114/ Володимира по поході його на Корсунь. Після оповідання про охрищення знову починається хронологічний виклад, що є головне історією київських князів. І тут маємо прогалини (між рр. 998-1013 записано лише звістки про смерть членів князівської родини). Під 1015 р. подано оповідання про забиття св. Бориса та Гліба. Під р. 1037 занесено похвалу Ярославу Мудрому, після чого кілька років маємо лише коротенькі замітки, а з 1043 р. знову ширший виклад, в якому під р. 1051 записано оповідання про заснування Печерського манастиря, під р. 1071 — нам уже відоме оповідання про волхвів, під р. 1074 — оповідання про смерть св. Феодосія та про Ісакія. під р. 1091 — про перенесення мощів св. Феодосія, під р. 1096 (в Лаврентіївському рукописі) „зібрані твори“ Володимира Мономаха, під р. 1097 — оповідання про кн. Василька.

2. Зміст літопису, як ясно з цього огляду та з’ясовано в попередніх розділах, „зібраний“ почасти з інших пам’яток, писаних чи усних та, можливо, використано і якісь інші літописні джерела, зокрема новгородські, може й чернігівські записи, записи або усні перекази з Тмуторокані (над Озівським морем), оповідання з історії Печерського манастиря, різні документи (договори з греками, поминальник київських князів, заповіт кн. Ярослава Мудрого і т. д.). Крім того, використано чужу літературу: моравську (оповідання про складання абетки та якийсь історичний твір), болгарську (напр., про охрищення царя Бориса), переклади з візантійської літератури (Амартола, Малали та ін.), повчальні твори (про „Кари Божі“ з „Златоструя“ тощо), апокрифи (твір Методія Патарського, „Житіє Василя Нового“). Отжз, літописці виконали велику працю, зібравши матеріял. Важче з’ясувати, що в літописі походить з усних переказів, може з епічних пісень, але деякі запозичення можемо і тут установити (див. I. Ж).

3. Розуміється, такий різноманітний склад позначається на стиліоповідання. Зустрічаємо тут різні стилі, бо більшість запозичень не перероблено, а просто списано. Варто розглянути стиль тих частин, що належать до власного оповідання літописців. Тут зустрінемо деякі спільні риси протягом усього літопису. Розгляд цих рис переконає нас, що праця літописців виявляє чималий літературний хист.

Ми вже розглядали оповідання, що може позичені з усних переказів (скандінавського походження?), відзначили в них зокрема нахил до ритмізованої мови та алітерацій. У пізніших частинах літопису зустрінемо ритмізацію мови ще досить часто; проста синтакса літописного оповідання чимало спричиняється до /115/ ритмізації. Ось як описується, як половецький князь Боняк, союзник кн. Давида Володимир-Волинського, напередодні битви проти мадярів, союзників кн. Святополка, 1097 р. запитував долю:

и яко бисть полунощи, | и-б-п

и вставъ Бонякъ | и-в-б

отьЂха от вой, | в

и поча выти волчьскы, | и-п-в-в

и волкъ отьвыся ему, | и-в

и начаша волци выти мнози; | и-в-в

Бонякъ же приЂхавъ | п

повЂда Давыдови, | п

яко побЂда ны есть на Угры... | п

Таких місць, завжди коротких, знайдемо чимало.

Улюбленим стилістичним засобом літописців є короткі афористичні речення, вироки дійових осіб — „сентенції“. Новгородці кажуть Святополкові, що збирається послати свого сина князем до Новгороду: „Коли твій син має дві голови, то посилай його“ (1102). Перед битвою князі мовлять: „будемо або живі, або мертві“. Добриня радить Володимирові Великому після перемоги над волзькими болгарами: „ці усі в чоботях, вони не даватимуть нам данини; підемо шукати таких, що в постолах“ („лапотників“). Це — стиль історичних анекдот усіх часів, і ці речення, мабуть, перейняті літописцями з усних оповідань. Описи політичних подій літописці охоче починають з таких висловів або з коротких розмов двох чи більше осіб; так само подібними реченнями підбивають підсумки подіям. З приводу епідемії в Полоцьку „люди мовили: це мерці („навьс“) б’ють Полочан“; на соймі в Любечі князі „мовлять до себе: чому губимо Руську землю, ворогуючи між собою?“; на пораді на Долобському озері Володимир Мономах виголошує „промову“: „дивуюсь... що коней жалієте...; але чому не згадаєте, що селянин почне орати, та приїде половець і вдарить його стрілою і коня його забере та, приїхавши до села, забере його жінку та діти та весь його маєток; отже, коня жалієте, а самого (селянина) не жалієте?“ — і це, розуміється, поширений афоризм улюбленого літописцями типу. Більш або менш дотепних афоризмів, що іноді поширені до цілих промов — в літописі десятки. Такі афоризми дійових осіб, розмови, промови, думки („внутрішній монолог“ — „мовить до себе“), — „драматизуючи“ виклад, оживляють його, а з другого боку, „затримують“ оповідання, поширюють його і тим роблять його цікавим.

Інша риса літописного оповідання, що наближує його до епосу всіх часів та народів, — це любов до сталих формул при /116/ змалюванні певних ситуацій. Так початок битви зазначається словами „поставити стяг“ та „зломити спис“, війська або вбитих на війні буває „без числа“, битва („брань“ або „сЂча“) буває „люта“, „якої ще не бувало“; князі збирають „вояків багатьох та сміливих“ („вои многи и храбры“), повертаються з походу „з перемогою“, або „з славою та перемогою великою“, спочиваючи по поході „втирають пота“, або сумуючи за втратами, „втирають сліз“; посіяти ворожнечу — „вкинути ніж“ межи ворогів. Навіть вирази, що зустрічаються в літописі лише один раз, мають характер формул, як напр., згадка про характер греків: „бо греки є ошуканці („льстиви“) і до цього дня.“

Улюблені мальовничі порівняння: військо стоїть „як ліси“ („аки борове“), сонце під час затемнення буває „як місяць“, стріли летять „як дощ“, князь Святослав „ходив легко, як пардус“ (барс), Боняк, з трьох боків нападаючи на угорців „збив їх ніби в м’яч, як сокіл збиває галки“. Рідші епітети, здебільша — це прізвища князів або інших осіб.

Цікаві окремі мальовничі сцени. Вони не часті і може позичені з якихось поетичних творів, нам не відомих, напр., з епосу. Так оповідається, напр., про битву 1024 р. межи Ярославом та Мстиславом Тмутороканським: „Уночі була тьма, блискавка, грім і дощ. І була битва сильна, і, як світила блискавка, блищала зброя, і була велика буря та битва сильна й страшна...“, або опис „руїни“ 1093 р.: „Як зробили, так і терпимо; міста всі запустіли; перейдемо поля, де паслися табуни коней, вівці і воли, все бачимо нині порожнє, поля, порослі бур’янами, стали житлом звірів“, половці захопили полонених та загнали їх до своїх наметів — „терплячи, сумні, катовані, задубілі від холоду, в голоді та спразі та в біді, схудлі з обличчя, почорнівши тілом, в незнайомій країні, з спаленим (спрагою) язиком, ходячи голі й босі, ноги поколоті тернами, з сльозами відповідають один одному, мовлячи „я був з того міста“, а інші „а я з цього села“. Так питали одні одних, оповідаючи про свою родину та стогнучи, очі підводячії до неба до Вишнього, що знає невідоме“. Ці місця нагадують оповідання „Козацьких літописців“ та дум про руїну 17-го віку. Таких гарних місць у літописі чимало.

4. Цікавий літопис і мовно; церковно-слов’янська мова більшости старих пам’яток пом’якшена тут до непізнання народною мовою: велика кількість культурно-цікавих старих слів впадає в вічі: гривна, гридниця, скот (в сенсі „скарб“), медуша (винний льох), паволоки (шовки), комоні (коні), котори (чвари князів), тутен (гук) тощо. Лише частину цих слів зустрінемо в інших пам’ятках старого часу. Цікава велика кількість слів, що /117/ залишилася досі в українській мові або її окремих діялектах: самовидець, тріска, рінь, болонь, свита, женуть, стріха, одрина, жерело. Або такі форми, як майбутній час з „имЂти“ (нині, напр., писатиму і т. д.), та форми, що тепер уживаються лише в Західній Україні: „сесь“ або майбутній час: „буду угодилъ“, „буду приялъ“ * тощо.

*) З цього прикладу бачимо, якою помилкою є вважати всі форми, спільні українським діялектам з польською мовою, за „польонізми“, як це робили старі, головно російські дослідники, навіть Буслаєв. До речі, цю форму зустрінемо в старих російських текстах, не кажучи вже про інші слов’янські мови.

5. Як ми вже згадували, літопис не може бути твором одного автора. Придивившися ближче, можна помітити, що саме походить від різних авторів.

Стара київська традиція (13 ст.) приписувала авторство літопису ченцеві Києво-Печерського манастиря Несторові. Немає підстав сумніватися в цьому свідченні. Нестір, мабуть, обробив той текст (до 1113 р.), що його переписав Сильвестр. Придивляючися до тексту, помітимо в ньому певні межі, що вказують на працю різних авторів. 1044 р. літопис розповідає про перенесення „костей“ князів Ярополка та Олега Святославичів до Києва, під р. 977 читаємо про Олега, що „і досі“ могила його є коло Овруча. Отже, автор, що описував 977 р., писав напевне до 1044 р. Під р. 1044 згадано кн. Всеволода, що живий „і досі“, а р. 1101 читаємо про його смерть; отже, той автор, що писав про події 1044 р., закінчив свою працю напевне до 1101 р. Можна знайти ще кілька подібних „розрізів“ в тексті. Узявши все це на увагу, можемо встановити кілька частин старого літопису, що є працею різних авторів: 1) до 1044 р., 2) від 1044 р. до 80-их років, 3) від 80-их років до 1101 р., 4) від 1101 до 1113 р. — Розуміється, і автор, що писав до 1044 р. не міг бути „самовидцем“ усіх описаних там подій, але до 1044 р. важче встановити якісь межі між окремими частинами. Справа ускладнюється ще й тим, що пізніший літописець не лише продовжував літопис, але, як здається, також додавав до старіших частин новий матеріял, або дещо скреслював. І про такі переробки можемо почасти судити.

Розбираючися в текстах літописців, дослідники, зокрема А. Шахматов, помітили різні зміни в стилі й характері літопису та змогли встановити межі між окремими частинами його. Рік 1044 починає новий відтинок тексту. Перед ним маємо ширший виклад до 1037 р., де розповідається про збудування в Києві Ярославом Мудрим нового замку та нових церков, головне Софіївської, та вміщено похвалу Ярославові. Може з приводу цієї визначної /118/ події, відкриття київської митрополії, складено чи наново оброблено й самий літопис. Від 1038-43 рр. маємо лише короткі, додаткові записи.

З 1044 р. починається знову ширший виклад; від року 1064 важливі події точно датовано, але записи уриваються на початку 1073 р., і не записано навіть про смерть св. Антонія в Печерському манастирі, хоч автор літопису повідомляє про інші події в манастирі. В роках 1066-7 записи роблено ніби вже не в Києві, а в далекій Тмуторокані, над Озівським морем. Це дозволяє висловити гадку щодо автора обробки 1044-73 рр. Цим авором міг бути ігумен манастиря Никон, якому 1061 р. довелося втекти від гніву князя Із’яслава з Києва до Тмуторокані, відкіля він повернувся до Кисла 1068 р. 1073 р. Печерський манастир став в опозицію до князя Святослава як винного в збройній боротьбі князів між собою і, мабуть, Никонові знову довелося кудись тікати. Никон (а може і хтось з ченців, що супроводили його при втечах) міг бути автором частини літопису між рр. 1044-1073 та повставляти тмутороканські вістки і до старіших частин літопису.

Дальша обробка сягає, здається, до 1093 р. В одному рукописі збереглася передмова, яку можна датувати цим роком. Знову обробка походить з Печерського манастиря, але про автора важко сказати щось певне.

Нова обробка, що сягала до 1113 р. — майже напевне твір Нестора. Мабуть, і Сильвестер не обмежився лише на переписуванні, а дещо позмінював та подоповнював. Пізніші літописці, переписуючи працю Сильвестра, трохи її змінюють, починаючи дальшу літописну працю.

На щастя, збереглися деякі рештки старіших редакцій літопису. В Новгородському I. літописі виклад на початку простіший та коротший, ніж у Сильвестрівському; маємо тут і такі зміни, яких не можна з’ясувати скороченням ширшого викладу. Інші уривки якихось старіших літописних викладів можна знайти в різних старих пам’ятках (напр., „Пам’ять та похвала“ — I. Г. 6, або в „Печерському Патерику“ — II. Г.). Польський історик Длуґош (15 ст.) користався якимись нашими, втраченими тепер літописами. Порівняння всіх цих текстів дає змогу утворити певну уяву про літописи, що не збереглися.

6. Можемо дещо сказати про окремих авторів літопису на підставі їх праць. Автор частини літопису, писаної 1037 р., що складав його, мабуть, для митрополичої катедри, мусів подати, головно, мабуть, виклад історії християнізації Руси. Користався він переказами та епосом старіших часів та, мабуть, використав також і якісь старіші рукописні історичні пам’ятки, а, головне, /119/ літературу церковну, напр., „житія“ варягів, забитих у Києві погана ми, якийсь твір про охрищення Ольги, церковні записи. Політичні події він описує коротко, зате ширше розповів про охрищення Ольги, а головне — Володимира, не нехтуючи і народних переказів. Так Володимир ніби не прийняв магометанства, бо воно забороняло пити вино: „Руси есть веселиє пити, не можем без того бити“ (очевидно, народна приповідка). Устами місіонера подано широкий виклад християнської науки, і лише після цього автор переходить до літописного викладу на підставі свіжої пам’яті, а закінчує свій виклад згадками про церковні будови в Києві та похвалою князеві Ярославові Мудрому, що багато зробив для культури та християнської церкви. Автор освітлює події часто з грецького погляду та цілком замовчує історію київської церкви до встановлення грецької ієрархії. У читача мало створитися враження, що християнство на Русі — цілком грецького походження.

Зовсім інші національно-церковні погляди автора, що довів літопис до 1073 р. Він критично ставиться до грецької ієрархії, розповідає про заснування Печерського манастиря та про боротьбу проти поганства (оповідання про волхвів) без будь-якої допомоги греків. Мабуть він доповнив старішу частину літопису відомостями про старі перемоги Олега та Святослава над греками. Автор має тверді погляди на внутрішні справи. Він бажає мирного співжиття князів між собою, через це він навіть нападається на князя Святослава Ярославича, який симпатизував Печерському манастиреві та допомагав йому ділом. Автор здобільша стає на бік міської людности („киян“), пікреслюючи несправедливість князівських кар тощо. Цікаве збагачення історичного матеріялу про Тмуторокань. — автор дає інформації, можливо беручи їх почасти із Тмутороканського пісенного епосу.

У передмові до обробки 1093 р. висловлено думки, що нагадують ідеологію автора обробки 1073 р. З національною ідеологією сполучено соціяльні мотиви. Князям він закидає „неситство“, яке руйнує населення та бачить в успіхах половців „кару Божу“ за це. Ролю династії цей автор оцінює, здається, що вище, ніж його попередники, вбачаючи в князях законних володарів усієї Руси, не лише Києва, а й Новгороду, та провідників у боротьбі Руси проти степовиків-номадів. Він, мабуть, де в чому доповнив виклад про старі часи. Про ці доповнення можливі почасти добре обґрунтовані припущення.

Останній працівник над літописом — преподобний Нестір, відомий з його інших праць (житій Феодосія та Бориса й Гліба) як один з найталановитіших старокиївських письменників. Нестір, /120/ безумовно, звично переробив матеріял, що дістався йому до рук, ти довів літопис до 1113 р. Він використав чимало пам’яток, поруч хроніки Амартола — моравські джеррла, перекази, якісь писемні матеріяли та, мабуть, епос. Історичний виклад він поширює, свідомо переходячи від історії церковної до світської. Він, здається, цікавиться загальними питаннями історичного розвитку Руси, куди більше, ніж його попередники. Йому можемо приписати виведення князівської династії від „варягів“, думки про походження Руси, внесення в текст договорів з греками. На підставі цих договорів він виправляє старий текст літопису, довідавшися, що Олег був князем, а не лише воєводою Ігоря, як це стоїть у старій новгородській редакції. У вступі до літопису він описує розселення племен після потопу. Йому належить, мабуть, і стилістична обробка старіших частин літопису,

Останню обробку дістав літопис від переписувача, видубецького ігумена Сильвестра. Літопис потрапив до Видубецького манастиря, бо князівство наступив Володимир Мономах, а Видубецький манастир, збудований його батьком Всеволодом, був щільно зв’язаний з Мономаховою родиною. Зрозуміло, що Сильвестр викинув з праці Нестора матеріял, що сприятливо освітлював діяльність ворогів Володимира, зокрема кн. Святополка. Мабуть, Сильвестр вставив у виклад і історію князя Василька, за якого вступився Мономах. Мабуть, Сильвестр уставив і оповідання про подорож апостола Андрія на Русь, бо Нестір у своєму „Житії“ Бориса та Гліба відкидає думку, що на Русь приходив якийсь апостол, тоді як Мономах шанував апостола Андрія та будував йому присвячені церкви. Може Сильвестрові завдячуємо й те, що до літопису потрапили „Зібрані твори“ Володимира Мономаха.

Крім Сильвестрового списка. маємо ще й інший (Іпатівський з доповненням до року 1110-1118). Ця обробка — в дусі приязні до Мономахової родини, додано кілька записів про батька Володимирового Всеволода та його родину, про діяльність сина Володимирового св. Мстислава в Новгороді, кілька дрібних поправок, а крім того кілька записів, що походять можливо навіть з-під пера самого Мстислава або записані з його слів. Ця обробка і ідеологічно близька до миролюбних обробок 1073 та 1003 рр. Ці ідеали відповідали світоглядові самого князя Володимира.

7. Важливі та цікаві проблеми літературних джерел літопису. На деякі а них вказано вище. Зокрема важливі в літописі рештки втрачених староукраїнських творів, напр., чернігівських та західньо-українських літописів або інших творів. Не можна з певністю сказати, чи оповідання та саґи про дохристиянські /121/ часи та Тмуторокань запозичені з писаних чи усних джерел (див. „Доісторична доба“, В. 1-6). Літописці могли користатися епічними переказами або піснями (далі I. Ж,).

Але ще цікавіше питання про ті місця, що їх оминули пізніші літописці. В деяких випадках можемо помітити сліди таких пропусків. Так ніби скреслені різні подробиці, що засвідчували існування поруч династії Рюрика-Ігоря інших варязьких або й слов’янських династій, напр., у деревлян, у Полоцьку тощо. Деякі вказівки на існування князів не-„Рюриковичів“ залишилися в старому новгородському та деяких інших пізніших літописах. Другою темою, що її, здається, свідомо оминали пізніші літописці, усуваючи згадки про неї, в християнство на Русі до Володимира та християнство, не зв’язане з Грецією. Лише з західніх джерел нам відомо про зносини кн. Ольги з Римом (до неї навіть виїхав католицький єпископ), про посольство папи до Володимира, про католицького єпископа в Святополка „Окаянного“. Є підстави гадати, що брати Володимира Великого, що княжили перед ним, Олег та Ярополк, були християнами або мали симпатії до християнства. На існування християн у Києві до Володимира натякав і літопис. Напр., кияни „йшли охоче“ христитися, як „вони раніше були навчені“ тощо. Після охрищення 988 р. в Києві не було грецької ієрархії аж до часів Ярослава. Але ієрархія існувала і на Русь прийшла слов’янська церковна література, напевне, не від греків. Є деякі підстави припускати, що церковна ієрархія між 988-1037 рр. була болгарська. Але літопис оминає і це питання!

Напевне, випущено і деякий інший матеріял, що не відповідав поглядам та тенденціям пізніших літописців. Можливі припущення про ще деякі окреслення в старішому тексті.

8. Ми вже ознайомилися з високими літературними якостями старого літопису. Щодо його змісту. То тут не місце оцінювати надзвичайне багатство фактичних відомостей, що він подав; історики можуть часто тільки шкодувати, що подано їх скупо. Але надзвичайно цікавий ідеологічний зміст літопису. Автори літопису подають першу, хоч би і примітивну концепцію історичного розвитку Руси. Ця концепція, не зважаючи на певні ухили до грекофільства та однобічно-династичного погляду, є концепція, яка виходить з переконання, що Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Досить порівняти цю концепцію з освітленням візантійської історіографії, що вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу. — До того більшість авторів літопису зуміли піднестися до таких провідних думок, що дійсно були /122/ позитивним ідеологічним надбанням староруської політичної свідомости, — це ідея миролюбного співжиття численних князів та ідея соціяльної справедливости супроти міського та почасти і сільського населення, яке творило основу матеріяльного добробуту країни. Щоправда, ці думки висловлені почасти досить нерішуче та поруч них є також чимало історично обмежених та політично вузьких поглядів. Все ж маємо всі підстави високо оцінити літопис не лише як пам’ятку літературну, але і як пам’ятку політичної ідеології старих часів на Україні.