Д. Володимир Мономах

1. Єдиним старим письменником, від якого нам залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053-1125). Твори його вставлено в літопис під 1096 р. Мабуть, рукопис уже тоді був у не дуже доброму стані: дещо зіпсуте на початку, в середині бракує, здається, сторінки. Творів Мономаха три: „Поучениє“ дітям, лист до кн. Олега та молитва (або молитви).

Навіть певна панегірична тенденційність зображення життя та політичної діяльности Володимира Мономаха в літописі не повинна закривати від нас того факту, що Мономах, безумовно, був видатним та популярним політиком, позитивним політичним ідеалом якого було мирне співжиття окремих князівств та спільна боротьба проти спільного порога — половців. Цей ідеал йому, /104/ хоча б лише частково, вдалося здійснити. Не тільки літопис ідеалізус Володимира. Маємо лист митрополита Никифора до князя, що починається похвалою князеві, похвалою, що, напевне, лише почасти викликана вимогами ввічливости. Пишучи під час Великого посту, митрополит не вважав за потрібне з’ясовувати Мономахові значення посту та не може закинути йому гріхів, бо князь вихований побожно, а поміркованість його життя всі бачать: він спить на вогкій землі, не потребує домівки, не носить „світлого вбрання“, вдягається, ходячи лісами, як сирота, і лише в місті — як князь. Митрополит вихваляє гостинність, милостиню князя і прохає у нього лише пробачення для тих, кого покарав князь. Цей образ, хоч, безумовно, ідеалізований, в кожному випадку, відповідає ідеалам самого князя.

„Поучениє“ писано, певне, десь перед 1125 р., можливо, що ще перед 1118, бо воно ніби вже потрапило до Сильвестрівського списку літопису, хоч ймовірніше, що його вставлено лише в пізніші відписи. В „Поучениї“ Володимира згадується, що він уже готується до смерти — він пише повчання, „сидячи на санях“, — та дякує Богові за те, що „довів його до цих днів“. На санях носили або возили в старій Русі мерців при похороні взимі і вліті (звичай, що утримався на Україні до 19 ст., а в гірських частинах її почасти аж до 20 ст.).

„Поучениє“ збудоване за певним пляном. Починається воно коротеньким вступом. Перша частина — релігійно-морального характеру, з рясним ужитком текстів св. Письма та релігійних цитат. Друга частина подає світські поради, переважно щодо політичної моралі. Тут спочатку мова йде про обов’язки князівські (дома, під час подорожей-військових виправ, об’їзду земель), та загально-людські. Нарешті, третя частина пояснює попередні поради князя на прикладі його власного життя. Як бачимо, плян у цілому добре побудований. У вступі князь говорить про свій вік та просить дітей та інших читачів („хтось інший, хто почує цю грамотицю“) поставитися з увагою до повчання, а коли воно не сподобається, то вибачити авторові, зважаючи на його старий вік, — мовляв, „сказав нісенітницю на далекому шляху, сидячи на санях“. Перша частина починається текстами з Псалтиря, вибраних з тих місць, що читаються в перший тиждень Великого посту. Прикра звістка про нову усобицю дала Володимирові привід розгорнути Псалтир *, де впали йому в очі слова:

*) Чомусь деякі дослідники вважають це „ворожінням з Псалтиря“ — (див. Екскурс І, Б. а.). Маємо тут в дійсності зовсім не ворожіння, а спробу знайти духове посилення в улюбленій книзі.

„Чому печалуєшся, /105/ душе моя? чому непокоїш мене?“ (Псалтир 41,12). Тоді він вибрав з Псалтиря речення, що йому сподобалися, головна їх тема — загибель грішних та спасення праведних (Пс. 36,1, 9-17, 21-27; 55, 11-12; 58, 1-4; 62, 4-5; 63, 33; 32,2). Виписавши ще моральні поради юнакам з „Поучения“ Василія Великого (може з „Ізборника“ 1076 р., див. вище), Володимир додає ще кілька порад. Головні кажуть про духовну дисципліну: „опанування очей, утримання язика, смиренність ума, поневолення тіла, знищення гніву, чистота думки, дбання за добрі вчинки“. „Як тебе чогось позбавляють — не мстися, як тебе ненавидять або женуть — терпи, як тебе ганять — прохай (вибачення)...“; до обов’язків супроти ближніх належать такі поради: „Звільни покривдженого, суди (справедливо) сироту, оправдай вдовицю“. Похвалою Господеві Мономах закінчує першу частину повчання, головне за те, що Бог так небагато вимагає від людини. Не треба зовсім „самотности, чернецтва, посту“, досить „трьох малих дій“ — „каяття, сліз, милостині“. Похвала звертається до мудрости Божої в створенні та полагодженні світу. Володимир закінчує проханням до читачів виконувати коли не все, то хоч би половину цих духовних вимог, а зокрема не забувати молитви і в походах повторювати „Господи, помилуй“, „постійно, таємно“ — ця порада нагадує пізнішу „постійну молитву“ гезихастів.

„Світські поради“ витримані в дусі християнської гуманности. Почавши з допомоги бідним, сиротам та вдовицям, Володимир переходить до правосуддя взагалі, вимагаючи м’якости суду (він проти смертної кари), до вірности обіцянкам, він радить давати „хресне цілування“ лише тоді, коли людина певна, що зможе виконати свої обіцянки. Потрібна пошана до духовенства та до старших, піклування про хворих, відсутність гордости, пам’ять про смерть і відповідно до цього ставлення до матеріяльних цінностей: „У землі не заховуйте, це нам великий гріх“ — порада трохи дивна для тих неспокійних часів. Уже цілком світського характеру поради бути обережним, піклуватися всіма князівськими та домашніми справами, бути гостинним, привітним, оберігати населення від свавілля. Жінку треба любити, але не давати їй над собою влади; треба постійно працювати, зокрема вчитися (батько Володимира — Всеволод, знав п’ять мов, він був одружений з візантійською принцесою). „Лінивство є, мовляв, мати всього“ (злого). Поради свої Володимир мотивує почасти релігійно — „страхом Божим“, почасти етично — всі люди однакові, смертні; почасти практично — покривджені будуть проклинати, необережність на війні може привести до загибелі; гостинність, знання мов тощо — дають князеві добру славу... Світські повчання /106/ закінчує Володимир програмою князівського дня: вставати до схід сонця, найперше йти до церкви, потім радитися („думати“) з дружиною, судити людей, їхати на лови, в полуднє спати і т. д.

Остання частина — спогади Володимира про численні (як він каже 83) військові виправи, що заводили його аж до Ґльоґави в Німеччині — в рукописі виправ подано лише 70, мабуть, один листок рукопису затрачений: зокрема Володимир перелічує полонених або забитих половецьких князів: нарешті, згадує про свої мисливські „праці“ та з ними зв’язані небезпеки: „два тури кидали мене з конем рогами, олень бодав, два лосі — один топтав ногами, а другий бодав, вепер одірвав меча з стегна, ведмідь укусив чапрак коло коліна, дикий звір скочив мені на стегна і перекинув мене з конем“. Згадка про лови — це не похвала князівською примхою, — і реально і символічно мисливство було за старих часів культивуванням, освоєнням землі (пор. ролю боротьби з звірями в мітах про Геркулеса або східньослов’янські „духовні пісні“ про св. Юрія). Лише коротко потверджує Володимир деякі поради власним прикладом: „Не пильнував я життя свого, не жалував своєї голови. Що треба було робити слузі, те робив я сам...; не покладаючися на посадників та биричів, робив сам, що було треба; весь розпорядок у своєму домі я сам робив; також і бідного смерда і убогої вдовиці не давав сильним покривдити; і церковного розпорядку та служби я сам доглядав...“ Володимир підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами, „але хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і худого, стільки разів зберіг від смертного часу і що мене, худого, створив не лінивим до всіх потрібних людських справ“. — Коротке закінчення нагадує, що треба пильнувати всіх добрих вчинків, „славлячи Бога та святих Його“.

3. Крім „Поучения“ маємо лист Володимира до кн. Олега Святославича, писаний після битви, де забито сина Володимирового Із’яслава. Початок та кінець листа трохи зіпсуті. Володимир і тут починає, подібно до повчання, із згадки про власну духовну боротьбу: душа перемогла його серце, нагадавши, що всі люди смертні (це писав Володимир 1096 р., коли йому було лише 43 р.) і на страшному суді йому та його родичам доведеться стати як людям, що не зуміли втримати добрих відносин між собою. Володимир наводить тексти про любов між братами та нагадує Олегові, як він, Володимир, та син його Із’яслав робили спроби закінчити суперечки миром. Навіть зараз, по смерті Із’яслава, Володимир згоджується мирно закінчити чвару. Конкретний зміст листа — прохання відпустити з полону жінку забитого Із’яслава. Відпис цього листа Володимир, певно, залишив у себе, бо в ньому /107/ він розвинув програму своєї мирної політики, головне, вимагаючи відмови від помсти.

В кінці рукопису творів Мономаха переписана молитва (або кілька дрібних, окремих молитов) до Христа, Богородиці та Андрія Критського. Це — компіляція, що її більше витримано в церковному стилі, ніж обидва інші твори. Молитва сполучає в собі прохання особисті та прохання за державу („градъ“).

4. Не треба вважати твори Володимира за твори принагідні, цілком нелітературні. „Поучениє“ згадує навіть про можливих читачів, тих, хто „слухатиме“ це писання, крім дітей Володимира. „Поучениє“ — улюблена літературна форма візантійської літератури. Володимир сам, мабуть, читає повчання, що ввійшли до складу т. зв. „Ізборника“ 1076 р. (I. Ґ.), він цитує проповідь Василя Великого, що теж входила в той „Ізборник“. Він міг знати коротке повчання Ярослава Мудрого, записане в літопис (під р. 1054), також апокрифічні „Заповіти патріярхів“. Не всі повчання мали той високо-етичний та релігійний характер, що повчання Володимира Мономаха. Візантійська література мала повчання в дусі візантійського політичного „макіявелізму“. Міг Володимир принаймні чути і про західні твори цього ґатунку: жінка Володимира Ґіта — англійка (зв’язки з Англією Київ мав ще за часів Ярослава, коли в нього знайшли притулок сини короля Едмунда) була дочкою короля Гаральда, та з родиною короля втекла через Екстер та Ірляндію до Данії, де коло 1074-5 р. і вийшла заміж за Володимира. Англійська література мала „повчання“, що призначене для родини короля Гаральда і походить саме з Екстеру, писане єпископом Леофріком, що опікувався дітьми Гаральда.

І лист до Олега, як численна стара епістолярна література, має певне літературне забарвлення та писаний, певне, не лише для адресата, а є свого роду політичним памфлетом.

Склад творів Володимира подає нам вказівки на те, як він працював. Людина „книжна“, він, мабуть, виписував з книжок цитати, що йому подобалися. В „Поучениї“ знайдено сліди його знання св. Письма (може з „Паримійника“), як згадано, „Ізборника“ 1076 р., „Шестоднева“ Василія Великого, „Фізіолога“ та деяких інших творів, напр., апокрифів. З своєї збірки цитат він і наводить вибір, пристосований до мети повчання. Нема сумніву, що і інші місця в „Поучениї“ почасти мають літературні джерела, як напр., наведені вище формули. Поруч збірки цитат Володимир користався, мабуть, і власним щоденником, до якого він заносив щонайменше коротенькі дати про свої численні походи. /108/ „Поучениє“ побудовано за певним пляном, хоч його і не цілком витримано.

Але найсильніша риса творів Володимира їх психологічна вразливість та поетичність у порівняннях та образах. І „Поучениє“ і „Лист“ Володимир починав однаково — із згадки про свої психічні переживання. Перед тим, як подати власні міркування він наводить збірки цитат, напр., „Боже піклування ліпше від людського“ і т. д. Але власного оформлення надає Володимир думкам про красу та гармонію всесвіту: „Твоїм промислом, Господи, прикрашені різноманітні звірі, і птиці, і риби! З цього чуда дивуємося, як людина утворена з землі і які різноманітні вигляди мають людські обличчя, так що як і весь світ зібрати, не всі одного вигляду, але кожний за Божою мудрістю має власний вигляд обличчя *... І цьому подивуємося, як птиці небесні йдуть із вирію... і не зупиняються в одній країні, але... йдуть по всіх країнах, за Божим наказом, щоб ліси і поля наповнилися... і тих птиць небесних Ти навчив. Господи, як Ти накажеш, — заспівають... як Ти накажеш. — маючи голос, оніміють“. Для найпростіших думок Володимир знаходить мальовничі образи: вставати треба рано, „щоб сонце вас не застало в постелі“; про похід до спаленого Берестя каже він — їхати „на головні“; про половців, що при плаванні Володимира Дніпром таборами стояли по берегах, пише: „І облизувалися на нас, як вовки... від перевозів та з гір“; уявляючи собі, як Олег побачив забитого Із’яслава Володимир каже: „І ти побачив кров його і тіло зів’яле, ніби молоду квітку..., ніби ягня заколене“; умовляючи князів триматися власних князівств, Володимир і цю думку вдягає в образ — „хліб їдячи дідів“; прохаючи Олега відпустити дружину Із’яслава з полону, він пише „було послати сноху мою до мене..., щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка та її весілля, замість пісень (весільних), бо я не бачив за гріхи мої ані її радости **, — ані її вінчання; ...а кінчивши з нею сльози, влаштую її на місці і сяде, як горлиця на сухому дереві, жаліючись“. Тут маємо, безумовно, відбитки літературних та народних поетичних образів, але разом з тим — свідоцтво про поетичну вдачу самого Володимира Мономаха.

*) Це місце нагадує один уривок із твору візантійського воєводи Кекавмена.

**) Може „радість“ — це „весілля“, в протиставленні до церковного „вінчання“.

Цікава і мова. За вийнятком молитви, твори Володимира поруч церковно-слов’янських елементів мають багато слів народної мови, деякі збереглися в українській мові досі: це — і /109/ „вирій“, і „паропці“ (парубки), і „лагодити“, і „варити“ (варувати), і „горлиця“ і т. д.

Твори Володимира Мономаха дають нам яскравий образ освіченої світської людини сторої Руси, зокрема її книжного читання, мовного та літературного вміння, а разом з тим і християнської побожности „в світі“, та християнського забарвлення політичної ідеології того часу.