Розвиток мореплавства в VІІ – ХV ст. в Арабському світі

Успішно вивчивши Перську затоку, Червоне море та близькі до них узбережжя Індійського океану, араби вже з середини VІІ ст. дійшли до півдня Китаю (перше офіційне посольство – 651 рік). Арабські корабели навчились будувати міцні та швидкі судна, що вміщували багато вантажу. Вже в X ст. арабські порти і факторії (торгові контори і поселення, які були організовані купцями в колоніальних, віддалених країнах) були на берегах Індії, Цейлону, Індонезії та Китаю. Щоб мати політичне панування та контролювати торгівлю в середземноморському регіоні, арабам потрібно було отримати низку перемог над сильними морськими державами. Арабам довелося вчитися вмінню вести успішні війни на морі з сильними і досвідченими суперниками. Після перших невдач і поразок араби вже в 653 р. розгромили на рейді в Олександрії непереможний візантійський флот. Потім був завойований Піренейський півострів, і таким чином араби стали господарями майже всього Середземноморського узбережжя. Араби отримали тут багатий культурний спадок всіх своїх попередників – карфагенян, греків, римлян та візантійців.

В Іспанії їх порти розташовувались на добре освоєних місцях, в тому числі на Атлантичному узбережжі. Особливе значення у арабів мала військово-морська база Альмерія, флот якої тримав під контролем все західне Середземномор’я – від Гібралтара до Сицилії. Араби освоїлись не тільки у внутрішньому морі, але й на берегах Атлантики від Марокко до півночі Піренеїв, і упродовж століть володіли цими землями.

Здавалося, настав зручний час для подальшого пересування на Захід, щоб закріпити за мусульманською імперією всі острови і території, що могли б трапитися на їх шляху. Але араби щиро вірили, що Аллах забороняє плавати по Атлантичному океану, тобто в західному напрямі. Якщо не знати про цю релігійну заборону, то буде незрозуміло, чому араби відважні мореплавці, які добре освоїли моря Індійського океану, майже нічого не знали про Атлантику, на берегах якої вони жили па протязі декількох століть.

Якщо оцінювати діяльність арабських мореплавців з вивчення Атлантики, то їх результати слід вважати більш ніж скромними – один-єдиний відображений в письмових джерелах морський похід до Канарських островів. Але не будемо забувати, що нашу планету люди відкривали спільно, тобто майже всі народи стародавнього світу і Середньовіччя внесли свою частку в підготовку та в кінцевий успіх Великих географічних відкриттів європейців. Відомо, що християнські мореплавці навіть у XV ст. отримували від арабів багато цінних знань (карти, лоції, технічні пристосування), які забезпечили португальцям успішне відкриття морського шляху до Індії навколо Африки, а іспанцям до Нового Світу. Серед найважливіших морських подорожей арабів слід назвати:

Ø VIII ст. — подорож Сулеймана з Басри до Китаю;

Ø 921-922 рр. – подорож Ібн-Фадлана до булгарів на Волзі;

Ø Х – ХІ ст. – здійснив свої подорожі арабський письменник Ібн Даста, в результаті яких з’явилась історико-географічна енциклопедія “Книга дорогоцінних коштовностей”;

Ø з найбільш відомих арабських мандрівників X ст. можна назвати Аль-Масуді з Багдада, який залишив про свої подорожі книги “Золоті пояси та розсипи коштовностей” та “Повідомлення і спостереження”, в яких він описав усі країни Близького і Середнього Сходу, Середню Азію, Кавказ, Східну Європу, Північну і Східну Африку.

Подорожі в арабському світі були таким розповсюдженим явищем, що відомий нам арабський лікар Авіцена, який жив на межі Х – ХІ ст., у своєму “Медичному каноні” помістив спеціальний розділ, який був присвячений режиму подорожуючих. В цьому трактаті вміщувалось 7 параграфів, де даються рекомендації з режиму харчування, профілактики здоров’я, наданню допомоги подорожуючим у різних кліматичних зонах, а також поради для подорожуючих морем.

У XII ст. відомий арабський мандрівник Аль-Ідрісі був запрошений королем Сицилії у Палермо для складання географічних карт. У 1154 р. з'явилася його книга “Географічні розваги “, результатом його багатолітньої роботи стали карти світу на семидесяти сторінках.

Послідовником Аль-Ідрісі слід вважати арабського картографа Ібн-аль-Варді, який у XIII ст. склав “Кругову карту світу”.

Ґрунтуючись в значній мірі на географічних знаннях арабів, в XIII ст. був складений багатотомний “Географічний словник”. Його автор – візантієць, мусульманин Якут (1179-1229).

Самим відомим арабським мандрівником вважають АбуАбдалах Ібн Батута із Танжера (Марокко), який у XIV ст. побував майже в усіх країнах тодішньої Азії та написав про них книгу “Подарунок спостерігаючим чудеса міст і подорожей”, більш відому як “Подорожі Ібн Батути”, яка вміщувала великий історичний, географічний та етнографічний матеріал і була перекладена на декілька європейських мов.