Г. Індоєвропейські рештки

1. Розуміється, такі рештки мусили залишитися в переказах та народній поезії українців. При побіжному перегляді сюжетів, тем та мотивів сучасної народної поезії, впадає в очі величезна кількість спільних тем у різних індоевропейських народів. Ще кілька десятиліть тому це вважалося за доказ спільности походження цих поетичних елементів. Але, на жаль, ближче дослідження скоро виявило цілковиту ілюзорність наукового оптимізму, що вважав за можливе утворити ясне уявлення про епос, казки та звичаї індоевропейців ще до часу їхнього розподілу на окремі племена. Більшість спільних індоевропейським народам елементів зустрічаємо також у найрізноманітніших неіндоевропейських племен. Для деякої кількости спільних елементів удалося довести, що вони позичені одним племенем у іншого. Отже, виявилося, що самої тотожности, а ще менше схожости, окремих елементів у поезії двох різних індоевропейських народів не досить, щоб можна було визнати спільне індоевропейське походження цих елементів. На подібні труднощі натрапили свого часу і в мовознавстві. Але мовознавці знайшли методи, які дозволяють дуже точно з’ясувати, чи схожі слова дійсно походять з індоевропейської мови, чи вони були пізніше запозичені одним народом у іншого, Зовсім інакше стоїть справа в сфері етнографії: ще не вироблено певної методи, яка б допомогла довести спільність походження звичаїв або творів. Отже, хоч немає сумніву, що існують спільні літературні сюжети, мотиви та словесні прикраси, що їх окремі народи успадкували від індоевропейської доби, але це наше переконання все ж не дає змоги відповісти, які саме сюжети, мотиви чи мистецькі прикраси походять з індоевропейської старовини. /39/

Найгірше те, що саме у слов’ян майже немає старих записів оповідань, казок, епосу, більшість зроблено щойно в 19 ст., дуже мало в 18 ст., лише як виняток у старіші часи. Отже, завжди можна сумніватися, чи не перейняті такі оповідання лише в найостанніших сторіччях або й десятиріччях з чужих або літературних джерел, так само, як народними піснями зробилися вірші Шевченка, Щоголева, Руданського, або як серед народних казок записані в росіян вже в 20 ст. оповідання Лева Толстого тощо.

Ніяких певних висновків щодо індоевропейських елементів української народної словесности в творі науково-популярного характеру подати неможливо. Можна лише коротенько зупинитися на кількох сюжетах та мотивах, що їх дехто вважав за індоевропейські.

2. Є, наприклад, українська казка, що нагадує оповідання старогрецького епосу про Одіссея та Поліфема, одноокого людожера велетня-„циклопа“. Одіссей із своїми супутниками потрапив на острів в печеру Поліфема; щоб урятуватися, вони випалили Поліфемові око та втекли, заховавшися під черепами його овець. Поліфем, шукаючи Одіссея та його товаришів, обмацував свої вівці лише по спинах. Вибравшися з печери, Одіссей з товаришами відпливає, вголос глузуючії з Поліфема. Поліфем, почувши це, кидає їм навздогін величезні каменюки. — Подібні мотиви — герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись в овечу шкіру; велетень, що кидає каміння в човни тощо — зустрічаємо в північній сазі про Еґіла та Асмуда, про Ґрольфра, а зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега (див. вище). — На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, „Лихо-однооке“, якій герой казки вибиває око та від якої втікає, вдягнувшися у вивернений баранячий кожух та замішавшись між барани. Людожерка кидає вслід йому сокирою. — Подібні оповідання відомі і в російському фолкльорі.

Не зважаючи на велику схожість мотивів, не вдалося і досі з’ясувати, чи оповідання дійсно належать до індоевропейської спадщини, чи їх, можливо, пізніше позичив один народ у одного. Місце походження таких оповідань — ніби Сіцілія (в старі часи грецька колонія). Скандінави могли позичити оповідання в греків (цю можливість треба завжди мати на увазі, бо скандінави, перебуваючи у Візантії, напр., як наймане військо, могли чимало переймати з візантійських леґенд, казок, оповідань), слов’яни в греків або скандінавів та можливо, що лише багато пізніше (напр., вже в 17-18 ст. через школу). /40/

3. Так само повторюється в різних народів оповідання про двобій батька-багатиря я сином, якого він доти не бачив. Таке оповідання дало в кількох індоевропейських народів матеріял для епічної обробки: напр., у німців — пісня про Гільдебранда (8 ст.); у персів — оповідання про Рустема і Зораба у великому епосі „Шах-Наме“ Фірдавсі; у греків існувало подібне оповідання про бій Одіссея з сином його Телегоном (оповідання, що не увійшло в гомерівську обробку історії Одіссея); подібне оповідання було у кельтів; нарешті, таке оповідання збереглося в північно-російській епічній пісні про бій Іллі Моровця („Муромця“) з сином „Сокольником“. І тут спроби новітніх досліджень не привели до певних висновків: тоді, як одні вважають тему німецького епосу за запозичену у слов’ян (отже ще перед 8 ст.), інші думають, що до слов’ян тема прийшла з Персії десь в 16-17 ст. Епічна пісня в сучасній формі дійсно має певні ознаки пізнього походження, але це не значить, що її тема у слов’ян не старіша, ніж відома нам пізня її російська обробка. Можливо, що цей сюжет належить до індоевропейської спадщини.

4. Можна було б назвати більшу кількість окремих старовинних мотивів, що розповсюджені в різних індоевропейських народів, почасти навіть таких, безпосередніх зносин між якими майже не було (слов’яни та кельти, слов’яни та індуси).

До таких мотивів належать численні змієборства (у східніх слов’ян напр., Добриня, Михайло Поток, Кожум’яка). Але тут ми маємо безсумнівні сліди чужих впливів, а саме християнських змієборців (св. Юрій, св. Федір Тирон) та християнської леґенди (напр., Михайло Поток виник під впливом болгарського св. Михайла з Потуки).

Зустрічаємо в індоевропейському фолкльорі і оповідання про „безбатченків“, синів, що народжені зовсім без батька: з дерева, з пташиних яєць, від того, що мати з’їла щуку або випила юшку з неї (матір’ю буває іноді сука, іноді корова тощо). Безбатченком є, напр., і Вольга з північноросійського епосу: перед його народженням його матері приснився змій, що нагадує історію народження Олександра Македонського в старому романі (див. Екс. І. Г. б. 2), та навіть історичного князя Всеслава, 11 ст., якого за літописом „мати породила від чар“. — Цей мотив може бути індоевропейським — зустрічаємо його і в кельтських переказах (навіть про історичних осіб). Але індоевропейського походження і цього мотиву не доведемо.

Багато спільних мотивів знайдено в казках, напр., про „Оха“ (Ох з’являється, коли батько зідхаючи вимовляє „Ох!“). Він забирає в батька його дитину. Дитина потім повертається /41/ назад, навчившися оборотництва, та здобуває батькові багатство, кажучи себе продавати то у вигляді коня, то сокола, то хорта, та потім знову повертаючися додому. Цей мотив (а іноді і ціла казка) зустрічається у монголів, у кавказьких народів, у абесінців, а з індоевропейців — у індусів, греків та італійців (де те саме ім’я „Ох“), подібне ще знаходимо у „Метаморфозах“ Овідія (Ерізіхтон та донька його Местра) тощо. Таких прикладів можна було б навести більше.

5. Серед згаданих прикладів є кілька, що можуть походити з глибокої старовини та належати до часів нашої старої літератури. Постання оповідання про Олега, князя Всеслава, Добриню, Вольгу, Михайла Потока, Кожум’яку, Іллю Моровця — можемо з великою ймовірністю віднести до старо князівської доби (див. I. Ж. та II. Д.). Але пройде, мабуть, ще довгий час, поки етнографії вдасться хоч би в окремих випадках здобути певні критерії, на підставі яких можна буде судити про індоевропейське походження окремих переказів або їх елементів. Справа не є безнадійна: розгляд окремих переказів іноді дає змогу встановити їх „родовід“. Але тепер можемо лише сказати, що серед сучасних переказів, які дожили до наших часів з часів дохристиянських та старохристиянських-старокнязівських є напевне такі, що дісталися до наших предків з індоевропейської старовини. Але які саме перекази є такими, сучасна наука ще не може дати певної відповіді.