Особисте ставлення хворого до факту госпіталізації й лікування.

У числі других: виснажуваність психічної діяльності, суб’єктивно усвідомлена зміненість, об’єктивно визначена зміненість, дисгармонія особистості, падіння енергетичного потенціалу, зниження рівня особистості, амнестичні розлади, тотальна недоумкуватість і психічний маразм.

Варто зазначити, що на сьогодні будь-яка класифікація психічних симптомів не відповідає повною мірою різноманітності існуючих у психіатрії понять, даючи лише загальне уявлення про їх властивості.

На практиці лікар починає класифікацію виявленого психічного розладу з узагальнення симптомів хвороби, повідомлених пацієнтом або іншими особами, та ознак, виявлених під час безпосереднього дослідження психічного статусу хворого. Потім лікар робить спробу зіставити узагальнені вже взаємозв’язані симптоми з наведеними в класифікації психопатологічними синдромами. При цьому більшість синдромів відхиляють на підставі того, що для конкретного хворого вони є дискримінаційними (тобто такими, котрі спостерігаються в разі певного синдрому, але рідко – за іншого).

Під час діагностичного процесу слід надавати відповідності:

1) між об’єктивним станом хворого й анамнезом, тривалістю хвороби, особливостями розвитку симптомів;

2) між типовими ознаками, що найбільшою мірою відображають суть хвороби, і додатковими її проявами;

3) між клінічними психопатологічними, соматоневрологічними і лабораторними особливостями;

4) між психопатологічними синдромами і типом перебігу психічної хвороби.

Етапність діагностичного пошуку передбачає дотримання послідовної схеми виявлення специфічних закономірностей складного патологічного процесу, що дає змогу встановити остаточний діагноз. Основні елементи, на яких ґрунтується процес діагностування, - це симптоми, синдроми і нозологічні форми.

СИМПТОМ є окремим проявом хвороби, одиничним наслідком пребігу патогенетичного процесу. Усіх складових ланок останнього ми не спостерігаємо, маючи справу лише з його проявами, тобто симптомами.

СИНДРОМ – це певна сукупність взаємопов’язаних окремих симптомів, які об’єднані спільним патогенезом.

НОЗОЛОГІЧНА ФОРМА (власне хвороба) становить групу патогенетично пов’язаних синдромів, що мають особливу, індивідуальну динаміку розвитку.

Образно кажучи, симптоми є окремими цеглинками, з яких будуються стіни (синдроми), а останні складають будівлю (нозологічна форма, хвороба), де в якості будівельного розчину виступає індивідуальність перебігу (динаміка).

Діагностичний пошук має три взаємопов’язані етапи: встановлення попереднього діагнозу, потім клінічного та остаточного діагнозу.

Специфіка з’ясування анамнестичних відомостей у психіатричній практиці полягає в необхідності розмежування суб’єктивного і об’єктивного анамнезу. Спочатку оцінюють дані, які одержано під час безпосереднього спілкування з хворим, - суб’єктивний анамнез.

Об’єктивний аналіз містить відомості щодо життя і захворювання, які одержано незалежно від хворого, а саме: дані, що їх занотував лікар, який направив хворого до стаціонару; результати спостереження, бесіди й опису об’єктивного стану хворого лікарем стаціонару, під час первинного огляду пацієнта; відомості, отримані з документів хворого (паспорт, характеристики, дані амбулаторних карток, виписки з історії хвороби, тощо); записи в щоденниках поточної історії хвороби і нотатки з архівних історій хвороби; відомості щодо життя і захворювання, які одержано від родичів і знайомих хворого.

Послідовність описання сфер психічної діяльності має бути такою:

* загальний вигляд хворого: вираз обличчя, міміка, її пластичність, виразність; особливості ходи, пози;

* ступінь й адекватність мімічного і мовного контакту з куратором;

* стан свідомості;

* розлади сприйняття;

* розлади мислення;

* розлади уваги;

* розлади інтелекту;

* розлади пам’яті;

* емоційний стан;

* стан ефекторно-вольової сфери;

Клінічні ознаки психічних розладів різноманітні і за допомогою Міжнародніої класифікації хвороб Х перегляду (МКХ-Х) теоретики й практики психіатрії намагаються забезпечити планування адекватного лікування і прогнозування перебігу хвороби.

Методи дослідження в психіатрії:

а) клініко-психопатологічний, експериментально-психологічний, метод спостереження та самоспостереження, статистично-математичний, катамнестичний;

б) лабораторні дослідження;

в)нейрофізіологічні: електроенцефалографія, реоенцефалографія, енцефалографія.

г) методи нейровізуалізації: краніографія, ангіографія судин головного мозку, доплерографія, пневмоенцефалографія, комп’ютерна томографія голови, ядерно-магнітна рентгенографія, позитронно-емісійна томографія.

Перша зустріч лікаря з хворим в психіатричній практиці має особливе значення для наступного лікувально-діагностичного процесу.

Якщо в соматичній медицині лікар і пацієнт ставляться до хвороби як до предмету дослідження і лікувального впливу, то психіатр і психічнохворий часто протистоять один одному за схемою відносин “суб’єкт – суб’єкт”. Не тільки лікар вивчає хворого, але й пацієнт, який часто не бажає визнавати чи не визнає у себе психічний розлад, досліджує лікаря. Швидкість і ступінь визнання пацієнтом лікаря, а також ступінь його авторитетності та поваги залежать в багатьох випадках від адекватності емоційного та раціонального контакту, який встановлюється при первинному огляді хворого.

Головними методами клінічного (психопатологічного) обстеження в психіатрії вважають одночасне спостереження за хворим і його опитування. Дуже важливо постійно порівнювати почуте й побачене, дані опитування і спостереження, мімічне і пантомімічне реагування на запитання, навіть тоді, коли пацієнт відмовляється відповідати на них.

Клінічне обстеження психічнохворих має проводитися за загальноприйнятою схемою історії хвороби. Загальна стратегія опитування на підставі вміння знайти індивідуальний підхід до кожного хворого повинна сприяти створенню дружньої, ділової атмосфери а не допиту.

При збиранні анамнезу слід пам’ятати, що в психіатрії лікар має справу з двома складовими анамнезу життя й хвороби – суб’єктивною (відомості від самого хворого) і об’єктивного (інформація рідних, близьких та тих, хто добре знає хворого, а також дані медичних документів). Єдиний виняток, можливо, є в педіатрії, коли малюк не може нічого розповісти. Об’єктивний анамнез не слід збирати в присутності хворого. Психічний стан хворого починають досліджувати з моменту зустрічі його з куратором, у процесі встановлення контакту, виявлення скарг і відомостей про нього. В педіатрії найбільшого значення набуває спостереження за поведінкою дитини як при первинному огляді, так і під час стаціонарного лікування.

Дані, які отримані при експериментально-психологічному дослідженні необхідні для діагностики, в тому числі диференціальної, психічних розладів. Динамічне патопсихологічне обстеження в процесі лікування стає об’єктивним показником впливу терапії на перебіг захворювання, його ефективності. Особливе значення дані патопсихологічного обстеження мають для вирішення трудової, медико-педагогічної, військової і судової експертиз, а також в дитячій психіатрії при вирішенні питань навчання, прогнозу, відбору дітей у спеціалізовані школи та інші дитячі установи.

При експериментально-психологічному дослідженні важливо дотримуватись наступних загальних принципів:

- до початку дослідження слід встановити контакт з хворим, зацікавити його рішенням відповідних завдань;

- давати завдання адекватні віку або інтелектуальному рівню, що встановлюється попередньо орієнтуючись на бесіду з хворим та даних анамнезу;

- при обстеженні хворого з мовною недостатністю спочатку слід застосувати тести, які не потребують розгорнутих мовних відповідей, складних конструкцій, наприклад, завдання на класифікацію;

- при оцінці отриманих даних лікар не повинен обмежуватися кількісною оцінкою рівня та структури психічної недостатності, необхідно розкрити якісні особливості роботи і поведінки під час експерименту, встановити не тільки актуальний рівень розвитку, але й потенціальні його можливості, що важливо для дифдіагностики розумової відсталості і затримок психічного розвитку різного типу.

Для визначення у хворих особливостей уваги, симптомів втомленості і зниження темпу психічної діяльності використовують коректурну пробу, відшукування чисел за Шульте, рахунок за Крепеліним. Для виявлення розладів пам’яті досліджуваному пропонують для повторення набори цифр, слів, картинки, короткі оповідання і т.п. Дослідження комбінаторних, в тому числі конструктивних, здібностей і просторових уявлень проводять за допомогою дошки Сегена; кубиків Кооса; складання картинок; заповнення недостаючих деталей; заповнення пропущених букв в словах; складання слів із заданих букв. Досліджують рівень розвитку узагальнення мислення и наявність понять. Дослідження інтелекту проводять за допомогою тестів: Векслера, шкали розвитку Гезелла:cеред методик дослідження особистості розповсюдженими є оціночні шкали, опитувальники, анкети: ПДО, проективні методики, методики самооцінки, фрустрації Розенцвейга, дослідження рівня притязань.

Нейрофізіологічне дослідженнявключає проведення за необхідністю електроенцефалографії (ЕЕГ) – запис біострумів клітин мозку; реоенцефалографії (РЕГ) – реєстрація особливостей кровопостачання мозку шляхом вимірювання коливань електричного опору тканин голови; ехоенцефалографії (ЕхоЕГ) – дослідження мозку за допомогою ультразвуку; ультразвукової транскраніальної доплерографії – дослідження лінейної швидкості кровотоку в головному мозку через інтактний череп; нейросонографія (при відкритому передньому родничку) – ультразвукове дослідження головного мозку в двох площинах – коронарній та сагітальній.

Нейрорентгенологічні дослідженнявключають: краніографію – рентгенографію черепа; пневмоенцефалографію (ПЕГ) – дослідження лікворної системи головного мозку шляхом введення кисню, повітря або інертного газу в спинномозковий канал; ангіографію – рентгенологічне дослідження судинної системи головного мозку шляхом введення контрастної речовини через сонну артерію; комп’ютерну томографію (КТ) – автоматизоване пошарове рентгенологічне дослідження тканин мозку; позитронно-емісійну томографію – оцінка різниці розщеплення радіонуклідів; магнітно-резонансну томографію (МРТ), позітронно-емісійну томографію.

Діагностичні лабораторні дослідженняв психіатрії призначені для оцінки соматичного стану хворого на різних етапах лікувально-діагностичного процесу, а також з метою виявлення соматичних недуг, зумовлених психозами, або тих, що їх супроводжують. Проводять: загальні аналізи крові та сечі; біохімічні аналізи крові і сечі; аналіз спинномозкової рідини; імунологічні дослідження.

До екзогенних чинників, що викликають психічні розхладиналежать шкідливі інфекційно-алергічні, обмінні, інтоксикаційні, термічні, механічні церебротравматичні, радіаційні та інші фізично-хімічні впливи, психогенії. До ендогенних чинників належать спадкові, конституційні, вікові та інші особливості організму, які викликають певні біохімічні, імунні та інші зміни, що призводить до первинних патологічних порушень психічної діяльності. Патогенез психічних розладів визначається взаємодією в пренатальний і постнатальний періоди спадково детермінованих чинників організму індивіда й несприятливих психосоціальних, фізичних і хімічних впливів на його особистість, мозок і екстрацеребральну соматичну сферу