Проблема майбутнього Західної України, Північної Буковини та Закарпаття на завершальному етапі Другої світової війни
На початку 1944 р. радянський дипломат І. Майський називав зовнішньополітичною метою СРСР “створення незалежної і життєздатної Польщі”, але не “занадто великої і занадто сильної”. Позиція Й. Сталіна була дещо іншою. На зустрічах, переговорах і в листуванні з лідерами антигітлерівської коаліції він наполягав на перетворенні Польщі після війни в сильну, однонаціональну та дружню (за його термінологією) державу - партнера Радянського Союзу по забезпеченню безпеки обох країн після війни.
Долю польського населення Західної України та українців Польщі було вирішено 9 вересня 1944 р., коли була підписана угода між урядом УРСР та Польським Комітетом Національного Визволення про взаємну евакуацію населення.
Невирішеність проблеми кордонів у повоєнній Центрально-Східній Європі не дозволяла керівництву СРСР почувати себе повним господарем у західноукраїнському регіоні. Саме тому воно чинило сильний тиск на уряди Польщі, Румунії та Чехословаччини. Погоджену на Кримській конференції керівників СРСР, США та Великобританії лінію радянсько-польського кордону було закріплено договором про радянсько-польський державний кордон, підписаним 16 серпня 1945 р. у Москві В. Молотовим та Є. Осубкою-Моравським. Таким чином польський прокомуністичний уряд визнав входження у 1939 р. до складу СРСР Західної України.
Що стосується Румунії, то затвердження нового радянсько-румунського кордону відбулося 12 вересня 1944 р. при підписанні перемир’я між СРСР та Румунією. Цей кордон було підтверджено 10 лютого 1947 р. Паризькою мирною угодою, яку підписали представники СРСР, УРСР, БРСР, Румунії, США, Великобританії, Австралії, Канади, Чехословаччини, Індії, Нової Зеландії та Південно-Африканського Союзу. Згідно зі статтею 1 цієї угоди було підтверджено радянсько-румунський кордон таким, яким його було визначено 28 червня 1940 р. Таким чином Північна Буковина і Хотинщина були визнані міжнародним співтовариством як складова частина України.
Паралельно відбувалося врегулювання міжнародно-правового статусу Закарпатської України. 8 травня 1944 р. в Лондоні було укладено угоду про співпрацю між СРСР та еміграційним чехословацьким урядом. Вона передбачала перебрання всієї влади на час військових операцій радянським командуванням, а коли території будуть звільнені, чехословацький уряд мав повністю взяти в свої руки управління громадськими справами, надаючи при цьому допомогу радянському командуванню.
На початку вересня 1944 р. Червона армія розпочала Карпатсько-Ужгородську операцію: 24 жовтня було зайнято Хуст, Міжгір’я, Сваляву, 26 жовтня – Мукачево та Великий Березний, а наступного дня – Ужгород, Перечин, Берегове. Визволивши до кінця жовтня 1944 р. Закарпаття, радянські війська створили необхідні умови для насадження на цих теренах радянської політичної системи.
Саме за таких складних військово-політичних умов активізувався процес національно-політичного самовизначення місцевого, передовсім українського населення Закарпатської України. 26 листопада 1944 р. в Мукачево відбувся перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, на якому одноголосно було прийнято Маніфест про вихід Закарпатської України зі складу Чехословацької республіки та возз’єднання із Радянською Україною. Здійснення цього рішення було покладено на обрану з’їздом Народну Раду як єдиний орган центральної влади, що діє згідно з волею народу на всій території Закарпатської України.
19 січня 1945 р. в м. Мараморош-Сигеті відбулися збори, на яких була прийнята резолюція про підтримку Маніфесту першого з’їзду Народних комітетів Закарпатської України, а 4 лютого 1945 р. перший з’їзд Народних комітетів Марамороського округу прийняв петицію про возз’єднання Мараморощини із Радянською Україною.
Новий міжнародно-правовий статус Закарпатської України було офіційно закріплено 29 червня 1945 р., коли в Москві між Радянським Союзом і Чехословацькою Республікою був підписаний договір про перехід Закарпатської України до складу Української РСР. При цьому обидві сторони виявили неповагу до Закарпатської України, не запросивши її представників ні на переговори, ні на церемонію підписання договору.