Роль корпоративного управління в забезпеченні інтересів акціонерів

Особливість ВАТ щодо організації управління фінансами полягає у відокремленні функції володіння капіталом (який належить широ­кому колу юридичних і фізичних осіб — акціонерам) від функції уп­равління, яка переходить до фахівців-менеджерів. Звідси випливає важлива умова фінансової діяльності АТ — дотримання прав акціо­нерів і відповідно необхідність контролю за виконанням менеджера­ми цієї умови. На досягнення балансу інтересів акціонерів та менеджерів і підвищення економічної ефективності діяльності АТ має бути спрямована система корпоративного управління. Відповідно до визначення світового банку, корпоративне управління в широкому розумінні – це система обраних і призначених органів, що управляють діяльністю ВАТ, захищають інтереси власників і спрямовані на забезпечення максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності ВАТ у межах чинного законодавства.

У промислово розвинених країнах застосовують певні механізми корпоративного управління: методи внутрішнього контролю – прямий контроль з боку акціонерів на основі використання права голосу на зборах акціонерів; представництво в радах директорів і зовнішнього – правові норми, що визначають функції й відповідальність директорів корпорацій; механізм ворожих поглинань, банкрутства компаній, що працюють неефективно. Саме останні два механізми і забезпечують перерозподіл прав власності у разі неефективного контролю з боку акціонерів. Зовнішній механізм контролю діяльності корпорації також забезпечують фінансові ринки. Вони спонукають керівництво до ефективної діяльності, щоб власники не ліквідували своїх пакетів акцій. Проте дієвість такого контрольного механізму залежить від того, як легко незадоволеним акціонерам продати свої пакети акцій, тобто якою мірою досконалі й ефективні ці ринки. Високорозвинені фінансові ринки не лише дають змогу незадоволеним діяльністю корпорації продати свої акції, а й передати управління компанії кращим менеджерам (через механізм ворожих поглинань і придбань). Залежно від того, який механізм контролю домінує – зовнішній чи внутрішній –, у діяльності корпорацій сформувалося дві моделі управління: американська та німецька. Вони загальновизнані у світі і для інших країн є стандартними. Перша модель спирається на зовнішній контроль через систему зовнішніх перевірок і противаг; друга, навпаки, орієнтується на внутрішні чинники впливу через мережу внутрішніх контактів між основними учасниками корпоративних відносин.