Отже, кіномистецтво й телемистецтво – це насамперед видовища, і розглядати їх треба насамперед через видовищну “призму”.

Контрольні запитання для самоперевірки

1.Технічні, технологічні й антропологічні відмінності між кіно – й телеекранами.

2.«Образотворча» роль рамки екрану.

3.Що таке «екранна мова» й завдяки чому вона виникає?

4.Формат кінематографічного екрану – тенденції останнього півстоліття.

5.Фундаментальні причини незмінності формату телеекрана.

6.С.М. Ейзенштейн про «динамічний квадрат» і сучасна практика варіоекрану.

7.Дві «іпостасі» екрану в екранних мистецтвах – дві різні функції.

8.Що таке поліекран? Як він взаємодіє з варіоекраном?

9.Поліваріоекранний доробок кіно, ТБ, відео.

10. Чому поліваріоекран («варіоскоп») «комфортніше» почувається на теле – чи відеоекрані?

Завдання для самостійної роботи

Спроектуйте (придумайте й намалюйте) складний поліекранний (поліваріоекранний) кадр на довільну тему.

ВИСНОВКИ

Видовищем ми називаємо публічну демонстрацію процесів соціально значимої людської поведінки в просторі й часі. Як твердять культурологи, видовище було однією з найдавніших (цілком можливо, що й найпершою!) форм загальнолюдської культури, було й залишається одним з найуніверсальніших знарядь людського спілкування. Поліфункціональна природа видовища по-різному проявляється в різних його родах та видах, що відкриває можливості для відповідної класифікації:

обрядово-ритуальні видовища, до числа яких входять народні та релігійні обряди, народні ігри, державні та корпоративні ритуали, свята й церемонії, насамперед виконують функцію суспільно-орієнтаційну, або вкрай необхідну для самоорганізації суспільства функції соціалізації індивіда;

для видовищ спортивних (спортивні ігри та спортивні змагання) найбільш яскраво вираженою є співзмагальницька (компенсаторна) функція;

що ж до художніх видовищ (видовищних мистецтв), відмітною ознакою яких є те, що в них виконавці демонструють не свою, а ч у ж у («дійових осіб») поведінку (тобто створюють образ поведінки), – то їхньою унікальною, лише їм притаманною є функція художня;

нарешті, балаганні видовища, хоча й вдовольняються «лише» «несолідною» розважальною (гедоністичною) функцією, також задовольняють соціальні потреби певних (ще й досить значних) верств суспільства.

Прискіпливий аналіз дозволяє дійти висновку, що телевізійне видовище (телепрограма) завдяки своїй «мозаїчній» структурі та яскраво вираженій синкретичній природі органічно поєднує в собі риси та функції усіх чотирьох вище згаданих родів видовищ і додає до них ще низку нових, лише йому, телебаченню, притаманних, – а тому цілком може вважатися п’ятим, специфічним родом видовищ. Притому його провідною, визначальною соціальною функцією є, безперечно, функція комунікативна, – та сама, що є головною й для всіх видовищ, разом узятих.

Будучи “повноправними” членами великої “родини” видовищ, кіно- й телемистецтво, безперечно, повною мірою наділені спільними для них усіх рисами, а саме: мають конкретно-почуттєву, аудіовізуальну природу, послуговуються здебільшого іконічною знаковою системою, є просторово-часовими та процесуальними за структурою, створенням та сприйняттям, мають виконавську (в двох аспектах), колективну (також у двох “вимірах”) і синтетичну (або синкретичну) природу.

Водночас цим двом видовищам притаманна й ціла низка специфічних якостей (спільних для них обох чи відмінних для кожного), що принципово відрізняють їх від видовищ “класичних”, “традиційних”. Насамперед мається на увазі їх техногенність (“народженість технікою”), внаслідок якої ані їх створення, ані функціонування в суспільстві неможливі без відповідної, іноді вельми складної й багатокомпонентної технічної першооснови.

У той же час сама ця “першооснова” в кожного з цих видовищ суттєво відмінна й принципово відрізняє їх одне від одного. Кіновидовище та його складова – кіномистецтво – (такою ж мірою це стосується й відеомистецтва) належить до числа тиражованих засобів комунікації, що передбачає обов’язкову попередню фіксацію зображення (або електронного сигналу) на певному носії й дає можливість його подальшої технічної й творчої обробки, друкування необмеженої кількості копій і фактично не обмеженого в часі їх зберігання.

Натомість оригінальне телевидовище (телевізійна програма) як трансляційний засіб комунікації має унікальну, безпрецедентну можливість у вигляді електронних сигналів доносити до глядача – незалежно від відстані, на якій він перебуває – звукозоровий “образ” події в той воістину неповторний момент, коли сама подія відбувається, одночасно з цим здійснюючи і її необхідну технічну обробку, й “художню інтерпретацію” (С.М. Ейзенштейн).

Нарешті (last, not least!) ще однією специфічною рисою цих двох видовищ – спільною для них обох і водночас суттєво відмінною для кожного – є їхня екранність. Екран в кіно й телебаченні – це аж ніяк не просто “поверхня”, на якій демонструється зображення; це – і єдиний для цих видовищ “посередник” між видовищем і глядачем, і найефективніша передумова так званої “екранної виразності”, могутній чинник усього арсеналу вищезгаданої “художньої інтерпретації”.

Викладені тут міркування щодо природи видовища взагалі й зокрема кіно- й телевидовища є необхідним теоретичним підґрунтям для підготовки фахівців будь-якої з численних кінотелевізійних спеціалізацій. І ми продовжимо цю розмову в наступному посібнику, котрий буде присвячено основним засадам, без сумніву, найбільш специфічної “видовищної” професії – режисури.

Література

А. Обов’язкова

Вакуленко К.С. Людина в кадрі: (Нотатки режисера про документ. ТБ). – К.: Мистецтво, 1974. – 112 с.

Вильчек В.М., Воронцов Ю.В. Телевидение и художественная культура. – М.: Знание, 1977. – 63 с.

Горпенко В.Г. Архітектоніка фільму: Режисерські засоби і способи формування структури екранного видовища: В 5 т. – К.: ДІТМ, 2000. – Т. 2: Дія: Драматург. засади архітектоніки. – 117 с.; Т.3: Монтажна архітектоніка фільму. Ч.1: Кадрозчеплення. – 156 с.; Ч. 2: Сюжетотворення. – 145 с.

Кісін В.Б. Режисура як мистецтво та професія. – Ч.1: Як видовища породили режисуру. – К.: НО Центр “АЕЛС-технологія”, 1998. – 102 с.

Липков А.И. На пороге видеокомпьютерной эры. – М.: Знание, 1988. – 48 с.

Мащенко І.Г. Українське телебачення: штрихи до портрета. – К., Ай – Пі – Київ; фірма “Чорпі”; Книговидавничий центр “Посредник” Ltd, 1995. – 293 с.

Саппак В.С. Телевидение и мы: 4 беседы / Предисл. Л.П.Кравченко; послесл. Н.М.Зоркой. – 3-е изд. – М.: Искусство, 1988. – 167 с.

Хренов Н.А. Социально-психологические аспекты взаимодействия искусства и публики. – М.: Наука, 1983. – 304 с.

Б. Рекомендована

Вильчек В.М. Под знаком ТВ. – М.: Искусство, 1987. – 240 с.

Горпенко В.Г. Пластика фільму: Кінообраз і пластичні засоби виразності. – К.: Мистецтво, 1984. – 99 с.

Ильин Р.Н. Изобразительные ресурсы экрана. – М.: Искусство, 1973. – 176 с.

Макаров Ю.В., Герасимьюк О.В., Чернилевский С.В. Ты не один!: Из новейшей истории украинского ТВ / Худож. – оформитель Б.Ф. Бублик. – Харьков: Фолио, 2004. – 304 с.

Мащенко І.Г. Глобальне телебачення. – К.: Либідь, 1992. – 232 с.

Михалкович В.И. Зритель перед телеэкраном. – М.: Знание, 1983. – 48 с.

Массовые виды искусства и современная художественная культура / Отв. ред. и сост. В.П. Дёмин. – М.: Искусство, 1986. – 272 с.

Музы ХХ века: Худож. проблемы средств масс. коммуникации /ВНИИ искусствознания М-ва культуры СССР; отв. ред. Н.М. Зоркая, Ю.А. Богомолов. – М.: Искусство, 1978. – 304 с.

Рудь И.Д., Цуккерман И.И. Художественное изображение в телевидении. – М.: Искусство, 1987. – 128 с.

Скуратівський В.Л. Екранні мистецтва в соціокультурних процесах ХХ століття: Генеза. Структура. Функція. Ч. 1. – К.: КМЦ «Поезія», 1997. – 224 с.; ч. 2. – К.: вид-во «Іван Федоров», 1997. – 229 с.

Средства массовой коммуникации и современная художественная культура: Становление средств масс. коммуникации в худож. культуре 1-й пол. ХХ в. / ВНИИ искусствознания М-ва культуры СССР; отв. ред. Н.М. Зоркая. – М.: Искусство, 1983.– 311 с.

Навчальне видання