Розділ 7

ВИДОВИЩА ТИРАЖОВАНІ…

Мабуть, найголовнішим спільним наслідком техногенної природи усіх згаданих видовищ (кіно, телебачення, відео) є спільна для них усіх і водночас унікальна для видовищ ситуація:

Завдяки їй видовища вперше у своїй історії стають повноправною й ледь не основною частиною тієї важливої сфери сучасного суспільства, до якої ще років сімдесят тому належали лише друкована преса та щойно “народжене” радіомовлення, –

сфери масових комунікацій, або мас-медіа,як її зараз частіш за все називають.

Узагалі, як ми вже говорили, термін комунікація походить від латинського communicatio – сполучення і раніше означав не що інше, як шляхи сполучення (залізничні, водні, повітряні, шосейні, ґрунтові; військові комунікації, морські комунікації – лише ці два значення знаходимо в другому виданні БСЭ /Великої Радянської Енциклопедії/ 50-х років видання), і лише дещо згодом став дедалі частіше використовуватися у значенні зв’язок, лінія зв’язку. Тепер же цим словом здебільшого позначають спілкування, передачу повідомлення, інформації, але неодмінно “опосередковане технічними засобами зв’язку”.[663]

Що ж до таємничого і навіть трохи містичного (не без впливу нашого давнього знайомого Маршалла Мак-Лугана) слова “медіа”, то воно є спільним коренем таких латиномовних слів, як medius, medianus, mediastinus – середній, mediatus – той, що є посередником, а, отже, означає всього лише щось, котре перебуває посередині; посередника. Згадайте: медіана в геометрії – лінія, що з’єднує вершину трикутника з серединою протилежної сторони; медієвіст – фахівець з історії середніх віків; медіум у спіритизмі – посередник між “цим” світом і “світом духів”; і навіть спідниця міді – щось середнє проміж “міні” й “максі”.

Таким чином, mass media (мас-медіа), або просто media, як звичайно кажуть і пишуть на Заході, – це не що інше, як скорочене mass media of communication – масові засоби комунікації. Або ж – засоби масової комунікації.

“Коли термін “масовий” застосовується до мас-медіа, – наприклад, “засоби масової інформації”, – пише один з найвідоміших американських дослідників, – він “характеризує здатність технічних засобів комунікації долати великі відстані та досягати багатьох людей”.[664]

За новітньої інформаційної ситуації – ситуації, яку провідні теоретики на Заході (а віднедавна – й у нас) “охрестили” “суспільством масової комунікації”,[665] згадані особливості , – як уже було сказано, вперше в історії, – стають можливими й для видовищ. Завдяки цьому їхня авдиторія – і реальна, й особливо потенційна – зростає на кілька порядків і починає обчислюватися вже не десятками й сотнями, а сотнями тисяч і мільйонами.

…У колишньому Радянському Союзі професійні театри (усі театри країни!) протягом сезону відвідувало 80 мільйонів глядачів. Лише трохи менша кількість (60 – 70 мільйонів) протягом півроку дивилася в кінотеатрах лише один касово успішний фільм. І таке самісіньке число (80 мільйонів) становила середня разова авдиторія одного фільму чи спектаклю, показаного по телебаченню.[666]

Більш “особистісні” міркування на користь того, що “кіно – це не театр”, знаходимо в О.П. Довженка: “Ось недавно я поставив картину (“Мічурін”. – В.Ч.), яку переглянуло 31 мільйон глядачів. От і порівняйте. Театр для того, щоб обслужити стільки глядачів, повинен грати дев’ять з половиною років”.[667]

А ось приклад, який із своєрідною професійною гордістю наводив М.І. Ромм:

МХАТ за понад 60 років існування (це написано 1959 року. – В. Ч.) відвідало 20-25 мільйонів глядачів (якщо припустити, що кожна вистава пройшла з аншлагом). Але кожна навіть пересічна вітчизняна картина збирала в радянському прокаті таку ж кількість глядачів лише за перші кілька місяців.[668]

А Володимир Саппак, навівши, по суті, ті ж самі цифри (“щось близько 20 мільйонів”) щодо сумарної авдиторії МХАТ, додає:

“Стільки ж народу щовечора дивиться якнайзвичайнісіньку поставу телевізійного театру чи якогось самодіяльного колективу”.[669]

Отже, безпрецедентна кількість глядачів видовища вимушено переходить у їх нову якість – масову авдиторію.

“На відміну від класичного розуміння авдиторії як сукупності конкретних індивідів, що сприймають один і той же предмет, інформацію (авдиторія фільму в кінотеатрі, вистави в театрі, лекції), – пише відомий вітчизняний теоретик журналістики професор В. Різун, – масова авдиторія – це прояв незібраної публіки як сукупності “масових людей”, схильних до масифікації або до демасифікації і піддатливих суґестії (навіюванню. – В. Ч.) з боку засобів масової комунікації та здатних перетворитися в активну масу (натовп, зібрану публіку) або вийти з неї”. Дослідник уточнює: “…авдиторія – це публіка в дії під час сприймання масової інформації”.[670]

За жорстоким, але справедливим “законом компенсації”, якщо десь у чомусь “прибуває” (та ще й у таких значних розмірах!), – щось не менш значне й важливе мусить “зникнути”. І “незібраність” публіки, її “розпорошеність” у просторі й часі, а отже, відсутність митєвих, безпосередніх колективних реакцій, неможливість взаємного “зараження” спільними переживаннями й почуттями – це не єдина висока ціна, яку мусять сплатити видовища, перетворені на мас-медіа й “привласнені” ними, за нечуване доти “розширення” своєї “глядної зали”… Ще більш важливою й вирішальною особливістю “масових видовищ” слід вважати