Сутність соціально-економічної стратегії.

Стратегія - це проект або план з чітко визначеною довготерміновою метою, а також сукупністю напрямів, завдань та механізмів, необхідних для досягнення цієї стратегічної мети. Їй властиво змінюватися під впливом різноманітних чинників. Це означає, що стратегія не є планом у звичному для нас розумінні.

Сутність державного управління економіки потребує налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення (футурології) до конкретного прогнозування, а далі - до макроекономічного планування та програмування.

3 метою втілення стратегічних, тактичних та оперативних цілей, а також визначення шляхів і засобів їх реалізації формується концепція соціально-економічного розвитку.

Концепція - це система поглядів на певні явища, а також спосіб розуміння їх, тлумачення, інтерпретації.

Розроблення концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики.

Концепція ґрунтується на трьох основних елементах:

1. аналіз стану економіки;

2. аналіз цілей - зіставлення стратегічних, тактичних та оперативних цілей із можливостями економіки. Цілі мають відповідати трьом основним вимогам: конкретність, визначеність у часі, реальність.

3. вибір інструментів державного регулювання - здійснюється з метою з’ясування необхідності та можливості застосування їх для досягнення відповідних цілей.

2. Прогнозування розвитку на­ціональної економіки

Прогнози, з одного боку, є обґрунтуван­ням соціально-економічних рішень, а з іншого - допоміжним засобом ви­значення планових показників у процесі розробки проектів планів.

Прогноз – це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану.

Правові, економічні та організаційні засади системи прогнозу­вання визначені Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України».

Процедура прогнозування здійснюється в три етапи: ретро­спекція, діагноз, проспекція.

Джерелами інформації для прогнозування є:

• накопичені знання і досвід;

• фактична і статистична інформація про об'єкт прогнозування;

• економіко-математичні моделі.

Серед методів прогнозування виділяють:

• експертний - опитування спеціалістів стосовно об'єкта про­гнозування. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки. До складу індивідуальних експертних оцінок входять: анкетний, ін­терв'ю, аналітичний метод, метод написання сценарію, метод прогнозу­вання цілі розвитку об'єкта «дерева цілей».

Колективні експертні оцінки включають у себе такі методи: метод «комісій», колективної генерації ідей «мозкової атаки», «Дельфі».

• екстраполяції - збирання інформації про розвиток об'єкта у минуло­му і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;

• моделювання - дослідження, що базуються на побудові моделей від­повідно до очікуваних змін у його стані.

Розрізняють цільовий, програмний та оціночний прогнози.

3. Макроекономічного планування

На основі науково обґрунтованих прогнозів здійснюється планування та програмування соціально-економічних процесів.

Розрізняють директивне та індикативне планування.

Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов'язковими для виконання. Директивне планування набуло розвитку в бувшому СРСР і застосовувалося як безальтернативна форма на рівні підприємства та економіки в цілому. В сучасних умовах директивне планування на макроекономічному рівні може використовуватися для розв'язання окре­мих найважливіших завдань, які мають загальнонаціональне значення. Але терміни та масштаби такого планування мають бути строго обмежені.

Елементи директивного планування вико­ристовувалися європейськими країнами в післявоєнний період для відбудови національних економік. Серед об'єктів такого планування були ціни у Франції, централізовані капіталовкладення і імпортні закупівлі в Німеччині, держзамовлення в Великобри­танії, валютний курс в Аргентині, директивне планування збе­режено в Китаї і охоплює державний сектор.

В сучасному господарському житті директивне планування застосовується на рівні підприємства і полягає у формуванні обов'язкових для виконання планів щодо обсягів та структури виробництва, термінів виконання, кошторису витрат, конкретних виконавців.

Індикативне планування має рекомендаційний характер, є орієнтиром щодо основних цілей і напрямів розвитку економі­ки. Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є ба­жаним і відповідає державній соціально-економічній політиці.

Серед індикаторів соціально-економічного розвитку макроекономічні показники, що характеризують кількісні і якісні параме­три розвитку економічної системи:

- динаміка і структура економіки;

- ефективність функціонування реального сектору економіки;

- рівень життя населення;

- зовнішньоекономічні зв'язки.

Індикативні плани на основі контрольних цифр передбачають аль­тернативні способи досягнення визначених індикаторами цілей і не мають чіткого ресурсного забезпечення.

Рекомендаційний характер індикативних планів не означає, що суб’єкти господарювання можуть ігнорувати його цілі, пріоритети та систему заходів. Для впливу на діяльність економічних суб’єктів слід ураховувати ступінь зрілості ринкових відносин і вишукувати адекватні методи та засоби державного впливу задля якнайповнішої реалізації намічених планів. У зв’язку з цим макроекономічні плани у постсоціалістичних країнах передбачають можливість використання певних адміністративних методів, притаманних директивному плануванню (норми й нормативи, державні замовлення, державні інвестиції, регульовані ціни і т. д.).

До основних методів планування відносяться:

Ø балансовий метод, суть якого полягає в забезпеченні про­порційності між потребами і ресурсами за допомогою сис­теми балансів. В загальній системі балансів розрізняють матеріальні, трудові і фінансові баланси; однопродуктові, зведені і міжгалузеві баланси; натуральні, цінові і натура­льно-цінові баланси;

Ø нормативний метод, заснований на визначенні системи матеріальних, трудових і фінансових норм і нормативів, порядку і методів їх використання для розробки та обґрун­тування планових рішень;

Ø економіко-математичний метод, суть якого полягає у побудові математичної моделі економічного об'єкта. Це дозволяє виділити і формально описати причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів і визначити па­раметри залежності змінних;

Ø програмно - цільовий метод - це спосіб формування сис­теми планових рішень на основі виокремлення пріоритетів економічного, соціального і науково-технічного розвитку і розробки взаємопов'язаних макроекономічних, галузевих і регіональних програм.

4. Макроекономічне програмування

Плани, у широкому розумінні слова, є загальним проявом планомірності функціонування і розвитку, притаманної будь-якій економіці, у той час як програма – поодинокий прояв планомірності в рамках розв’язання локальної проблеми.

Поширеною формою планування є програмування - встано­влення послідовності конкретних заходів для реалізації планів.

Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку національної економіки загалом як системи і державні цільові комплексні програми (ДЦКП). Різниця між ними полягає у наступному:

По-перше, цільова програма орієнтована на розв’язання однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як макроекономічна програма спрямована вирішувати комплекс завдань економічного та соціального розвитку країни.

В період переходу економіки України до ринку було сформо­вано низку програм, серед яких планові та ситуаційні:

· програма невідкладних заходів виходу економіки країни з кризи;

· програма структурної перебудови економіки України;

· концепція розвитку науки і пріоритетних напрямів НТП;

· програма формування наці­ональної конкурентоспроможності.

По-друге, існують розбіжності у формі, за якими розроблені ці програми. ДМП в основному відображає кінцевий результат діяльності, а ДЦКП – крім того, ще й детальне бачення способів і процедур самої діяльності, вона потребує більш деталізованої розробки. В даному аспекті цільова програма схожа на технічні, інвестиційні, інноваційні проекти.

По-третє, макроекономічні програми мають чіткий, заздалегідь визначений плановий період, який залежить лише від виду програми (середньострокова, щорічна, квартальна). На відміну від цього, тривалість програми, терміни її початку і закінчення не задані жорстко, а встановлюються замовниками — органами, які їх затверджують.

По-четверте, цільові програми відрізняються від макроекономічних способом організації їх розробки і реалізації. Якщо ДМП розробляються і контролюються постійними державними органами (Міністерство економічного розвитку та торгівлі України), то для розробки ДЦКП і управління їх реалізацією характерне створення спеціальних структур.

Незважаючи на зазначені відмінності, схожість між ДМП і ДЦКП більш висока, не випадково цільові програми називають проблемно-орієнтованим планом. У той же час державні макроекономічні програми – макроекономічними планами.

Слід зазначити, що в багатьох країнах світу державні макроекономічні програми розробляються на довго-, середньо- та короткострокову перспективу. Програми на довгострокову перспективу охоплюють період до 10-ти років з коригуванням і продовженням планового горизонту через 4-5 років. У таких програмах визначаються цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їх досягнення і реалізації. Програмування на довгострокову перспективу називають стратегічним плануванням.