Про страх
Розділ XVIII
Я обімлів, стало дибом волосся, й заклякнув мій голос.
Верґілій, Енеїда, ІІ, 774 Пер. Михайла Білика
Я не є добрий натураліст (як то мовиться) і не відаю, через які пружини діє на нас страх; але принаймні це почуття особливе, і лікарі твердять, що нема на світі іншого, яке б так вибивало наш глузд із природної рівноваги. І справді, я бачив чимало людей, просто ошалілих зі страху; ба, під час його пароксизму і на вельми розсудливих спадають страшні замороки. Не кажу вже про люд посполитий, чиїм очам страх являє то посталих із гробу предків у покрівці, то вовкулаків, краснолюдків чи інших хох. Але навіть серед вояцтва, там, де це почуття має знаходити найменше місце, скільки разів страх обертав овечу отару в ескадрон панцерників; очерет і трощу – в теляжників і списоборців; комбраття – в супостата; білий хрест – у червоний?
Коли пан де Бурбон здобував Рим, одного хорунжого, поставленого на варту в передмісті святого Петра, ошанув за першим алярмом такий перестрах, що він випав зі штандартом у руках через якусь пробоїну в мурі й погнав просто на ворога, гадаючи, ніби дає дьору до міста; і лише постерігши військо пана де Бурбона, що шикувалося, аби дати йому відсіч (переконане, що то залога робить вилазку), схаменувся, змінив напрямок і повернувся тією самою дірою, якою був пустився бігти, загнавшись більше як на триста кроків у чисте поле. Не так щасливо повелося хорунжому капітана Жюїля, коли граф де Бюр і пан де Рю брали штурмом у нас Сен‑Поль. Хорунжий так перепудився, що зі своєю корогвою шарахнув з міста через стрільницю, і обложники пошаткували його на капусту. Під час тієї самої облоги наскочив пам'ятний для всіх випадок, коли серце одного шляхтича стис, пойняв і заморозив такий жах, аж він упав мертвий на землю біля вилому, не діставши жодної рани.
Подібний шал огортає іноді цілий тлум. Ув одній битві Германіка[50]з германцями два великі загони з ляку тікали у двох різних напрямках, один із них дмухнув туди, звідки вирушив другий.
Страх окрилює п'яти, як у двох згаданих випадках, а іноді пригнепує і сковує нам ноги, як це читаємо про цезаря Теофіла[51], який, програючи битву з агарянами, був так ошелешений і впав у таке остовпіння, що не зумів кинутися навтікача, страх паралізує навіть думку про порятунок. Квінт Курцій, III, 11; аж поки Мануїл, один із верховод, заходився термосити його і шарпати, нібито будячи з глибокого сну, і сказав: «Якщо не підеш зі мною, я тебе вб'ю; бо краще стратити життя, ніж, попавши у полон, згубити царство».
Найвища міра страху виявляється в тім, що до нас, нажаханих, вертається та звага, яку забрав у нашого гонору та почуття обов'язку цей жах. Так, за першої великої поразки римлян від Ганнібала, загін у яких десять тисяч душ під орудою консула Семпронія, опанований переляком і геть розгублений, не бачачи порятунку, кинувся в найбільшу гущу ворогів і пробився крізь неї з дивовижною зухвалістю, поклавши трупом чимало картагенців. Таким робом він купив собі змогу ганебно втекти за ту саму ціну, за яку міг би здобути славну перемогу.
Я сам з усього найбільше боюся страху, він‑бо дошкульніший від усякого іншого безголов'я. Які страждання можуть бути гострішими і глибшими, ніж уболівання Помпейових друзів, які з борту свого корабля спостерігали за жахною різаниною? А проте, коли вони побачили, як до них наближаються єгипетські вітрила, страх прибив їх так, що вони тільки й думали, як би швидше втекти, і знай підганяли моряків: допіро прибувши до Тиру і звільнившись від страху, вони усвідомили, якої втрати зазнали, і вибухнули лементом та голосінням, доти тамованими через сильніші переживання.
Так моя вся душа зі страху у п’яти тікає.
Енній у Цицерона. Тускуланські розмови, IV, 7
Тих, кого добре пошарпали в якійсь сутичці, зранених і закривавлених, назавтра можна знову повести в атаку; але тих, кого облягав великий страх перед супротивником, не зневолиш, щоб вони йому бодай глянули в очі. Усі, кого гризе постійний ляк утратити майно, опинились у вигнанні чи попали в неволю, усі вони ненастанно побиваються, забуваючи про їдло, питво та сон; зате бідарі, вигнанці й невільники живуть часто не менш весело, як решта. А скільки було таких, яких так діймав страх, аж вони повісились, утопились чи кинулись у провалля, давши нам доказ, що страх іще докучливіший і нестерпніший, ніж сама смерть.
Греки розрізняють ще й іншу одміну страху, незалежну від засліплення розуму; вона приходить (як вони кажуть) без видимої причини і ніби з навіяння небес; їй улягають іноді цілі народи, цілі війська. Така була паніка, яка завдала в Картагені страшливого лиха: чути було лише репет і розпачливі голоси; видно було, як мешканці вискакували надвір, ніби на алярм, як вони накидалися одне на одного, калічачи і вбиваючи, немовби на їхнє місто напав якийсь супостат. Сум'яття і шаленство панувало, аж поки молитвами та офірами вони злагодили гнів богів. Такий страх греки називали панічним.