Бреттон-Вудська валютна система

Друга світова війна фактично зруйнувала систему золото-девізного стандарту, що спонукало до розробки валютно-фінан­сової системи, адекватної новим умовам функціонування світово­го господарства та міжнародних економічних відносин. Така си­стема після тривалої підготовчої роботи була створена та інсти-туційно оформлена в 1944 р. в м. Бреттон-Вудс (США) рішеннями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовими підписаного на конференції Заключного акта стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР).

Статут МВФ визначив основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золо­того стандарту її основу становила система золотовалютного стандарту, яка в подальшому трансформувалася в систему золо-тодоларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функ-

ціонувала до середини 70-х років XX ст. і відіграла суттєву роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи поля­гали в такому:

1. В новій системі зберігалася роль золота як загального еквіва­лента, платіжного засобу та розрахункової одиниці в міжнародно­му обігу. Бреттон-Вудська угода (стаття IV, розділ І Статуту МВФ) проголосила: "Паритети валют усіх держав-учасниць мають вира­жатися у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за їхнім золотим вмістом на 1 липня 1944 року". Однак фактично це положення валютної угоди не виконувалося. На практиці зв'язок усіх валют із золотом був опосередкованим. Се­ред валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших дер­жав) у золото. Оскільки паритети майже всіх валют було зафіксо­вано в МВФ у доларах США, зв'язок цих валют з монетарним товаром здійснювався за системою "золото—долар—національні валюти". У цьому ланцюгу долар виступав як знак золота, як різновид світових грошей.

2. Бреттон-Вудська валютна система Як система золотого стандарту базувалася на принципі фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційно курси валют установлювалися шляхом визначення їх золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися щодо долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1% в обидва боки без відповідної згоди.

3. Долар, функціонуючи в режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота відповідно до визначеного паритету на основі фіксації ринкової ціни на золото: золотий вміст долара дорівнював 0,888 г; ціна 1 унції (31,1 г) золота — 35 доларів.

4. Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборо­на вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Торговельні опе­рації з золотом могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксованої ціни. Контроль за додержанням цієї норми, спрямованої на забезпечення стабільності валютної системи, було покладено на МВФ. У разі, коли та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (+1%), вона могла вдатися до таких дій. По-перше, використати частину свого золотовалютного резерву для проведення стабілізувальних операцій на валютному ринку. По-друге, звернутися до МВФ з проханням про надання цільової позики. Нарешті, по-третє, провести девальвацію влас­ної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи "золото—долар—національна валюта" забезпечувалася високим рівнем довіри до долара як міжнародно­го засобу платежу та резервної валюти. На відміну від усіх інших валют долар зберігав на валютному (зовнішньому) ринку ан-тиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпе­чувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд дол., що в 3,15 раза перевищувало загальну суму доларів, розміщених у іноземних банках. Слід ураховувати й надзвичайно високу пи­тому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. Вважалося, що долар такий самий, як золото, долар є навіть кращим за золото.

Наприкінці 60-х—на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси. Різко скоротилися національні запаси золота: в 1971 р. вони становили 11,1 млрд дол. — у 6 разів менше за доларову масу, що перебувала в міждер­жавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим активом. На золото утворилася ринкова ціна, що в кілька разів перевищувала офіційну.

В цій ситуації США по суті цілком утратили свою здатність забезпечувати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, підтримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визнаючи це, 15 серпня 1971 р. президент Р. Ніксон ухвалив рішення про припинення конвертованості долара в золо­то. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

Падіння Бреттон-Вудської системи було спричинене не тільки погіршенням внутрішньої економічної ситуації у США, валюті яких належало центральне місце в системі, а й зміною розстанов­ки сил у світовій економіці. США втратили монопольне станови­ще, яке утримували в перші повоєнні десятиріччя: в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового еко­номічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Поліцентризм у світовому господарстві зайшов у суперечність із заснованим на монопольній позиції долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Це суттєво підривало підвалини Бреттон-Вудської системи, породжувало необхідність створення нової, більш ефективної світової валютної системи. Першим кроком у цьому напрямі стало створення на початку 70-х років міжнародних платіжних засобів — спеціальних прав запозичення (СПЗ, або СДР) і відповідно перехід до плаваючих ва­лютних курсів та заміна валютного паритету "валютним коши­ком" СПЗ. Згідно з рішенням МВФ, СПЗ були випущені в обіг з

1 січня 1970 р., їхня вартість визначалася середньозваженою величиною ринкового курсу "валютного кошика" спочатку 16, а пізніше 5 провідних валют світу.