Моделі грошових реформ.

За характером проведення грошові реформи поділяються на три типи:

1. Грошові реформи формального типу, що зводяться лише до технічного аспекту - впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує. Обмін старої валюти на нову здійснюється у співвідношенні 1:1. Приводом до такої заміни може бути:

а) Необхідність поліпшення фізичних властивостей (зносостійкості, цупкості, захисту від підробки і т.д.) банкнот, що перебувають в обігу, зміни їх відносних і абсолютних розмірів, що може бути результатом технічного прогресу (в розумінні як можливостей виробництва банкнот вищої якості, так і вимог до їхньої якості у зв’язку із застосуванням різних технічних пристроїв - банкоматів, електронних машин тощо;

б) Підвищення ефективної боротьби з підробкою національної валюти. Це відбувається у тому випадку, коли в обігу перебуває велика кількість підроблених банкнот (наприклад, накопичених за роки війни), виявлення і вилучення яких стає невідкладною справою;

в) Необхідність зміни зовнішнього вигляду банкнот, їх оформлення, що може зумовлюватися політичними причинами, наприклад, зміна державної символіки тощо.

Усі наведені аспекти здійснення грошової реформи мають в основному суто формальний, неконфіскаційний характер. Якщо реформа обмежується розв’язанням лише цих проблем, не зачіпаючи більш суттєвих монетарних та економічних аспектів, її точніше називати обміном грошей.

2. Грошові реформи конфіскаційного типу, або їх ще називають реформи “шокового” типу. Названі реформи передбачають комплекс явних або замаскованих заходів конфіскаційного характеру. Стосовно конфіскаційних обмежень, то слід виділити такі можливі заходи:

а) встановлення ліміту на обмін банкнот;

б) замороження частки депозитів понад встановлений рівень;

в) тимчасове припинення валютно-обмінних операцій тощо;

Мета подібних заходів - конфіскація незаконних доходів, відновлення соціальної справедливості, отримання додаткового доходу держави.

У випадках, коли реформи мають конфіскаційний характер, встановлюються досить обмежені терміни обміну та кількісні ліміти обміну, які доповнюються декларуванням доходів. У цьому випадку обмін звичайно проводиться за регресивною шкалою. Тобто до певного порогу старі грошові знаки обмінюються на нові у відношенні один до одного відповідно до встановленого ліміту обміну, який приблизно зберігає міру вартості, а далі - з понижуючим коефіцієнтом, якщо встановлено кілька послідовних порогів.

Крім того, конфіскаційна природа обміну може базуватися на обміні старих грошей на нові з понижуючим коефіцієнтом, що знижує міру вартості для сум будь-якого розміру обміну, а не лише для тих, які перевищують певний поріг як у першому випадку.

Аналогічна процедура може використовуватися і для обміну депозитних грошей, хоча частіше тут застосовують певну форму примусового заморожування на спеціальних рахунках сум, що перевищують установлені пороги, нерідко на тривалі строки з процентами, які мають, по суті конфіскаційний характер.

З економічного погляду, такі заходи фактично еквівалентні одноразовому інфляційному податку (на багатство, яке зберігається у грошовій формі) з усіма його соціальними наслідками, оскільки призводять до зменшення купівельної спроможності наявної грошової маси. Тобто у даному випадку коефіцієнт перерахунку цін не збігається з коефіцієнтом обміну старих грошових знаків на нові. І хоч, реформа конфіскаційного типу розглядається економічно менш болісно, ніж інфляція, вона усе ж таки призводить до тих же політичних та соціальних наслідків, що й інфляція у вигляді підриву довір’я до держави, а також, певною мірою, несправедливого перерозподілу трудових доходів населення.

Згадані варіанти реформи застосовуються, якщо нова державна влада знімає з себе відповідальність за дії попередньої (післяреволюційна реформа в Росії) або якщо вона визнає себе банкрутом. Такі випадки мали місце в Німеччині, Угорщині та інших країнах.

Однією з найрадикальніших за змістом грошових реформ конфіскаційного типу вважається реформа, проведена в Західній Німеччині у червні 1948р. Тоді криза в економіці охопила всі ланки виробництва. Але найсильніше вона вдарила по грошовій системі, яка фактично повністю занепала. Про масштаби конфіскації свідчать такі дані. В перший день реформи - 20 червня всі громадяни, що проживали на території Західної Німеччини одержали можливість поміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші - німецькі марки. В серпні за цим же курсом було здійснено обмін ще 20 марок. За таким же принципом було переоцінено й депозитні рахунки: 70% їх суми було анульовано; 20% переведено на строкові (на 20 років) сертифікати; 10% перераховано в нову грошову одиницю. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% депозитних грошей і готівки, що знаходилась на руках населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг. Ефект реформи був надзвичайно високим, а головне - стабілізувався ринок, почався реальний процес економічного відтворення і розвитку.

3. Реформи паралельного, або, як їх ще називають консервативного типу є надзвичайно складною за технікою реалізації процедурою. У цьому випадку нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального застосування, витісняє старі гроші поступово. В результаті протягом певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці - стара й нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

Одночасне функціонування в обігу двох грошових одиниць породжує ускладнення не лише технічного порядку. Існує реальна загроза завчасного знецінення “падаючої” валюти (грошової одиниці, що витісняється), сплеску спекулятивних і “тіньових” операцій. Водночас система паралельного обігу має і явні переваги. Вона є найменш ризикованою формою грошової реформи, дозволяє не вдаватися до заходів конфіскаційного характеру, забезпечити стабільність нової грошової одиниці за умов відсутності достатнього товарного наповнення ринку та необхідного стабілізаційного фонду, розширює діапазон маневру грошово-кредитної політики.

У даному випадку ставиться інше вирішення проблеми - встановлення певного (досить тривалого) періоду паралельного функціонування двох типів грошових знаків із тим, щоб населення могло спокійно позбутися старих знаків і перейти на розрахунки в нових. При цьому можуть встановлюватися або фіксований, або ринковий курс між двома типами грошових знаків. Вибір залежить від принципу емісії цих знаків: якщо він однаковий (або емісія старих знаків негайно припиняється), то співвідношення є незмінним; якщо різний - то співвідношення буде визначатися фактичною купівельною спроможністю грошових знаків. Так, нові купюри у США, Німеччині чи Великобританії нині емітуються за тим же принципом, що й старі. Це й обумовлює їхнє паралельне паритетне використання. Зберігався єдиний принцип емісії і при введенні нового франка у 1960 році. Було здійснено лише деномінацію, згідно з якою один новий франк дорівнював 100 старим. У 1994 році в Польщі протягом певного часу також існував паралельний обіг старих і нових злотих за фіксованим співвідношенням.

Інша справа, коли нові грошові знаки емітуються за новим принципом, а старі - продовжують надходити в обіг за старим. Прикладом такого підходу може бути грошова реформа колишнього СРСР 1922-1924 років. Як відомо червінці емітувалися у вигляді редисконту векселів, тобто по суті були кредитними грішми (банкнотами). Тим часом, совзнаки продовжували випускатися в обіг як типові казначейські знаки з метою покриття бюджетного дефіциту. За таких умов співвідношення між ними не могло бути постійним, оскільки одна з валют (у даному випадку “совзнак”) продовжувала знецінюватися, та уряд не бажав застосовувати єдині принципи фінансування для всіх суб’єктів господарювання.

В Україні з моменту запровадження гривні емісія карбованців була припинена. Протягом визначеного терміну мало місце паралельне використання в готівковому обігу карбованців та гривні за фіксованим співвідношенням. При цьому інкасовані банками карбованцеві купони вилучалися з обігу і замінювалися гривнею. Що стосується безготівкових залишків карбованців на банківських рахунках, то їх конвертація у гривні була здійснена одномоментно за тим же співвідношенням. Отже, у цьому аспекті грошова реформа в Україні враховувала кращий досвід інших країн.

Незважаючи на те, що грошова реформа в Україні уже стала надбанням історії, багато політиків і економістів продовжує висловлювати сумніви щодо правильності її проведення. Для прикладу згадаємо грошову реформу в Західній Німеччині після другої світової війни, якою розпочалося “німецьке економічне чудо”. Пропонуємо порівняти можливі вигоди для України від неконфіскованого підходу з тими збитками та “перевагами” у випадку будь-якої конфіскації.

3.Особливості проведення та результати грошової реформи в Україні.

В літературі з питань грошових відносин найчастіше вітчизняними спеціалістами розглядається грошова реформа в Україні, яка проводилась з 2 по 16 вересня 1996 р. Але необхідно зазначити, що особливі умови проведення реформи в Україні визначили її тривалість і багатоетапність, а реформа 1996 р. є тільки її окремим етапом.

Розпочалася реформа в січні 1992 р. випуском у готівковий обіг купоно-карбованця багаторазового використання, а закінчилася у вересні 1996 р. випуском в обіг гривні, тобто тривала майже 5 років. Якщо взяти до уваги вжиті за цей період заходи і досягнуті результати, то можна виділити три етапи реформи.

Україна першою з країн колишнього СРСР, почала будувати власну грошову систему, здатну забезпечувати емісію і регулювання обороту національних грошей. Без вирішення цих завдань не мало сенсу вести мову про політичну самостійність і економічну незалежність України. Україна з 1991 р, після виходу із складу СССР, опинилася без власного емісійного центру і без власної національної валюти, а рублі виявилися грошима неіснуючої держави, емісія яких перейшла Росії. Зрозуміло

що за цих умов запровадження з 10 січня 1992 р. в обіг купонів багаторазового використання як доповнення до рубльової готівки було дуже своєчасним кроком. Передбачалося, що купоно-карбованець буде запроваджуватись в обігу поступово, заміняючи в обороті рубль, що забезпечить його достатню стабільність. При цьому уявлялось, що купон як тимчасова грошова одиниця використовуватиметься в обігу обмежений термін часу, який не перевищить 4-6 місяців. Але враховуючи те, що грошова реформа почалася у винятково-складних умовах становлення національної економіки, ці сподівання стосовно даної валюти не виправдалися. Уже в квітні 1992 р. купоно-карбованець заповнив весь готівковий оборот, а рубль продовжував обслуговувати безготівковий оборот, що негативно впливало на стабільність готівкового купоно-карбованця і сприяло його швидкому знеціненню.

7 листопада 1992 р. указом Президента України "Про реформу грошової системи України" купоно-карбованець був запроваджений ще ширше в оборот завдяки поширенню і на безготівковий оборот, тобто він став єдиним на території України офіційним засобом платежу. Але також необхідно було врахувати, що тимчасова грошова одиниця не може виконувати одну з найважливіших функцій ринкової економіки - функцію


 

нагромадження, без реалізації якої не можна подолати спад виробництва, зупинити гіперінфляцію, відплив за кордон капіталу, а також підняти міжнародний престиж країни.

Структурна перебудова, стабілізація та зміцнення грошово-кредитної системи України є досить складним, тривалим процесом, який потребував негайного введення постійної, повноцінної національної валюти. Поліпшення макроекономічної ситуації в Україні, яке було досягнуто в 1995 р. більш послідовним і активним застосуванням інструментів ринкової економіки, створило належні умови для проведення у вересні 1996 р. завершального третього етапу грошової реформи.

Відповідно до Указу Президента України третій етап грошової реформи в Україні проводився з 2 по 16 вересня 1996 р. Початком реформи стало впровадження повноцінної національної валюти - гривні. При введені в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1:100000 усіх готівкових і безготівкових запасів грошей, всіх поточних доходів (заробітної плати, пенсій, стипендій) для всіх категорій фізичних і юридичних осіб.

У цей період купоно-карбованець працював на поступове вилучення з обігу. В безготівковому обігу всі операції з перерахувань у нову грошову одиницю були проведені в перший же день реформи - 2 вересня 1996 р.

За період з 2 по 16 вересня 1996 р. банківською системою вилучено з обігу, кас банків у резервні фонди Національного банку готівки на загальну суму 327,9 трлн. Карбованців, або 97,3 % карбованців готівки, емітованої Національним банком України. Після закінчення реформи залишилися не вилученими 10,2 трлн. карбованців.

Поряд з обміном карбованців на гривні, вилучення карбованців з готівкового обігу здійснювалося також іншими шляхами: використанням їх населенням на купівлю товарів, оплату послуг та внесення на вклади в банки, гід підприємств зв'язку та інші надходження та платежі, в тому числі комунальні.

17 вересня 1996 р. закінчилася грошова реформа і функціонування у готівковому обігу карбованців було припинено, і єдиним засобом платежу на території України стала гривня та її розмінна монета - копійка.

За час проведення реформи Національний банк України випустив у і готівковий оборот 3132,5 млн. гривень.

Підводячи підсумок, необхідно зазначити що в Україні була проведена широкомасштабна грошова реформа, яка за своїм характером може бути віднесена до структурних реформ.

Головним досягненням було утримання стабільності грошового, споживчого й валового ринків, що сприяло цілеспрямованому розвитку економіки України.

 

Тема 7 – Механізм формування пропозиції грошей та монетарна політика

Анотація

Процес створення грошей. Створення грошей центральним банком. Створення грошей комерційними банками. Загальна схема створення грошей. Об’єкти регулювання та їх взаємозв’язок із показниками реального сектору економіки.

Розробка концепції здійснення монетарної політики. Системна та параметрична монетарна політики. Визначення та функції системної та параметричної монетарної політики. Суб’єкти, цілі та інструменти системної та параметричної монетарної політики. Стратегії та правила проведення монетарної політики. Координація монетарної політики з іншими складовими економічної політики.

Грошово - кредитний мультиплікатор та вплив центрального і комерційних банків на його рівень. Вплив небанківських інституцій на грошовий мультиплікатор. Вплив уряду та державного бюджету на пропозицію грошей. Узагальнення процесу формування пропозиції грошей.

 

Лекція 13. Процес створення грошей

1. Створення грошей центральним банком.

2. Cтворення грошей комерційними банками.

3. Загальна схема створення грошей.

4. Об’єкти регулювання та їх взаємозв’язок із реальним сектором.

1. Створення грошей центральним банком

Механізм створення платіжних засобів центральним банком є таким самим, як і механізм їх створення будь-яким іншим банком. Створення платіжних засобів є результатом:

—зростання кредитної активності центрального банку;

—закупівля ним іноземної валюти.

Обидва ці процеси призводять до появи нових платіжних засобів на рахунках клієнтів. Клієнтами ж центрального банку здебільшого можуть бути тільки комерційні банки та загальний уряд. В Україні лише у 1993—1994 рр. окремим рядком у балансі Національного банку виділялись вимоги до не фінансових державних установ, які становили менше 0,2 % суми усіх активів. Тому кредитна активність центрального банку та закупівля ним іноземної валюти спричинює зростання платіжних засобів на поточних рахунках уряду та комерційних банків (рис. 1.1).

Створення готівкових грошей настає в той момент, коли комерційні банки або уряд обмінюють частину коштів, які вони мають на рахунках у центральному банку, на готівку. А в той момент, коли комерційні банки чи уряд здійснюють готівкові виплати своїм клієнтам, готівкові гроші надходять в обіг, тобто за межі банківської системи. Таким чином, центральний банк у процесі надходження готівки в обіг є пасивною стороною. Активною стороною виступають комерційні банки та уряд, що приймають рішення про те, яку частину своїх коштів обміняти на готівку та видати своїм клієнтам, або самі клієнти, які спонукають їх до такого рішення.

Центральний банк здійснює контроль за величиною готівкової емісії настільки, наскільки він впливає на величину платіжних засобів, що з'являються на рахунках уряду та комерційних банків. До головних інструментів, за допомогою яких центральний банк регулює величину платіжних засобів уряду та комерційних банків на своїх рахунках, можна

 


віднести: кредити рефінансування; операції на відкритому ринку з цінними паперами та іноземною валютою. За допомогою цих інструментів центральний банк опосередковано впливає і на надходження готівки в обіг.

Кошти, які комерційні банки утримують на рахунках у центральному банку, становлять їх резервні гроші. До них належать: готівка в комерційних банках; кошти, розміщені в центральному банку.

Готівка у комерційних банках належить до резервних грошей тому, що вона являє собою вимоги її власника до центрального банку.

Загалом розширений за рахунок необхідних для подальшого аналізу складових баланс централь­ного банку подано на рис.1.2.

Кредити, видані центральним банком комерційним банкам та урядові, являють собою внутрішні активи центрального банку.


Рис. 1.2. Основні складові балансу центрального банку

Сума готівки в обігу та резервних грошей комерційних банків становить грошову базу, тобто іншою формою рівняння (3.4) є

В = С + R (3.9)

де В - грошова база; С - готівка в обігу; К - сукупні резерви комерційних банків.

Грошова база має ще назву грошей підвищеної сили. Причини цього пояснює механізм створення грошей комерційними банками.

2. Створення грошей комерційними банками

Створення грошей комерційними банками виникає внаслідок:

-збільшення сумарної величини виданих ними кредитів;

-збільшення обсягів купівлі ними іноземної валюти у своїх клієнтів.

Кошти на поточних і розрахункових рахунках у комерційних банках представлені в пасивній частині балансу комерційних банків і являють собою суми, які банк зобов'язаний видати готівкою на вимогу клієнта (рис. 1.3). Тому ці рахунки називаються ще рахунками до запитання. Оскільки ж (за винятком ситуацій, що виникають внаслідок значного погіршення інфляційних, валютних та організаційних очікувань клієнтів комерційних банків) ці клієнти вимагають від банків виплати їм тільки таких готівкових сум, які є необхідними для здійснення ними готівкових розрахунків, комерційні банки можуть утримувати запаси готівки на набагато нижчому рівні, ніж становлять їх зобов'язання по рахунках до запитання.

Для того щоб комерційні банки могли здійснювати готівкові виплати своїм клієнтам, центральний банк зобов'язує їх підтримувати певний рівень ліквідних коштів пропорційно до отриманих ними готівкових внесків до запитання. Такий рівень ліквідних коштів має назву норми обов'язкового резервування. Частина обов'язкових резервів зберігається у сейфах комерційних банків, а інша частина - на поточному рахунку комерційного банку в центральному банку. Разом ці частини і становлять резервні гроші комерційних банків.

Те, що комерційні банки можуть утримувати обсяги резервів, які є набагато меншими, ніж обсяг коштів, вкладених до них на депозит, викликає ефект мультиплікації грошей, тобто ситуації, за якої збільшення загальної кредитної активності банківської системи та пропозиції грошей може бути набагато вищим, ніж початковий приріст резервних грошей у банківській системі.

Коефіцієнт мультиплікації не може бути більшим, ніж 1/r, де r — норма обов'язкового резервування депозитів. Слід зазначити, що центральний банк може впливати на коефіцієнт мультиплікації грошей, змінюючи
норму обов'язкового резервування.

3. Загальна cхема створення грошей.

Пропозицію грошей створюють платіжні засоби, якими володіють уряд, підприємства і домашні господарства. Загалом складовими пропозиції грошей є готівка в обігу та внески фізичних осіб і суб'єктів господарської діяльності на рахунках у банках

М=С+D

де М-— пропозиція грошей;

С — готівка в обігу;

D — внески на рахунках у банках (депозити).

Обмеження пропозиції грошей платіжними засобами, які є в розпорядженні не фінансового сектору економіки, виникає з того, що тільки вони можуть бути універсальним джерелом фінансування витрат на товари та послуги і з цією метою їх утримують фізичні та юридичні особи. Резервні гроші комерційних банків також є платіжним засобом, але вони не використовуються для купівлі товарів та послуг і тому не є складовою пропозиції грошей. Сума готівки в обігу та внесків на поточні рахунки комерційних банків становить пропозицію грошей у вузькому розумінні, або М1 (рис. 3.4). До пропозиції грошей належать також строкові та валютні депозити, які разом з агрегатом М1 утворюють пропозицію грошей у широкому розумінні M2.

З аналітичною метою в різних країнах використовуються і ширші грошові агрегати, такі як М4, L і т. п., до складу яких входять також негроїдові фінансові інструменти, наприклад, короткострокові цінні папери з різним ступенем ліквідності. Така різноманітність грошових агрегатів, які становлять пропозицію грошей, пояснюється тим, що центральні банки шукають такі грошові агрегати, динаміка яких має найбільшу взаємозалежність із динамікою темпів Інфляції в країні. Найголовнішою проблемою в цьому випадку є те, що чим ширшим є грошовий агрегат та містить більше складових, тим меншою мірою на нього впливають інструменти грошово-кредитної політики, які є у розпорядженні центрального банку країни.

Насправді безпосередній вплив центрального банку на пропозицію платіжних засобів у країні обмежується впливом на величину, ліквідних коштів у банківській системі. В той же час його вплив на обсяг платіжних засобів за межами банківської системи (грошовий агрегат М0) є опосередкованим. На пропозицію не-грошових фінансових активів центральні банки вплинути майже не можуть. При цьому під їхній вплив може підпадати тільки співвідношення між пропозицією грошей та не грошовими фінансовими активами, який обмежується правилами, що регламентують кредитування під заставу цінних паперів.

Для чіткішого розуміння загальної пропозиції грошей в економіці, що може бути представлена у вигляді суми вимог фізичних осіб та підприємств як резидентів, так і нерезидентів, слід розглянути консолідований баланс банківської системи країни. Він утворюється на основі .балансу центрального банку та сумарного балансу комерційних банків.

На рис. 3.5 наведено схему консолідованого балансу банківської системи України, що використовується при прогнозуванні показників реалізації грошово-кредитної політики та структура агрегатів грошової маси.

 


4. Об'єкти регулювання та їх взаємозв'язок із реальним сектором економіки

У період трансформації економіки та переходу до ринкових методів господарювання грошово-кредитна політика покликана створити важливі передумови для стабілізації економіки та її подальшого розвитку. Грошово-кредитна політика не може виступати як політика, відокремлена від інших складових економічної політики, її завдання повинні бути не самоціллю, а дієвим засобом досягнення стійкого економічного зростання. Від її ефектив­ності безпосередньо залежать подолання залишкових негативних явищ і тенденцій, притаманних командно-плановим методам господарювання, встановлення довіри до економічної політики краї­ни та її національної валюти.

Детальний аналіз та успішне прогнозування показників монетарної сфери передбачає:

1. Перерахування показників, що безпосередньо та опосередковано впливають на розвиток монетарної сфери.

2. Виявлення характеру зв'язків між ними (корисним є збір інформації про співвідношення між показниками у розвинутих та нерозвинутих країнах).

3. Визначення ступеня взаємозв'язків між показниками та виявлення найбільш суттєвих.

4. Запис взаємозв'язків між монетарними та іншими показниками у формі математичних виразів.

5. Створення цілісної моделі функціонування монетарної сфери.

6. Визначення показників для встановлення характеру стану» тенденцій та параметрів розвитку монетарної сфери загалом та окремих її складових.:

Найбільш важливими показниками, що характеризують стан грошово-кредитної сфери і можуть підлягати прогнозуванню як оцінці ефективності їх регулювання, є грошові агрегати – зобов’язання депозитних корпорацій (Національного банку України та інших депозитних корпорацій (банків України)), що мають відносно високий ступінь ліквідності, перед іншими секторами економіки, крім депозитних корпорацій і сектора загального державного управління. До зобов’язань депозитних корпорацій належать готівкові кошти в обігу поза депозитними корпораціями, переказні депозити, інші депозити та цінні папери, крім акцій.

Грошовий агрегат М0 включає готівкові кошти в обігу поза депозитними корпораціями.

Грошовий агрегат М1 – грошовий агрегат М0 та переказні депозити в національній валюті (M1–M0).

Грошовий агрегат М2 – грошовий агрегат М1 та переказні депозити в іноземній валюті й інші депозити (M2–M1).

Грошовий агрегат М3 – грошовий агрегат М2 та цінні папери, крім акцій (M3–M2).

Переказні депозити – фінансові активи, що за першою вимогою можуть бути обміняні на готівкові кошти за номіналом та безпосередньо використані для здійснення платежу.

Інші депозити – не переказні депозити, що в короткий термін можуть бути обміняні на готівкові кошти чи переказні кошти, а саме кошти на вимогу, які безпосередньо не використовуються для здійснення платежу, строкові кошти та ощадні депозити.

Цінні папери, крім акцій – фінансові інструменти, що обертаються на ринку та є підтвердженням про зобов’язання бути погашеними готівковими коштами, фінансовим інструментом чи іншим економічно цінним об’єктом. Це облігації, казначейські зобов’язання, векселі, ощадні (депозитні) сертифікати корпорацій тощо.

Для встановлення рівноваги на грошовому ринку необхідною умовою є збалансованість попиту та пропозиції грошей. У розвинених країнах М2 = (0,5 ± 0,2) х ВВП. Попит на гроші має задовольняти потреби виробництва, включаючи інвестиційні потреби та потреби фінансового ринку. Попит на гроші залежить головним чином від:

- реального рівня виробництва в країні;

- відсоткових ставок;

- рівня цін.

Крім того, важливим для аналізу стану грошово-кредитної сфери є прогнозування ще й таких показників, як:

• грошова база;

• частка готівки поза банками в грошовій масі;

• рівень доларизації грошового обігу;

• швидкість грошового обігу;

• насиченість економіки грошима (рівень монетизації);

Грошова {монетарна) база Мб — це сума колітів, що складається з готівки на руках у населення (готівки у обігу поза банками - М0) та резервів комерційних банків, що складаються з готівки в касах (сейфах) банків та коштів комерційних банків на розрахункових, депозитних і резервних рахунках у НБУ (R):

Мб = Мо+R.

Частка готівки поза банками в грошовій масі с визначається за формулою

с = (М03) 100%,

де М0 - готівка поза банками; М3- загальна грошова маса в обігу за -винятком коштів, що перебувають на всіх валютних рахунках комерційних банків.

Окремо слід наголосити на необхідності аналізу власне гривневої частини грошової маси в усіх її агрегатах. Така потреба пояснюється, з одного боку, можливістю застосування різних правил і принципів використання гривневого і валютного компонентів, яскравим прикладом чого є заборона на проведення внутрішньо економічних розрахунків в Україні в іноземній валюті, а з другого - контролем за грошовою масою з боку Національного банку України, регулюванням і прогнозуванням її структури, змінами рівня доларизації.

Висока частка готівки у грошовій масі свідчить про ускладнення контролю за грошовими агрегатами, збільшення ризиків при розрахунках у виробництві, недовіру до банківської системи, а також про високий ступінь тінізації економіки. При цьому зменшується вплив державних інститутів, а саме НБУ та банківської системи у цілому на формування та регулювання грошової маси.

Рівень доларизації грошового обігу LD - це відношення ва­лютної частини грошової маси до її загальної величини:

LD = (Вз/Мз)100%,

де Вз — валютні кошти на рахунках у банках; МЗ — загальна грошова маса в обігу.

Цей показник вказує на те, за рахунок чого формується грошова маса в країні та опосередковано вказує на ступінь впливу державних Інститутів, головним чином НБУ, на процес формування грошової маси у обігу. Рівень доларизації прямо пропорційний рівню недовіри до національної валюти і має тенденцію до збільшення при збільшенні інфляції.

Швидкість грошового обігу V - це кількість оборотів, які здійснюють гроші за один рік, для забезпечення певного рівня економічної діяльності, який приблизно визначається номінальним ВВП. Таким чином, швидкість грошового обігу - це відношення номінального ВВП до кількості грошей, поданої за допо­могою одного з агрегатів грошової маси:

V = Q / M

де Q - ВВП у фактичних цінах за певний період представлено у річному обчисленні, М - середня величина кількості грошей .

Зміна даного показника відображає зміну реального попиту на гроші, тобто при зменшенні швидкості грошового обігу реальний попит на гроші збільшується, у тому числі інвестиційний до реального сектору економіки, і навпаки, збільшення ЇЇ свідчить про «перетікання» грошей із сфери виробництва в сферу винятково фінансових операцій. Швидкість грошового обігу тісно пов'язана із насиченістю економіки грошима - рівнем монетизації.

Коефіцієнт насиченості економіки грошима - рівень монетизації LМ - відношення середньої величини певного агрегату грошової маси у певний період М до рівня виробництва в країні у кінцевих цінах (приблизно дорівнює номінальній величині ВВП) за цей же період у розрахунку за рік :

LМ = {М / Q) 100 %.

Необхідно зазначити, що рівень монетизації економіки за рахунок різних агрегатів грошової маси, а не тільки агрегату М3, який визнають різні дослідники , є надзвичайно важливим показником для аналізу економічних процесів. Зокрема, рівень монетизації економіки за рахунок агрегату М1, який являє собою частину грошової маси, що перебуває власне в обігу, може мати таку динаміку, аналіз якої приведе до відмінних висновків від результатів аналізу рівня монетизації економіки за рахунок широких грошей М3. Такі відмінності можуть свідчити про рівень розвитку банківської системи, довіру до неї з боку економічних суб'єктів та норми утримування грошей з мотиву обачності. Разом з тим порівняння динаміки монетизації економіки за рахунок агрегатів грошової маси Мо і М1 продемонструє стан розвитку в країні безготівкових розрахунків загалом і за допомогою пластикових карток зокрема.

Лекція 14. Системна та параметрична монетарна політики

1.Розробка концепції здійснення грошово-кредитної політики. 2. Системна монетарна політика.

3. Параметрична монетарна політика.

1. Розробка концепції здійснення грошово-кредитної

політики.

Грошово-кредитну (або монетарну) політику, як правило, визначають як комплекс взаємопов'язаних заходів із регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб'єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, при визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які встановлюються органами законодавчої і виконавчої влади.

Щоб уникнути суперечностей між центральним банком і органами виконавчої та законодавчої влади, закони про центральні банки більшості країн однозначно сформулювали головне завдання таких банків - підтримувати стійкість національної валю­ти. Змінити його не може жоден орган державної влади без корективи відповідного закону.

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення її стратегії і тактики. Стратегія грошово-кредитної політики полягає у:

- виборі цілей;

- встановленні певної ієрархії цілей;

- - визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів та інструментів, які є найкращими для досягнення поставлених цілей.

Традиційно цілі грошово-кредитної політики групуються таким чином:

тактичні, проміжні, тактичні.

У зв'язку з тим що грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, кінцеві цілі грошово-кредитної політики виступають як частина глобальної стратегії, яка встановлюється законодавчими і виконавчими органами влади.

Стратегічними цілями загальнодержавної економічної" політики прийнято вважати:

-економічне зростання;

-висока зайнятість населення;

-стабільність грошей та цін у країні;

-рівновага платіжного балансу .

Стратегічними цілями монетарної політики центрального банку можуть бути кінцеві цілі загальноекономічної політики держави - досягнення такого рівня зростання виробництва, за якого буде забезпечена повна зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції), збалансованість платіжних відносин із зовнішнім світом. Центральний банк своєю монетарною по­літикою повинен сприяти досягненню зазначених цілей. В цьому у нього не повинно бути розбіжностей з урядом та парламентом.

Проміжними цілями монетарної політики є досягнення такого стану певних ключових економічних змінних, який сприятиме досягненню стратегічних цілей. Такими змінними є пожвавлення чи стримування кон'юнктури на товарних і грошових ринках. Змінюючи масу грошей та рівень відсоткової ставки, можна ре­гулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них - рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості.

Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого полягає у забезпеченні стабільності національної грошової одиниці, спрямовує свою грошово-кредитну політику в першу чергу на забезпечення стабільності цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загальнодержавної еко­номічної політики.

Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інструменти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, рефінансування, обов'язкових резервних вимог) в основному не мають безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки, звичайно, вибирають досягнення певних змін обсягів грошової маси М (або окремих її агрегатів) або певних змін у рівні відсоткової ставки. Ці орієнтири безпосереднього пов'язані із досягненням кінцевої мети.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієнтиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв'язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Оскільки іноземна валюта може виконувати у внутрішньому обороті функцію засобу нагромадження, а інколи - засобу платежу, то за цих умов держава в особі центральною банку, здійснюючи вплив на обмінний курс національної грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоекономічну сферу діяльності, але й на внутрішньоекономічні показники. Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролювати. В основному центральні банки орієнтуються на грошову (монетарну) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з бюджетною, по­датковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов'язань чи­нить тиск на грошовий ринок, зв'язує частину грошової маси і спричинює підвищення відсоткової ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки відсоткової ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або продаж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється стабільно низький темп інфляції) передбачає необхідність узгодження і координації грошово-кредитної політики з іншими напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з напрямками кон'юнктурної політики.

Основою аналізу та прогнозування економічних процесів, які мають місце у сфері фінансово-кредитної та банківської систем, є моніторинг процесів, які відбуваються у цих сферах, та визначення найважливіших показників, що їх характеризують.

Головними завданнями системи аналізу та прогнозування економічних процесів у сфері грошово-кредитної, валютної та банківської систем мають бути:

- аналіз головних тенденцій, що сформувались у цих сферах;

- виявлення основних диспропорцій у розвиткові фінансового сектору економіки;

- моніторинг інфляційних процесів і основних чинників, що їх визначають;

- аналіз фінансових потоків, орієнтований на дослідження процесу формування заощаджень в економіці, та відповідна оцінка ефективності основних напрямків грошово-кредитної і особливо кредитної та валютної політики;

- дослідження тенденцій, що характеризують відтворювальні процеси в економіці, зокрема, визначення ділової активності її інвестиційній сфері з позицій виявлення ступеня впливу відсоткової та резервної політики НБУ;

- моніторинг зміни ефективності зовнішньоторговельного обороту з позицій впливу на цей процес валютної політики НБУ.

Грошово-кредитна політика є складовою загальноекономічної політики держави і на неї поширюються всі вимоги, що ставляться до економічної політики для досягнення намічених цілей. У сучасній економічній літературі, яка описує класифікаційні характеристики монетарної політики, вона поділяється здебільшого за традиційними ознаками, а саме - на основі поставлених цілей: стратегічних, проміжних і тактичних (оперативних). На цілях ґрунтуються і формулювання цих груп монетарної політики .

З точки зору охоплення суб'єктів та параметрів економічного процесу монетарна політика може бути системною та параметричною.

 

2. Системна монетарна політика

Системна монетарна політика регулює в рамках валютної системи країни стосунки між національною валютою та валютами інших економічних територій (країн чи груп країн), а в рамках грошової системи — засади забезпечення економіки грішми, контроль банківської системи, а також поведінку суб'єктів, цілі та інструменти монетарної політики. Системна монетарна політика здійснюється для того, щоб досягти нових, інших цілей монетарної політики, або для того, щоб, за незмінних цілей, щонайповніше пристосувати рамкові умови та інструменти монетарної політики до змін у поведінці банків та суб'єктів господарювання, а також до структурних змін в економіці загалом і банківській системі зокрема та їх стосунків із закордоном.

Заходи системної монетарної політики, що відповідають за розвиток національної валютної системи, знаходять своє відображення в міжнародних угодах та домовленостях, згідно з якими країни, що беруть у них участь, зобов'язуються дотримуватись прийнятих правил поведінки щодо міжнародного валютного обігу або у застосуванні в раніше визначених конкретних ситуаціях обумовлених заходів валютної політики. Такі правила і заходи стосуються перш за все регулювання обмінного курсу національної валюти та зобов'язань проводити інтервенції на валютних ринках, вирівнювання сальдо платіжного балансу та надання валютних кредитів. Однак вони також можуть передбачати передачу певних управлінських повноважень міжнародним організаціям, як, наприклад, Міжнародний валютний фонд, регіональні валютні органи чи інші міжнародні валютні організації. З погляду на те, що заходи системної валютної політики є усталеними на міжнародному рівні, який потребує обов'язкової ратифікації деяких з них парламентами країн, що беруть участь в міжнародних валютних операціях, такі заходи являють собою складову як національного, так і міжнародного валютного права.

Заходи системної монетарної політики, що відповідають за розвиток національної грошової системи, регламентуються внутрішніми законами, постановами та розпорядженнями. Найважливішим документом, який регламентує обов'язки і повноваження центрального банку та встановлює ступінь його незалежності від уряду, є закон про центральний банк. В Україні цей документ має назву Закон України «Про Національний банк України». Інші закони, постанови і розпорядження можуть стосуватись співпраці між центральним банком та урядом в галузі грошово-кредитної та фінансової політики, зберігання та використання валютних резервів, контролю перетоків капіталів та розрахунків із закордоном, нагляду за діяльністю банківської системи та правил проведення нею фінансово-господарських операцій. В Україні до таких документів можна віднести Закон України «Про банки і банківську діяльність», Закон України «Про Державний бюджет України на наступний рік», податкове законодавство, різноманітні інструкції Національного банку України і т. ін. Кожен новий юридичний документ чи зміна старого, що впливає на грошово-кредитну і валютну політику, є заходом системної монетарної політики.

Суб'єктами системної монетарної політики є всі інституції, які встановлюють чи змінюють загальні умови функціонування грошового господарства, а також цілі та інструменти грошово-кредитної та валютної політики. Найважливішою з цих інституцій є парламент (Верховна Рада України), яка ухвалює та змінює закони, що стосуються грошової сфери, як складової грошової та валютної системи. Такі закони регулюють завдання і повноваження центрального банку, уряду та фінансових інституцій або створюють нові фінансові інституції з певними завданнями і повноваженнями.

Наступним важливим суб'єктом системної монетарної політики є органи виконавчої влади (Президент України, Кабінет Міністрів України), які уточнюють та розширюють чинне законодавство або створюють додаткові умови функціонування грошової сфери за допомогою указів, постанов, розпоряджень та інструкцій. Так само і центральний банк (Національний банк України) виступає в ролі суб'єкта системної монетарної політики, укладаючи довгострокові угоди з іншими центральними банками, що стосуються інтервенцій на валютних ринках та інших правил спільної поведінки, з банківською системою країни, або розробляє та впроваджує нову стратегію, нові цілі та нові інструменти системної монетарної політики.

Цілі системної монетарної політики країни найчастіше визначено у законодавстві про центральний банк. У переважній більшості країн світу законодавство про центральний банк встановлює пріоритетною ціллю системної монетарної політики стабільність національної валюти. Цим законодавством центральний банк зобов'язують проводити таку політику, яка дозволила б уникнути як інфляції, так і дефляції, або обмежують темпи інфляції рівнем, якого неможливо уникнути на певному етапі розвитку економіки. В багатьох країнах другою метою монетарної політики за умов необхідності досягнення економічної стабілізації є утримування на стабільному рівні або мінімізації коливань обмінного курсу національної валюти стосовно всіх або певних іноземних валют. Така мета валютної політики зобов'язує центральний банк проводити інтервенції на валютному ринку для стабілізації обмінного курсу національної валюти. Проте інтервенції центрального банку викликають небажані наслідки, оскільки інтервенція спричинює раптове надмірне збільшення грошової маси в обігу при купівлі іноземної валюти та його раптове надмірне зменшення у разі продажу іноземної валюти. Серед інших цілей системної монетарної політики можна визначити:

1. Забезпечення комерційних банків достатнім рівнем ліквідності.

2. Погашення кон'юнктурних коливань у банківській системі.

3. Збільшення грошової маси або обсягів кредитування в межах, визначених прогнозованими темпами економічного зростання.

4. Достатнє забезпечення державних витрат кредитами центрального банку (в разі високої залежності центрального банку від уряду).

Цілі системної монетарної політики можна розділити на:

• цілі головні (наприклад, стабілізація вартості національних грошей) і цілі побічні (наприклад, стабілізація обмінного курсу національної валюти стосовно іншої валюти чи кошика валют);

• цілі кінцеві (наприклад, достатнє фінансування реального економічного зростання) і цілі допоміжні (наприклад, визначені й пристосовані до темпів реального економічного зростання темпи зростання кількості грошей);

• цілі довгострокові (наприклад, встановлення темпів зростання грошової маси) і цілі короткострокові (наприклад, нейтралізація спекулятивних притоків «гарячих грошей» з-за кордону).

Інструментами системної монетарної політики є різноманітні закони, укази, постанови, розпорядження, рішення, угоди та звичаї, які стосуються грошової та валютної системи країни. Всі вони регламентують системні та у довгостроковій перспективі рамкові умови здійснення грошово-кредитної та валютної політики, яку можна визначити як параметричну політику, а також грошові аспекти економічних стосунків із закордоном та господарську діяльність банків.

Передумовами ефективної дії інструментів монетарної політики є:

• їх відповідність економічній системі загалом;

• їх відповідність цілям грошово-кредитної та валютної політики;

• можливість їх безконфліктного запровадження.

Умова відповідності економічній політиці означає, що в даній економіці системна монетарна політика органічно доповнює загальноекономічну політику і в жодному разі не суперечить їй. Така політика має бути спрямована на зміцнення та вдосконалення функціонування системи ринкової економіки. Перш за все тут слід навести рамкові умови забезпечення відносної стабільності вартості грошей, підтримку стабільних у коротко- і середньо-строкових періодах, але коригованих у довгостроковій перспективі валютних курсів, забезпечення завжди достатньої для фінансування необхідних для економічного зростання обсягів інвестицій грошової бази та видання правил поведінки для банківської системи, які повинні сприяти її оптимальному функціонуванню при мінімізації пов'язаних із цим функціонуванням різноманітних ризиків.

Відповідність інструментів цілям грошово-кредитної та валютної політики має гарантувати, що окремі інструменти системної монетарної політики фактично використовуватимуться для досягнення намічених цілей. Так, наприклад, зменшення обсягів кредитування центральним банком уряду та державних установ є доцільним інструментом досягнення стабілізації вартості грошей, оскільки такий інструмент запобігає створенню додаткових грошей центрального банку для фінансування тих державних витрат, що перевищують можливості держави і усувають передумови створення державою інфляції попиту. Система цілі - засоби має бути логічною, практичною та не порушувати конкурентного механізму функціонування ринку. Така умова забезпечує уникнення використання інструментів системної монетарної політики, що спрямовуються на вибірковий, секторальний чи регіональний вплив, який є неефективним через абсолютну мобільність грошей за межі вибраного об'єкта впливу.

Можливість безконфліктного застосування певного інструмента виконується тоді, коли різні інструменти, які застосовуються для досягнення тієї самої мети, взаємно доповнюють один одного і не виникають небажані побічні наслідки, що запобігають реалізації інших цілей грошово-кредитної та валютної політики. Це означає, що різні законодавчі та регулятивні рамкові умови грошово-кредитної та валютної політики, які взаємно доповнюють одна одну, є однозначними, прозорими і повністю заповнюють правове поле.

Вимога такого щільного заповнення на практиці має надзвичайно велике значення, оскільки банки, фінансові посередники, підприємства та домашні господарства використовують законодавчі «дірки» для уникнення впливу чи ігнорування відповідних інструментів, що призводить до зменшення ефективності монетарної політики або появи небажаних її наслідків.

 

3. Параметрична монетарна політика.

Під параметричною грошово-кредитною та валютною політикою - грошово-кредитною та валютною політикою у вузькому розумінні - слід розуміти комбінації цілей та заходів грошово-кредитної та валютної політики, завданням яких є управління грошовим процесом в економіці. Цей процес характеризується змінами в часі попиту на гроші та пропозиції грошей, а також постійними змінами співвідношень між цими параметрами. Співвідношення між пропозицією грошей та попиту на гроші визначається схильностями суб'єктів таких секторів економіки: підприємств, домашніх господарств, держави, комерційних банків та нерезидентів - до отримання кредитів унаслідок зміни грошової бази та рамкових умов кредитної діяльності комерційних банків, регульованих центральним банком, та зміни пропозиції грошей з-за кордону.

Завданням параметричної монетарної політики є реалізація в межах системної монетарної політики її цілей за допомогою поточного використання її інструментів. Довгострокові цілі та інструменти, а також суб'єкти монетарної політики, визначаються її системною складовою, яка теж зазнає відповідних змін. Параметрична монетарна політика може у певних системних рамках на підставі обраної концепції теорії грошей розвивати чітко окреслену стратегію динаміки грошей. Ця концепція має бути обрана таким чином, щоб у даних рамкових умовах монетарної політики, за даної господарської структури та банківської системи, за даних способів поведінки суб'єктів господарювання та грошових відносин між ними і з нерезидентами, створити передумови для ефективного використання інструментів грошово-кредитної та валютної політики для досягнення її цілей за допомогою спрямування економічних процесів у бажаному напрямку.

Незалежно від стратегії монетарної політики, завданням її па­раметричної складової є нейтралізація імпульсів, які порушують грошове господарство країни. Такі імпульси можуть іти з боку реального сектору економіки або мати грошовий чи психологічний характер, якщо виникають унаслідок зміни поведінки суб'єктів господарювання.

Порушення з боку реального сектору економіки можуть бути викликані екзогенними або інституціональними чинниками: стихійні лиха, неврожай, обмеження конкуренції, а також фінансовою політикою, що впливає на перебіг кон'юнктурного циклу або розшарування професійних чи регіональних інтересів.

Порушення грошового характеру можуть бути викликані касовими операціями, пов'язаними з виконанням бюджетів різних рівнів, створенням або обмеженням грошей банківською системою, а також раптовими потоками грошових коштів, пов'яза­ними з перетоками капіталів за кордон чи з-за кордону.

Порушення з боку психологічно обумовлених змін поведінки суб'єктів господарювання можуть бути викликані змінами схильності до споживання та заощадження, страхом перед політичними змінами, чи звичайним посиленням очікувань, що походять від реального сектору економіки.

Оскільки роль органів, які обслуговують грошовий обіг та грошові відносини всередині країни та з рештою світу, виконують банки та фінансові посередники як грошово-кредитні інституції, вплив більшості інструментів грошово-кредитної та валютної політики спрямовано саме на їхню діяльність - на управління їх ліквідністю та можливостями надання кредитів. З погляду на їх надзвичайно велике значення як кредитних інституцій більшість інструментів грошово-кредитної та валютної політики в усіх країнах стосуються впливу саме на банки. Фінансові посередники охоплені інструментами грошово-кредитної та валютної політики здебільшого через стосунки з центральним банком.

Найважливішим суб'єктом параметричної монетарної політики є центральний банк країни. Він має у своєму розпорядженні законодавчо визначені інструменти, які застосовує в певних співвідношеннях і з відповідною інтенсивністю для досягнення певної мети та нейтралізації негативних екзогенних, інституціональних, психологічних та грошових впливів на стан грошово-кредитної сфери.

Загалом суб'єктами параметричної монетарної політики мо­жуть, окрім центрального банку, бути парламент, уряд і місцеві органи державної влади та управління, інституції управління державним майном. Ці структури регулюють рівень цін, зайнятості, стан господарських зв'язків із закордоном та темпи загального економічного зростання. В їх розпорядженні перебувають ін­струменти фінансової політики: зміна державних доходів та видатків, отримання кредитів державними установами, зміна бази і ставок оподаткування та ін. Всі ці інструменти викликають наслідки у сфері грошово-кредитної та валютної політики, оскільки вони впливають на грошові потоки в економіці та на кількість грошей в обігу.

Центральний уряд може доповнювати грошову політику центрального банку. Так, заходи зовнішньоторговельної та фінансової політики, які мають за мету забезпечення суб'єктів господарювання необхідною грошовою масою, мусять завжди узгоджуватись із заходами грошово-кредитної та валютної політики центрального банку з тим, щоб діяти в одному напрямку і не суперечити одне одному. Мають вони також узгоджуватись стосовно фінансування дефіциту держбюджету при виборі виду його фінансування та розподілу в часі, при державні кредитній діяльності для того, щоб в жодному разі не порушувати вплив заходів грошово-кредитної та валютної політики на ринках грошей і капіталів.

Окремо слід зазначити наддержавні органи, які також можуть виступати суб'єктами параметричної монетарної політики. Перш за все це стосується тих органів, завданням яких є управління економічною і грошовою інтеграцією певних країн чи їх груп. Найбільш інтегрованою формою таких наддержавних органів є спільний центральний банк для кількох країн, який проводить єдину монетарну політику для всього інтегрованого простору, що охоплює всі держави-члени. За таких умов надзвичайно важко узгоджувати заходи цього спільного центрального банку щодо виконання цілей параметричної монетарної політики із заходами урядових структур, оскільки в будь-якому інтегрованому просторі будуть країни-лідери і країни-аутсайдери. При цьому заходи монетарної політики можуть бути здебільшого направлені на одну категорію країн, а заходи зовнішньоторговельної та фінансової політики - на іншу.

Під інструментами грошово-кредитної та валютної політики,як правило, маються на увазі інструменти саме параметричної монетарної політики. Серед них є такі, що використовуються майже в усіх країнах світу, як, наприклад, політика мінімальних резервних вимог, а також такі, що реально існують, але їх використовує дуже обмежена кількість країн. Інструменти гро­шово-кредитної та валютної політики можна групувати залежно від критерію класифікації, тому той самий інструмент можна відносити до різних груп у відповідності до використаного критерію.

Критерії класифікації інструментів грошово-кредитної політики можна сформулювати за допомогою парних понять із протилежними значеннями. Оскільки застосування інструментів грошово-кредитної політики в підсумку впливає на обсяги наданих кредитів, різні кредитні обмеження можна віднести до безпосередніх інструментів, а всі інші - до опосередкованих інструментів грошово-кредитної політики. Підставою для розмежування директивних та ринкових інструментів є критерій можливості інструмента впливати на стан грошово-кредитної сфери за допомогою ринкових механізмів. Можна стверджувати, що за своєю природою інструменти безпосереднього впливу на обсяги кредитування є директивними інструментами, а інструменти опосередкованого впливу - ринковими.

Відповідно до об'єкта впливу інструментів грошово-кредитної політики можна виділити такі, що впливають на рівень відсоткових ставок на ринку грошей і капіталів, та такі, що впливають на величину грошової маси або рівень банківської ліквідності. Можливим є і більш деталізований поділ інструментів на об'єкти впливу.

Інші критерії дозволяють поділяти інструменти грошово-кредитної політики на кількісні та якісні. Кількісні інструменти спрямовані безпосередньо на зміни величини грошової маси в обігу, ліквідності банківської системи чи обсягів кредитування. Якісні інструменти впливають на рівень та структуру відсоткових ставок та умови надання кредитів банківською системою.

Усі інструменти грошово-кредитної політики застосовуються тотально чи вибірково. За використання тотальних інструментів їх вплив від моменту застосування у певній грошовій системі поширюється на всіх суб'єктів грошово-кредитного регулювання. У той же час вважається, що інструменти грошово-кредитної політики є вибірковими, якщо вони застосовуються тільки до окремих банків, організацій чи фізичних осіб. Такі відмінності можуть мати місце у розрізі регіонів, видів кредитів, типів та розмірів банків чи резидентів-нерезидентів.

Більшість інструментів грошово-кредитної політики застосовуються до банківського сектору, а тільки деякі з них - до небанківського. Серед останніх все більшого значення набувають фінансові:посередники. Вони мають у розпорядженні значні фінансові ресурси і можуть через їх розміщення викликати істотні зміни стану попиту і пропозиції на грошовому та валютному ринках, спотворюючи, таким чином, наслідки реалізації монетарної політики. Тому включення цієї групи інституцій до об'єктів безпосереднього впливу інструментів грошово-кредитної політики за певних умов може вважатись необхідним.

 

Лекція 15. Грошово-кредитний мультиплікатор та етапи становлення монетарної політики в Україні.

1. Процес формування грошово-кредитного мультиплікатора.

2. Етапи становлення монетарної політики в Україні.

 

1. Процес формування грошово-кредитного мультиплікатора

Грошово-кредитний мультиплікатор – це процес створення нових банківських депозитів (безготівкових грошей) при кредитуванні та інвестуванні банками клієнтури на основі додаткових вільних резервів. Це складний процес, який проходить кілька стадій і в ньому беруть участь центральний банк, комерційні банки, небанківські інституції.

Грошову базу, яка знаходиться під впливом НБУ, можна представити у вигляді формули:

Гб = Ро+Рв+Го; де: Ро-резерви обов’язкові, Резерви вільні (понаднормативні), Го – готівка в обігу.

На процес формування грошово-кредитного мультиплікатора впливають:

- НБУ: грошова база – обов’язкові резерви-багатократне збільшення депозитів. Цей напрям можна назвати простим мультиплікатором депозитів (Ро/Д);

- комерційні банки: вільні резерви - мультиплікація депозитів. Цей напрям можна назвати трансформацією простого мультиплікатора під впливом Рв /Д ( де Д- депозити);

- небанківські інститути: банківські депозити-резерви-мультиплікація депозитів. Цей процес можна назвати трансформацією простого мультиплікатора депозитів під впливом коефіцієнта Го /Д.

Простий мультиплікатор депозитів – це можливий нічим не деформований процес зростання банківських депозитів унаслідок надання центральним банком у банківську систему кредитів рефінансування. Процес простого мультиплікатора депозитів у банківській системі внаслідок надання НБУ рефінансування банку А на суму 10 млн. грн. за нормою резервування 12% представимо у вигляді таблиці:

Банк Приріст депозитів Обов’язкові резерви Вільні резерви Приріст позичок
А _ _ _ _
Б +10 +1,2 +8,8 +8,8
В +8,8 +1,05 +7,75 +7,75
Г +7,75 +0,93 +6,82 +6,82
Д 6,82 +0,82 +6,0 +6,0
Е +6,0 +0,72 +5,28 =5,28
Інші банки (разом) +43, 93 +5,27 + 38,66 +38,66
Усього +83,33 +10,0 +73,33 +73,33

Кошти отримані від НБУ не підлягають обов’язковому резервуванню

Вплив НБУ на грошово – кредитний мультиплікатор полягає у визначенні обсягу рефінансування банку А та в установленні рівня норми обов’язкового резервування. Зміна НБУ цих показників дає зовсім інший результат мультиплікації.

Вплив комерційних банків полягає в оперативному та повному розміщенні вільних резервів, що з’являються в їх обороті, у нові позички своїм клієнтам та швидкому переміщенні коштів між банками, що проявляється у співвідношенні Рв/Д і приводить до трансформації простого мультиплікатора депозитів.

Вплив небанківських інституцій (домогосподарства, фірми, державні установи та громадські організаціі) на грошово – кредитний мультиплікатор полягає в тому , що вони є власниками обох елементів пропозиції грошей (Го і Д) і вирішують, яку частку свого запасу тримати у вигляді готівки, або у вигляді депозитів, що приводить до зміни співвідношення Го/Д. На рішення небанківських інституцій тримати грошові запаси в готівковій чи депозитній формі впливають наступні основні причини:

Економічна змінна Вплив коеф. Го/Д Причина впливу
Зростання багатства Обернено пропорційний Пропорційно багатству зростає запас грошей у депозитній формі, що обумовлено надійністю їх зберігання у банках
Очікувана віддача Обернено пропорційний Біль доходність депозитів стимулює перетік готівки в депозити
Ризик інфляційних витрат Обернено пропорційний Готівку не можна захистити від інфляційного знецінення, а депозити частково захищені
Ризик втрат від банківської паніки Прямо пропорційний Чутки про банкрутство банківської установи ведуть до зменшення маси депозитів
Стан ліквідності небанківських інституцій Прямо пропорційний Зростання боргових зобов’язань, у тому числі по зарплаті підштовхує до трансформації депозитів у готівку
Ліквідність депозитів Обернено пропорційний Ліквідність депозитів нижча, ніж готівки
Затрати трансформації готівки в депозит Прямо пропорцій
5rik.ru - Материалы для учебы и научной работы