Селянство

Духовенство

Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади.

Духовенство поділялося на "біле" та "чорне". "Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського середовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього. Як писав М. Грушевський, воно було охороною національних традицій, національної свідомості українців, "Чорне" (монастирське) духовенство мало тісніші зв'язки з українською шляхтою. Серед церковних діячів було багато вихідців з середньої та дрібної шляхти.

З поширенням католицизму роль православного духовенства, як охоронця національних прав, зростає.

За правовим становищем селяни поділялися на приватновласницьких (тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (мешкали на королівських землях).

Приватновласницькі селяни всередині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи:

1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого;

2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями;

3) залежні, які втратили таке право.

Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпаченні всього українського селянства.

Після Люблінської унії цей процес посилюється. В селах повністю ліквідується громадське право самоврядування: забороняються сільські віча, усуваються копні суди. Селяни втратили право полювати на звіра, закладати в лісах пасіки, ловити рибу в річках та озерах, рубати ліс. Після волочної реформи 1557 року було проведено перемірювання ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Кращі ґрунти пани забирали собі. Селянське господарство обкладалося податками на зерно, худобу, птицю, бджоли. Панщина з 13— 14 днів на рік досягла 2 днів на тиждень.

В "Уставі на волоки" підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належав панові.

У Другій половині XVI ст. польський уряд видає ряд універсалів, які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували в маєтках необмежену панщину "з волі пана".

Статут 1588 року майже остаточно закріпачив селянство. Селянин, який прожив на землі пана 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 року визначав 10-річний термін розшуку втікача, то Статут 1588 року збільшив його до 20 років. Підкреслимо, що ще не можна говорити про загальне і повне закріпачення селян, оскільки не було встановлено права безстрокового розшуку селян-втікачів.

Пан повністю регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селяни підлягали суду власника землі. Отже, узаконювалася необмежена сваволя пана щодо своїх підданих, яких пан міг закувати в кайдани, кинути до в'язниці, посадити на палю.

Меншу частину селянства України складали державні селяни. Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблінської унії — короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались "королівщина", або "королівські староства". В більшості з них у другій пол. XVI ст. були створені фільварки. Отже, на державних селянах фактично лежав той же комплекс повинностей, що і на панських селянах.

Найбільш жорстоким був соціальний гніт на західноукраїнських землях. Після колонізації Лівобережжя і створення вільних слобід тут формуються дві категорії людей: ті, що залишили рідні землі і втекли від панського гніту, і ті, що народилися та виросли в цих слободах і не знали цього гніту. Через деякий час останні складуть основу волелюбного козацтва, головний кістяк народно-визвольного руху.