ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ 4 страница

Пол. Здається, так.

Сократ. Тож чи не про те, друже, ми засперечалися, що ти заявив, ніби Архелай щасливий, хоч і скоює найнесправедливіші вчинки, однак не зазнає ніякого покарання, а я стверджував протилежне, вважаючи, що коли Архе­лай чи хтось інший з людей, сподіявши несправедливість, залишився непока­раним, то стає тоді найнещаснішою людиною? Чи ж завжди той, хто чинить несправедливо, нещасніший від того, хто несправедливо терпить, а непока­раний є нещаснішим від покараного? Чи не про те я говорив?

Пол. Про те.

Сократ. І вже доведено, що так воно і є?

Пол. Авжеж.

Сократ. Добре. Але якщо це так, Поле, то яка ж тоді велика користь від риторики? Бо після того, як ми дійшли згоди тут, треба понад усе остеріга­тися, щоб не скоїти якоїсь несправедливості, тому що вона породжує вели­ке зло. Чи не так?

Пол. Цілком так.

Сократ. Але якщо хтось робить несправедливий вчинок — чи сам, чи хтось інший, про кого він турбується, — то нехай якнайскоріше добровільно йде туди, де зазнає покарання, тобто до судді, наче до лікаря, поспішаючи, щоб застаріла хвороба несправедливості не розпаскудила душі до решти. Чи

маємо про інше говорити, Поле, коли попередня згода лишається в силі? І чи не повинні обидва наші висновки узгоджуватися між собою саме так, а не інакше?

Пол. То до чого ж ми дійдемо, Сократе?

Сократ. Виходить, для виправдання власної несправедливості або не­справедливості батьків, друзів, дітей або батьківщини, риторика нам без будь-якої користі, Поле. Хіба що хтось думає інакше — що передусім най­більше обвинувачувати треба самого себе, а потім родичів чи всіх інших, хоч би хто припустився несправедливості, й не приховувати, а виводити лиходій­ство на чисту воду для того, щоб винуватець був покараний і став здоровий. Переконувати і себе, й інших, не боячись, а робити це мужньо та безогляд­но, наче віддаючись лікареві для різання й припікання, прагнучи до доброго й прекрасного, не звертаючи уваги на біль; і якщо за злочинство заслужив на биття — нехай б'ють, якщо на в'язницю — нехай ув'язнюють, якщо на грошовий штраф — плати, якщо на вигнання з батьківщини — іди у вигнан­ня, якщо на смерть — помирай, і сам будь першим обвинувачем самого се­бе та своїх близьких, і не жалій нікого, й на те використовуй красномовст­во, аби повністю виявити злочин, аби винні звільнилися від найбільшого зла — несправедливості. Так маємо думати, Поле, чи ні?

Пол. Мені це видається безглуздям, Сократе. Однак із попередньо сказа­ним це все-таки узгоджується.

Сократ. Отже, або попереднє треба відкинути, або це, не вагаючись, при­йняти?

Пол. Так і має бути.

Сократ. Тепер повернімо все навпаки — от, скажімо, треба комусь запо­діяти зло, чи ворогові, чи будь-кому ще, але коли від нього самого ти ніяк не потерпів, чого слід остерігатися. Але якщо ворог робить зло іншому, то тре­ба всіма засобами — і словом і ділом — старатися, щоб він не був покараний і до судді не пішов. А якщо й піде, то необхідно так майстерно все обстави­ти, щоб ворог викрутився й не зазнав покарання, і коли награбував багато грошей, нічого б не віддав, а маючи їх, витрачав би несправедливо та безбож­но на себе й на своїх; коли ж учинив злочин, який заслуговує смертної кари, то щоб не вмер, і, якщо можливо, — ніколи (нехай буде безсмертним, зали­шаючись негідником); коли ж ні, то хай живе якомога довше таким, як є. Ось для чого, на мій погляд, потрібна, Поле, риторика, хоча для того, хто не має наміру діяти несправедливо, користі від неї, як мені здається, небагато, а як­що ж і є якась користь, то попередня розмова її ніде не виявила.

Каллікл. Скажи-но мені, Херефонте, Сократ це серйозно говорить чи жартома?

Херефонт. Мені здається, Каллікле, навіть дуже серйозно. Однак немає нічого кращого, як запитати його самого.

Каллікл. Присягаюсь богами, цього ж я і хочу. Скажи мені, Сократе, як нам вважати, ти тепер правду говориш чи жартуєш? Бо якщо твої слова сер­йозні і все, що ти говориш, правда, то чи не було б тоді людське наше жит­тя поставлене з ніг на голову, й чи не поводилися б ми завжди протилежно тому, як годилося б?

Сократ. Каллікле, коли б одне й те саме відчуття різні люди сприймали по-різному — одні так, інші інак, а хтось і зовсім би відрізнявся від інших, то нелегко було б пояснити комусь свої відчуття. Кажу це, знаючи, що я і ти те­пер одне й те ж відчуваємо, бо обидва закохані, й кожний — у двох відразу: я — в Алківіада, сина Клинія, і в філософію, а ти — в афінський народ і си­на Пірилампа. І ось щоразу я помічаю, хоч ти й тямуща людина, але хоч би що сказали твої улюбленці, хоч би якого погляду дотримувались, ти не мо­жеш їм заперечити, а викручуєш свою думку на всі боки, та й на Народних зборах, коли ти щось запропонуєш, а люд афінський відповість відмовою, ти відразу ж робиш поворот і проголошуєш уже те, чого від тебе сподіваються, і так само ти поводишся і з тим гарним юнаком, сином Пірилампа. Ти ж бо не вмієш чинити опір порадам і наполяганням своїх улюбленців, отже, якби хтось подивувався, що кожного разу ти виплітаєш їм на догоду, і сказав, що слова твої якісь недоладні, ти, мабуть, відповів би, якби захотів бути правди­вим, що коли хтось не відверне твоїх улюбленців від думок, які вони обстою­ють, то й ти також промовляти інакше ніколи не будеш. Тому повір, що й мені доводиться тих обох голосів слухати, й не дивуйся, що я в цьому признаюся, а краще зроби так, щоб філософія — моя улюблениця — про це перестала го­ворити. Бо ж вона твердить, друже мій, завжди те, що в мене тепер на язиці, і з-поміж двох улюбленців вона найменш легковажна зі мною. Адже син Клинія одного разу так говорить, іншого — інакше, а філософія завжди одне й те саме каже — те, з чого ти тепер так дивуєшся, хоч і був при цій розмові од самого початку. Тож, повторюю знову, або заперечуй її і доведи, що чини­ти несправедливість і при цьому залишатися безкарним — далеко не найбіль­ше на світі зло, або, коли ти залишиш це неспростованим, то, присягаюсь со­бакою, богом єгиптян, із тобою, Каллікле, не погодиться Каллікл, і протягом усього життя він не порозуміється сам із собою. А я думаю, найкращий ти мій, нехай ліпше ліра у мене розладнається і звучить погано й не голосно, не-

хай хор під моєю орудою співає не в лад, нехай більшість людей зі мною не погоджується і сперечається, тільки б не порушити злагоди самого з собою та не перечити самому собі.

Каллгкл. Сократе, мені здається, в бесіді ти витворяєш такі зухвальства, неначе справдешній політичний красномовець. І ось тепер так розбалакався, що з Полом сталося те саме, що, як він стверджував, із твоєї ласки спітка­ло й Горгія. Адже коли ти запитував Горгія, якщо до нього прийде хтось, хто хоче навчитися риторики, але не знає, що таке справедливість, і чи витлума­чить йому це Горгій, — то він збентежився і, за людським звичаєм, відповів, що навчить, оскільки люди обурилися б, якби відповідь звучала інакше. Про­те через ту згоду він був змушений суперечити сам собі, що тобі йдало таку втіху. Тому, як мені здається, Пол не без причин посмішковувався із тебе. А тепер із ним самим трапилося те саме, і я не схвалюю Пола, бо він посту­пився тобі, погодившись, що чинити несправедливо є огидніше, ніж терпіти несправедливість. Отож після цього визнання, заплутаний тобою до решти, він онімів, не сміючи висловити свою думку. Та й коли сказати правду, Со­крате, ти, вдаючи, що дошукуєшся істини, наводиш на такі низькі й примі­тивні речі, які прекрасні не за природою своєю, а завдяки законові. Зде­більшого ж вони суперечать одне одному, природа й закон. Тому коли хтось соромиться і не наважується сказати те, що думає, то змушений говорити протилежне. І ти, зрозумівши цю премудрість, використовуєш її у доволі не­поганий спосіб: якщо хтось говорить, маючи на увазі закон, ти запитуєш з огляду на природу, якщо йдеться про природу, ти ведеш мову про закон. Так, зокрема, сталося і в розмові стосовно понять несправедливо чинити й терпіти несправедливість, коли Пол розмірковував, що огидніше, згідно з за­коном, а ти наводив заперечливі докази, підміняючи закон природою. Бо, згідно з природою, все, що гірше, і є огидніше, а отже, таким є і несправед­ливо терпіти, але за законом огидніше діяти несправедливо. І коли ти пова­ги гідний муж, то не будеш терпіти страждання і не зостанешся глухим до несправедливості, — це відповідає рабові, якому краще вмерти, ніж жити, який змирився з несправедливістю і, геть затоптаний у болото, не..може ні себе захистити, ні іншого, хто під його опікою. Але, я гадаю, якраз люди не­мічні і встановлюють закони, а таких більшість. Для себе й для своєї вигоди заводять вони закони, розсипаючи направо й наліво похвалу та хулу. Відля­куючи людей сильніших, тих, які здатні піднятися над ними, щоб позбавити їх спромоги вивищитись, вони стверджують, ніби підноситися над іншими — огидно й несправедливо, і що саме це й означає творити несправедливість,

тобто старатися бути вище й мати більше від інших. Самі ж вони, як звичай­ні нікчеми, я думаю, втішалися б, коли б мали однакову з усіма свою частку. Ось чому, згідно із законом, говориться, що несправедливо й ганебно ма­ти більше від багатьох, і називається це творенням несправедливості. Але са­ма природа, на мою думку, переконує, що це справедливо, коли кращий вивищується над гіршим, а сильніший — над слабшим. Що це так, видно по­всюдно, як між тваринами, так і між людьми; цілі держави й народи спра­ведливість так розуміють: сильніший панує над слабшим і має більше від ньо­го. Бо ж керуючись яким правом, Ксеркс пішов війною проти Еллади, а йо­го батько — проти скіфів? І таких прикладів можна навести безліч. Я гадаю, що такі люди діють згідно з природою закону і, присягаюсь Зевсом, згідно із законом природи, однак, звичайно, не за тим законом, який ми свавільно вигадуємо і за яким витворюємо з-поміж нас найкращих та найрішучіших, відбираючи їх змалку, наче левенят, і заклинаннями та чаклуваннями роби­мо з них невільників, переконуючи, що всі повинні бути рівними й що це, власне, і є прекрасним та справедливим. Але ж, я гадаю, коли з'явиться лю­дина, сильна за своєю природою, котра, все те подолавши й розбивши кай­дани, звільниться й розтопче наші писання, і чаклунства, й заклинання, та всі супротивні природі закони, і, звівшись, постане перед нами володарем наш невільник — ось тоді й засія природна справедливість. Мені здається, що й Піндар те саме, що я кажу, доводить у пісні, в якій наголошує:

Закон усього є володар,

Що смертним є і безсмертним.

І далі:

Веде силоміць рукою всевишньою,

Правда за ним,

Свідчу ділами Геракла: непідкупних... коли...

— приблизно так у нього звучить, я ж напам'ять не знаю пісні. Ідеться там про те, що ані не купивши, ані не отримавши в подарунок від Геріона, Геракл усе ж викрав корів, оскільки це було його природним правом, тому що й корови, і всі інші статки слабших та гірших повинні належати кращим і сильнішим.

Отже, так виглядає правда, і ти це сам зрозумієш, коли займешся чимось серйозним і даси спокій філософії. Бо філософія, Сократе, і справді не поз­бавлена чару, якщо хтось до міри займається нею в молодості. Коли ж хтось довше, ніж треба, на ній затримається, то вона стає згубною для людей. Бо

якщо хто-небудь дуже талановитий, але має справу з філософією у віці вже далеко не молодечому, то він неминуче мусить бути недосвідченим у всьо­му, що конче треба знати кожному, хто хоче бути людиною доброю, гарною і шанованою. І, власне, такі стають нетямущими в законах своєї держави і в розмовах, які треба вміти провадити приватно й на людях, а також і в утіхах та бажаннях людських, і взагалі, вони зовсім не знають звичаїв. Отож коли візьмуться за якусь приватну чи політичну справу, то стають смішними, так само, як, гадаю, смішними є політики, коли втручаються у ваші філософські заняття та розмови. Бо наслідком буває те, що Еврипід сказав:

Кожний є у тому славний і до того прагне, День майже весь для того витрачаючи, Щоби найкращим бути серед інших.

А в чому він слабкий, того уникав і те ганить, а інше вихваляв заради сво­го самолюбства, гадаючи, що таким чином творить хвалу й собі. Я ж вважаю, що найдоцільнішим було б не цуратися ні першого, ні другого. Бо філософія є прекрасною настільки, наскільки нею займаються заради освіти, і немає ні­чого ганебного, коли нею цікавиться юнак. Але коли філософує людина уже в зрілому віці, то це виглядає смішно, Сократе, і я, споглядаючи таких філо­софів, відчуваю щось подібне до того, коли б споглядав дорослих, які, бав­лячись, мов діти, белькочуть нісенітниці. Бо коли при вигляді дитини, якій ще личить ось так розмовляти, пустотливо щебетати різні дурниці, я маю вели­ку втіху, і мені все те видається приємним, вільним і таким, що притаманне дитячому вікові, то, коли чую дитя, яке висловлюється по-дорослому мудро й чітко, це, на мою думку, справляє прикре враження й ріже мені слух, бо віє від цього, як мені здається, чимось рабським. Але коли доводиться чути, як лепече казна-що доросла людина, чи бачити, як по-дитячому вона розва­жається, то це виглядає сміховинно, зовсім не по-чоловічому й заслуговує на побиття палицею. Отже, таке саме відчуття я маю і до тих, хто відданий філософії. Коли бачу, що нею захоплюється молодий хлопець, я радію, бо во­на, на мою думку, пасує йому; я впевнений, що ця людина є вільною, а того, хто цурається філософії, вважаю невільником, який і сам ніколи не матиме себе за гідного ані гарної, ані благородної справи. Однак, коли помічаю вже старшого віком чоловіка, який ще досі заглиблений у філософію і гадки не має відійти від неї, то, здається мені, Сократе, без палиці тут не обійтися. Че­рез це я, власне, й казав, що така людина, нехай і цілком доросла, може ста­вати легкодухою, уникаючи середини міста, площ для Народних зборів, де,

за словами поета, мужі прославляються; вона животіє до кінця життя, захо­вавшись у якийсь кут і перешіптуючись із трьома чи чотирма хлопчаками, а вільно, голосно й зухвало не промовить уже ніколи.

Я ж, Сократе, ставлюсь до тебе доволі прихильно. Мені навіть здається, що тепер я в такому самому становищі, що й Зет, який звертався до Амфіона в Еврипідовому творі, про який я вже згадував. Бо ж мені спадає на думку сказати тобі щось подібне до того, що Зет говорив братові: Сократе, ти не переймаєшся тим, що потребує твоєї уваги; наділений з природи благород­ною душею, ти не позбувся досі ні дитячого вигляду, ні дитячої поведінки, відтак на суді ти не можеш дати розумної поради, ані промовити вагомого слова, ані, на відміну від інших, прийняти сміливого рішення. Однак, мій друже Сократе, не прогнівайся на мене, бо кажу це, бажаючи тобі добра. Чи ж не здається тобі ганебним те становище, у якому ти, на мою думку, опи­нився, як і інші філософи, котрі собі щось подібне дозволяють? Адже коли б тебе сьогодні хтось схопив —■ тебе чи когось іншого з таких, як ти,— й ки­нув до в'язниці, звинувачуючи у злочині, якого ти не вчиняв, то більш ніж вірогідно, що ти нічого не зміг би сказати на свою оборону, ти з перестра­ху втратив би мову, витріщив очі, не знаючи, що сказати, а прийшовши ж на суд і зустрівшись там із дуже негідним і мерзотним обвинувачем, помер би, коли б той захотів присудити тобі смертну кару. То хіба ж це мудро, Сокра­те, коли якесь мистецтво, полонивши обдарованого мужа, робить його гір­шим, таким, що не може ні собі самому допомогти, ні врятувати від найбіль­шої небезпеки себе чи когось іншого в той час, як вороги грабують його майно, а він живе в місті у тяжкій неславі? Такому, хоч це й грубувато зву­чить, варто й поза вуха дати безкарно. Але ж, друже мій, послухайся мене, годі вести самі дослідження! Набувай освіченості і в практичних справах, зо­крема, уміння в тому, де думаєш бути розумним, залишаючи іншим усі вик­рутаси (чи, може, краще б це назвати блазнюванням або нісенітницею), вна­слідок яких твій дім був би спустошений до решти; бери приклад не з тих мужів, які порпаються в пустопорожніх балачках, а з тих, у кого є багатст­во, слава та всілякі інші блага.

Сократ. Коли б душа у мене, Каллікле, виявилась золотою, чи не думаєш ти, що я з радістю знайшов би котрийсь із тих каменів, якими визначають про­бу золота, а може, й найкращий з-поміж них, і приклав би до нього душу, і, коли б він підтвердив, що душа моя в доброму стані, чи міг би я знати напев­но, що так воно і є та що жодного іншого пробного каменя мені не потрібно?

Калгккл. До чого це, Сократе?

Сократ. Зараз скажу. Мені здається, що, зустрівшись із тобою, я знай­шов саме такий скарб.

Каллікл. Як це?

Сократ. Я добре знаю, що коли ти поділяєш думки, якими хвилюється моя душа, то це вже і є чиста правда. Я ж бо розумію, що той, хто хоче належно випробувати душу — праведно вона живе чи ні,— повинен, звичайно, мати для цього знання, доброзичливість і цілковиту відвертість, а тобі в цих трьох яко­стях не відмовиш. Я зустрічаюся з багатьма людьми, які не можуть мене ви­пробувати через те, що їм бракує твоєї мудрості. А інші хоч і мудрі, але не хочуть сказати правду, бо не піклуються про мене так, як ти. Ті ж чужинці, Горгій і Пол, мудрі й люб'язні зі мною, але їм бракує достатньої відвертості й вони аж надто сором'язливі. Хіба цього не видно? Вони ж бо до такої со­ром'язливості дійшли, що через неї кожний з них не соромиться сам собі су­перечити — і це перед багатьма людьми, і в справах надзвичайно важливих. Ти ж маєш усе, чого в інших не знайти. Достатньо освічений, що, очевидно, визнало б багато афінян, і до мене прихильний. Які на те докази? Я тобі ска­жу. Знаю, Каллікле, що вас було четверо товаришів, які займалися філо­софією: ти, Пісандр із Афідни, Андрон, син Андротіона, і Навсикід із Холар-га. І якось, як я чув, коли ви радилися, до яких меж: можна вправлятися в му­дрості, між вами, наскільки мені відомо, запанувала думка, що, філософуючи, не варто занурюватися в глибини істини, а навпаки, треба остерігати один од­ного, щоб, ставши мудрими понад міру, не завдати собі шкоди. Отож коли я чую таку твою пораду, яку ти давав своїм найближчим друзям, то це для ме­не достатній доказ твоєї невдаваної прихильності. А що ти можеш говорити щиро й не соромлячись, то сам у цьому признався, і твоя промова, яку ти щойно виголосив, цілком узгоджується із твоїми словами. Тож наша бесіда те­пер виглядатиме так. Якщо в розмові ти з чимось погоджуватимешся зі мною, то це вже буде достатньо випробувано нами обома і вже не потрібно буде вда­ватися до іншого пробного каменя. Інакше ти б ніколи не поступився ані через брак мудрості, ані через надмір сором'язливості і, звичайно ж, не погодився б зі мною заради обману. Бо ти мій друг, як сам заявляєш. Отже, воістину на­ша з тобою згода буде остаточним завершенням правди. Але найпрекраснішим у нашому розгляді, Каллікле, є те, за що ти мене ганьбив, тобто якою потріб­но бути людині, якою справою їй займатися і до якого часу — у старшому чи в молодшому віці. І коли я щось неправильно робив у своєму житті, то не сум­нівайся, що помилявся я не з умислу, а через мою неосвіченість. Тож, коли вже взявся, повчай мене, і не потроху, а поясни мені якомога переконливіше,

що це є за заняття, якому я повинен присвятитися, і в який спосіб я міг би засвоїти його тонкощі, і коли зловиш мене на тому, що нині з тобою ми щось узгодили, а пізніше я не робитиму того, на що дав згоду, то вважай тоді ме­не тугодумом і надалі ніколи вже не повчай як людину, що не варта труду. Повтори ж мені ще раз, що ти й Піндар вважаєте за природну справедливість? Щоб могутніший силоміць забирав власність слабших, щоб кращий панував над гіршими, а знатніший більше мав від простих смертних? Добре я за­пам'ятав чи ти щось інше називаєш справедливістю?

Каллікл. Ні, саме це говорив тоді й тепер кажу.

Сократ. Але чи одного й того ж ти називаєш кращим і сильнішим? Тому що тоді я не зміг відразу зрозуміти, про що ти говориш. Чи сильніших ти називаєш могутнішими, й чи потрібно слабішим підкорятися сильнішим, про що, на мій погляд, ти й говорив, доводячи, що великі міста, згідно з природ­ною справедливістю, нападають на малі, тому що могутніші й сильніші, от­же, могутніше, сильніше та краще — це одне й те саме? Чи навпаки, можна бути кращим, але переможеним і немічним, або могутнішим — але гіршим? Чи не різняться між собою поняття кращого й сильнішого? Ти мені дохідли­во розтлумач: тим самим є сильніше, краще й могутніше чи не тим самим?

Каллікл. Кажу тобі цілком ясно: тим самим.

Сократ. Тоді, згідно з природою, більшість сильніша від одного? Вона ж і закони творить для того одного, як ти недавно говорив?

Каллікл. Звичайно, так.

Сократ. Закони більшості є законами сильніших?

Каллікл. Авжеж.

Сократ. Виходить, і кращих? Бо сильніші, за твоїми словами, це водно­час і кращі.

Каллікл. Звичайно.

Сократ. Отож їхні закони прекрасні з природи, як закони сильніших?

Каллікл. Так.

Сократ. Але ж хіба більшість не вважає, як ти щойно запевняв, що спра­ведливість полягає в тому, аби мати порівну, й що чинити зло є ганебніше, ніж несправедливо терпіти? Так чи ні? Тільки пильнуй, коли б і тобі не пій­матися тут, як присоромленому! Думає більшість чи не думає, що справед­ливість — це мати порівну й що чинити зло є ганебніше, ніж несправедливо терпіти? Не відмовляй мені, Каллікле, у відповіді на це запитання, тому що коли ти зі мною погодишся, я почуватимусь упевненіше, оскільки буду заод­но з людиною, що розуміє істину.

Каллгкл. Атож, більшість саме такої думки.

Сократ. Отже, не лише за законом чинити зло ганебніше, ніж несправед­ливо терпіти, і справедливість — це мати порівну, а й за природою також. Виявляється, ти перед цим неправду сказав і без причини обвинувачував ме­не, запевняючи, що закон і природа супротивні одне одному і що я, добре про це знаючи, підступно користаюся з того в розмовах: коли хтось розмір­ковує у відповідності з природою, я відповідаю, виходячи із закону, а коли співбесідник має на увазі закон, я покликуюся на природу.

Каллгкл. Ця людина молола б язиком скільки завгодно! Скажи мені, Со­крате, невже тобі не сором ось у такому віці ловити когось на слові і, якщо хтось згрішить, висловлюючись, вважати те своїм виграшем? Чи ти збираєш­ся щось іншого повідати на тему, що є сильніше, а що краще? Хіба я не ска­зав тобі відразу, що краще і сильніше, на мою думку, одне й те саме? Або, може, ти вважаєш, ніби я кажу, що коли збереться юрба невільників і всіля­ких людей, які, окрім того, що сильні тілом, не мають інших вартостей, і ко­ли вони щось проречуть — то це вже й буде законом?

Сократ. Чудово, премудрий мій Каллікле! Такої ти думки?

Каллгкл. Авжеж, що не інакшої.

Сократ. Але я, дивовижний чоловіче, вже й сам давно здогадуюсь, що саме ти називаєш сильнішим, а розпитую, бо хочу знати докладніше, про що ти ведеш мову. Бо ти, звичайно, і сам не вважаєш, що двоє кращі за одного і що твої раби кращі за тебе, тому що в них міцніше тіло. Але вернімось до початку. Скажи, кого ти називаєш кращими, якщо це не те саме, що бути сильнішими? І, будь ласка, диваче отакий, повчай мене якось лагідніше, щоб я не дременув від тебе геть.

Каллгкл. Береш мене на глузи, Сократе?

Сократ. Та ні, Каллікле, присягаюся Зетом, з допомогою якого ти кпив із мене, скільки твоїй душі забажалось. Але ж усе-таки скажи, кого ти на­зиваєш кращими?

Каллгкл. Звичайно ж, найгідніших.

Сократ. Ось бачиш, що ти сам лише розкидаєшся словами, але нічого не доводиш? Чи не скажеш: кращими й сильнішими ти називаєш розумніших чи когось іншого?

Каллгкл. Так, присягаю Зевсом, саме розумніших і називаю, і навіть на­голошую на цьому.

Сократ. Отже, часто один розумний виявляється, на твою думку, сильні­шим від багатьох нерозумних, і треба, щоб він і керував, і щоб були ті, яки-

2^<

ми керують, і щоб володар мав більше від своїх підданців. Ось що, як мені здається, ти хочеш сказати — і я нікого не ловлю на слові, — якщо той один сильніший від багатьох.

Каллікл. Саме це я й кажу. Саме це, на мій погляд, і є природною справед­ливістю, щоб кращий та розумніший і керував, і мав більше від менш гідного.

Сократ. На цьому зупинімось! Яким буде твоє слово тепер? Скажімо, як­що в одному місці зібралося нас чимало, як і нині, і на всіх людей удосталь є різноманітних страв і напоїв, а ми ж усі різні: одні сильні, інші слабкі, а один з-поміж нас виявився б найрозумнішим у тому становищі, бо ж лікар, і буде він, зрозуміло, від одних дужчий, а від інших — слабший, то, як найрозум­нішого, чи можна його вважати найкращим і найсильнішим у цьому випадку?

Каллікл. Звичайно ж.

Сократ. Отже, з тих страв він повинен одержати більше від нас, тому що кращий, чи, як володар, мусив би все поділити, але у споживанні й взагалі у використанні їди для власних потреб щоб не мав ніяких переваг ні перед ким із народу, інакше зазнав би покарання, чи, може, все-таки порівняно з іншими хай одержує від одного більше, а від другого — менше? Але якщо найкращим виявиться найслабший від усіх, то що, Каллікле, йому й наймен­ше має дістатися? Чи не так, мій друже?

Каллікл. Що ти все кружляєш у бесіді довкола страв, напоїв, лікарів та всіляких дурниць! Я ж не про це кажу.

Сократ. Але хіба ти не вважаєш кращим розумнішого? Скажи-но, так чи ні?

Каллікл. Так.

Сократ. А хіба не треба, щоб кращий мав більше?

Каллікл. Але ж не страв і напоїв!

Сократ. Розумію, тоді лише йдеться про одяг: щоб найкращий ткач мав найбільше вбрання і ходив найбагатше і найкраще вбраний?

Каллікл. Який іще одяг!

Сократ. А стосовно взуття, то треба, без сумніву, щоб перевага була за найрозумнішим і найкращим під тим оглядом. Отже, кому ж як не шевцеві прогулюватись у найбільших і найгарніших сандалях!

Каллікл. Які сандалі? Що за дурниці ти верзеш!

Сократ. Але ж якщо ти не про те говориш, то, може, ось про що: наприклад, візьмемо хлібороба, котрий знає, як ходити коло землі і є гар­ним та добрим господарем; тоді, очевидно, треба, щоб він мав якнайбільше збіжжя і якнайгустіше засівав свою землю?

Каллікл. Та скільки можна одне й те саме товкти, Сократе?

Сократ. Не тільки одне й те саме, а з одного й того ж приводу.

Каллікл. Присягаюсь богами, ти весь час говориш про шевців, сукновалів, куховарів, лікарів, і немає тобі спину, начебто про них наша розмова.

Сократ. Тоді ти сам, нарешті, скажи, внаслідок чого сильніший і розум­ніший переважає інших. Чи ані не дозволиш, щоб я висловився, ані сам не поясниш як слід?

Каллікл. Я вже давно про те кажу. І насамперед, коли йдеться про силь­ніших, я не маю на увазі ані шевців, ані різників, а лише тих, хто мудрий у справах держави, хто знає, в який спосіб можна нею добре керувати, і такі люди не лише розумні, а й відважні, спроможні виконати те, що задумали, і не зупиняться ні перед чим через слабкість душі.

Сократ. Ось бачиш, мій дорогий Каллікле, що ти мене не в тому ж зви­нувачуєш, що я тебе. Бо ти стверджуєш, ніби я постійно кажу одне й те са­ме, тому й докоряєш мені. Я ж — навпаки: що ти ніколи не говориш про те саме однаково, а спершу кращих і сильніших визначив як наймогутніших, по­тім як найрозумніших, тепер же знову ведеш мову про щось зовсім інакше — сильнішими й кращими вже називаєш і найвідважніших. Але ж, друже, ска­жи насамкінець виразно: кого ти вважаєш кращими й сильнішими і через що?

Каллікл. А я сказав уже, що мудрих у справах держави й відважних. Бо саме їм належить вершити державні справи, й справедливість тут така: щоб вони більше мали від інших можливостей для державного керівництва, тоб­то вивищувались над підлеглими.

Сократ. Як це? І над собою також, друже?

Каллікл. Кого ти маєш на увазі: тих, хто керує, чи тихі, якими керують?

Сократ. Я розмірковую про те, наскільки кожен з них зумів керувати сам собою. Чи, може, цього не потрібно, щоб самим собою керувати, а тільки іншими?

Каллікл. Як ти це розумієш — владу над собою?

Сократ. Нічого немає тут мудрого, лише, на думку багатьох, треба бути поміркованим, обдарованим умінням володіти собою і панувати над своїми прагненнями та потягом до насолод.

Каллікл. Ну й потіха з тебе! Дурнів називаєш розумними!

Сократ. Тобто? Кожному, хто присутній тут, зрозуміло, що я кажу про інше.

Каллікл. Тобі так здається, Сократе. Бо як же загалом може бути щас­ливою людина, якщо вона комусь служить? Що таке краса й справедливість

від природи, то я тобі зараз скажу відверто: хто хоче прожити життя доб­ре, повинен дати повну волю своїм жаданням, а не стримувати їх, і, хоч би якими ті були непогамовними, все одно слід удовольняти їх за допомогою відваги й розуму, наситивши будь-яку пристрасть, хоч би з якого приводу вона спалахнула. Але, гадаю, більшості людей це не до снаги. Через те во­ни ганьблять таких, соромлячись власного безсилля і приховуючи його, і, як я вже згадував перед цим, називають нестриманість ганебною і намагаються кращих від природи зробити невільниками; самі ж, неспроможні вдовольни­ти свої пристрасті, хвалять розсудливість, справедливість і власну несміли­вість. Але для тих, кому випала можливість народитись синами царів чи від народження обдарованих необхідною здатністю здобути якусь владу-тира-нію або будь-котру іншу форму панування, що ж насправді було б для тих людей ганебніше й гірше, ніж стриманість? Ті, кому вільно насолоджувати­ся благами й для кого не існує ніяких перешкод, мали б самі собі заводити володаря, тобто закон, ухвали та дорікання натовпу. І як же не мали б во­ни бути нещасними з ласки «краси» справедливості й поміркованості, коли, навіть керуючи державою, не могли б обдаровувати своїх друзів більше, ніж недругів? І якщо, Сократе, сказати правду, котру ти, за твоїми словами, завжди шукаєш, то ось вона. Розкіш, нестриманість і свавілля, якщо їм спри­яти, — це і є доброчесність та щастя. А всі інші додатки: прекрасні слова, протиприродні умовності — дурниці, які не мають ніякої вартості.