ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ 3 страница

Сократ. А чом же ні?

Пол. Отже, той, хто вбиває, кого лиш захоче, хоч і робить це справедли­во, видається тобі нещасним і не вартим співчуття?

Сократ. Та ні, але й заздрощі тут направду недоречні.

Пол. Чи ж не ти щойно твердив, що він нещасний?

Сократ. Той, хто несправедливо, друже, вбиває, не лише нещасний, а до того ж і жалюгідний, однак той, хто робить це справедливо, — заздрощів не заслуговує.

Пол. Мабуть, той, кого вбили несправедливо, також жалюгідний і не­щасний?

Сократ. Меншою мірою, ніж той, хто вбив, Поле, і меншою, ніж той, хто покараний смертю справедливо.

Пол. Це як розуміти, Сократе?

Сократ. А так, що найбільшим лихом з-поміж лих є творення несправед­ливості.

Пол. І справді найбільшим? Хіба не більшим злом є терпіти несправедли­вість?

Сократ. Ніскільки.

Пол. Тобто ти віддав би перевагу терпінню несправедливості перед тво­ренням несправедливості?

Сократ. Я, звичайно, не хотів би ні першого, ні другого. Але коли б ви­никла необхідність або несправедливо діяти, або несправедливо терпіти, то я з більшим бажанням обрав би несправедливо терпіти, ніж самому коїти не­справедливість.

Пол. Тоді ти не зміг би прийняти, якби тобі запропонували, владу тирана?

Сократ. Ні, якщо під владою правителя ти розумієш те саме, що й-я.

Пол. Я, звичайно, кажу те, про що тільки-но згадував, а саме: що йому можна робити в державі все, що знайде за потрібне — вбивати, прирікати на вигнання, — тобто поводитись так, як підказує власний розум.

Сократ. Любий ти мій, ось я зараз говоритиму, а ти на свій розсуд за­перечуй. Уяви, приміром, коли б я, приховавши ніж, на велелюдній площі промовив до тебе так: Поле, у мене щойно з'явилась сила і нечувана^: влада. Тому якщо мені видасться, що хтось із тих людей, яких ти бачиш, повинен негайно померти, то помре той, кого я виберу, а якщо мені заманеться ко­мусь із них розбити голову, то вона й справді відразу буде розбита, а якщо вирішу комусь роздерти плащ, то таки роздеру. І якби ти не повірив моїм словам, а я показав тобі ножа, то, побачивши його, ти, мабуть, сказав би ме­ні: Сократе, так усі можуть набути великої сили, й тому подібним чином зго­рів би будинок, на який упав би твій вибір, й афінські корабельні, і трієри, і всі човни, державні та приватні маєтки. Отже, робити те, що заманеться, ще не означає мати велику владу й силу. Чи як ти гадаєш?

Пол. І справді ні.

Сократ. А ти можеш сказати, за що ганьблять таку силу?

Пол. Тому що того, хто так робить, необхідно покарати.

Сократ. А покара — хіба не зло?

Пол. Звичайно, зло.

Сократ. Отже, дивна ти людино, поглянь, що в тебе виходить з великою силою. Якщо хтось, діючи так, як вважає за потрібне, робить для себе ко­рисну справу, то це добро, і в тому, очевидно, велика сила. А тепер поглянь­мо на ще одне. Чи не погодились ми на тому, що інколи краще робити те, про що ми недавно згадували — вбивати й виганяти людей, відбирати маєт­ки, а інколи краще цього не робити?

Пол. Саме так.

Сократ. Як видається, ми тут дійшли обопільної згоди.

Пол. Так.

Сократ. Тож коли, на твою думку, краще так робити? Скажи, як ту ме­жу визначити?

Пол. Ні, Сократе, сам дай відповідь на ці запитання.

Сократ. Отож я й відповідаю, Поле, якщо для тебе більш прийнятне по­слухати мене. Краще — коли все це хтось робить справедливо, а гірше — коли несправедливо.

Пол. Важко перечити тобі, Сократе, але тут, мабуть, і дитина тебе пере­конала б, що ти помиляєшся.

Сократ. То я буду вельми вдячний цій дитині і так само тобі, коли пере­конаєш мене й позбавиш хибних думок. Але не втомлюй людини добрими намірами, переконуй вже!

Пол. Очевидно, Сократе, тебе не треба переконувати згадками про будь-які давні події. Бо те, що сталося вчора й недавно, цілком достатнє для то­го, щоб спростувати твої помилкові судження й довести, що багато людей, які діють несправедливо, почуваються щасливими.

Сократ. Які події маєш на увазі?

Пол. Невже ти не бачиш Архелая, сина Пердікки, володаря Македонії?

Сократ. Хоч і не бачу, але чую,

Пол. А він, на твою думку, щасливий чи нещасний?

Сократ. Не знаю, Поле, адже тієї людини я ніколи і в очі не бачив.

Пол. Як же це? Якби зустрівся з ним, то знав би, а так навіть не можеш припустити, що він щасливий?

Сократ. Присягаюсь Зевсом, що ні.

Пол. Очевидно, Сократе, ти навіть про Великого царя скажеш, що не зна­єш, чи він щасливий!

Сократ. І скажу правду. Я ж бо не знаю як слід ні про його виховання, ні про його справедливість.

Пол. То й що? Невже у тому і є все щастя?

Сократ. На мою думку, так, Поле. Я стверджую, що гарна добра люди­на — чоловік чи жінка — завжди щаслива, а людина несправедлива і зла — нещасна.

Пол. Отже, із твоїх слів випливає, що Архелай нещасний?

Сократ. Так, мій друже, якщо він несправедливий.

Пол. Але чом же він не мав бути несправедливим! У нього ж не було ні­яких прав на державну владу, яку тепер має, бо народився він від жінки, яка була невільницею Алкета, брата Пердікки, і, згідно із законом, він мав зо­статися рабом Алкета, і, коли б хотів діяти справедливо, то служив би своє­му господареві, й, за твоїми словами, почувався б щасливим. А він натомість став нещасним, оскільки — припустився неймовірних несправедливостей. Для початку він запросив до себе свого господаря й дядька, пообіцявши по­вернути йому владу, яку в нього відібрав Пердікка; пригостивши й добряче впоївши Алкета і його сина Олександра, свого двоюрідного брата, майже ровесника, поклав обох на віз, вивіз посеред ночі в поле й зарізав, а тіла на­дійно сховав. Скоївши це зло, він навіть не подумав, що став найнещаснішим із людей, і не покаявся, а трохи пізніше не використав можливості стати щасливим, бо не виховав по-справедливому свого брата, рідного сина Пер­дікки, хлопчика років семи, якому законно належала державна влада і якої він йому так і не передав, а вкинув малого в криницю і втопив, матері ж йо­го, Клеопатрі, сказав, що хлопчик, ганяючись за гускою, впав у воду й заги­нув. Відтак, як один із найзлостивіших у Македонії, тепер він і найнещасні-ший з усіх македонців, а зовсім не найщасливіший, і, можливо, не один в Афінах, від тебе першого починаючи, волів би бути на місці будь-кого з ма­кедонців, тільки не Архелая.

Сократ. Десь на початку розмови, Поле, я похвалив тебе за добру, як на мій погляд, підготовку в риториці, сказавши, проте, що мистецтво вести бе­сіду ти занедбав. Ось тепер і запитую тебе: хіба це той доказ, яким і дити­на мене переконала б і завдяки якому, на твою думку, мені доведено, що той, хто чинить несправедливо, може бути щасливим? Як же так, ласкавий ти мій? Я не можу згодитися ні з одним твоїм словом із того, що -ти сказав.

Пол. Бо не хочеш, хоч і думаєш так само, як я.

Сократ. Любий мій, ти силкуєшся мене переконати по-риторськи, нена­че ті, що в судах виголошують промови. Бо й там одні намагаються спрос­тувати інших, коли для підтвердження своїх слів виставляють багато відо­мих свідків, а супротивна сторона — хіба когось одного або й взагалі жод-

ного. Але такий доказ не має ніякої ваги у з'ясуванні правди. Бо ж інколи хтось міг би стати жертвою брехливого свідчення багатьох, і навіть знатних, людей. І тепер ще відносно того, про що ти говориш, — ледь не всі афіня­ни й чужинці, потягнуть руку за тобою, коли ти захочеш виставити проти мене свідків, і заявлять, що я кажу неправду. Будуть свідчити за тебе, якщо забажаєш, Нікій, син Нікерата, і брати разом з ним, три ніжники яких один біля одного стоять у храмі Діонісія, або, якщо хочеш, — Аристократ, син Скеллія, багата пожертва якого прикрашає храм у Піфії, і, якщо буде твоя воля, то весь рід Перикла чи інша тутешня людина, яку забажаєш вибрати. Але я, навіть один-однісінький, не погоджуся з тобою. Бо ти не переконуєш мене доказами, а, виставивши багатьох брехливих свідків, намагаєшся вип­хати з істинності й правди. Я ж, поки тебе самого не виставлю за свого єди­ного свідка, котрий підтвердить те, що я кажу, вважатиму, що нічого важ­ливого для себе в нашій розмові не досяг. Я також міркую, що й тобі не сві­тить успіх, якщо тільки я сам не посвідчу за тебе, а з усіма іншими свідками можеш спокійно попрощатися. Отже, існує і такий спосіб наведення доказів, відомий тобі, але є й інший, відомий мені. То порівняймо їх і погляньмо, на­скільки вони один від одного відрізняються. Бо ж дуже можливо, що те, за що ми сперечаємось, зовсім не є дрібницею, а чимось таким, про що знати — прекрасніше від усього, а не знати — дуже ганебно. Тут-то суттєвим є знан­ня або незнання того, хто щасливий, а хто ні. Для прикладу спочатку по­вернімось до того, про що тільки-но йшлося. Ти вважаєш, що людина, яка чинить злочин і несправедливість, може бути щасливою, коли думаєш, що Архелай несправедливий, зате щасливий. Так ми тебе зрозуміли чи ти щось інше мав на думці?

Пол. Саме так і зрозуміли.

Сократ. А я вважаю, що це неможливо. Тут ми розходимось у поглядах. Ну гаразд. Однак чи буде щасливий той, хто діє несправедливо, коли його спіткає справедлива покара?

Пол. Аж ніяк. Тому що тоді він був би найнещаснішим на світі.

Сократ. Отже, якщо творець несправедливості не дістане покарання, то, на твою думку, він буде щасливий?

Пол. Так.

Сократ. Мені ж видається, Поле, злостива і несправедлива людина завжди нещасна, однак ще нещасніша тоді, коли в нечесний спосіб уникає і справедливості, й заслуженої кари, і навпаки — менш нещасна, коли спри­йме покару, одержану від богів і людей.

Пол. Якісь нісенітниці починаєш говорити, Сократе.

Сократ. Я ж намагаюся зробити, щоб і ти, мій друже, як і я, говорив те саме. Бо вважаю тебе за товариша. Саме тепер ми підійшли до того, за що й виникла суперечка. Ось поглянь. Раніше я стверджував, що робити неспра­ведливість гірше, ніж несправедливо терпіти.

Пол. Цілком так.

Сократ. А ти — що гірше несправедливо терпіти.

Пол. Так.

Сократ. І ще я сказав, що несправедливі є нещасні, а ти це заперечив.

Пол. Присягаю Зевсом, так і було!

Сократ. Така твоя думка, Поле?

Пол. Поза всяким сумнівом.

Сократ. Але ж ти також сказав, що ті, хто чинить зло, щасливі, якщо уникнуть покарання.

Пол. Так, звичайно.

Сократ. Але я кажу, що вони найнещасніші; ті ж, що зазнають покаран­ня, менш нещасні. Хочеш і це спростувати?

Пол. Та це, Сократе, ще важче заперечити, ніж попереднє.

Сократ. Не тільки важче, Поле, це неможливо заперечити. Бо правди ніколи не обійти.

Пол. Про що мова? Якщо хтось, замисливши зло, буде спійманий, коли захоче вбити тирана, і, схоплений, піде на тортури, і буде скастрований, і очі йому випалять, і катуватимуть багатьма неймовірно великими всілякими муками, та ще й змусять дивитися, як знущаються з його дружини та дітей, а потім розіпнуть на хресті або, викачаного у смолі, спалять -»- то чи буде він щасливіший, ніж тоді, коли б йому вдалося цього всього уникнути, й са­мому стати тираном, і проживати володарем у державі, робити те, що зама­неться, викликаючи заздрість і почуваючись щасливцем між своїми громадя­нами й між чужинцями? Цього, кажеш, не можна спростувати?

Сократ. Ти знову страхаєш, благородний Поле, а не переконуєш. А не­давно ж покликувався на свідків. Однак нагадай-но мені дещо: «Якщо хтось, замисливши зло, коли захоче вбити тирана...» — це ж твої слова?

Пол. Так.

Сократ. Тоді ніколи жоден з них не буде щасливішим — ані той, хто несправедливо взяв у свої руки тиранію, ані той, хто зазнав покарання, бо з-поміж двох нещасних жодного не можна назвати щасливішим. Однак не­щаснішим буде той, хто уникне покарання й стане тираном. Що це, Поле,

ти смієшся? Чи це ще один спосіб спростовування: коли хтось щось гово­рить, висміювати його, а не заперечувати?

Пол. А хіба тобі не здається, Сократе, що тебе вже спростовано, коли го­вориш таке, чого жодна людина не скаже. Ось запитай кого завгодно з при­сутніх.

Сократ. Поле, я не належу до політиків, і, коли минулого року мені діс­талося членство в Раді й наша філа головувала, а мені, як голові, треба бу­ло провести голосування, я всіх насмішив, бо не знав, як це робиться. Тож і тепер не змушуй мене збирати голоси присутніх, але коли не маєш сильні­ших доказів, ніж дотепер, то, як я вже казав, поступися, як вимагає черго­вість, місцем мені й ознайомся із тим запереченням, котре, на мій погляд, тут доречне. Бо я, ведучи про що-небудь мову, можу виставити лише одно­го свідка — власне саме того, з ким розпочав бесіду, а всім іншим просто даю спокій, звертаючись до думок лише однієї людини, бо з багатьма роз­мовляти не маю наміру. Отож, дивись, чи ти своєю чергою готовий на щось подібне, відповідаючи на мої запитання. Бо я гадаю, що і я, і ти, й інші лю­ди — всі ми вважаємо, що гірше чинити несправедливість, ніж несправедли­во терпіти, а не зазнати покари гірше, ніж бути покараним.

Пол. Як на мене, то ані я, ані жодна інша людина так не думає. Невже тобі самому краще було б несправедливо терпіти, аніж творити несправедливість?

Сократ. І тобі, і всім іншим також.

Пол. От що ні, то ні: ні мені, ні тобі, ні жодному іншому.

Сократ. Виходить, не хочеш відповідати?

Пол. Звичайно, хочу. Мені дуже цікаво знати, про що ти тепер поведеш мову.

Сократ. Тоді відповідай так, ніби своїми запитаннями я розпочав нашу розмову спочатку. Що, на твій погляд, Поле, гірше — творити несправедли­вість чи несправедливо терпіти?

Пол. Несправедливо терпіти.

Сократ. А що ганебніше? Творити несправедливість чи несправедливо терпіти? Відповідай.

Пол. Творити несправедливість.

Сократ. Отже, це й гірше, якщо ганебніше?

Пол. Аж ніяк!

Сократ. Розумію. Ти, як бачу, не за одне й те ж саме вважаєш прекрас­не й добре, погане та огидне.

Пол. І справді ні.

Сократ. Ну гаразд. Усе, що прекрасне, наприклад, тіло, колір, обриси, голоси, життєві звички, ти щоразу називаєш прекрасним, ні на що не зважа­ючи? Чи, може, передусім ти говориш, що гарне тіло є таким або відповідно до користі, яку йому призначено принести, або відповідно до певної втіхи, якщо його вигляд дарує радість тим, хто на нього дивиться? Чи можеш ще щось, крім цього, сказати про красу тіла?

Пол. Нічого.

Сократ. Отже, і все інше також — образи, барви — ти називаєш прекрас­ними з причини або певної втіхи, або користі, або втіхи й користі водночас?

Пол. Безумовно.

Сократ. Чи ж не так само і звуки, й все інше, що належить до музики?

Пол. Так.

Сократ. Невже і в праві та в життєвих звичках не знайти іншої краси, окрім тієї, яка вимірюється чимось корисним або приємним, або першим і другим разом?

Пол. Здається, ні.

Сократ. Із красою наук виходить те саме?

Пол. Звичайно. Ось тепер, Сократе, ти навів дуже гарне визначення, ок­ресливши красу через приємність і корисність.

Сократ. Отже, огидне визначимо через протилежне — тобто через біль і зло?

Пол. Без сумніву.

Сократ. Виходить, коли з двох прекрасних речей одна прекрасніша за ін­шу, то вона переважає її в одній або в обох якостях відразу — в приємнос­ті чи корисності, чи в приємності й корисності водночас?

Пол. Само собою зрозуміло.

Сократ. А коли з двох огидних речей одна огидніша, то вона огидніша тому, що переважає іншу в стражданнях і злі. Чи це не доконче так?

Пол. Доконче.

Сократ. А тепер пригадаймо собі, як було сказано про несправедливі вчинки і несправедливе терпіння. Чи не казав ти, що несправедливо терпіти гірше, а спричиняти несправедливість — ганебніше?

Пол. Казав.

Сократ. Отже, якщо чинити зло — огидніше, ніж несправедливо терпіти, то чи насправді перше є більш болісним, переважаючи друге або в страж­даннях, або в злі, або в усьому цьому разом, і чи є воно огиднішим від дру­гого? Це також доконче чи ні?

fry. j-r<fc. Jiv a-^C ~*"

Пол. Звичайно, доконче.

Сократ. А зараз погляньмо, чи справді творення несправедливості має перевагу в стражданнях над терпінням несправедливості й чи ті, що коять зло, більше страждають від тих, які несправедливо терплять.

Поя. Як на те пішло, Сократе, то ніколи!

Сократ. Отже, у стражданнях перше не має переваги перед другим?

Пол. Ні.

Сократ. Виходить, якщо не переважає у стражданні, то й у стражданні та злі водночас тим більше?

Пол. Певно, що так.

Сократ. Тож перевага залишається в другому?

Пол. Так.

Сократ. У злі?

Пол. Скидається на те.

Сократ. Але оскільки творення несправедливості переважає у злі, то во­но тоді гірше, ніж несправедливо терпіти?

Пол. Звичайно.

Сократ. Чи ж не погодився ти недавно з думкою багатьох людей, що тво­рити несправедливість огидніше, ніж несправедливо терпіти?

Пол. Було таке.

Сократ. Тепер же з'ясувалось, що це ще й гірше.

Пол. Не перечу.

Сократ. То ти віддав би перевагу ще гіршому й ще огиднішому перед та­ким же меншим? Не барися з відповіддю, Поле. Шкоди ж бо ніякої не ма­тимеш. А щиро так, як лікареві звіряючись у бесіді, відповідай на моє запи­тання або ні, або так.

Пол. Але ж я не хотів би, Сократе.

Сократ. А хто-небудь інший?

Пол. На мою думку, після таких слів — ніхто.

Сократ. Виходить, я говорив правду, що ні я, ні ти, ні жоден інший з лю­дей не віддав би перевагу творенню несправедливості перед терпінням не­справедливості, тому що творити несправедливість гірше.

Пол. Зрозуміло.

Сократ. Отже, ти переконався, Поле, що обидва наведені докази при по­рівнянні виявились нікчемними, хоча з тобою погодилися всі, окрім мене. Мені ж достатньо, щоб лише ти один зі мною погодився й засвідчив правду моїх слів, а я, покликаючись лише на твій голос, маю можливість не позбав-

ляти спокою всіх інших. Але покінчімо з цим! Час повернутися до іншого, про що ми також сперечалися. Чи найбільше зло є для того, хто повівся не­справедливо, якщо він буде покараний (це ти так вважаєш), чи ще більше зло уникнути кари (а це вже моя думка)? Поміркуймо ось над чим. Бути пока­раним і зазнати справедливої кари — чи для тебе це одне й те саме?

Пол. Як на мене, так.

Сократ. Тож чи можеш ти тоді сказати, що все, що справедливе, є пре­красним, оскільки воно справедливе? Перш ніж відповісти, подумай добре.

Пол. Здається, можу, Сократе.

Сократ. А тепер поміркуй ось над чим. Якщо хтось щось робить, то чи обов'язково повинен існувати предмет, який терпить від такої дії?

Пол. На мою думку, так.

Сократ. Тоді чи він терпить те, що робить той, хто робить, і зазнає та­кої дії, яку той здійснює? Я це так розумію: якщо хтось завдає ударів, то чи обов'язково, щоб їх хтось діставав?

Пол. Обов'язково.

Сократ. А якщо він б'є сильно й швидко, чи той, кого б'ють, так само це й відчуває?

Пол. Так.

Сократ. Отже, у битого є такий біль, що його викликає той, хто б'є?

Пол. Цілком так.

Сократ. Таким чином, якщо хтось робить припікання, то обов'язково іс­нує й тіло, яке припікають?

Пол. Авжеж!

Сократ. І якщо припікання сильне й болюче, то тіло так і припікається, як той, хто це робить, припікає?

Пол. Звичайно ж, так.

Сократ. Отже, якщо хтось робить розріз, то маємо те ж саме? Бо існує ж і тіло, яке ріжуть.

Пол. Очевидно.

Сократ. І якщо розріз великий, чи глибокий, чи болючий, то і в тілі та­кий самий розріз, який робить той, хто ріже?

Пол. А який же іще?

Сократ. А тепер дивися, чи ти взагалі погоджуєшся з тим усім, про що я допіру говорив: як дію здійснюють — так само її й відчувають?

Пол. Звісно, погоджуюсь.

Сократ. Коли ми в цьому дійшли згоди, то зазнавати кари — означає щось терпіти чи діяти?

Пол. Без сумніву, Сократе, терпіти.

Сократ. Але терпіти від когось?

Пол. Звичайно. Від того, хто карає.

Сократ. А той, хто карає по заслузі, карає справедливо?

Пол. Так.

Сократ. Справедливо він діє чи ні?

Пол. Справедливо.

Сократ. Отже, той, хто покараний, терпить справедливо, зазнаючи спра­ведливої кари?

Пол. Очевидно, так.

Сократ. Але ж ми вже визнали, що справедливе є прекрасним.

Пол. Повністю.

Сократ. Виходить, один з них творить прекрасне, а другий те терпить — тобто зазнав покарання?

Пол. Так.

Сократ. Отже, якщо прекрасне — то це благо? Адже прекрасне або при­ємне, або корисне.

Пол. Певна річ.

Сократ. Таким чином, покараний терпить благо?

Пол. Здається, так.

Сократ. І має з того користь?

Пол. Так.

Сократ. Знаєш, про яку користь я думаю? Людина стає краща душею, як­що її карають справедливо.

Пол. Це зрозуміло.

Сократ. Виходить, зазнавши покарання, людина вивільняє душу від роз-паскудження?

Пол. Так.

Сократ. То чи не позбавляється вона найбільшого зла, яке тільки є? По­думай добре. Чи у справах майнових тобі вбачається якесь інше зло для лю­дини, окрім бідності?

Пол. Ні, лише бідність.

Сократ. А стосовно турбот про тіло? Ти, напевно, назвав би злом сла­бість, хворобу, потворність і таке інше?

Пол. Звичайно.

Сократ. Отже, ти гадаєш, що й у душі може бути розпаскудженість?

Пол. А чом би й ні?

Сократ. І називаєш її несправедливістю, невіглаством, боягузтвом і тому подібним?

Пол. Авжеж.

Сократ. Тобто для трьох сущих речей — майна, тіла й душі — ти визна­чив три різні біди: вбогість, хворобу, несправедливість?

Пол. Так.

Сократ. І яка ж із них найогидніша? Може, несправедливість і загалом розпаскудженість душі?

Пол. Саме вона і є.

Сократ. Але коли найогидніша, то й найгірша?

Пол. Про що ти говориш, Сократе?

Сократ. А ось про що. Найогидніше завжди є тому найогидніше, що спричинює або найбільше страждання, або найбільшу шкоду; або і перше, й друге відразу, про що раніше ми вже дійшли згоди.

Пол. Що правда, то правда.

Сократ. А хіба тільки-но ми не зійшлися на тому, що найогиднішою є не­справедливість і взагалі розпаскудженість душі?

Пол. Авжеж, що погодились.

Сократ. Отже, вона найболючіша з усього, а відтак і найогидніша тому, що переважає все інше якраз стражданнями або завданою шкодою, або ж першим і другим разом?

Пол. Без сумніву.

Сократ. Тоді бути несправедливим, безкарним, боягузливим, темним — це болісніше, ніж мучитися від убогості та хвороб?

Пол. Мені здається після наших розмов, Сократе, що ні.

Сократ. Але оскільки з усіх пороків найогиднішим є розпаскудженість душі, то вона зухвало перемагає всі інші як величезною шкодою, так і небу­валим злом, але, за твоїми словами, не болем.

Пол. Це зрозуміло.

Сократ. Але ж те, що переважає у найбільшій шкоді, є, мабуть, і найбіль­шим злом на світі?

Пол. Так.

Сократ. Тоді несправедливість, свавільність і загалом будь-яка розпаску­дженість душі — це найбільше зло з усього, що існує?

Пол. Очевидно.

Сократ. Може, скажеш, яке мистецтво звільняє від убогості? Чи ж не ми­стецтво наживи?

Пол. Так.

Сократ. А від хвороби? Чи ж не мистецтво лікування?

Пол. Безперечно.

Сократ. А від розпаскудженості й несправедливості? Якщо не можеш швид­ко відповідати, то запитаємо інакше: куди й до кого ведемо хворих тілом?

Пол. До лікарів, Сократе.

Сократ. А куди несправедливих і свавільних?

Пол. Скажеш — до суддів?

Сократ. Чи ж не для того, щоб віддати покаранню?

Пол. Саме для того.

Сократ. Отже, ті, що карають, чи ж не користуються вони правосуддям, якщо карають справедливо?

Пол. Це ж очевидно.

Сократ. Отже, мистецтво наживи вивільняє від бідності, мистецтво ліку­вання — від недуги, а правосуддя — від свавільності й несправедливості?

Пол. Здається, так.

Сократ. Тоді що ж серед них найбільш прекрасне?

Пол. Про що саме ти говориш?

Сократ. Про мистецтво наживи, лікування, правосуддя.

Пол. З-поміж того, Сократе, дуже вирізняється правосуддя.

Сократ. Отже, воно приносить або найбільшу втіху, або користь, або те й те водночас, якщо є найкращим?

Пол. Так.

Сократ. А чи приємно лікуватися, чи відчувають втіху ті, що лікуються?

Пол. Навряд.

Сократ. Але ж воно корисне, хіба не так?

Пол. Так

Сократ. Бо вивільняє від великого зла, тому корисно перетерпіти біль і стати здоровим.

Пол. Згоден.

Сократ. Отже, з огляду на тіло — людина була б найщасливіша, коли б лікувалася чи коли взагалі не знала б хвороби?

Пол. Зрозуміло, коли б не хворіла.

Сократ. То, очевидно, щастя полягає не у звільненні від зла, а в тому, щоб не зіткнутися з ним ніколи?

Пол. Суща правда.

Сократ. Підемо далі. Кого з двох, хто має хворобу чи в тілі, чи в душі, можемо назвати нещаснішим: чи того, хто лікується і вивільняється від зла, чи того, хто не лікується, і залишає все без змін?

Пол. Думаю, що того, хто не лікується.

Сократ. Отже, зазнати покарання — означає дістати звільнення від най-• більшого зла, тобто від розпаскудженості?

Пол. Так.

Сократ. Таким чином, правосуддя навертає до розуму й робить найбільш справедливим, стаючи мистецтвом лікування від розпаскудженості?

Пол. Так.

Сократ. Отже, найщасливіший той, у кого немає зла в душі, оскільки са­ме це і є найбільше зло.

Пол. Без сумніву.

Сократ. А другим, звичайно, назвемо того, кого вивільнено від зла.

Пол. Здається, що так.

Сократ. А це ж та людина, яку вмовляннями навернули до розуму, яка терпіла ганьбу й зазрала покарання.

Пол. Так.

Сократ. Виходить, найгірше живе той, хто зостається несправедливим і не вивільняється від зла.

Пол. Безумовно.

Сократ. Як не глянь, а це якраз та людина, яка до кінця творить найбіль­шу несправедливість, не турбуючись ані вислуховуванням повчань, ані спра­ведливою покарою, як це вдається, за твоїми словами, Архелаю та іншим ти­ранам, і красномовцям, і володарям.

Пол. Мабуть, що так.

Сократ. Але ж вони, мій найкращий, перебувають приблизно у тому ж становищі, в якому опинився б і хворий, коли б він був уражений найтяж­чими недугами, а перед лікарем справжню картину тілесних вад приховував, не лікувався, боячись, наче дитина, болю від припікання й вирізання. Чи, мо­же, тобі так не здається?

Пол. Ні, здається.

Сократ. Очевидно, він не знає, що таке здоров'я і міць тіла. Бо після то­го, з чим ми тепер погодились, ті, хто уникав покарання, Поле, підлягають небезпеці діяти в такий самий спосіб, тобто зважати лише на біль, а до ко­ристі бути сліпими й навіть не здогадуватись, наскільки жалюгіднішим від

нездорового тіла є зв'язок із нездоровою душею, розпаскудженою, неспра­ведливою та безбожною. Для того й роблять усе так, щоб не підпасти під покарання і не вивільнитись від найбільшого зла: нагромаджують статки, за­водять друзів, вчаться переконливих промов. І якщо, Поле, ми справді ді­йшли згоди, то чи думаєш ти про те, що випливає з нашої розмови? Чи ти хочеш, щоб ми зробили висновок іще раз?

Пол. Коли на те твоя воля.

Сократ. Тож чи виходить із того, що найбільше зло — це бути неспра­ведливим і чинити несправедливо?

Пол. Певна річ.

Сократ. А звільнення від того зла, з'ясовується, — бути покараним?

Пол. Напевно.

Сократ. А безкарність — це укорінення зла?

Пол. Так.

Сократ. Отже, чинити несправедливо — це є друге за величиною зло. Як­що ж той, хто діє несправедливо, уникає покарання, то це буде з усіх зол за природою найбільшим і найпершим.