ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ 1 страница

KQ

ХКп

II

...Маючи, як цього вимагає Платон, натуру жадібну до знань і схильну до філософствування, спроможний сприймати будь-яку науку й не гребувати ніяким видом знання чи освітнім предметом, Цицерон з особливою пристра­стю тягнувся до поезії. Збереглась донині його невеличка поема «Главк Пон-тійський», яку він написав ще в дитячі роки терасетрами. З часом, удоско­наливши свій поетичний талант і спробувавши своїх сил у різноманітних ви­дах поезії, Цицерон уславився не лише як найвидатніший римський оратор, а й як визначний поет. Щоправда, слава ораторського обдаровання Цицеро­на не поблякла понині, хоч у красномовстві з того часу відбулися чималі змі­ни, а поетична його творчість у зв'язку з появою багатьох талантів цілком утратила славу й пішла в забуття.

Голос він мав сильний і приємний, але різкий і не відшліфований. У про­мовах, які вимагали сили і пристрасті, голос його постійно підвищувався настільки, що, здавалося, ось-ось зірветься.

...Тіло його, загартоване вправами, стало здоровим, як у справжнього юнака, а голос, тепер уже вироблений, набрав приємного звучання й сили і відповідав фізичному станові.

Лише Аполлоній слухав його без виразного задоволення, а по закінченні промови довго сидів у задумі. Нарешті, помітивши, що Цицерон зніяковів, ска­зав: «Я хвалю тебе, Цицероне, і дивуюсь твоєму обдарованню, але мені жаль нещасної Греції, коли я бачу, як те єдине з прекрасного, що нам залишилось, — освіченість і красномовство — завдяки тобі переходять до римлян».

...Та коли Цицерон, честолюбний від природи і надто заохочуваний бать­ком і друзями, почав виступати в суді як захисник, він вийшов на перше міс­це не поволі, а відразу прославився, випередивши далеко всіх ораторів, що суперничали між собою на форумі. Кажуть, що в нього, як і в Демосфена, слабким місцем була акторська виразність, через те він наполегливо вчився в комічного актора Росція і трагічного — Езопа.

Особливою заслугою Цицерона є те, що він зумів показати римлянам, скільки привабливого й прекрасного таїть у собі красномовство. Він довів

їм, що справедлива справа непереможна, якщо її належно висловити, і що розумний державний діяч повинен завжди у своїх вчинках мати на оці істи­ну, а не вдаватися до лестощів, уміти красномовством принести користь, не завдаючи болю.

...Йому учинили небачені досі почесті і присвоїли звання «батька вітчиз­ни». На мою думку, Цицерону першому з-поміж римлян був присвоєний та­кий титул.

...Багато римлян недолюблювали його не через якийсь ганебний вчинок, а тому, що він відвертав від себе людей постійним самовихвалянням і само-•звеличенням.

...Цицерон дошкульно глузував з людей просто заради сміху, за що його недолюблювали.

Цицерон повернувся на шістнадцятому місяці вигнання. Міста зустрічали його з такою бурхливою радістю, що навіть слова самого Цицерона, котрий згодом описав ці дні, виявляються не досить виразними. А сказав він, що вся Італія несла його на плечах і так внесла в Рим.

...Тим часом наспіли вбивці — центуріон Геренній і військовий трибун По-пілій, якого Цицерон колись захищав, звинуваченого в батьковбивстві, а та­кож їхні підручні. Знайшовши двері зачиненими, вони вдерлися в дім. Цице­рона там не знайшли, а всі, хто був усередині, казали, що не знають, де він перебуває, лише якийсь молодик на ім'я Філолог, котрий одержав у Цице­рона гарну освіту й виховання, вільновідпущеник його батька Квінта, сказав трибуну, що Цицерона понесли на ношах глухими тісними стежками до мо­ря. Захопивши з собою кількох чоловік, трибун помчав до виходу з гаю ок­ружною дорогою, а Геренній бігом гнав стежкою. Почувши тупіт, Цицерон наказав рабам зупинитися й покласти ноші на землю. Підперши, за звичкою, лівою рукою підборіддя, він безстрашно чекав на своїх катів, брудний, дав­но не голений, із змарнілим від журби обличчям. Більшість присутніх заплю­щила очі, коли Геренній вбивав його. Цицерон сам підставив шию під меч, і Геренній перерізав йому горло. Так загинув Цицерон на шістдесят четверто­му році життя. Відповідно до наказу Антонія, Геренній відрубав йому голо­ву й руки, якими він написав «Філіппіки». Цицерон сам назвав промови про­ти Антонія «Філіппінами», так вони називаються по сьогодні.

...Він (Цезар — Г. С.) сказав: «Вчений це був муж, дитино, вчений, до то­го ж любив батьківщину».

ПЛАТОН

Діалог «Горгій»¹

Каллікл, Сократ, Херефонт, Горгій, Пол

Каллікл. У війні і в бою, Сократе, як кажуть, треба брати участь!

Сократ. А що, хіба ми й справді прийшли аж так пізно?

Каллікл. І ще ж на яке чудове свято запізнилися! Щойно перед нами ви­ступав Горгій і промовляв прекрасно!

Сократ. Однак у всьому, Каллікле, винен наш Херефонт: він змусив нас забаритися на ринку.

Херефонт. Було б чим журитися, Сократе, бо я ж і виправлю станови­ще. Горгій мій приятель, отже, він покаже нам своє мистецтво, якщо твоя во­ля, то й зараз або, коли бажаєш, — іншим разом.

Каллікл. Що-що, Херефонте? Сократ хоче послухати Горгія?

Херефонт. Та ми ж на те тут і з'явилися.

Каллікл. Тоді, якщо зібралися, приходьте до мене. Горгій зупинився у моїй домівці, і він виступить перед вами.

Сократ. Дуже добре, Каллікле. Але чи погодиться він завести з нами бе­сіду? Я ж бо хочу розпитати в цього мужа, яку силу має його мистецтво і в чому його суть, що він проповідує і чого навчає. А решту — виголошення промови, як ти й кажеш, нехай покаже іншим разом.

Каллікл. Немає нічого кращого, Сократе, ніж запитати його самого. Бо це була одна з умов його виступу. Він, власне, сам пропонував запитувати про те, кого що цікавить, і обіцяв на все дати відповідь.

Сократ. Чудово! Ну ж бо, Херефонте, запитай його!

Херефонт. Що саме запитати?

Сократ. Хто він такий?

Херефонт. Що ти маєш на увазі?

Сократ. Ну, ось коли б він випадково виявився виробником взуття, то, на­певно, відповів би, що він швець. Невже ти не здогадуєшся, про що йдеться?

Херефонт. Розумію і починаю запитувати. Скажи мені, Горгію, чи правду каже Каллікл, що ти обіцяв відповісти на все, хоч би про що тебе запитали?

Горгій. Так і є, Херефонте. Щойно я саме це й пообіцяв і запевняю тебе, що ще ніхто жодного разу за багато років не поставив мені такого запитан­ня, яке для мене було б несподіваним. ¹ Див.: Платон. Діалоги.— К., 1995,— С 155—233.

Горгій. Спробуй-но пересвідчитись сам, Херефонте.

Пол. І справді, якщо бажаєш, Херефонте, випробуй мене! Адже Горгій, мабуть, уже змучився, бо тільки що виступав із довгою промовою.

Херефонт. Що ти, Поле! Ти гадаєш відповісти краще від Горгія?

Пол. Хіба тобі не все одно? Коли б тільки я давав вичерпні відповіді.

Херефонт. І справді так. Ну, що ж, коли хочеш, то відповідай.

Пол. Запитуй!

Херефонт. Отже ж, запитую. Коли б випадково сталося так, що Горгій виявив би тямущість у тому самому мистецтві, що й його брат Геродік, то як би нам годилося його називати? Чи не так, як і його брата?

Пол. Звичайно ж, так.

Херефонт. Отже, сказавши, що він лікар, ми б не помилились?

Пол. Аніскільки.

Херефонт. А коли б він був обізнаний і з тим мистецтвом, що й Аристо-фонт, син Аглаофонта, чи його брат, як би ми тоді його правильно назвали?

Пол. Зрозуміло, що малярем.

Херефонт. Тож на якому мистецтві розуміється Горгій і як би нам най­краще його назвати?

Пол. Любий Херефонте, люди володіють не одним мистецтвом, вдало ви­найденим завдяки досвіду, бо лиш знання робить так, що життя наше йде услід за мистецтвом, а незнання скеровує його за випадком. І з усіх цих мистецтв різні люди обирають для себе різне, але кращі віддають перевагу кращому. До них належить і наш Горгій, який причетний до найпрекраснішого із мистецтв.

Сократ. Як видно, Горгію, Пол справді добре підготовлений до розмови, але ж він не робить того, що обіцяв Херефонтові.

Горгій. Що ти маєш на увазі, Сократе?

Сократ. Мені здається, що він так і не відповів на запитання.

Горгій. Тоді, якщо хочеш, запитай його ти.

Сократ. Не хочу, але коли б ти сам забажав дати відповідь, то було б набагато приємніше запитувати тебе. Тому що із того, що Пол сказав, мені вже зрозуміло, що він більше вправляється у так званій риториці, ніж в умін­ні вести розмову.

Пол. А це ж чому, Сократе?

Сократ. А тому, Поле, що коли Херефонт запитав, із яким мистецтвом обізнаний Горгій, ти заходився вихваляти його мистецтво так, начебто його хтось ганив, але що це за мистецтво, ти так і не відповів.

Пол. Чи ж я не сказав, що воно найкраще?

Сократ. Так, сказав. Але ніхто й не запитував, яким є мистецтво Горгія, лиш запитали, що за мистецтво і як потрібно Горгія називати. Що ж до того, що спершу пропонував тобі Херефонт, ти відповідав йому і гарно, й коротко, тож так і тепер скажи, що це за мистецтво і як Горгій має називатися. Але краще, Горгію, сам поясни нам, як тебе йменувати і в якому мистецтві ти тямиш?

Горгій. У риториці, Сократе.

Сократ. Отже, тебе слід називати промовцем?

Горгій. Ще й добрим, Сократе. Якщо хочеш мене називати тим ім'ям, яким, за словами Гомера, я хвалюсь.

Сократ. Таки хочу.

Горгій. Тоді називай.

Сократ. Чи ж не скажемо ми, що й інших тобі до снаги зробити добри­ми промовцями?

Горгій. Саме про це я і повідомляю — і не лише тут, а й по інших місцях.

Сократ. Отже, чи не захотів би ти, Горгію, і далі вести розмову так, як вона зав'язалася, тобто питання — відповідь, а ту велемовну балаканину, яку розпочав був Пол, залишити для іншої нагоди?

Горгій. Так, хотів би.

Сократ. Ну, що ж, як обіцяєш це, то не обманюй і, будь ласка, давай ко­роткі відповіді.

Горгій. Іноді трапляється, Сократе, що деякі відповіді доконче потребу­ють багатьох слів. І все ж я постараюся відповідати якомога стисліше, бо, знову ж таки, це теж належить до моїх гордощів: ніхто не зможе вислови­тись про що-небудь коротше, ніж я.

Сократ. Це було б дуже до речі. Покажи-но мені свою ощадність у роз­мові, а багатослів'ям похизуєшся іншим разом.

Горгій. Так і зроблю, і ти скажеш, що ніколи не чув когось іншого, хто б перевершив мене у стислості вислову.

Сократ. Ну, добре. Ось ти запевняєш, що й сам тямущий у риториці і ще й іншого можеш зробити промовцем; але чим же, власне, з того, що існує, займається риторика? Бо, наприклад, ткацтво полягає у виготовленні полот­на. Чи не так?

Горгій. Так.

Сократ. Як і музика — у творенні мелодій?

Горгій. Так.

Сократ. Присягаю богами, Горгію, я захоплений твоїми відповідями, то­му що ти відповідаєш якомога коротше.

Горггй. Авжеж, Сократе, я гадаю, що роблю це так, як годиться.

Сократ. Твоя правда. Тоді відповідай мені так само й про риторику: в чо­му виявляється це мистецтво?

Горггй. У промовах.

Сократ. А в яких, Горгію? Чи не в тих, які навчають хворих, як належить жити, щоб одужати?

Горггй. Ні.

Сократ. Отже, риторика охоплює не всі промови?

Горггй. Звичайно, ні.

Сократ. Однак вона робить із учнів добрих промовців?

Горггй. Так.

Сократ. Заодно навчає розмірковувати про те, про що вчить вести мову?

Горггй. Чом же ні?

Сократ. Тоді й мистецтво лікування, про яке, власне, ми щойно згадува­ли, чи не дає і воно вмінням думати й говорити про хворих?

Горггй. Без сумніву, дає.

Сократ. У такому разі й мистецтво лікування, очевидно, займається про­мовами?

Горггй. Так.

Сократ. Тобто промовами про недуги?

Горггй. Дійсно так.

Сократ. Тож і гімнастика займається промовами — про здоровий і хво­робливий стан тіла — хіба ні?

Горггй. Ясна річ.

Сократ. Але ж і з іншими мистецтвами, Горгію, те саме: кожне з них за­ймається тими промовами, які торкаються суті справи, до якої кожне з цих мистецтв причетне.

Горггй. Це очевидно.

Сократ. Чом же тоді ти не називаєш риторичними інші мистецтва, які та­кож мають справу з промовами, якщо риторика для тебе — мистецтво, що промовами якраз і займається?

Горггй. Тому, Сократе, що в інших мистецтвах усе знання, якщо коротко сказати, пов'язане з ручною працею та іншою подібною діяльністю, а в ри­ториці немає ніякої ручної праці, тут уся діяльність і всі твердження поля­гають у промовах. Через те я думаю, що мистецтво риторики — це мистецт­во промов, і, як на мене, думаю правильно.

Сократ. Чи ти вважаєш, що я вже розумію, чому ти його так називаєш? А втім, зараз з'ясую. Ну ж бо, відповідай! Для нас очевидно, що існують мистецтва, правда?

Горггй. Правда.

Сократ. На мою думку, в усіх мистецтвах є щось визначальне: для одних основа основ — це робота, і мова тут постільки-поскільки, а деякі взагалі не потребують жодного слова, бо їхню мету можна осягнути і в повному мовчан­ні, як, наприклад, живопис, скульптура та багато інших. Мені здається, ти ве­деш мову про них, коли твердиш, що вони не належать до риторики. Чи не так?

Горггй. Звичайно, ти не помиляєшся, Сократе.

Сократ. Але є й інші мистецтва, що виконують своє призначення за до­помогою слова, і в тому, сказати коротко, ніякої дії не потребують або ж потребують дуже мало, як, приміром, арифметика, мистецтво лічби, геомет­рія, ба навіть гра в шашки та багато інших мистецтв, серед яких окремі ви­користовують майже рівну кількість слів і діянь, а в інших — їх більшість — слова переважають дії. І вся сила і суть таких мистецтв передовсім виявля­ється у слові. Як видається мені, після усього сказаного тобою, ти відносиш до них і риторику.

Горггй. Істинно так.

Сократ. Але ж я думаю, що жодне із щойно згаданих мистецтв ти не збираєшся називати риторикою, хоча, між іншим, ти сказав, що мистецтво, суть якого виявляється у слові, є риторика, і я міг би припустити, якби за­хотів прискіпатись до твоїх слів, що ти, Горгію, вже й арифметику відносиш до риторики. Проте я впевнений, що риторикою ти не назвеш ні арифмети­ку, ні геометрію.

Горггй. Слушна думка, Сократе, й справедлива.

Сократ. Тоді й доведи до кінця відповідь на моє запитання. Оскільки ри­торика виявляється одним із тих мистецтв, які користуються переважно сло­вом, і коли вже існують й інші подібні мистецтва, то спробуй визначити, у чому полягає суть промов, які притаманні риториці. Адже якби хтось запи­тав мене про одне з тих мистецтв, яке я щойно згадував, наприклад: «Со­крате, що то за мистецтво арифметика?», — я відповів би йому так, як не­давно ти, що це одне з тих мистецтв, яке досягає своєї мети словом. А ко­ли б мене знову запитали, до чого ті слова скеровують, я сказав би, що до пізнання парних і непарних чисел, хоч би якої величини вони були. Проте, коли б мені знову поставили запитання: «Що ти називаєш мистецтвом ліч­би?», — я дав би відповідь, що й воно із тих мистецтв, які всього досягають

за допомогою слова. І коли б поцікавились далі, якого саме, то відповів би так, як на Народних зборах подають пропозиції, що в усьому іншому ариф­метика й мистецтво лічби є однаковими, займаються одним і тим самим, тоб­то парними й непарними числами. Відрізняються ж лише тим, що мистецтво лічби намагається в парних і непарних числах визначати величини і самі со­бою, і у взаємовідношеннях з величинами інших чисел. А коли хто-небудь запитав би про астрономію, і я відповів би, що й вона всього досягає сло­вом, і мені сказали б: «Але ж, Сократе, на що спрямовані слова астроно­мії?» — я дав би відповідь, що на рух зірок, Сонця й Місяця і на те, у яко­му відношенні одна до одної перебувають їхні швидкості.

Горгій. І це було б правильно, Сократе.

Сократ. Тепер про тебе, Горгію. Отже, риторика — одне з тих мистецтв, які всього досягають за допомогою слова? Чи не так?

Горгій. Так і є.

Сократ. Скажи ж, у чому воно полягає. Що з того всього, що існує, є підставою для слів, яких уживає риторика?

Горгій. Із людських справ, Сократе, воно найважливіше і найкраще.

Сократ. Але ж, Горгію, ти говориш про це туманно й не зовсім зрозумі­ло. Мабуть, на великих бенкетах тобі доводилось чути застільну пісню, у якій співаки перераховують так: найкраще бути здоровим, після того — гар­ним, а вже потім, як каже творець пісні, бути багатим без обману?

Горгій. Ну, звісно, чув. Але до чого ти все це ведеш?

Сократ. А до того, що тобі відразу ж учинили б спротив творці тих благ, які прославив той, хто склав застільну пісню, тобто лікар, учитель гімнасти­ки й ділок, і перший заговорив би лікар: «Сократе, та ж Горгій обманює те­бе! Бо не його мистецтво творить найбільше добро для людей, а моє». І ко­ли б я і запитав його: «Хто ж ти такий, що так заявляєш?»,— він, напевно, відповів би: «Лікар». — «Тоді про що ти ведеш мову? Невже справа твого мистецтва є найбільшим добром?» — «А ти ж як думав, Сократе, — мабуть, промовив би він, — ідеться ж бо про здоров'я. А що є більшим добром для людей від нього?». Але коли після лікаря подав би голос учитель гімнасти­ки: Направду, здивувався б і я, Сократе, якби Горгій зміг тобі довести, що своїм мистецтвом він робить більше добро, ніж я — своїм, — то я запитав би його: «А хто ж ти будеш, чоловіче добрий, і коло якої справи ходиш?» — Я учитель гімнастики, — сказав би він,— а моєю справою є робити людей гарними й сильними тілом». А потім обізвався б ділок, виповнений, як мені здається, зневагою до всіх підряд:

«Ну ж бо, подумай, Сократе, чи знайдеш у Горгія чи в когось іншого до­бро більше, ніж багатство?». Тоді ми поцікавилися б: «Як розуміти це? Чи ти і є творцем отого добра?» — «Авжеж, що так». — «То що ж, — скажемо ми, — чи ти вважаєш, що багатство є найбільшим добром для людей?» — «Певна річ!», —відповість він. Але ось Горгій не погоджується з цим, бо вва­жає своє мистецтво джерелом більшого добра, ніж твоє, — заперечили б ми. Тоді він, очевидно, відразу ж запитав би: «А що то є за добро? Нехай Горгій скаже». Отож вважай, Горгію, що тебе запитували і вони, і я, тому дай від­повідь: що ти маєш на увазі, про яке ти говориш найбільше для людей доб­ро, творцем якого ти є?

Горгій. А те, Сократе, що і справді є найбільшим добром і водночас дже­релом влади для кожного з них у своєму місті.

Сократ. Про що, нарешті, твоя мова?

Горгій. Про можливість переконувати за допомогою слів і суддів у суді, й радників у раді, і народ на Народних зборах та й на будь-яких інших зі­браннях, які проводять громадяни. І воістину, за допомогою такої сили ти триматимеш у рабстві й лікаря, і вчителя гімнастики. А той ділок, як вия­виться, наживає добро не для себе самого, а для іншого — для тебе, який володів словом і вмінням переконувати великі юрмиська народу.

Сократ. Тепер, як мені здається, Горгію, ти найближче підійшов до з'ясу­вання, яке мистецтво є риторикою і що ти під ним розумієш. І, коли я не помиляюсь, ти кажеш, що риторика — творець переконування, у тому вияв­ляється її суть і задля того звершується її праця. Чи ти хочеш сказати, що риториці до снаги щось більше, аніж вселяти в душі слухачів переконання?

Горгій. Ні в якому разі, Сократе! Навпаки, гадаю, ти достатньо визначив це поняття. Бо якраз у тому і є його суть.

Сократ. Тоді слухай, Горгію. Бо я глибоко переконаний, і ти це добре зна­єш, що якщо вже хтось заведе з кимось бесіду, бажаючи збагнути саме те, про що зав'язалася мова, то я один із них. І хотів би, щоб і ти був таким.

Горгій. До чого це, Сократе?

Сократ. Зараз відповім. Ти говориш про переконання, яке з'являється за­вдяки риториці, але що це за переконання і в яких справах воно дає себе знати — хай тобі буде відомо, я так і не знаю до кінця, однак, як мені зда­ється, я здогадуюсь, про що ти говориш і що саме маєш на увазі. І все ж, опріч того, запитаю тебе, про яке переконання з допомогою риторики ти щойно згадував і в чому воно виявляється? Хоча навіщо розпитувати тебе, а не сказати, що сам думаю, коли все одно здогадуюсь? Не заради тебе, а за-

ради нашої бесіди, щоб вона таким чином посувалася вперед, якнайкраще з'ясовуючи те, що нас хвилює. А втім, дивись, чи тобі доречним видається моє випитування. Отже, коли б, приміром, я запитав тебе, хто цей маляр Зевксид, а ти відповів би мені, що він маляр істот, які живуть, то чи ж до­речним було б моє наступне запитання — яких істот і як намальованих?

Горгій. Цілком доречним.

Сократ. А чи не тому, що є й інші малярі, які малюють багатьох інших істот?

Горгій. Так.

Сократ. Але якби ніхто інший не малював, тільки Зевксид, чи добре зву­чала б твоя відповідь?

Горгій. А чом би й ні?

Сократ. Тепер так само скажи-но мені про риторику. Чи не гадаєш ти, що сама риторика творить переконання, чи й інші мистецтва роблять те са­ме? Як на моє розуміння, коли хтось навчає якої-небудь справи, чи переко­нує він у тому, чого навчає, чи ні?

Горгій. Чом же ні, Сократе, переконує краще від інших.

Сократ. Тоді згадаймо знову про ті мистецтва, про які вже вели мову. Чи арифметика не навчає нас того, що стосується чисел, і людина, яка володіє цим мистецтвом, — також?

Горгій. Обов'язково.

Сократ. Отже, і переконує?

Горгій. Так.

Сократ. Таким чином, і арифметика виявляється творцем переконання?

Горгій. Виходить, так.

Сократ. Тож коли хтось нас запитає, якого саме переконання і про що, ми, очевидно, дали б відповідь: такого, що повчає про парні й непарні чис­ла та їхню суть. І інші мистецтва, про які ми недавно говорили, назвемо творцями переконання, вказавши навіть якого і про що, чи не так?

Горгій. Так.

Сократ. Отже, творцем переконання є не тільки риторика?

Горгій. Цілком правильно.

Сократ. А коли так, оскільки не вона одна виконує ту справу, а й інші мистецтва також, то ми могли б справедливо запитати співрозмовника, як уже запитували про маляра: мистецтвом якого переконування і в чому є ри­торика? Чи, може, нові запитання видаються тобі не зовсім доречними?

Горгій. Ні, не видаються.

Сократ. Тоді відповідай, Горгію, коли й ти так само думаєш.

Горгій. Я кажу про те саме переконування, Сократе, яке має місце і в су­дах, і на різних інших зібраннях (як я тільки-но згадував), а суть його ось у чому: що є справедливе, а що — несправедливе.

Сократ. Звичайно ж, я здогадувався, Горгію, що ти саме про таке пере­конування ведеш мову і що саме на те, на твій погляд, воно й призначене. Однак, щоб ти не дивувався, коли трохи пізніше я тебе щось запитаю про те, що, здавалося б, цілком очевидне, але я все ж запитаю. Бо я ще раз ка­жу, що ставлю запитання заради послідовного розвитку розмови, а не задля тебе, а також: щоб ми не звикали уривати один одному мову й нав'язувати свої погляди, і щоб ти свої розмірковування довів до кінця, керуючись влас­ними намірами й бажаннями.

Горгій. Добра думка, Сократе.

Сократ. Тоді погляньмо ще й на це. Чи ти знаєш, що означає слово на­вчитися?

Горгій. Знаю.

Сократ. А повірити?

Горгій. Також.

Сократ. Тоді чи не здається тобі, що навчитися і повірити, тобто «знан­ня» й «віра» — це одне й те саме, чи між ними є якась відмінність?

Горгій. Я думаю, Сократе, що є.

Сократ. Добре думаєш. А доказ випливає ось із чого. Якби тебе хтось за­питав: «Горгію, чи є віра істинна й хибна?», ти, намою думку, сказав би, що є.

Горгій. Звичайно,

Сократ. А далі? Знання буває істинним і хибним?

Горгій. Ні!

Сократ. Тоді виходить, що вони різні?

Горгій. Правду кажеш.

Сократ. Але ж переконанням володіють і ті, які навчилися, й ті, які по­вірили!

Горгій. Так воно і є.

Сократ. Тож чи ти хочеш, щоб ми визначили два види переконання, з яких одне дає віру без знання, а друге — саме знання?

Горгій. Звичайно, так.

Сократ. Тоді яке переконання творить риторика в судах і на інших зіб­раннях стосовно того, що є справедливе, а що несправедливе? Чи те, з яко­го віра народжується без знання, а чи те, із якого знання розпочинається?

Горгій. Зрозуміло, Сократе, що те, яке дає віру.

Сократ. Отже, риторика, Горгію, на мій погляд, є творцем переконання, яке вселяє віру, а не повчає, що справедливе, а що несправедливе.

Горгій. Очевидно.

Сократ. Отже, красномовця, який виступає в суді й на інших численних зборах, не можна назвати вчителем науки про справедливе й несправедливе, а лише таким, який вселяє віру. Бо неможливо за короткий час навчити то­го велике юрмисько народу.

Горгій. Що ні, то ні.

Сократ. Ану ж, придивімось, що ми, власне, розуміємо під риторикою. Бо я і сам ще як слід не можу збагнути того, про що веду мову. Коли в місті проводяться збори для обрання лікарів, або будівничих кораблів, або будь-яких інших майстрів, чи буде тоді красномовець щось радити? Звичайно ж, не буде, тому що в кожному випадку слід обирати найздібнішого у своїй справі. Також не буде він роздавати поради, коли йдеться про будівництво кораблів, пристаней чи корабелень, бо лишень будівничі мають на це право. Так само не втручатиметься він і тоді, коли радяться, кого обрати страте­гом, чи про тактику боїв проти ворога, або про захоплення фортець: тоді потрібне слово не ритора, а людей, обізнаних із мистецтвом воєн. Чи як ти гадаєш, Горгію? Бо коли ти сам заявляєш, що є ритором, й інших берешся навчити риторики, то, зрозуміло, було б справедливо саме від тебе дізнати­ся про прикмети твого мистецтва. І будь певний, я дбаю тут і про твої інте­реси. Бо може трапитись так, що хтось із присутніх тут захоче стати твоїм учнем. Зокрема, я вже декого, а може, й доволі багатьох, бачу сам, але во­ни, мабуть, не мають відваги турбувати тебе своїми запитаннями. Тоді нехай тобі здається, що моїми словами тебе запитують і вони: Що за користь нам із того буде, Горгію, якщо ми прислухаємось до твоїх повчань? Про що ми зможемо радити державі? Чи лише про те, що справедливе й несправедливе? Чи також і про щойно мовлене Сократом? Постарайся ж їм відповісти.

Горгій. А я ж і хочу, Сократе, виявити тобі всю силу риторики. Бо ж ти сам спрямував мене на добру дорогу. Ти, звичайно, знаєш, що й ці корабель­ні, і ті мури довкола Афін, і пристані були споруджені за порадою Фемісто-кла, а поява довгих стін зобов'язана Периклові, а не пораді майстрів будів-ничої справи.

Сократ. Є такі розмови, Горгію, про Фемістокла, а Перикла чув я на власні вуха, коли він радив нам поставити внутрішні стіни.

Горгій. І коли виникає потреба вибору того, про що ти щойно згадував, Сократе, то бачимо, що ритори також дають поради й нерідко перемагають у суперечках.

Сократ. Із цього й дивуюся, Горгію, і тому знову запитую: що ж то за сила прихована у риториці? Якою ж божественною вона мені видасться, ко­ли думаю про ту її велич!

Горгій. Коли б ти, Сократе, знав геть усе, що можна сказати! Адже вона ввібрала і тримає під своєю владою силу всіх мистецтв. Я наведу тобі пере­конливий доказ. Не раз і не двічі зі своїм братом та іншими лікарями я хо­див до не одного хворого, який або не хотів заживати ліків, або не дозво­ляв лікареві зробити розріз чи припікання, і жоден лікар не міг його до то­го намовити, а я намовляв, і не яким-небудь іншим мистецтвом, а лишень своєю риторикою. Я навіть заявляю, що коли б до якого завгодно міста при­були ритор і лікар і коли б їм довелося у словесному двобої на Народних зборах чи на якомусь іншому зібранні доводити, кого із них слід обрати лі­карем — красномовця чи зцілителя, то лікар для громадян не мав би ніякої ваги, а обрали б того, хто вміє промовляти, було б лишень його бажання. І в боротьбі з будь-яким іншим майстром своєї справи ритор зумів би пере­конати, що саме він вартий обрання більше, ніж хто б там не був. Бо ж не існує речі, про яку красномовець не сказав би перед численним зібранням народу більш переконливо, ніж який завгодно майстер своєї справи. Ось якою великою силою і якими властивостями наділене це мистецтво. Однак користуватися красномовством, Сократе, треба так, як і будь-якою іншою боротьбою. Бо й інші види боротьби є не для того, щоб застосовувати їх проти всіх людей лишень з тієї причини, що хтось навчився бути кулачним бійцем, панкратіастом, володіти важкою зброєю, ставши сильнішим від дру­зів і недругів, адже це не привід для того, щоб бити друзів, колоти їх чи вби­вати. Ні, присягаюсь Зевсом, якщо хтось, часто відвідуючи палестру, добре загартував тіло й набув управності для кулачного бою, а потім побив бать­ка й матір чи когось іншого з родичів або друзів, то через це не слід нена­видіти вчителів гімнастики й тих, які навчають володіти зброєю, та виганя­ти їх за межі країни. Адже вони готували учнів на те, щоб ті справедливо використовували своє уміння проти ворогів і злочинців, для захисту, а не для нападу. А учні, все поставивши з ніг на голову, вживають свою силу і своє мистецтво для неправедної мети. Отже, ані вчителі не є поганими, ані мистецтво з цієї причини не можна вважати поганим; негідниками ж, на моє