Промова при прощанні

Промова при привітанні гостей

...НАМ ПОТрібНЕ СЛОВО...

А. Костенко

Феофан Прокопович розробив детальні рекомендації щодо складання промов для привітання гостей.

Вступ повинен бути дуже коротким, в ньому висловлюється приватна або громадська радість стосовно гостей: прибув той, кого ми чекали з великим бажанням; похвалити чутку, яка не обманула, а принесла правду, втішила приємною звісткою; велике емоційне хвилювання перешкоджає нам гарно висловити свою радість, достойно привітати гостей; ми самі себе поздоров­ляємо з такою радістю, тому що душею завжди супроводжуємо цих людей, а душа більше там, де любить, а тому ми ніби повернулись до себе; не тільки сам гість перестав подорожувати, але й ми самі; довга дорога є прагненням, а найбільшим прагненням є те, чого ми прагнули.

Як бачимо, ці риторичні винайдення думок (ідей) щодо привітання гостей відзначаються певною химерністю, вигадливістю, певною бароковою вишука­ністю, але мета їх — благородна: належним чином виявити радість, душевну прихильність до гостей.

Феофан Прокопович, як і в попередніх рекомендаціях щодо створення похвальних промов, пропонує такі джерела винайдення похвали:

— ствердження нашого власного прагнення, очікування радості з приво­ду приходу гостей;

— заслуги гостя, його чесноти;

Ю'0-319

— наша любов до гостя;

— аргументувати любов до гостя такими думками: кого ми любимо, того завжди бажаємо мати за присутнього;

— підсилити виявлення емоції любові рекомендувалося за допомогою по­рівнянь, через яскраві приклади;

— закінчення привітальної промови мало включати в себе слова про те, що ми віддаємо й присвячуємо гостеві свої думки, душу, серце тощо;

— побажання довгого життя, доброго самопочуття, щастя і подібне.

Як бачимо, за цими певними класичними «кліше» базовою емоцією висту­пає щира радість, замилування, захоплення іншою людиною визнання її чес­нот і достоїнств.

Люди, будьте людяними!

Це ваш пєрший обов'язок.

Ж.-Ж. Руссо

Феофан Прокопович у даному випадку обмежився однією лише ситу­ацією прощанням з другом при від'їзді після багатьох років тривалої друж­би. Тому риторичні рекомендації мають ситуативно забарвлений характер:

— на початку промови рекомендувалось коротко викласти свій біль з приводу неминучої розлуки з другом, добродієм;

— можна було б висловити припущення, що милішим серцю було б не від'їжджати;

— похвала щирого друга повинна була включати думку про те, що роз­лука з ним — ніби полишання половини самого себе;

— можна було висловити сумнів у тому, чи принесе ця мандрівка користь;

— мандрівка може зробити велику шкоду через великі переживання з при­воду розлуки: забирає великі багатства, позбавляє зносин з милим другом;

— у кінці рекомендувалось просити друга не забувати про тебе;

— обіцяти й самому ніколи не забувати цієї дружби й приязні: ти розлу­чаєшся тільки тілом, а духом будеш з другом вічно;

— висловити надію на те, що після повернення ти турбуватимешся про
зустріч з тим, з ким нині розлучаєшся з таким болем.

Отже, як бачимо, давні риторичні праці українських майстрів красномов­ства, зокрема Феофана Прокоповича, давали досить детальну словесну ар­гументацію спілкуванню на рівні міжособистісної похвали, творення гармо-

нійних стосунків з іншими людьми в ім'я злагоди, добра, творення духовно-душевного комфорту в широкому полі позитивних емоцій. А тому вони не здаються повністю архаїзованими, невиправданими, адже розкіш людського спілкування цінувалася у всіх народів, в усі часи: «Лише вершина людини — це людина» (Парацельс).