Частина II. ХРЕСТОМАТІЯ 10 страница

Однією із суттєвих ознак демократизації життя суспільства є перехід від повчаючого МОНОЛОГУ до гострого ДІАЛОГУ з реальним чи уявним опо­нентом, розвиток еристики. Не применшуючи значення монологічної форми, відзначимо, що авторитарний монолог адміністративно-командної системи став протиріччям демократизованого суспільного життя, яке будується на діалозі в політиці, пропаганді, навчанні.

Вчені-методологи, методисти з проблем риторики, еристики, теорії аргу­ментації пишуть про необхідність ефективного, інтенсивного підвищення мовної ерудиції суспільства, зокрема працівників у галузі освіти. Хто нині перемагає у полеміці, дискусії, науковому спорі? Очевидно, той, хто добре знає загальний настрій, інтереси групи, яка представляє в цілому громадсь­ку думку, хто завойовує її повагу, довір'я, співчуття чесним, продуманим ви­кладом своєї позиції, яка повинна бути спрямована на інтереси суспільства суверенної держави.

Невміння вести демократичний, конструктивний діалог призводить до протистояння сил у суспільстві. Демократичні сили програють перед опонен­тами через цілу низку причин, .зокрема через невміння зрозуміти, проаналі­зувати позицію опонента, аудиторії, через її незнання.

Учення про види, принципи і правила полеміки веде свій родовід із часів античності, коли існував високий рівень освіченості, цивілізованості, завдя­ки чому люди з могутнім інтелектуальним, моральним потенціалом мали ве­личезну силу соціального, політичного впливу, спирались на високу акгив-ність суспільної діяльності усіх громадян афінського полісу. Відзначимо, що громадський діяч, який не міг перемогти у полеміці, втрачав вплив на дер­жавні справи, а часом його навіть виганяли з Афін, як Есхіла, який програв Демосфену славнозвісний діалог «Про вінок».

Філософське обгрунтування діалогу, полеміки дали давньогрецькі вчені-філософи Сократ, Платон, сформулювавши основи діалектичного мислення, аподиктичної (конструктивної) полеміки: «Якщо я знаю, що нічого не знаю, але хочу знати, то знання про моє незнання примусить роздумувати й відшу­кати істину». У діалозі з внутрішнім опонентом вчили мистецтву перекону­вати Платон, Сократ, Арістотель, Цицерон. Античні оратори користувалися прийомом діалогізації монологу, ведучи у своїх трактатах з ораторики уяв­ний діалог з опонентом.

Звертаючись до демократичної дискусії, основного рушія демократизації суспільства, ми спираємося на етичні засади ведення конструктивного діало­гу, які були закладені античними авторами: «Усяке знання, відокремлене від справедливості, є крутійством, а не мудрістю», — писав Платон у діалозі «Горгій». Або: «Поки доброчинність не стане керівництвом до дії, ніяка кіль­кість кораблів і ніякі укріплені стіни не врятують державу від розкладу й за­гибелі» (там само).

Античні філософи-діалектики будували теорію діалогу, як і всю теорію риторики, на основі трьох базових понять: етос, ідея, пафос. Першість на­лежала етосу, ідеї — морально-етичній позиції оратора, який розвивав пев­ну ідею. Ця позиція є базовою для всіх ораторів, які відстоюють моральну ідею, спрямовану на благо людства.

Життя свідчить: якщо дискусію, полеміку ведуть у конструктивному дусі, вони стають відчутною силою і сприяють перемозі нових ідей, уявлень в еко­номіці, політиці, культурі, спонуканню найширших верств трудящих до ак­тивізації суспільного життя.

Дедалі більшого значення набуває діалог у зовнішній політиці, стверджу­ючи новий стиль міжнародних відносин на рівні обговорень, консультацій, переговорів, договорів тощо. Діалог — вагомий компонент діяльності сучас­них політичних лідерів нового політичного мислення, інструмент формуван­ня цивілізованих внутрідержавних, міжнародних відносин. Діалог відіграє все вагомішу роль у всіх сферах духовного життя держави: серед вчених — у процесі міждисциплінарної та міжнародної колективізації наукової твор­чості; серед мистецтвознавців — щодо застосування у різних видах, жанрах мистецтва (література, театр, кіно). У сучасних міжособистісних стосунках діалог набуває нових рис щодо інтенсивності, характеру, змісту, виявляючи тенденції до більшої змістовності, дієвості. В академічній педагогічній ситу­ації діалог — найефективніший засіб освіти й виховання підростаючого по-

коління, який сприяє інтенсифікації навчального процесу, демократизації стосунків у школі нового типу.

Отже, діалог — це величезне надбання людства, не лише витвір людини, а й певною мірою творець людської особистості.

Основні різновиди діалогу: дискусія, диспут, полеміка, бесіда-полілог, спір тощо. На думку відомого болгарського дослідника Гіргіна Гіргінова¹, багате й повнокровне спілкування можливе між духовно багатими людьми, гострий, змістовний і дієвий діалог характерний для діалектично мислячих людей, творчих особистостей, які постійно працюють над своїм духовно-ін­телектуальним зростанням.

Діалог реалізується у таких основних формах, серед яких найпростішою є спір, що виникає начебто сам собою, під час зіткнення двох різних точок зору, думок, позицій. Завчасно підготовлений, продуманий спір становить собою дискусію (диспут). Відомо, що у навчально-виховному процесі ця форма є дуже популярною і продуктивною, її охоче використовують різно­манітні неформальні об'єднання молоді, у дискусійних клубах тощо.

Бесіда є ефективним навчально-виховним інструментом у спілкуванні з учнями, студентами, які прагнуть до самовираження, самореалізації у діало­зі із вдумливим, доброзичливим співрозмовником.

Ділова нарада — ефективний спосіб інтенсифікації виробничих стосунків, пошуку оптимальних виробничих шляхів. У засобах масової інформації також охоче використовують значний духовно-інтелектуальний потенціал інтерв'ю, прес-конференції, де чітко, яскраво виявляється творчий потенціал кожної осо­бистості. У навчальних та інших аудиторіях активно використовуються такі за­ходи, як ділова гра, «круглий стіл», вечір запитань і відповідей тощо, які максимально інтенсифікують комунікацію учасників, є оптимальним шляхом до активізації інтелектуальних ресурсів співрозмовників, особливо серед молоді.

Для більшості видів діалогу притаманна полемічність розмови, зіставлен­ня, протиставлення різних точок зору, великі пристрасті, емоції, які часом не контролюються розумом, що різко знижує їхній творчий потенціал, при­зводить до конфронтації, про що завжди пам'ятає досвідчений, підготовле­ний дискутант, полеміст.

Демократичний діалог — досить складний соціальний феномен; будучи інтердисциплінарним, він вимагає комплексного, системного вивчення, спів­праці різних наук — логіки, філософії, мовознавства, психології, етики, пе­дагогіки. ¹ Гиргинов Г. Диалог: философско-политический анализ.— М., 1989.

Педагог, викладач мусить глибоко вивчати, аналізувати такі аспекти діа­логу, як логічний (суттєва форма мислення), соціальний і соціологічний (між різними соціальними групами), лінгвістичний (роль слова у діалогічному спілкуванні, сутність словесної творчості, структура, функції мови), психо­логічний (аналіз душевного стану співрозмовників), історичний досвід (ос­мислення багатющих за змістом, яскравих за формою взірців), аксіологічний (розкриття його ціннісного значення й сенсу), педагогічний (вчити вести творчий діалог, прищеплювати бажання висловлювати ідею, ділитися своїми думками, переконаннями, формувати почуття поваги до співрозмовника), політологічний (ідейно-політичний аспект діалогу, застосування, з'ясування ідейно-політичних моментів у різних формах діалогу).

Такою є загальна схема розподілу жанрів ораторського мистецтва на ос­новні роди й види. Вона, звичайно, дещо спрощує реальну дійсність і не дає можливості побачити всю багатоманітність живого мовлення, спілкування з метою формування переконань на традиціях як античного світу, так кращих набутків світової і національної риторичної спадщини.

2.5. Похвальне красномовство: традиції та сучасність

Знання величаються, а любов будує.

Кор. 1:8

Серед усіх жанрів красномовства, які досягли значного розквіту в ан­тичні часи, чільне місце посідало так зване епідейктичне (епідиктичне), або похвальне, урочисте красномовство, навчанню якого приділялася велика увага в давніх риторичних школах.

Класична гуманістична риторика прагнула до поєднання мудрості (істи­ни), добра й краси, що в пізніші часи відбилося на поєднанні християнських ідеалів віри, надії, любові та матері їх софії — мудрості.

Жанр публічного мовлення, як величне й невмируще досягнення культу­ри давнього світу, був тісно й органічно пов'язаний із суспільно-політичним життям, побутом, відбивав ментальність народу, був способом мислення творців унікальної риторичної спадщини — скарбниці усього людства.

Кожне нове покоління робить свій внесок у духовно-інтелектуальне жит­тя суспільства, додає нові цінності до вироблених предками, і через духов­ну спадкоємність нові покоління здатні сприймати, розуміти, розвивати мис-

тецькі цінності, створені іншими людьми сотні, тисячі років тому, вічні й не­тлінні цінності, до яких з повним правом можна віднести ідею Цицерона про необхідність збереження принципу природності ораторського мовлення як вищої якості красномовства. Цього можна й треба досягати у всіх жанрах мовлення, зокрема у похвальному. Істинний оратор повинен дбати про до­віру аудиторії до свого слова (fides), могутність авторитету слова через гар­монію двох видів краси — чарівності (venustas) та достоїнства (dignitas) — жіночо-чоловічих якостей прикрашеного мовлення, а також поважної сер­йозності та прикрашеності.

Достоїнство й краса (dignitas et pulchritudo), величне й прекрасне (ampla et pulchra) можуть подобатися досить довго, вічно. Антична риторична дум­ка закликає до єдності мудрості й краси ораторського мовлення як ідеалу класичної риторики, оскільки «великі солодощі слуху» (Цицерон) в руках іс­тинного оратора стають солодощами духу.

Вічною, нетлінною духовною потребою людини й людства залишається бла­городне бажання перевести зі сфери розуму в сферу почуття те, що благо лю­дей, особливо наприкінці XX ст., в їх єдності, братерській любові й.співчутті — у злагоді через гармонію думки, слова, справи в ім'я істини, добра, краси.

Красномовство, зокрема похвальне, яке має тисячолітні традиції в лого-сфері культури людства, — один зі світлих шляхів досягнення цієї високої й благородної мети: воно протистоїть розбрату, мовленнєвій агресії, як зо­лота квітка риторики любові.

Святий Іоанн Златоуст залишив нам у спадок «Похвалу народові» — ше­девр красномовства, в якому оратор-патріот заповідав нащадкам істинну мі­сію — служити Богові і народові.

Похвала народові¹

...Ви — мої батьки, ви — моя мати, ви — моє життя, ви — моя ласка, і я радію, якщо у вас є успіхи. Ви — моя прикраса, і моє багатство, ви — мій скарб, я тисячу разів готовий принести себе в жертву за вас. Нема для ме­не милості, і віддам, що повинен, бо ж добрий пастир повинен віддати душу свою за овець своїх: така смерть приносить безсмертя.

За класифікацією основоположника античної риторичної думки Арісто-теля, усі промови поділялися на три основні типи:

1) дорадчі, які схиляють або відхиляють;

' Див.: Прокопович Феофан, Філософські твори.— Т. І.— К., 1979.— С. 295.

9U-319

2) епідейктичні (епідиктичні) — які хвалять або огуджують;

3) судові, які звинувачують або виправдовують.

Епідейктичний жанр красномовства мав непросту історію, свої злети (ора­торська творчість Горгія, Ісократа, Демосфена, Цицерона) і падіння («орна­ментальна», «декоративна» риторика софістів).

Славнозвісний ритор Ісократ (близько 436—339 pp. до н. є.) досяг чи не найвеличніших успіхів у розвиткові урочистого епідейктичного красномовст­ва, увічнив своє ім'я перлинами похвали, уславлення богів, героїв та їхніх подвигів. Розпочавши кар'єру ритора зі скромної посади логографа, який писав промови на замовлення багатих людей, пізніше Ісократ відкриває власну школу красномовства, з якої вийшла плеяда талановитих ораторів — політиків, юристів, риторів.

Абстрагуючись від аналізу політичних ідей великого античного оратора, детермінованих складною боротьбою за ідеали афінської демократії того ча­су, відзначимо високий ораторський професіоналізм Ісократа, який у своїй творчості успішно розвивав ідеї й принципи великого Горгія — посилену ува­гу не лише до змісту, а й до форми ораторського виступу: симетрично побу­довані фрази, вживання речень із однаковими закінченнями, продуктивне використання розкішних метафор, порівнянь та інших художніх тропів; рит­мічне членування мовлення, використання рими, що наближало мовлення оратора до поезії. Зауважимо, що в пізніші часи великий поет Гете писав, що ораторське мистецтво користується усіма вигодами поезії й усіма її правами.

Складні періоди промов Ісократа мали ясну, чітку композицію, а тому легко сприймалися аудиторією. Чарівна плавність, музикальність ораторсь­кого мовлення досягалась ретельним униканням «зяяння» — стику голосних в кінці слова й на початку іншого.

Композиційна будова промови Ісократа дивувала сучасників і нащадків своєю досконалістю, довершеністю, оскільки включала такі основні елементи:

1) вступ, в якому необхідно було полонити увагу слухачів, викликати доб­розичливе ставлення;

2) виклад, який мав бути максимально переконливим, аргументованим:

3) відкидання доказів опонентів з використанням власної аргументації;

4) заключна частина, в якій підбивалися підсумки щодо всього сказаного.
Роль і значення епідейктичного жанру красномовства особливо зростає

у II ст. н. е., яке називають ерою «другої софістики» (на відміну від софістів V ст. до н. е.). При занепаді політичної свободи занепадає й політичне, су­дове красномовство, але пишно розквітає епідейктичне красномовство, яке

ніби компенсувало дефіцит інших жанрів. У цей час мандрівні оратори заво­рожували й чарували своїм ораторським мистецтвом численні аудиторії слу­хачів, вони демонстрували свою словесну майстерність, виголошуючи екс­промтом яскраві похвальні промови, прославляючи героїчне минуле, діяль­ність видатних політиків, діячів та керівників даного міста тощо. Ритор, софіст починає витісняти поета (прикрашене красномовство витісняє поезію, часом набуваючи її рис у своїх кращих зразках). '

Увага тогочасних ораторів до форми стимулювала й пошуки нових при­йомів; вони любили виступати перед величезними натовпами народу, засто­совуючи великі голосові модуляції, артистичну жестикуляцію, виявляючи сильні, часом надмірні пристрасті, використовуючи чимало авторських прий­омів інсценізації публічного виступу.

«Другі софісти» частіше творили вторинні за змістом промови, викорис­товуючи набутки класичних праць Ісократа, Лісія, Демосфена, приділяючи надзвичайну увагу формі виступу, прагнучи до слави, високого стану в сус­пільстві, до грошей. Таких софістичних риторів того часу сатирично висміяв знаменитий оратор та філософ Лукіан у праці «Вчитель красномовства». Прообразом цього ритора послужив впливовий софіст II ст. Поллукс. Він був яскравим прикладом виродження істинної риторики у псевдориторику, а високого епідейктичного красномовства — у вульгаризований засіб софіс­тичної балаканини. Софісти бралися писати про все: поряд із похвальними промовами на честь вельмож, міст або героїв вони створювали так звані па­радоксальні похвальні промови (енкомії), в яких цілком серйозно вихваляли речі низькі (пил, блоха, міль, папуга, волосся й лисина, муха, осел тощо, будь-яка дрібничка), але із залученням усього арсеналу риторичних прикрас, ораторської майстерності. Звичайно, це свідчило про занепад класичної ан­тичної риторики Демосфена та його сподвижників, про звуження ролі ора­торського мистецтва в житті суспільства.

У даному посібнику ми наводимо приклади епідейктичного красномовст­ва Лукіана «Похвала мусі» з метою показати сатиру на виродження високої місії епідейктичного красномовства, яку талановито втілив відомий ритор і філософ Лукіан. У пізніші часи до теми софістичної балаканини зверталися й інші майстри красного слова, зокрема відомий мислитель-гуманіст Еразм Роттердамський. Його іронічна «Похвала глупоті» є істинним шедевром епі­дейктичного красномовства.

Відомий ритор Лібаній (IV ст. н. є.) як представник пізньої грецької со­фістики культивував образ художника слова, оскільки вірив, що лише ора-

торське мистецтво здатне облагородити людину, виховати її естетичний смак, сформувати гармонійну особистість. Багатий світ риторів того часу містив ідеї й образи Греції, великих мислителів давнини, письменників, богів, опис чудових храмів, перемоги олімпійців тощо. Усе це формувало громадя­нина держави з високою риторичною та філософською культурою.

Цікавим і повчальним до наших днів є навчання юних риторів у школі знаменитого Лібанія, де особлива увага приділялася формуванню мистецтва епідейктичного красномовства. Зокрема, юні оратори опановували мистецт­во ДЕКЛАМАЦІЇ на риторичних взірцях, які заучували напам'ять, виголо­шували ЕТОЛОГІЇ — описували характер людини у розширеній промові; значне місце посідали риторичні вправи, чисельні й різноманітні, які назива­лися ПРОГШНАСМАМИ.

Учні риторичної школи ЛібанІя розшукували художні елементи у промо­вах відомих риторів, вчилися компонувати власні промови за законами кла­сичної риторики тощо. Великою популярністю користувалися такі форми, як ДІЄГЕМА — розповідь на історичну тему; ХРІЯ — розвиток морального принципу якоюсь знаменитою особою; СЕНТЕНЦІЯ — розвиток філософсь­кого положення; СПРОСТУВАННЯ (ЗАХИСТ) правдивості розповіді про богів, героїв; ПОХВАЛА (ОГУДА) людині, предмету; ПОРІВНЯННЯ двох лю­дей, речей; ЕКФРАЗА — опис пам'ятника мистецтва; ПАРАФРАЗ — популяр­ний виклад праці; МОНОДІЯ — плач; ПРОЛАЛІЇ — короткі вступні промо­ви, в яких демонструвалось словесне мистецтво, здатне одразу ж завоювати прихильність досвідченої аудиторії; МІМЕСІС — наслідування давнім класич­ним традиціям; РЕЦИТАЦІЇ — тренування у публічному виголошенні промо­ви; ДІАТРИБА — єдність проповіді та живої бесіди, де оратор сперечається з уявним опонентом, який захищає загальновідомі цінності тощо.

Вершиною теоретичного осмислення й практичного застосування ритори­ки і, зокрема', похвального красномовства, залишається в усі часи й для всіх народів риторична спадщина геніального Арістотеля, автора «Риторики», «Поетики» та інших праць, в яких детально й грунтовно розглядаються особливості кожного ораторського жанру.

У праці «Риторика»¹ Арістотель описує об'єкти епідейктичної промови, визначає категорію прекрасного, називає доброчинності, перераховує пре­красні речі, пише про уславлення блаженства, прославляння щастя; розду­мує про співвідношення похвали й поради; описує посилюючі обставини, придатні для епідейктичної промови. ¹ Див.: Античные риторики.— М., 1978.— С 43—48.

Арістотель, зокрема, вважає, що риторові слід уважно осмислити такі ка­тегорії, як доброчинність, прекрасне як об'єкти похвали, та категорії по­творного, ганебного як об'єкти огуди.

Спинімося на тому, що служить матеріалом для творення похвали. Пре­красне, за Арістотелем, — це те, що, будучи бажаним саме заради себе, за­слуговує ще похвали, або, будучи благом, приємне тому, що воно є благо.

Доброчинність, за Арістотелем, — це є прекрасне, тому що, будучи бла­гом, воно ще й заслуговує на похвалу. Доброчинність є можливістю набува­ти блага, зберігати їх, можливістю робити доброчинності іншим людям у важливих для них ситуаціях та й взагалі у всіх можливих випадках. Части­ни доброчинності: справедливість, мужність, щедрість, великодушність, не-користолюбність, смиренність, помірність, розсудливість, мудрість.

Найбільшою пошаною користуються люди справедливі й мужні, тому що мужність приносить користь людству під час війни, а справедливість — у мирний час.

Благородство натури виявляється в тому, що такі люди легко відмовля­ються від грошей, не сперечаються через них.

Справедливість — це така доброчинність, завдяки якій кожний володіє тим, що йому належить за законом.

Помірність — доброчинність, завдяки їй люди так ставляться до фізич­ної насолоди, як рекомендує закон; нестримність — протилежна якість.

Щедрість — здатність охоче допомогти грошима; великодушність стиму­лює людину чинити великі благочинності; розсудливість — інтелектуальна доброчинність, яка полягає в тому, що люди здатні свідомо аналізувати зна­чення всіх названих доброчинностей.

Отже, визначає Арістотель, прекрасним є все справедливе і справедли­вим — усе досконале; прекрасним є отримання приза, нагороди, пошана ціну­ється вище за гроші. Прекрасними є ті вчинки людей, які здійснюються як ба­жані не для самого себе, а для інших; вчинки на благо Вітчизни, коли знева­жається власна вигода; прекрасне усе те, що є хорошим за своєю природою, хорошим не для даної людини, а саме собою. Прекрасне те, що відноситься до людини померлої, адже тут відсутній елемент егоїзму. Прекрасними є вчинки, здійснювані на благо інших людей. Прекрасним є благополуччя, ба­жане для інших, а не для самого себе, а також відносно наших благодійників, оскільки це співвідносне із справедливістю. Прекрасними є доброчинності, оскільки стосуються не самої людини, яка їх творить. Прекрасно, коли люди клопочуться без відчуття страху, адже саме цей шлях веде до слави. Прекрас-

ною є сама справедливість, усе справедливе. Прекрасними є перемога, поша­на, оскільки вони не пов'язані з матеріальною вигодою, є ознакою видатних достоїнств. Прекрасним є все пам'ятне, що нас переживає, з чим поєднується пошана, що має характер надзвичайного. Прекрасним є те, що має тільки од­на людина, що має народ, в якого це виступає ознакою того, що шанують.

Арістотель грунтовно описує такі важливі моменти похвального красно­мовства, як умови творення похвали; він вважає, що варто звертати увагу на те, серед кого виголошується похвала. Сократ говорив, що недоладно вихва­ляти афінян серед афінян. Слід враховувати ті якості, які цінуються в дано­му народі, даній аудиторії. Арістотель рекомендує поняття почесного, ша­нованого з'єднувати з поняттям прекрасного, адже вони здаються близьки­ми одне до одного.

Людині похвала твориться за добрі справи, за добрі наміри, за доброчин­ності. Великий античний мислитель з позицій риторики зазначає, що похва­ла є спосіб передати велич доброчинності якоїсь людини, а тому слід пока­зати, що діяння цієї людини мають характер доброчинний.

Похвала й порада схожі за своїм видом, адже похвала може служити й повчанням. Арістотель пише, коли оратор хоче хвалити, доцільно подумати, що можна порадити, а коли хоче дати пораду — подивитися, що б він міг по­хвалити. Посилюючими обставинами, на думку Арістотеля, можуть бути такі: чи діяла людина сама, першою, при сприянні багатьох людей тощо, адже все це є прекрасним. Хвалять часто людину, яка діяла всупереч негативним та не­сприятливим обставинам, людину, якій все вдається завдяки власним зусил­лям, а не через випадок. Похвала особі можлива у ситуації, коли ця людина була першою, кого вшанували в народі піснею, пам'ятником тощо.

Якщо риторові важко знайти щось достойне в самій людині, тоді можна використати прийом порівняння з іншими — саме так робив Ісократ: він ра­див порівнювати з людьми іменитими, славетними, достойними похвали, ад­же від цього порівнювана особа лише виграє.

Арістотель вважав, що при похвалах допускаються перебільшення певних достоїнств людини, оскільки похвала має справу з поняттям переваги, а пе­ревага належить до речей прекрасних. Прийом перебільшення притаманний похвальному красномовству, тому що тут оратор має справу з діяннями, які визнані беззастережно: йому залишається лише надати цим фактам величі й краси. Теоретик і практик риторики Давнього Риму Цицерон залишив у спа­док цінні риторичні спостереження, які стосуються джерел епідейктичних промов. На його думку, це такі, в яких все зводиться до ОЦІНЮВАННЯ да-

ної особи, речі, предмета. Він цілком слушно вважав, що справжній оратор своїм впливом і мудрістю не лише собі здобуває пошану, а й багатьом гро­мадянам, усій державі в цілому. Він закликав ораторів служити інтересам народу, держави, бути патріотом, «людиною новою» — homo novus.

Ось рідкісний за риторичною красою й силою взірець похвали самій ри­ториці Цицерона: «Хто на шлях істини настановить полум'яніше? Хто рішу­че відхилить від хиб? Хто негідників викриє нещадніше? Хто прекрасніше ус­лавить благородних? Хто може з такою силою викривати й нищити при­страсті? Хто ніжніше потішить у скорботі?»

У відомому трактаті Цицерона «Про оратора» (книга друга) йдеться про похвальне красномовство, хоча головним інтересом для автора залишалось судове красномовство. Автор слушно наголошує на тому, що греки писали похвальні промови більше для читання, розваги, ніж для уславлення якоїсь людини або для важливих громадських потреб, як нині у Римі. Похвальні промови, якими користувалися римські оратори у форумі, відзначалися пев­ними специфічними рисами.

Цицерон, як і Арістотель, аналізує етичні, психологічні, філософські за­сади похвального красномовства з позицій риторики Давнього Риму. Він вва­жає, що одному в людині можна лише позаздрити, а також уславити в ній те, що є достойним. До останнього належать родовитість, краса, сила, багат­ство, дари долі, зокрема доброчинність, розумне користування благами.

Цицерон детально аналізує те, що є вартим похвали. Найвищої похвали, на його думку, заслуговує відсутність пихатості при наявності влади, гро­шей. Істинна відважність є також достойною похвали, вона має багато видів, з яких одні є більш, інші менш придатними для цього виду ораторського мистецтва. Одні доброчинності виявляються у поведінці людей, в їхніх доб­рих справах, інші — в інтелектуальній обдарованості, у душевній величі й красі. Він зазначає, що з особливою насолодою люди слухають про такі ду­ховні доброчесності, як милосердя, доброзичливість, чесність, хоробрість, бо всі доброчесності є благотворними не лише для того, кого хвалять, а й для всього роду людського.

Навпаки, мудрість, велич духу, зневага до земних благ, істинна сила ро­зуму й думки, саме красномовство — все це викликає велике здивування аудиторії, але дає менше задоволення, адже тут ясно, кого стосуються ці якості — того, кого хвалять, а не тих, перед ким хвалять.

Цицерон описує типи похвал, що притаманні кожній окремій доброчин­ності. Він рекомендує, вихваляючи справедливість, показати, що саме здій-

снив цей муж, коли чесно, справедливо виконував свій обов'язок. В усіх ви­падках вчинки мають відповідати характеру, смислу, найменуванню кожної доброчинності.

Особливий успіх має похвала людям мужнім, які творили свою справу без усякої вигоди для себе, без нагороди, особливо коли ці подвиги здійсню­валися в ситуації небезпеки, супроводжувалися великим напруженням сил, значними зусиллями. Про це необхідно говорити пишно, слухати із насоло­дою, адже це є головна доброчинність видатної людини, а іншим вона бла­готворна.

Великої похвали заслуговує мудре терпіння у нещастях, стійкість проти ударів долі, достоїнство, яке зберігає людина в тяжких життєвих обстави­нах. Це є прикрасою героя разом із заслуженими нагородами, шанобливою думкою людей про подвиги цієї особи, якій сприяли боги.

Звеличення подвигів буває залежним від величини діяння, від незрівнян­ності, від самого характеру подвигу, якщо він є незрівнянним. Малі, незначні діяння людей, на думку Цицерона, не можуть викликати в аудиторії велико­го здивування й похвали.

Цицерон рекомендує порівнювати доброчесні вчинки однієї особи з ін­шою, в цьому він схожий з великим античним ритором Арістотелем. Обид­ва-античні ритори не раз наголошували на тому, що ораторові, який прагне творити похвальні промови на належному професійному рівні, слід бути гли­боко обізнаним із доброчинностями людини, оскільки це є основою творен­ня істинної похвальної промови. У цьому нам вбачається висока етична від­повідальність давніх риторів не лише перед своєю аудиторією, але перш за все перед власною совістю й божественною риторикою — справою цілого життя, істинного покликання.

Надзвичайно яскраво й ґрунтовно описав ознаки досконалого оратора ве­ликий Цицерон: «Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада в усякій миролюб­ній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму. Справ­ді, які співи солодші, ніж помірна розмова? Які вірші доладніші художнім розміщенням слів? Який актор, що наслідує правду, зрівняється з оратором, який захищає її? А що витонченіше, ніж маса гострих думок? Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу? Що є багатшим за промову, насиче­ну змістом усякого роду? Немає такого предмета, який би був виражений гарно й достойно і не став би надбанням оратора». Каскад риторичних запи-

тань, які так полюбляли античні оратори, створює динаміку й напруженість думки, дає цілий букет аргументів на користь оратора й риторики.

Риторична культура античності лягла в основу гуманітарної освіти пізні­ших часів, зокрема в Європі. Український риторичний Ренесанс XVII—XVIII ст. базується на традиціях греко-латино-візантійської культури.

У давніх риторичних працях, зокрема середини XIX ст., мета похвальної (панегіричної) промови визначалась як «звеличення духу й удосконалення»¹.

Оцінювання, звеличення достойного, доброчесного є прерогативою висо­кого, шляхетного, адже мета високого — не переконувати слухачів, як у до­радчих промовах, а привести до стану захоплення, оскільки вражаюче завжди бере гору над переконливим. Високе при вдалому застосуванні, пи­салося в давніх слов'янських риториках, подібне до удару грому, скидає усі інші докази, розкриваючи одразу ж перед усіма лице оратора. Високе вияв­ляється у здатності людини до високих думок, суджень, у сильному й натх­ненному пафосі, у благородному художньому слові, багатстві тропів, пра­вильному й величному поєднанні усього в цілому. Тому особливої уваги у похвальному красномовстві удостоювалися Бог, Вітчизна, народні герої, ду­ховні наставники нації. Про це надзвичайно виразно сказав мислитель XX ст. М. К. Реріх: «Усяке знеславлення Спасителя, Вчителя і Героїв кидає в здичавіння й занурює в хаос»².