Частина II. ХРЕСТОМАТІЯ 6 страница

Таким чином, можна твердити, що писемна й усна форми реалізації ПМ рівною мірою є важливими й необхідними, бо взаємозв'язані та взаємозумовлені. Тому ми вважаємо, немає необхідності віддавати перевагу якійсь одній формі вираження ПМ, оскільки кожна з них доцільна на певному ета­пі існування ПМ. Отже, інтеграція писемної та усної форм і виступає одним із специфічних проявів ПМ.

Книжно-розмовний тип ПМ визначається, головним чином, самою функ­цією ПМ — дією на мисленнєво-мовленнєву публічну діяльність адресата з метою переконання й збудження до дії.

Карнеги Д. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично.— Нью-Йорк, 1956,— С. 17.

² Там само. — С. 23.

Розмовний аспект ПМ виявляється у таких її якостях, як безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мов­ця на стимули слухача), невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна умова встановлення контакту між мовцем і слухачем, а також емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність ПМ за рахунок доцільного використання як вербальних засобів (фольклорні елементи, нелітературні форми функціонування мови — територіальні, соці­альні діалекти, просторіччя), так і невербальних засобів (жести, міміка та інші рухи), покликаних доповнювати, уточнювати, актуалізувати і в цілому поси­лювати думку, виражену вербально. «Пристойний вигляд, положення, вираз­ність і зміни обличчя, рухи рук і всього тіла повинні відповідати змісту мов­лення й оживляти кожне слово... Рухи тіла оратора повинні певним чином не тільки малювати характер його, але й усяку думку і почуття...»¹.

Книжний характер ПМ виявляється у такій його якості, як правильність (відповідність мовлення нормам літературної мови), точність (використання слова у відповідності до його мовного значення), стислість (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку). За­уважимо, що виразність ПМ створюється також використанням елементів художнього стилю літературної мови (епітетів, порівнянь, метафор і тощо). Нарешті, доцільність ПМ більшою мірою, ніж інші його якості, зумовлена книжним характером мовлення, що виявляється у тісному зв'язку ПМ з різ­ними стилями літературної мови. Звідси — красномовство в різних сферах спілкування (навчальне красномовство, офіційно-ділове, мітингове, худож­ньо-публіцистичне, ораторське мистецтво в сфері політичної, судової діяль­ності тощо).

Підготовчо-імпровізаційний характер ПМ значною мірою він зумовлений специфікою риторики, вираженою в системі риторичних законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисденнєво-мовленнєвої публічної діяльності.

Звернемося знову до риторичної формули, в якій у найбільш стислій формі представлена пропонована нами концепція сучасної риторики:

Р=К+А+С+Т + М + ЕК + СА

підготовчий етап

виконавський етап

підсумковий етап

Мерзляков А. Ф. Краткая риторика // Об ораторском искусстве.— М., 1973.— С. 105—106.

Виходячи з цієї формули, можна твердити, що процес створення ПМ пе­редбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступ­ний — виконавський, тобто успіх останнього залежить від якості першого етапу. Лише за цієї умови мовець має можливість творити на етапі виконан­ня, тобто вільно реалізувати свій мисленнєво-мовленнєвий риторичний про­дукт у різних варіантах. «Добре підготовлена промова — це на 9/10 ви­голошена промова»¹.

Не менш важливе судження висловив В. Гюго про взаємозв'язок імпрові­зації та підготовки: «Імпровізація — не що інше, як раптове й довільне від­криття резервуара, який називається мозком, але треба, щоб цей резервуар був повний, від повноти думки залежить багатство мовлення. По суті, те, що Ви імпровізуєте, здається новим для слухачів, але є старим для Вас; гово­рить добре той, хто поширює роздуми цілого дня, тижня, місяця, а іноді й цілого свого життя у мовленні, яке триває годину»².

Отже, ПМ — це особливий вид тексту, створюваний за законами рито­рики, орієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну приро­ду (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовчо-імпровізаційний характер реалізації).

Такий підхід до розуміння ПМ знімає, на наш погляд, існуюче нині спро­щене, поверхове уявлення про ПМ як про щось несерйозне, нескладне, що не вимагає особливих зусиль при створенні й виголошенні; позбавляє від звуженого тлумачення ПМ як тільки публічної лекції, розрахованої на чис­ленну аудиторію (відповідно до нашого уявлення про специфіку ПМ, цей вид тексту може виступити у різних жанрових різновидах — доповідь, лекція, бесіда тощо — та орієнтуватися на різну кількість слухачів — від одного й більше).

Публічне мовлення — це такий матеріал, де найповніше виявляються слі­ди мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності людини (з усіма красота-, ми й недоліками), а отже, ПМ — робота над ним — це найсильніше джере­ло розвитку й удосконалення мисленнєво-мовленнєвої діяльності оратора на засадах істини, добра, краси, в гармонії раціонального та емоційного факторів.

Карнеги Д, Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично.— Нью-Йорк, 1956,- С. 17.

Ажам М. Искусство говорить публично.— СПб., 1910.— С. 49.

Гармонія раціонального та емоційного факторів у красномовстві. Антич­на риторика визнавала діалектичну єдність раціонального (або змістового) та емоційного (змістового та формального) факторів у мистецтві усного пе­реконуючого слова: «Оратор користується народною прихільністю лише то­ді, коли завчасно продумує, що буде говорити: лише цим доводить він свою відданість народу», — писав Демосфен. Цицерон вважав, що «найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження».

У пізніші часи велися інтенсивні наукові дослідження спеціалістів з про­блем усного переконуючого мовлення, які підкреслювали негативну роль як надмірної, штучної «раціоналізації» красномовства, так і надмірної штучної «емоційності», «пафосності», які спотворювали етичні засади класичної риторики, призводили до девальвації слова-думки-вчинку (за М. Бахтіним). Сократівська тріада: істина, добро, краса, як бачимо, віддавала належне логіко-раціональному, змістовому факторов у красномовстві, тому що поєд­нання мудрості (істини) із красномовством, яке базувалося на мистецтві при­хиляти до себе «серця і дух» слухачів засобами експресії, етосу і пафосу, давало «божественний» результат — переконувало слухачів, спонукало до дії, дарувало насолоду.

Гармонія раціонального та емоційного факторів у процесі пізнання є фундаментом істинного красномовства, адже почуття — це духовна енергія того, що ми називаємо життям переконань, яке виявляється у яскравих, мо­рально насичених вчинках, в тому числі й риторичних. Істина стає переко­нанням, коли вона є дорогою серцю, а відбиття знань у емоціях — важлива умова переходу знань у переконання, умова становлення переконано й сві­тогляду, як зазначав Л. Я. Якунін¹.

Уміння надавати «красу логічним побудовам», за виразом Дені Дідро, ви­соко цінувалося у красномовстві, вищою метою якого завжди було вище благо суспільства. Великі інтереси органічно породжували й великі при­страсті, якими майстерно управляв оратор. У противному випадку, коли сло­вом занадто захоплюватися, відривати від реальності, коли втратиться зв'я­зок із реальністю, то це могло призвести до «сп'яніння розуму», — писав Т. Майореску, а сам оратор міг справляти враження «п'яного», «божевіль­ного», «несамовитого» (Арістотель).

Див.: Якунін Л. Я. Гармонія емоціонального і раціонального у формуванні особистості.— К., 1984.— С 43.

Етико-естетична цілісність красномовства виявляється у високій майстер­ності оратора творити гармонійний зміст та форму промови засобами усно­го переконуючого слова на основі кращих постулатів класичної риторики, національного красномовства, власної риторичної творчості.

Єдність раціонального та емоційного факторів можна простежити на п'яти ораторських талантах Цицерона: 1) винайдення задуму; 2) розміщення матеріалу; 3) словесне втілення; 4) запам'ятовування; 5) виголошення промо­ви. В кожному з цих риторичних «кроків» або дій можна виявити своєрідну діалектику, динаміку єдності раціонального та емоційного факторів, які за­лежать від об'єктивних та суб'єктивних чинників.

Риторика як гуманітарна наука формує культуру мислення, культуру мовлення, культуру вчинка оратора, а через нього й аудиторії засобами бла­годатного, дієвого, впливового, етичного слова.

Красномовство оратора в усі часи формувало високу духовність ауди­торії, несло заряд моральної краси, довершеності:«Справжній оратор при­крашає свою промову тільки світлими істинами, найблагороднішими почут­тями, виразами сильними й відповідними тому, що бажає він навіяти; він мислить, відчуває, і слова йдуть. Людина, обдарована великою душею, з де­яким природним хистом говорити... ніколи не повинна боятися браку вира­зів, її найнезначніші промови матимуть взірцеві риси, яким високомовні красномовці не в змозі навіть наслідувати», — писав Ф. Фенелон.

Дисгармонія раціонального та емоційного факторів у творчості сучасних ораторів-популістів, представників «мітингового красномовства» частіше ви­являється в ігноруванні логіко-філософського, змістового аспекту промови через інтесифікацію емоційного фактору з метою маніпулювання аудиторією, її тимчасовими пристрастями. Тоді соціальна зброя красномовства в руках нечесних ораторів стає небезпечною, може призвести до соціальних катаклізмів. Про це попереджали давні й сучасні дослідники. Зокрема, Ш. Баттьо вва­жає: «Пристрасті — небезпечна зброя, коли вони не керуються розумом, але вони сильніші самого розуму, якщо супроводжують його й служать йому. За допомогою пристрастей красномовство владарює й торжествує над серцем. Хто вміє пристойно збуджувати їх, той керує розумом людей...»¹.

Ґрунтовну теорію пристрастей залишив у спадок геніальний Арістотель у праці «Риторика», яку розвивав Феофан Прокопович у роботі «Про ора­торське мистецтво» у розділі «Суть, походження та види почуттів». Вони підвищують риторичну культуру сучасного оратора, який прагне до добра,

¹ Див.: Об ораторском искусстве.'— М., 1980.— С. 68.

розвиваючи риторичні емоції любові, прагнення, надії, впевненності, задово­лення, втіхи, радості тощо, «гасячи» негативні емоції ненависті, страху, роз­пачу, гніву, обурення, смутку тощо.

Сучасний оратор повинен підвищувати свою риторичну культуру через єдність емоційного та раціонального факторів впливу на аудиторію, творя­чи ДОБРОДІЙНИЙ ОБРАЗ доброчесної людини, яка відчуває ті самі почут­тя, які хоче передати аудиторії засобами красномовства.

2.3. Закони риторики

риторика...- джерело влади. Платон

При вивченні проблеми організації діяльності оратора нас перш за все цікавить риторична формула у вигляді детального опису змісту кожного за­кону і внутрішні зв'язки між ними¹.

З античних часів (Арістотель та його учні) розрізняли докомунікативну, комунікативну та посткомунікативну фази риторичної діяльності. Цілісно й системно охоплювали вони творчість оратора від задуму (породження ідеї, «божественного логосу») до виголошення промови перед аудиторією та ос­мислення її впливу на слухачів.

Процес організації риторичної діяльності включає в себе створення заду­му і підготовку його «запуску» в певну аудиторію (шкільну, вузівську, масо­ву тощо), а також проектування процесу та його «запуску». Такий підхід зовсім не суперечить класичним риторичним традиціям, згідно з якими фор­мування й розвиток мисленнєво-мовленнєвої діяльності оратора здійснюєть­ся послідовно-ступенево: винайдення (інвенція), розташування (диспозиція), вираження (елокуція), запам'ятовування (меморіо), виголошення (акціо). Більше того, цей підхід сприяє, на наш погляд, розв'язанню «старої» супе­речності, сутність якої полягає в тому, що виділення кожного ступеня знач­ною мірою формалізує мисленнєво-мовленнєвий процес діяльності оратора, оскільки в дійсності всі ступені так взаємопов'язані (один природно випли­ває з другого), що межа між ними має досить умовний характер. Ось як пи­сав про це К. П. Зеленецький: «...теорія розміщення думок у творі повинна

¹ У розробці проблеми внутрішніх зв'язків брали участь доценти О. А. Юніна і О. С. Ко-сянчук.

природним та необхідним чином випливати з теорії їх так званого винайден­ня, повинна бути скута одними з нею законами логічного розвитку думки,' повинна зливатися з нею в одну теорію, бо — подана думка: подані і її сто­рони, поданий і її розвиток»¹.

Нам уявляється, що у концепції риторики педагогічного спрямування від­новлена діалектика зв'язків між перерахованими ступенями виражена в са­мому понятті «організація мисленнєво-мовленнєвої діяльності» мовця, зок­рема вчителя-вихователя.

Отже, розглянемо закони риторики послідовно.

Концептуальний закон— базовий закон риторики, який становить пер­ший крок ідеомовленнєвого циклу — винайдення задуму, ідеї (створення концепції). За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета.

Важливо підкреслити, що повноцінна, нормальна мисленнєво-мовленнєва діяльність людини починається з оволодіння нею концептуальним законом, за допомогою якого людина вчиться передбачати наслідки своїх дій як най­ближчим часом, так і у перспективі, визначатися з метою своєї діяльності, ви­діляти головне й другорядне, логічно вибудовувати власну діяльність. Інакше кажучи, знання даного закону дає можливість людині виробити в себе дуже важливу якість — повагу до думки (інтелекту), а це, свєю чергою, розвине в ній розуміння того, що без розвитку інтелекту неможливий прогрес суспіль­ства, неможливо розв'язувати сучасні проблеми, неможливо вийти із глухо­го кута. Таким чином, принцип пріоритету думки над дією дає людині без­цінну можливість — з користю витрачати час свого життя, позбавитися ме­тушні, неосмислених дій, одержувати результат у відповідності із затратами.

Така послідовність дій є адекватною природі людини, і, йдучи за нею, во­на, як правило, відчуває задоволення від діяльності. У противному випадку —• наявне насильство над природою людини, яке виявляється у таких ознаках, як незадоволення, втома, безсилля, розгубленість, дратівливість тощо.

Останнє можна спостерігати тоді, коли людина починає діяти «знизу» (з оперативного рівня). Таку ситуацію можна назвати «суєта суєт», у процесі чого людина витрачає багато сил, а результат — мінімальний. Оперативну діяльність можна порівняти з купою хаотично звалених одні на одних ошурків, задум — з магнітним полем. Якщо розмістити магнітне місце над ошур­ками, то кожен із них займе відповідне місце й не буде завадою для інших.

¹ Зеленецкий К. П. Исследование о риторике в ее наукообразном содержании и в отноше­ниях, какие имеет она к общей теории слова и к логике— Одесса, 1846.— С. 43.

Задум (концепцію) можна порівняти з образом людини на гірській вер­шині, з якої їй вдається побачити й осмислити те, що вона не спроможна зрозуміти, будучи «внизу» (на своїй галявині), бо не здатна охопити цю «га­лявину» (предмет, проблему) цілісно.

Яким же чином навчитися грамотно створювати задум — концепцію?

Перш за все необхідно зупинитися на визначенні семантики слова «кон­цепція», бо на практиці доводиться стикатися з різними інтерпретаціями цього слова, наприклад, концепція як сума знань про предмет, концепція як головна думка, концепція як програма дій, концепція як система знань про предмет тощо.

Підійдемо до визначення концепції з позиції риторики. Спочатку зверне­мося до розгляду риторичного трикутника, де чітко визначено місце кожно­го мисленнєво-мовленнєвого компонента.

Як бачимо, концепція — це основа мисленнєво-мовленнєвої діяльності, над якою надбудовується стратегія діяльності (цільова установка, теза). Та­ким чином, концепція у повному розумінні цього слова не є ні стратегією (програмою діяльності), ні тезою (складовою стратегії), оскільки стратегія є реалізацією концепції, а теза — головною думкою (частиною стратегії). На­решті, концепція — складніше поняття, ніж просто сума знань. Останнє можна розглядати як один із кроків створення концепцій, тобто як один із елементів.

На нашу думку, концепція —це система¹ знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі. Таке розуміння концепції найбільше відповідає її функціональному призначенню — бути першоосновою мисленнєво-мовлен­нєвої діяльності.

Важливо, однак, знати не лише те, що таке концепція, але й те, як її ство­рювати, бо, як відомо, особистість характеризується не лише тим, що вона робить, але й тим, як вона це робить.

На нашу думку, процес розробки концепції складається з такої послідов­ності дій:

1. Своє бачення суб'єктом предмета (теми).

2. Аналіз предмета (теми), тобто вибір проблем для вивчення.

3. «Привласнення» суб'єктом чужого досвіду по вивченню обраної проб­леми (прилучення до цінностей людського досвіду).

4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чу­же + своє) і формування позиції.

/~ _ла — це множина елементів та зв'язків між ними.

Такий підхід до розробки концепції відбиває, на наш погляд, природний процес пізнання людиною (суб'єктом) навколишнього світу: будь-яку одер­жувану ззовні інформацію людина перш за все пропускає через власне «я» (відчуття, уявлення), створює своє бачення, свою картину того чи іншого предмета. Однак практика свідчить про те, що не завжди приділяється по­трібна увага цьому початковому етапові пізнання, в результаті чого він не встигає «виявитися» і закріпитися в людині, хоча саме на цьому етапі почи­нає формуватися індивідуально-особистісний підхід людини до пізнання сві­ту, джерелом якого є життєвий досвід, здоровий глузд, професійний досвід. З цього природу Д. Карнегі писав: «При підготовці декотрих тем дуже ре­комендується дещо прочитати, з'ясувати, що робили й говорили інші з того самого питання. Але не починайте читати раніше, ніж Ви не вичерпали влас­них думок. Це важливо, дуже важливо... Справжня підготовка полягає в то­му, щоб видобути щось із себе, підібрати й скомпонувати власні думки й оформити власні переконання»¹.

Таким чином, перший етап розробки концепції дає можливість людині не втратити своє «я» у процесі пізнання, що дуже високо цінували давні філо­софи, вважаючи, що знання можуть стати купою каміння, під якою буде по­хована особистість, і знання можуть стати купою каміння, над якою височіє особистість.

Підкреслимо, що на даному етапі цілком можливий двоякий результат: не виключено, що людина може виявитися дилетантом, мати досить поверхове уявлення про предмет і звідси, природно, викривлене бачення його, а може запропонувати більш-менш повне уявлення про предмет, яке наближає лю­дину до пізнання істини про цей предмет. Перевірити істинність своїх суд­жень суб'єкт має можливість далі — на наступних етапах пізнання.

Далі, коли суб'єкт уже отримав своє бачення предмета, він починає усві­домлювати неможливість охоплення усього предмета і опиняється перед необхідністю вибору з предмета певних граней (проблем) — другий етап розробки концепції. Критеріями підбору проблем виступають інтерес та компетентність самого суб'єкта, актуальність проблем, їхня громадська зна­чущість — проходження цього етапу дозволяє суб'єкту відійти від поверхо­вого підходу до вивчення предмета (про все й ні про що). Д. Карнегі писав: «Не робіть властивої майже усім помилки — не робіть спроби торкатися у

Карнеги Д. Как выработать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично.— Нью-Йорк, 1956.- С. 15-16.

невеликій промові надто великого кола питань! Візьміть один чи два аспек­ти теми й спробуйте висвітлити їх ґрунтовно»¹.

І лише після того, як суб'єкт здійснив вибір проблем, він, як ми уявляємо, може звернутися до вивчення того людського досвіду, який накопичено з матеріалу, що його зацікавив. Вважаємо, що такий підхід сприяє, по-перше, значно ширшій цілеспрямованості й поглибленню в роботі з літературою, ніж коли б людина одразу починала з вивчення чужого досвіду, як це зви­чайно практикується. По-друге, це допомагає людині позбавитися почуття розгубленості перед величезним обсягом літератури і знімає тим самим нер­вове напруження у процесі роботи, що, в свою чергу, дозволяє суттєво зе­кономити час.

Четвертий етап створення концепції характеризується тим, що тут су­б'єкт провадить надзвичайно складну операцію з критичного осмислення двох досвідів — свого і чужого, на основі чого й формує власну позицію. Таким чином, і суб'єкт начебто знову повертається до свого бачення пред­мета, але це бачення є вже якісно іншим, бо завдяки способу розвитку за спіраллю воно є збагаченим, поглибленим, конкретизованим і навіть переос­мисленим. Найголовніше на даному етапі — щоб людина не лякалася влас­них помилок, не ховалася від них, не займалася їх виправданням.

Отже, процес створення концепції — це досить складна й напружена мисленнєво-мовленнєва діяльність людини, але, не зробивши цієї досить не­легкої роботи, вона впадає в дилетантизм, що виражається у нездатності оратора розв'язувати суперечності, що, своєю чергою, сприяє появі й нако­пиченню безвихідних ситуацій.

Мислителі давнини відзначали таке: «Мовлення повинне розцвітати й розгортатися тільки на основі повного знання предмета, а якщо за ним не стоїть зміст, засвоєний та пізнаний оратором, тоді словесне його виражен­ня уявляється пустопорожньою і навіть дитячою балаканиною»².

Таким чином, знання і застосування концептуального закону риторики забезпечують людині необхідний рівень компетентності й професіоналізму.

Відповідь на запитання, як створити концепцію, передбачає, очевидно, не тільки знання послідовності її розробки, але й використання «механізмів» (способів) систематизації знань, оскільки сама собою послідовність дій є внутрішнім процесом, процесом, який здійснюється у голові людини й ста-

¹ Карнеги Д. Как выработать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично.—
Нью-Йорк, 1956.— С. 14.

² Об ораторском искусстве.— М., 1973.— С. 49.

новить собою певний «рій думок» з деякими (окремими) писемними виклад­ками, що необхідно привести до ладу, тобто позбутися усього зайвого, не­суттєвого, вичленувати головне. Інакше кажучи, мисленнєвий процес необ­хідно експлікувати шляхом писемної фіксації, використовуючи для цього відповідні способи систематизації знань про предмет.

До першого виду способів віднесемо такі, як породження концепції, впо­рядкування та осмислення понять, що входять до неї.

До другого виду віднесемо способи глибинного вивчення предмета, тобто вивчення внутрішніх зв'язків шляхом розкриття суперечностей (позитивного та негативного ряду) у самому предметі, виявлення протилежного йому пред­мета з наступним його аналізом (також знаходження позитивного та нега­тивного рядів) та діалектичного синтезу раціонального в обох предметах.

Важливо підкреслити, що названі способи повинні застосовуватися у за­значеній послідовності, оскільки їхня ієрархія відбиває природний процес пі­знання — від форми до змісту (від зовнішніх зв'язків до внутрішніх). Це оз­начає, що способи першого порядку є способами формальної логіки, спосо­би другого порядку — способами діалектичної логіки.

Зупинимося на розгляді співвідношення формальної та діалектичної логіки.

Формальна логіка, хоча й виділилася з філософії як відносно самостійна галузь знання, ближче від інших спеціальних наук пов'язана з філософією, її закони мають всезагальний характер у тому розумінні, що їх необхідно виконувати при формуванні певної системи знань. Але закони і форми фор­мальної логіки ще не гарантують об'єктивної істинності мислення. При ви­робленні концепції предмета можна додержуватися усіх законів формальної логіки, залишаючись на позиції односторонності й догматизму. Формальна логіка гарантує правильність думки за формою, а не за змістом, бо вона аб­страгується від розвитку як соціальних та природних явищ, так і мислення. Але це не свідчить про якусь неповноцінність формальної логіки, бо її зав­дання полягає не у розкритті сутності явища, а в доведенні правильності од­ного поняття, судження, умовиводу із системи інших, раніше утворених по­нять, суджень, умовиводів. З позиції формальної логіки можна побудувати несуперечливу за формою (наприклад, релігійну) концепцію, неадекватну за своїм змістом об'єктивній реальності. Тому формальну логіку не можна пе­ретворювати у всезагальний метод пізнання явищ природи, суспільства і людського мислення. Формальна логіка не може виконувати функцію філо­софської методології й теорії пізнання. Проілюструємо це на прикладі за­кону суперечності, який свідчить, що, коли два судження суперечать одне

одному і при цьому виключають третє, тоді обов'язково одне з двох суд­жень, або обидва, є неістинними. Однією з умов формальної логіки є те, що вихідні судження повинні бути істинними, а думки повинні розвиватися за законами і правилами формальної логіки. Природно, незаперечна істина не повинна мати в собі внутрішніх суперечностей, тому вона не охоплює роз­витку та його джерел.

Застосовуючи закон суперечності, суб'єкт повинен прийняти одне з аль­тернативних суджень як безумовно істинне і на цій основі будувати систему вивідних знань. Такий підхід годиться для популяризації певної суми знань про те чи інше явище. Його обмеженість полягає у неприйнятті альтернатив­них суджень як неістинних, незалежно від того, відображають вони об'єк­тивну дійсність чи ні.

Розглянемо як приклад два суперечливих з формальної точки зору суд­ження: «Земна цивілізація прогресує у своєму розвиткові» і «Земна цивіліза­ція регресує у своєму розвиткові». Якщо за основу береться перше суджен­ня і на цій основі розкривається зміст, то воно буде мати односторонній ха­рактер. Суб'єкт логічно, послідовно підсумовує знання, які доводять прогрес земної цивілізації. Прийнявши за основу протилежне судження, він буде формалізувати думки, які доводять, що земна цивілізація регресує в своєму розвитку. У формальній логіці прогрес і регрес — це взаємовиключаючі по­няття. На рівні свідомих понять таке протиставлення є правомірним, воно за­стосовується для аналізу зовнішніх форм вираження буденного мислення. У побутових відносинах це зустрічається на кожному кроці, коли одне яви­ще розглядається як прогресивне, а друге як регресивне, одне спрямоване на рух вперед, друге тягне розвиток назад, одна концепція прогресивна, дру­га — регресивна і т. д. Ці судження є істинними, якщо вони не претендують на роль методологічних принципів, філософських узагальнень, діалектичного відображення сутності предметів і явищ. Діалектично мисляча людина глиб­ше і всебічніше проникає в сутність предмета. У нашому вищенаведеному прикладі про розвиток земної цивілізації вона буде розкривати тему не на основі закону суперечності формальної логіки, а з позицій діалектичного за­кону єдності і боротьби протилежностей, який розглядає регрес і прогрес у їх взаємовідносинах, єдності, взаємопроникненні. Узяті на озброєння діалек­тично мислячим суб'єктом категорії прогресу і регресу дають йому можли­вість розкрити сутність розвитку земної цивілізації як прогресивно-регресив­ну. Суб'єкт розкриває внутрішнє джерело розвитку як саморозвитку. Регрес і прогрес виступають не як різні напрямки у розвитку, а як моменти однієї й

поставлені запитання. Цю функцію при формуванні діалектичного мислення суб'єкта виконують категорії діалектики, вони визначають рух думки люди­ни не за формою, а за змістом.

Проаналізуємо у зв'язку з цим закон тотожності у формальній логіці і єдність — тотожність суперечностей у поняттях діалектичної логіки. Закон тотожності свідчить, що у будь-якому роздумі кожна думка повинна бути визначеною, а при повторенні мати той самий зміст. Закон тотожності вка­зує на неприпустимість абстрактних суджень, оскільки будь-яка істина мо­же бути такою лише в конкретних, в тому числі історичних умовах.

Коли йдеться про поняття формальної логіки, то мається на увазі особ­ливе значення терміна, а не форма усвідомлення сутності явища. Термін за законом тотожності повинен вживатися у тому самому значенні. Якщо тер­мін «товар», визначений як предмет, виготовлений для продажу, буде вжи­ватися для визначення предметів, призначених для безвідплатної допомоги, відбудеться порушення закону тотожності.

У формальній логіці поняття розглядається як будь-яке значення термі­нів. Воно виступає як частина судження, як вихідний момент пізнання. У діа­лектичній логіці поняття є результатом пізнання, відображенням предметів, речей, матеріального світу в законах їхнього руху, відображення всезагального в явищах. Процес утворення понять складається з багатьох компо­нентів. Вихідним пунктом в утворенні поняття виступають дані лживого спо­глядання: відчуття, сприйняття, уявлення. Поняття утворюються на основі емпіричного матеріалу, експерименту, на базі колишніх понять, теоретичних висновків. Діалектика розглядає все, в тому числі й поняття, історично, у зв'язку з іншими явищами і конкретним досвідом історії. Мислення, яке не було б пов'язане з буттям, не могло б відобразити законів його руху, якби воно само не розвивалося. Зміна змісту понять відбувається в результаті на­ших знань або змін самої дійсності. Це стосується і сфери соціального жит­тя. Поняття про соціальні явища змінюються у зв'язку з розширенням і по­глибленням наших знань про суспільне життя, а також у зв'язку зі змінами, які відбуваються в соціальних відносинах. У противному випадку не могло б утворитися таке містке поняття, як «нове мислення», яке охоплює зміни в різних сферах соціальних відносин і спонукає переглянути зміст багатьох понять, що характеризують суспільні відносини в сучасному світі.