Організація системи охорони здоров’я

Фінансування системи охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не відбувається.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною зі станом: здоров’я людини ознакою, фінансуються зазвичай за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення певної місцевості.

Усі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підпржємствами, установами, організаціями і окремими громадянами:, а також із дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Охорона здоров’я України майже повністю фінансується із загальних державних фондів, частка яких упродовж останніх п’яти років становила 98–93%. Платні медичні послуги, різні благодійні (добровільні) і так звані децентралізовані джерела фінансування становлять близько 2–7% від загального обсягу бюджетного фінансування.

Складна економічна ситуація щодо бюджетного фінансування галузі спонукає шукати додаткові джерела фінансування. Тому одним зі шляхів вирішення проблем фінансового забезпечення закладів охорони здоров’я стало залучення позабюджетних коштів. Нині додаткові позабюджетні надходження – це кошти, отримані від надання платних медичних послуг, кошти зі страхових організацій за надання медичної допомоги застрахованим громадянам, благодійні (добровільні) внески юридичних і фізичних осіб, кошти від здачі в оренду тимчасово вільних приміщень та інші надходження.

Ухваленням постанови Кабінету Міністрів України № 1222 від 4 серпня 2000 р. законодавчо вирішено питання прийняття та використання благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних і фізичних осіб закладами охорони здоров’я для потреб їх фінансування. У 1998 р. таких внесків було залучено 7,1 млн грн, у 1999 р. – 19 млн.грн., у 2000 р. – близько 48 млн.грн.

Як бачимо, залучення позабюджетних коштів не вирішує всіх проблем, пов’язаних з фінансуванням галузі, тому впровадження ефективних механізмів фінансування є важливою складовою цілісного процесу реформування охорони здоров’я. Йдеться насамперед про формування багатоканальної системи фінансування галузі.

Уже сьогодні можна запропонувати такі механізми фінансування галузі:

1. Гарантовані платежі з місцевого бюджету, які можуть здійснюватися двома шляхами. Перший – орган місцевого самоврядування виступає замовником додаткових програм гарантованого регіонального рівня безоплатної медичної допомоги. Термін «додатковий» у цьому разі означає, що медичні послуги за регіональними програмами доповнюють гарантований державний рівень і передбачають безоплатне надання деяких медичних послуг у регіоні понад гарантований державою обсяг за рахунок коштів місцевого бюджету. Другий шлях здійснення платежів – капіталовкладення з бюджету місцевого самоврядування в медичні заклади комунальної власності, тобто ремонт, переобладнання, нове будівництво.

2. Державне соціальне медичне страхування працівників (гарантовані внески працедавців, спрямовані на медичне обслуговування працівників). Відповідно до Закону України «Про державне соціальне страхування», державне соціальне медичне страхування працівників має забезпечувати компенсацію витрат, пов’язаних із отриманням медичної допомоги тих, хто працює, за рахунок фінансових ресурсів цього виду медичного страхування. Джерела фінансування можуть створюватися за рахунок внесків працедавців за працівників та відрахувань підприємств за створений ризик для здоров’я.

3. Ініціативні фонди та ініціативні програми. Це насамперед програми місцевих співтовариств, в яких з’являється спільний інтерес у галузі медичного обслуговування. Наприклад, батьківський колектив школи або мікрорайону може замовити скринінгове (медичне) обстеження дітей або проведення комплексу профілактичних процедур у школах.

4. Добровільне медичне страхування. Цей механізм носить характер ривжкового накопичення: страхування пов’язане з поняттям страхового випадку і виплачується, коли стався страховий випадок. Б іншому разі страхові виплати не проводяться. Розмір страхової виплати залежить від ступеня можливості страхового випадку: що менша ймовірність, то менші страхові платежі.

5. Договір страхування можуть укладати як громадяни, так і підприємства для своїх працівників. Програми добровільного страхування здійснюють спеціальні страхові компанії, які можуть бути сформовані на будь-якому рівні – національному, територіальному, місцевому – і мати будь-яку форму власності.

7. Державна медична позика. Ініціатором державної медичної позики може бути як безпосередньо медичне підприємство, так і керівна структура чи орган місцевої влади. Гарантом медичної позики виступає держава. Людина укладає договір державної медичної позик и і перераховує гроші на зазначений рахунок. Після закінчення терміну платежів, установленого в договорі, вона може користуватися послугами зазначеної в договорі групи медичних підприємств безоплатно у визначених договором обсягах.

8. Благодійні програми. Здійснюються за рахунок благодійних пожертв і спрямовані на фінансування медичної допомоги незахищеним групам населення понад державну гарантію. Благодійні цільові фонди можуть існувати як безпосередньо на медичних підприємствах, гак і в товариствах інвалідів, центрах багатодітних сімей тощо.

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання й контролю за виконанням бюджетів регулюються Бюджетним Кодексом України (2001 p.). Система розподілу фінансових ресурсів у системі охорони здоров’я України, що зображена на схемі 9.7, складна й громіздка. Розподіл бюджетних коштів на охорону здоров’я між територіями здійснюється за подушним принципом. Однак фінансовий норматив бюджетного забезпечення відповідно, виділення бюджетних коштів на охорону здоров’я здійснюється без будь-якого взаємозв’язку з гарантіями держави щодо надання безоплатної медичної допомоги.

Бюджетний кодекс також суворо розмежовує типи бюджетних медичних установ, які можуть фінансуватися з бюджетів різних рівнів (державного, обласного, автономної республіки, районного, місцевого самоврядування). При цьому установа охорони здоров’я: не їм «же фінансуватися з декількох бюджетів. Тверде розмежування витрат на потреби охорони здоров’я між бюджетами різних рівнів, як і деяке впорядкування використання ресурсів, призводить до дезінтеграції територіальної системи медичного обслуговування, зберігає умови для існування на одній території паралельних медичних структур і створює перешкоди для оптимізації мережі медичних установ.

Розподіл коштів між медичними установами здійснюється залежно від ресурсних показників (кількості ліжок, чисельності штатних посад, потужності поліклініки і т. д.), що економічно мотивує медичні установи до екстенсивного розвитку. Фінансування медичних установ, що перебувають у державній або комунальній власності, передбачає відповідно до Бюджетного кодексу виділення коштів на їхнє утримання, а не на покриття витрат відповідно до обсягів виконаної роботи.

Такий метод фінансування провайдерів не створює мотивації щодо поліпшення продуктивності, але сприяє інфраструктурному розширенню. Типове бюджетне фінансування за статтями для державних провайдерів містить: фонд оплати праці з відповідними нарахуваннями на заробітну плату, придбання медикаментів, харчування:, медичної техніки, оплату комунальних послуг та енергоносіїв, поточне утримання закладів. Кошторисне фінансування медичних установ призводить до обмеження повноважень, знижує рівень відповідальності керівників медичних установ і не створює стимулів для пошуку шляхів підвищення ефективності використання ресурсів.

9.7. Розвиток лікувальних закладів усіх форм власності

Одним із принципів реформування системи охорони здоров’я є розвиток економічних відносин багатоукладної системи охорони здоров’я, тобто створення поряд із державною безоплатною системою охорони здоров’я розвинутого приватного сектора. Нині в Україні вже існують ці два сектори – державний, що фінансується з державного та місцевого бюджетів, та недержавний, який має позабюджетні джерела фінансування. Лікувально-профілактичні заклади, які належать до недержавного сектора, мають різний організаційно-правовий статус і найчастіше виступають у формі товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств, індивідуальних приватних підприємств. Крім того, недержавний сектор охорони здоров’я представляють приватні лікарі, що і займаються медичною практикою як фізичні особи.

Приватна система охорони здоров’я – це сукупність об’єктів охорони здоров’я, що здійснюють приватну медичну діяльність. Приватна медична діяльність – це діяльність із надання медичної допомоги, що здійснюють суб’єкти приватної системи охорони здоров’я.

Приватні медичні організації – це комерційні та некомерційні організації, майно яких перебуває в приватній та інших, окрім державної, формах власності. У статутах таких організацій зазначено, що медична діяльність є для них основною.

До приватних медичних закладів належать заклади охорони здоров’я, пункти медичного огляду, профілактики та допомоги, що входять до структури приватизованих підприємств.

Правові засади приватної медичної практики законодавчо врегульовані Цивільним № 435 (435–15) від 16 січня 2003 р. та Господарським № 436 (436–15) від 16 січня 2003 р. кодексами, Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» № 2801 (2801–12) від 19 листопада 1992 p., Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2001 р. № 38/63, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 березня 2001 р. за № 189/5380 (z0189–01) та іншими. Наявність розвинутого приватного сектора медичних послуг дає змогу полегшити навантаження на державну систему охорони здоров’я, оскільки він обслуговує частину громадян, які спроможні самостійно сплачувати за лікування. Крім того, створюватиметься конкурентне середовище на ринку медичних послуг, що підвищить ефективність роботи галузі в цілому та покращать якість наданню лікувально-профілактичних послуг.

В Україні тривалий час система охорони здоров’я залишалася суто державною.

Подальший розвиток недержавного сектора охорони здоров’я вимагає враховувати особливості соціально-економічної ситуації в Україні, а саме:

- приватна медична діяльність не може повністю замінити суспільні форми медичного обслуговування, вона є їх рівноправним доповненням у національній системі охорони здоров’я;

- приватну медичну діяльність здійснюють приватні медичні (фармацевтичні) заклади й організації, а також працівники охорони здоров’я (приватна практика) як індивідуальні підприємці; основою приватної діяльності є приватна власність на основні фонди або їх оренда;

- на державному і територіальних рівнях повинен існувати обґрунтований перелік лікувально-профілактичних закладів стратегічного характеру, який би забезпечував соціальні гарантії в медицині; їх переведення в приватний сектор, а також орендні відносини із суб’єктами цього сектора мають бути заборонені законом;

- створення підприємств і регулювання приватної медичної діяльності має здійснюватися на основі ліцензій, сертифікатів, статуту, договорів і різни; х форм контролю.

Нині в Україні створюються: сприятливі умови для розвитку приватного сектора в охороні здоров’я та формування засад справедливої конкуренції серед лікувально-профілактичних закладів різних форм власності.

Взагалі розвиток підприємництва у сфері охорони здоров’я слід розглядати як позитивне явище для галузі охорони здоров’я та для країни загалом. Однак необхідною умовою такого розвитку є контроль за ціновою політикою на формування вартості медичних послуг, а також дотримання державою гарантій щодо надання медичної допомоги групам населення, котрі самостійно не можуть її оплачувати.