Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування

Терміни переогляду інвалідів

Переогляд інвалідів із нестійкими, зворотними морфологічними змінами та розладами функцій органів і систем організму для визначення ефективності відновного лікування та реабілітаційних заходів, стану здоров’я і ступеня соціальної адаптації проводять через 1–3 роки.

Переогляд інвалідів раніше вказаних термінів, а також громадян, інвалідність яким встановлено без зазначення строку переогляду, проводять у разі зміни стану здоров’я і працездатності або у разі виявлення фактів зловживань чи помилок, припущених у встановленні групи інвалідності.

Групу інвалідності без зазначення терміну переогляду встановлюють громадянам з анатомічними дефектами і прирівняними: до них станами, стійкими необоротними морфологічними змінами та порушеннями функцій органів і систем організму у разі неефективності реабілітаційних заходів, неможливості відновлення соціальної адаптації, несприятливого прогнозу динаміки працездатності з урахуванням реальних соціально-економічних обставин у регіоні проживання інваліда, а також чоловікам віком 60 років і жінкам віком за 55 років, інвалідам, в яких термін переогляду настає після досягнення 60 років (у чоловіків) і 55 років (у жінок).

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування проголошене у ст. 49 Конституції України. Ця стаття водночас містить і конституційні гарантії його забезпечення, відповідно до яких держава:

а) забезпечуватиме охорону здоров’я через фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм;

б) створюватиме умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування;

в) забезпечуватиме безоплатність надання медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я;

г) гарантує, що існуюча мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я не скорочуватиметься;

ґ) сприятиме розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності;

д) дбатиме про розвиток фізичної культури і спорту;

е) забезпечуватиме санітарно-епідемічне благополуччя.

Згідно із Рішенням Конституційного Суду України у справі про безоплатну медичну допомогу від 29 травня 2002 р. № 10-рл/2002, «положення частини третьої статті 49 Конституції України „у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом».

Здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя людини, а не лише відсутність хвороб, інвалідності чи Інших фізичних або душевних вад.

Зміст права на охорону здоров’я і на медичну допомогу визначено ст. 283 і 284 ЦК України. Ст. 285, 286, 287 і 290 ЦК України визначають право на інформацію про стан свого здоров’я і на таємницю такої інформації, права особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, а також право на донорство.

Варто нагадати, що основним нормативно-правовим актом, який регламентує питання захисту прав громадян у галузі охорони здоров’я, є Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

Відповідно до нього кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає, зокрема:

- життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, що потрібне для підтримання здоров’я людини, безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

- безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище, санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає, достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення;

- кваліфіковану медико-санітарну допомогу;

- можливість об’єднання в громадські організації для сприяння охороні здоров’я;

- правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я, оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я, відшкодування завданої здоров’ю шкоди.

«Основами» передбачено виконання державою відповідних завдань для охорони здоров’я і життя громадян, серед них: забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів; запобігання поширенню інфекційних захворювань, Небезпечних; для населення; сприяння здоровому способу життя населення; забезпечення населення лікувально-профілактичною Допомогою; здійснення спеціальних заходів профілактики (туберкульозу, психічних, венеричних захворювань, СНІДу, лепри, хронічного алкоголізму, наркоманії) та лікування соціально небезпечних карантинних захворювань; забезпечення відповідних категорії громадян лікарськими: і протезними засобами; здійснення: спеціальних заходів для охорони здоров’я матері і дитини та ін.

Певні заходи щодо охорони здоров’я і життя людини передбачені також Законами України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про донорство крові та її компонентів», «Про лікарські засоби», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» та ін.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, що випливає зі ст. 64 Конституції України, зможе бути обмежене в умовах воєнного та надзвичайного стану, а також в інших випадках, встановлених Основним Законом, наприклад, в інтересах захисту прав і свобод інших людей (ст. 143 КК України передбачає кримінальну відповідальність за вилучення в іншої людини органів або тканин з метою їх трансплантації тощо, а ст. П44 КК "України – за насильницьке або вчинене шляхом обману вилучення крові у людини для використання її як донора).

Водночас, КК України містить низку норм, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання ва вищеназвані права, зокрема; ст. 137, 139,140, 141, 184, 319 та ін., на підставі яких карають за неналежне виконання професійних та службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх, ненадання допомоги хворому медичним працівником, неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником, порушення прав пацієнта, порушення прав на безоплатну медичну допомогу тощо.

У контексті розгляду права на охорону здоров’я слід торкнутися і надзвичайно складної теми – проблеми збереження генофонду Українського народу, розв’язання якої, відповідно до ст. 16 Конституції України, є обов’язком держави. Фактично мова йде про проблему продовження життя.

Відповідно до Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», в інтересах збереження генофонду українського народу, запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров’я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава повинна постійно здійснювати комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що шкідливо впливають на генетичний апарат людини. Забороняється медичне втручання, яке може спричинити розлад останнього.

Особливого значення цей обов’язок держави набуває у зв’язку з даними Міністерства статистики України, Міністерства економіки України, Міністерства охорони здоров’я України. За статистикою: кількість абортів щорічно перевищує кількість народжень; залишаються високими показники смертності немовлят і матерів, а також показник кількості жінок репродуктивного віку, які за станом: здоров’яг не можуть народити дитину; щорічно зменшуються кількість шлюбів, показник народжуваності, кількість дітей, а також середня тривалість життя людей; збільшується кількість дітей з психоневрологічними захворюваннями, захворюваннями органів травлення, крові та кровотвірних органів, ендокринної системи, дітей, уражених дитячим церебральним паралічем. У цьому контексті варто зазначити, що, за підрахунками фахівців, кожен літр 100% спирту (на душу населення на рік) збільшує кількість народження генетично неповноцінних дітей на 0,24%. А це, у свою чергу, спричинює виникнення багатьох труднощів. Скажімо, навчання таких дітей можливе у школах для дітей з особливими потребами. В Україні же щорічно споживають понад 12 л алкоголю на душу населення. Але ж споживання спиртного – це лише один із багатьох факторів, що впливають на генофонд нації, поряд із такими, як паління, наркоманія і токсикоманія, погані умови праці і відпочинку, недоступність належної медичної допомоги, екологічні проблеми тощо.