Сутність і структура світогляду людини.

(ДмитренкоО. А. СВІТОГЛЯД ЯК СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 15 (226), Ч. ІІ, 2011.- С.293-300)

Феномен світогляду має свою тисячолітню історію, його виникнення закономірно пов’язують із появою людського суспільства. Але термін “світогляд” з’явився лише в кінці ХVІІ століття як переклад німецького слова Weltanschauung (“погляд на світ”), його виникнення пов’язують із працею І. Канта “Критика здатності судження”. Разом із тим, це поняття зароджується та отримує силу культурно-історичної традиції пошуків смислу поняття світогляду в німецькій філософії (Г. Гегель, Е. Гуссерль, В. Дільтей, І. Кант, М. Хайдеггер, Ф. Шлейермахер, К. Ясперс та ін.) і знаходить своє відображення в працях вітчизняних філософів і науковців (М. Бердяєв, В. Бехтєрєв, В. Вернадський, Д. Менделєєв, П. Перцов, С. Франк та ін.).

У сучасній філософській, психологічній та педагогічній літературі склалися певні підходи до визначення поняття світогляду, його структури, типології. Розглянемо основні визначення, що різняться своїми методологічними особливостями.

У найзагальнішому розумінні світогляд – це цілісна система уявлень і знань про об’єктивний світ, природу, суспільство й місце людини в ньому, про відношення людини до світу та самої себе, що знаходить своє вираження в системі цінностей, ідеалів і принципів діяльності особистості, групи, суспільства (І. Алексєєв, Б. Бім-Бад, В. Астахова, І. Куликовська, А. Сидоренко, В. Черноволенко та ін.). Таке тлумачення поширено також у більшості педагогічних словників [3; 8].

Крім того, має місце визначення світогляду як системи економічних, політичних правових, моральних, естетичних, релігійних, філософських, наукових поглядів людини на навколишню дійсність, на світ у цілому в його природному, соціальному та духовно-інтелектуальному вимірах [4, с. 10]; як усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення до цього світу й до себе, своїх претензій і намірів щодо світу й шляхів реалізації життєвих програм [2; 5]; як складного синтетичного, інтегрального утворення суспільної та індивідуальної свідомості (Г. Федоренко, І. Харламов, В. Шинкарук), як мозаїчного та багаторівневого комплексу інтелектуальних, чуттєвих, підсвідомих, несвідомих елементів, що

утворюють суть людської суб’єктивності [10, с. 8] тощо.

Цікавим з точки зору нашого дослідження є визначення світоглядуяк системи узагальнюючих уявлень і понять про дійсність, системи переконань та ідеалів, що розкривають практичне й теоретичне ставлення людини до світу, розуміння й оцінки оточуючої дійсності, спосіб усвідомлення себе як конкретно-історичного суб’єкта пізнання й практики [11, с. 12].

Як бачимо, світогляд являє собою цілісне духовне явище, взаємопов’язане з суспільною свідомістю і культурним буттям, є інтегрованим результатом відбиття навколишнього світу в системі відношень “Людина (Я) – Світ”. Інакше кажучи, не світ чи людина окремо взяті, а саме стосунки людини та світу, точніше взаємодія людини і світу (В. Овчинніков), є світоглядною сутністю свідомості, основною сутнісною проблемою світогляду. Ці складні стосунки та інтегративний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність у ньому різних шарів і рівнів, залежно від глибини відображення світу. Так, серед рівнів світоглядного освоєння світу вирізняють емоційно-чуттєвий (світовідчуття і світоспоглядання), усвідомлено-чуттєвий (світосприймання й світоуявлення), свідомий рівень (світорозуміння) та самосвідомий (світогляд як такий) [6, с. 166].

Аналізуючи структуру світогляду, зазвичай виокремлюють такі складові:

- пізнавальний (гносеологічний) компонент. Являє собою універсальну картину світу як носія інтегрованих, цілісних знань про світ

- наукових, професійних, освітніх, повсякденних та ін. Включає в себе натуралістичний аспект (знання та уявлення про природу, космос, універсум, природну сутність людини) та гуманітарний (усвідомлення своєї соціальної сутності). Пізнавальне ставлення людини до світу характеризується спрямованістю на відбиття та пізнання дійсності;

- ціннісно-нормативний (аксіологічний) компонент. Полягає в забезпеченні вміння керуватися в процесі життєдіяльності певними суспільно обумовленими регуляторами, до яких належать цінності (предметні, матеріальні та суб’єктивні, духовні), ідеали, норми, переконання, вірування тощо. Через цей компонент, через осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, культурних, соціально-політичних тощо), всі світоглядні знання про світ і людину в ньому переломлюються в сферу практичної діяльності. Кожне людське діяння, вчинок стає осмисленим лише в співвіднесеності з цінностями;

- морально-вольовий компонент – це емоційно-вольове засвоєння, перетворення в особисті погляди вірувань, знань, а також цінностей і моральних норм у практичні дії та вчинки. Це вироблення певної психологічної настанови щодо готовності до дій. Цей спонукально-діяльнісний компонент є зв’язком між духовним і практичним освоєнням дійсності;

- практичний (праксеологічний) компонент – це ставлення людини до світу й самої себе з точки зору можливостей, меж, принципів та способів діяльності, що обумовлює певний тип поведінки в різноманітних обставинах продуктивної діяльності з реалізаціїсвітоглядної мети та ідеалів.

У деяких джерелах у структурі світогляду виокремлюють ще й комунікативний компонент, що є умовою постійного духовного збагачення особистості та уточнення її світоглядних позицій.

Світоглядна природа людського “Я” виявляється також у співучасті з іншими, розкривається в спілкуванні з ними. Залучення до особистісно- морального буття, репрезентованого суспільством та іншими людьми, означає “занурення” в стихію високодуховного життя, перебування у вимірах культури, соціальної пам’яті, що керуються законами ціннісного існування [4, с. 16]. Складність досліджуваного феномена спричинила й необхідність його класифікації. У науковій літературі запропоновано різноманітні класифікації типів світогляду згідно з провідною ознакою. Так, за ступенем історичного розвитку виділено архаїчний, міфологічний, релігійний, філософський світогляди; за визначенням суб’єкту – світогляд особистості, груповий, професійний, національний, загальнолюдські світоглядні настанови; за ступенем теоретичної “зрілості” – стихійно-повсякденний (буденний), теоретичний (науковий), філософський тощо.

Таким чином, світогляд є складним, історично, суспільно та культурно зумовленим явищем, своєрідною інтегративною цілісністю знання й цінностей, розуму й почуття, інтелекту та дій, критичного сумніву й свідомої недосконалості. Змістовно й структурно світогляд має духовно-практичну природу, оскільки саме аксіологічний компонент та його елементи є домінуючими [1; 9], а функціонально – він є формою свідомості. “Світогляд ... являє собою систему органічно спаяних між собою переконань. Тільки переконання, засноване на емоційно-особистісній довірі до знання, добудовує його до елемента світогляду, стаючи атрибутом, способом буття світоглядної свідомості”[8, с. 53].

Характерними особливостями світогляду як соціально-культурного феномена є:

1. Розуміння світогляду як витвору індивідуальної та суспільної свідомості, через який особистість усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює та реалізує свою духовно-практичну діяльність.

2. Історичний характер світогляду. Світогляд особистості, соціальних груп, людських співтовариств змінюється залежно від змін умов та образу життя, накопичення знань і навичок, характеру соціальних зв’язків між людьми, він активно схоплює значні й малопомітні, явні та приховані процеси суспільних змін. Завдяки його історичному характеру, світогляд можна розглядати в суспільно-історичному масштабі, маючи на увазі загальні риси інтелектуального, емоційного, духовного настрою тієї чи тієї епохи.

3. Умовою формування світогляду є залучення до процессу соціально-культурного буття. Світогляд формується тільки через спілкування з усіма досягненнями світу культури в процесі індивідуального розвитку в його взаємозв’язку з усіма формами суспільного буття й суспільної свідомості.

4. Світогляд – вищий рівень духовного життя особи та суспільства. За змістом і рівнем світогляду можна судити про зміст і рівень усього духовного життя особи і суспільства. Сама культура особи й суспільства входить коренями в світогляд, культивується на його основі. Культура людини й суспільства немовби ілюструє, розкриває зміст світогляду.

5. Світогляд – духовна основа мотивів людської діяльності.

6. Світогляд є тим механізмом, за допомогою якого людина ідентифікує себе з самою собою, зі своїм народом, з людством та з Людиною взагалі в структурі світобудови.

7. Основна функція світогляду полягає в забезпеченні відповідності самосвідомості суб’єкта його життєвому світу. Істотним є те, що незалежно від форми й мови, світогляд повинен бути органічним виразом самосвідомості суб’єкта, він має поєднувати й узгоджувати внутрішній світ індивіда, його “Я” із зовнішнім світом, урівноважувати суб’єктивні інтереси й об’єктивні обставини, свободу й необхідність, особисте й суспільне.

Таким чином, поняття “світогляд” не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, а як складний соціально-культурний феномен, як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Дійсна суть світогляду не в предметі та формі його вираження, а в забезпеченні цілісного духовного й практичного самовизначення індивіда в тому реальному світі, який є сферою його життя. Тільки за такої умови він стає історично виправданим та культурно зумовленим, тобто оптимальним способом, механізмом гармонізації світу в певну історичну епоху.

Список використаної літератури:

1. Андрейченко Г. В. Философия : учеб. пособие для студ. высш.учеб. заведений / Г. В. Андрейченко, В. Д. Грачева. – М. : Изд-во “Сфера”, 2001. – 486 с.

2. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика : підруч. для вищ. закл. освіти / Г. І. Волинка, В. І. Гусєв, І. В. Огородник, Ю. О. Федів ; за ред. Г. І. Волинки. – К. : Вища школа, 1999. – 623 с.

3. Глоссарий современного образования / ред.-упоряд. проф., д-р ист. наук В. И. Астахова и чл.-корр. Академии пед. Наук Украины А. Л. Сидоренко. – Харьков : “ОКО”, 1998. – 272 с.

4. Ільїн В. В. Людина і світ : навч. посіб. / В. В. Ільїн, Ю. І. Кулагін. – К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2003. – 302 с.

5. Кремень В. Г. Філософія: Логос, Софія, Розум : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К. : Книга, 2006. – 432 с.

6. Філософія : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький, Л. А. Чекаль. – К. : Видав. центр “Академія”, 2007 – 576 с. – (Альма- матер).

7. Психологічний словник / ред. чл.-корр. АПН СРСР В. І. Войтко. – К. : “Вища школа”, 1982. – 216 с.

8. Современный словарь по педагогике / сост. Е. С. Рапацевич. – Мн. : “Современноеслово”, 2001. – 928 с. 9. Федоренко Г. Н. Мировоззрение как категория философии и феномен сознания / Г. Н. Федоренко. – Краснодар, 2002. – 214 с.

10. Хазиев В. С. Мировоззрение как субъективная реальность / В. С. Хазиев, Е. В. Хазиева. – Уфа : “Китап”, 2004. – 356 с.

11. Черноволенко В. Ф. Мировоззрение и научное познание / В. Ф. Черноволенко. – К. : Изд-во КГУ, 1970. – 174 с.