Психічні процеси особистості, їх види та розвиток.

Тема 5. Соціально – психологічна структура особистості.

Ключові терміни та поняття:структура особистості, психічні процеси, психічні властивості, психічний стан, психічний процес, психічна властивість,різноманітність станів; психічні утворення, світогляд, соціальні ролі, соціальні позиції, соціальні установки, пам’ять, мислення, мовлення, відчуття, сприймання, увага, уява, уявлення, воля, почуття, темперамент, нервова система, холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік, характер, спрямованість, інтереси, потреби, нахили, задатки, здібності, обдарованість, талант, геніальність; фізіологічний, психічний, когнітивний, поведінковий компоненти стану; зовнішні, внутрішні детермінанти стану, світогляд, світоглядні орієнтації, соціалізація

Структура особистості(згідно з концепцією персоналізації А.В.Петровського), включає наступні складові:

1. Внутрішньоіндивідна підсистема, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;

2. Інтеріндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове – в конкретній формі проявів особистості;

3. Надіндивідна (метаіндивідна), в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки “тут і тепер” з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається “внесками”, що їх робить особистість в інших людей.

Структура особистості(за К.К.Платоновим у межах системно-діяльнісного підходу):

1. Підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість , ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї під структури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заламлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2. Підструктура досвіду. Вона включає в себе знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді через навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості. Її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю;

3. Біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

4. Підструктура психічних процесів.

Структура особистості(за С.Рубінштейном):

1. Що хоче особистість? (Спрямованість, установки, потреби, інтереси).

2. Що може особистість ? (Здібності, обдарованість).

3. Що є особистість насправді? (Темперамент, характер).

4. Що повинна особистість? (Ставлення до вимог суспільства та інших людей).

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засо­бами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї фор­муються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосві­домість, вона стає суб'єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та при­родного середовища. З'являється здатність до само­вдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона вступає у стосунки з іншими людьми.

Пізнавальна діяльність — це процес відображення в мозку люди­ни предметів та явищ дійсності. Відображення реальності в людській свідомості може відбувати­ся на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання. Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об'єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини — її зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображуються у моз­ку. До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні процеси відчуття та сприймання. Враження, одержані за допомогою відчуттів і сприймань, несуть інформацію про зовнішні ознаки та влас­тивості об'єктів, утворюючи чуттєвий досвід людини.

Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнан­ня, що відбувається за участю процесів мислення та уяви. У розвине­ному вигляді ці пізнавальні процеси властиві тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Істотною особ­ливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань, досвіду, міркуваннями, побудовою гіпотез тощо. Об'єктом пізнання у процесах мислення та уяви є внутрішні, безпосередньо не дані у відчут­тях властивості об'єктів, закономірності явищ і процесів.

Психічні процеси— різні форми єдиного, цілісного відображення людиною довкілля і себе в ньому. Психічні процеси іноді називають психічними функціями. З давніх часів психічні процеси поділяють на такі сфери (класи) — пізнавальні, емоційні та вольові.

Розроблення вчення про рефлекторну природу психіки належить І. М. Сеченову. Протягом багатьох сторіч філософи після Р. Декар­та, а потім і психологи, вважали психіку особливою безтілесною сут­ністю.

Активність психіки виявляється і в ході відображення реальнос­ті, оскільки воно передбачає перетворення фізіко-хімічних впливів, що діють на органи чуттів, на образи предметів, і у сфері спонук, що надають діям і вчинкам людини енергії і стрімкості. Активність при­пускає можливість пошуку і вибору варіантів дій із безлічі можли­вих, що відповідають завданням і меті діяльності людини.

З появою людини психіка набуває якісно нової структури. Ви­никає свідомість як провідний рівень регуляції діяльності, фор­мується особистість, що є джерелом вищих виявів активності психіки.

Психічне як процес— поняття, введене в психологію І. М. Сєченовим, розкриває основний спосіб існування психічного. Психічне існує як процес — живий, найбільш пластичний, безперервний, незаданий, відтак воно розвивається, породжує продукти своєї актив­ності (психічні стани і образи, поняття, почуття, рішення, що фор­мується, або нерозв'язання задачі тощо).

Психічне як процес не зводиться до зміни послідовності його стадій у часі. Воно формується в безупинній взаємодії, змінюється (діяльність, спілкування тощо) у відносинах людини з довкіллям, більш повно відбиваючи його динамічність, беручи участь у регуля­ції всіх дій, вчинків.

Так, мислення — це аналіз, синтез, узагальнення умов і вимог за­дачі, методів її розв'язання. У безперервному процесі утворюються перервні розумові операції (логічні, математичні, лінгвістичні тощо), породжувані мисленням. Мислення як процес нерозривно позв'язане з мисленням як діяльністю (з мотивацією, хистом тощо).

На кожній даній стадії психічного розвитку людина здійснює мислительний процес, виходячи з мотивів, що вже склалися, і хис­ту. Подальше формування мотивів і хисту відбувається на його нас­тупних стадіях. При цьому операції мислення, сприймання та інші процеси формуються здебільшого несвідомо.

Однак на рівні особистого аспекту, наприклад, мислення, сприй­мання, людина значною мірою усвідомлено регулює ці пізнавальні процеси. Нерозривний взаємозв'язок усвідомленого і неусвідомлюваного забезпечує безперервність психічного як процесу. Його без­перервність виявляється в тісному взаємозв'язку пізнавального і афективного компонентів будь-якого психічного акту.

Психічні процеси є компонентами діяльності людини, що часто стають особливими діями (перцептивними, мнемічними, мислительними, мовленнєвими, уявними, вольовими та ін.).

Поняття психічного як процесу розкриває єдність свідомості і діяль­ності, оскільки психіка людей виявляється і формується в діяльності. Психічне відображення — активний цілісний процес, що виявля­ється в різних формах і характеризується єдністю пізнання, пережи­вання і прагнення, єдністю психіки і діяльності людини.

Необхідною його умовою є спрямованість активності психічного відображення на предмети і явища, що викликають інтерес і увагу людини. Вищими формами відображення є уява (фантазія) і мислен­ня, яке існує в нерозривному зв'язку з мовленням. У ході взаємодії людини із зовнішнім світом психічно відображаються також різно­манітні потреби, інтереси, емоції, почуття, прагнення, в яких відби­ваються життєво важливі для неї об'єкти, що стають цілями і моти­вами її діяльності.

Психічне відображення — внутрішня єдність психічних процесів, дій, станів і властивостей людини. Провідну роль в індивідуальному формуванні психічного відображення відіграє засвоєння людиною в процесі навчання і праці матеріальних і духовних багатств, виробле­них людством, входження її в систему суспільних відносин, соціалі­зація. Психічне відображення вбирає в себе увесь зміст життєвого процесу і регулює його.

Дії людини визначаються, зрештою, зовнішніми, об'єктивними обставинами. Але ці обставини впливають на них не прямо, а через внутрішні, суб'єктивні умови, що складаються в людині. Цей вплив буває різним залежно від того, як він усвідомлюється особою. Усві­домлення необхідності стає основою свободи дій людини, її влади над обставинами і над собою.

Свідомість, розум, почуття, воля, ідейні прагнення, перспективні цілі, здібності та інші психічні властивос­ті — це суб'єктивні сили людини, що зумовлюють її успіхи в різних видах діяльності. Особливо зростає їх значення в період будівництва нової демократичної України — держави, в якій створення нового суспільства нерозривно пов'язане із всебічним психічним і мораль­ним розвитком людини.

Дамо коротку характеристику психыним процессам.

Відчуття — пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини. Відчуття — це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в навколишньому середовищі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини. За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об'єктивну реальність, про власні суб'єктивні стани й на підставі одер­жуваних вражень виробляє адекватні умовам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи. Органи чуття — це єдині канали, по яких зовнішній світ проникає у свідомість людини. Відображуючи об'єктивні характеристики предметів і явищ, відчуття існують у свідо­мості як суб'єктивні образи об'єктивного світу. Ця особливість від­чуттів зумовлена, з одного боку, природою самих відчуттів як про­дукту відображувальної діяльності мозку, а з іншого — психічним складом особистості, що відчуває.

Для відчуттів характерне їх позитивне або негативне емоційне за­барвлення. Приємні або неприємні відчуття сигналізують про пози­тивну чи негативну дію подразника й викликають відповідну дію на нього. Життєва і гностична роль відчуттів дуже важлива, оскільки вони є єдиним джерелом наших знань про зовнішній світ і про нас самих. Кожне відчуття виникає й розвивається за певними закономірно­стями. Проте всі відчуття мають багато спільного — якість, інтен­сивність і тривалість. Відмітні особливості відчуттів — адаптація, си­нестезія, сенсибілізація, вправність та взаємодія.

Якість відчуттів — це особливість, якою одне відчуття відрізняється від інших, наприклад кольоровий тон, особливості слухових, нюхових, смакових відчуттів тощо. Якість відчуттів викликається специфічни­ми різновидами подразників, що надходять ззовні до органів чуття. Во­на зумовлюється будовою органу відчуття, здатною відображати вплив енергії зовнішнього світу.

Інтенсивність відчуттів — це кількісна характеристика відчуттів, тобто більша чи менша сила їх виявлення. Інтенсивність відчуттів залежить від сили подразника, що їх викликає. Але ця залежність досить складна і має певні закономірності. Серед них насамперед виявляються чутливість аналізатора та пороги цієї чутливості.

Під чутливістю розуміють здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його. Спеціальні психологічні та фізіологічні дослідження показали, що адекватний подразник викликає відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного рівня, порогу. Підпорогова сила подразника відчуття не викликає. От­же, порогом відчуття називають такий рівень інтенсивності подразни­ка, який здатний викликати відчуття. Розрізняють пороги абсолют­ний і розрізнений, або диференційний.

Сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивос­тей при безпосередній дії на органи чуття. У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивос­тей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на відно­шення між його якостями. У результаті сприймання виникають суб'єктивні образи сприйманих об'єктів — уявлення. Процес сприй­мання відбувається у взаємозв'язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об'єкт сприймання), мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяль­ність). Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан осо­бистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Емоції пос­тають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та явищ. У сприйманні предметів та явищ світу важливу роль відіграють активність, дійовість особистості. Вона виявляється в рухах органів чуття, спрямованих на об'єкти, які сприймаються, в їх обмацуванні, обстеженні зором їх контурів, окремих частин. У всіх різновидах сприймання моторний компонент сприяє виокремленню предмета серед інших об'єктів. На це звернув увагу І. Сеченов, вказуючи на те, що сенсорний і руховий апарати у набутті досвіду об'єднуються у відображувальну систему. Практичні дії — це одна з основних перед­умов адекватного сприймання предметів та явищ об'єктивної дійс­ності. У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація та конвергенція органу зору. Акомодація — це зміна опуклості кришта­лика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція — це спрямуван­ня очей на предмет сприймання. Ці фізичні зміни в органі зору пов'я­зані зі сприйманням віддалі та обсягу предмета.

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її по­переднього досвіду називається пам'яттю. Пам'ять є підґрунтям психічного життя людини. Завдяки пам'яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам'ять — неодмінна умова психічного розвитку людини. Нові зрушення в її психіці завжди ґрунтуються на попередніх досягнен­нях, на здобутках, зафіксованих у пам'яті. Завдяки пам'яті зберігається цілісність "Я" особистості, усвідомлюється єдність її минулого та су­часного. Без запасу уявлень пам'яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам'яті людина, зауважував І. Сеченов, постійно перебувала б у стані новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.

У пам'яті розрізняють такі основні процеси: запам'ятовування, зберігання, відтворення та забування. Залежно від матеріалу, який запам'ятовується, виокремлюють пам'ять образну, словесно-логічну, емоційну та рухову. За тривалістю утримання матеріалу, що запам'ятовується, пам'ять поділяють на короткочасну, довготривалу та оперативну. Перші спроби науково пояснити феномен пам'яті на психологічно­му рівні були зроблені асоціативним напрямом психології. Централь­ним в асоціативній психології є поняття асоціації, що означає зв'язок, з'єднування. Асоціація — обов'язковий принцип усіх психічних утворень. Механізм асоціації полягає в установленні зв'язку між вра­женнями, що одночасно виникають у свідомості. Залежно від умов, не­обхідних для їх утворення, асоціації поділяють на три типи: за су­міжністю, схожістю та контрастом.

Асоціація за суміжністю — це відображення в мозку людини зв'язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при зга­дуванні подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчаль­ного матеріалу тощо.

Асоціація за схожістю спостерігається тоді, коли в мозку відобра­жуються зв'язки між предметами, схожими у певному відношенні (по­милкове сприймання незнайомої людини як знайомої). Асоціація за контрастом утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об'єктивної дійсності, що пов'язані між собою протилежними ознаками (високий — низький, швидкий — повільний, веселий — сумний тощо).

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти при їх запам'ятовуванні, образна пам'ять буває зоровою, слуховою, доти­ковою, нюховою тощо. Фізіологічним підґрунтям образної пам'яті є тимчасові нервові зв'язки першосигнального характеру. Проте в ній бере участь і друга сигнальна система. Мова постає як засіб усвідомлення людиною її чуттєвого досвіду.

Зміст словесно-логічної пам'яті — це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв'яз­ках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мо­ви, тому пам'ять на них і називається словесно-логічною. Цей вид пам'яті грунтується на спільній діяльності першої та другої сигналь­них систем. Словесно-логічна пам'ять є специфічно людською на відміну від об­разної, рухової та емоційної, що властиві також тваринам.

Рухова пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні людиною рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, у діях художника, балерини, друкарки. Вона є підґрунтям утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови.

Емоційна пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні люди­ною емоцій та почуттів. Запам'ятовуються не самі емоції, а й пред­мети та явища, що їх викликають. Наприклад, переживання почуття ностальгії при спогадах про країну, в якій людина виросла, але з яки­хось причин залишила її.

Залежно від характеру перебігу процесів пам'яті останню поділяють на мимовільну та довільну. Про мимовільну пам'ять говорять тоді, коли людина щось запам'ятовує та відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам'ятати або відтворити. Коли людина ста­вить на меті щось запам'ятати або пригадати, йдеться про довільну пам'ять. Мимовільна і довільна пам'ять — щаблі розвитку пам'яті люди­ни в онтогенезі. Пам'ять поділяють також на короткочасну, довготри­валу та оперативну. Короткочасною називають пам'ять, яка характеризується швид­ким запам'ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Вона, як правило, обслуговує актуальні потреби діяль­ності й обмежена за обсягом. Довготривала пам'ять виявляється у процесі набування й закріплен­ня знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини. Оперативною називають пам'ять, яка забезпечує запам'ятовуван­ня та відтворення оперативної інформації, потрібної для використан­ня в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам'яті проміжних числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій). Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.

Запам'ятовування — один з основних процесів пам'яті. Засадови-ми стосовно нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв'язків. Чим складніший матеріал, тим складніші тимчасові зв'язки, які утворюють підґрунтя запам'ятовування. Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

Залежно від міри розуміння запам'ятовуваного матеріалу довільне запам'ятовування буває механічним і смисловим (логічним). Механічним є таке запам'ятовування, яке здійснюється без розу­міння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань. Смислове (логічне) запам'ятовування спирається на розуміння ма­теріалу у процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з матеріалом, ми за­пам'ятовуємо його. Умовами успішності довільного запам'ятовування є дієвий харак­тер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його значущість, установ­ка на запам'ятовування тощо.

Відтворення — один з основних процесів пам'яті. Воно є показни­ком міцності запам'ятовування і разом з тим наслідком цих процесів. Засадовою стосовно відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку. Найпростіша форма відтворення — впізнавання. Впізнавання є відтворенням, що виникає при повторному сприйманні об'єктів. Впізнавання буває повним і неповним. При повному впізнаванні повторно сприйнятий об'єкт одразу ото­тожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями. Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утруд­ненням співвіднесення об'єкта, що сприймається, з тим, що було в по­передньому досвіді.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згаду­вання полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприй­мання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інфор­мацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речен­ня, відповісти на запитання, або мимовільним, коли образи чи відо­мості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Такими є явища персеверації. Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав'язливий характер. Образи персеверації з'являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади — це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об'єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особис­тості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спо­гадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.

Усе, що людина запам'ятовує, з часом поступово забувається. Забу­вання — процес, протилежний запам'ятовуванню. Забування вияв­ляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтво­рення і, нарешті, унеможливлюється впізнання. Забування — функція часу. Засадовим стосовно забування є згасан­ня тимчасових нервових зв'язків, що тривалий час не підкріплювали­ся. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не пов­торюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є також недостатня міцність запам'ятовування. Щоб запобігти забу­ванню, потрібно добре заучувати матеріал.

Забування залежить також від змісту діяльності, її організації та умов, за яких вона відбувається. Причиною, що погіршує запам'ято­вування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утво­рення нових тимчасових нервових зв'язків, знижує ефективність за­пам'ятовування.

Особистість, перебуваючи у бадьорому стані, активно, по-дійово­му ставиться до предметів та явищ навколишньої дійсності, до власних переживань: щось сприймає, запам'ятовує, пригадує, про щось ду­має. У таких випадках вона зосереджує свою свідомість на тому, що сприймає, запам'ятовує, переживає, тобто у цей час вона буває до чо­гось уважною. Отже, увага — це особлива форма психічної діяльності, яка вияв­ляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або влас­них переживаннях.

У психології розрізняють увагу мимовільну, довільну та післядовільну. Усі різновиди уваги тісно взаємопов'язані і за певних умов переходять один в один. Мимовільна увага виникає несподівано незалежно від свідомості, непередбачене за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі, під впливом різноманітних подразників, які діють на той чи інший аналіза­тор організму. Мимовільна увага властива і людині, і тваринам, хоча її виникнення у людини якісно відрізняється від такої уваги у тварин. На відміну від тварин людина може оволодівати власною мимовільною увагою, предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зосередження. Фізіологічним підґрунтям мимовільної ува­ги є безумовно-рефлекторна орієнтувальна діяльність. Нейрофізіо­логічним її механізмом є збудження, що надходять до кори з підкор­кових ділянок великих півкуль головного мозку.

Мимовільна увага виникає тоді, коли сила сторонніх подразників перевищує силу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінантні збудження за певних умов, за певних обставин стають інтенсивнішими порівняно з тими, що домінують у цей момент. Збуджувачами ми­мовільної уваги можуть бути не лише зовнішні об'єкти, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, прагнення — усе, що з якогось приводу хвилює людину. Найчастіше це трапляється тоді, коли люди­на стомлена, за несприятливих умов праці (спекотно, холодно, несвіже повітря у приміщенні) або коли діяльність, якою людина займається, її не цікавить, не потребує інтенсивної розумової активності. Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили сторонніх подразників, що діють на людину, вона може вини­кати досить часто, заважаючи провідній діяльності.

Довільна увага — це свідомо спрямоване зосередження особис­тості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Основним компонентом довільної уваги є воля. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосереджувати свою сві­домість на необхідній діяльності досить тривалий час. Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дис­ципліна розумової діяльності, здатність боротися зі сторонніми від­воліканнями. Фізіологічним підґрунтям довільної уваги є умовно-рефлекторна діяльність, здатність гальмувати непотрібні рухи та дії. Позитивна ін­дукція нервових процесів — одна з основних фізіологічних підвалин довільної уваги. Отже, можна стверджувати, що одним з основних нейрофізіологічних механізмів довільної уваги є чолові ділянки кори великих півкуль головного мозку, які дослідники функцій головного мозку вважають механізмом розумової психічної діяльності, а отже, й довільної уваги.

Післядовільна увага, як свідчать досвід і спеціальні дослідження, на­стає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосе­редження, людина звикає до них, сама діяльність викликає певний інтерес до неї, а то й захоплює її виконавця, і увага набирає ознак ми­мовільного зосередження. Тому післядовільну увагу називають ще вторинною мимовільною увагою. У ній напруження волі слабшає, а інтенсивність уваги не зменшується, залишаючись на рівні довільної уваги. Хоча в післядовільній увазі мимовільність, свідоме зосеред­ження на об'єкті діяльності та його окремих етапах і зменшується, проте цей різновид уваги, як і довільна увага, є свідомо контрольова­ним. Завдяки тому, що інтенсивність напруження в післядовільній увазі зменшується, а інтерес до діяльності підвищується, вона стає тривалішою та продуктивнішою. Тому у процесі діяльності — нав­чальної, трудової — важливо засобами її організації та методами праці сприяти переходу уваги від довільної до післядовільної. У навчальній діяльності дуже важливо сприяти появі в учнів післядовільної уваги. Навчання, як відомо, є важкою діяльністю й порівня­но швидко стомлює, особливо тоді, коли зміст уроку не становить інтересу. Тому післядовільна увага на уроці сприяє успішному ви­конанню учнями навчальних завдань і зменшенню суб'єктивного відчуття втоми.

Залежно від змісту діяльності увага спрямовується або на зовнішні, безпосередньо дані предмети, явища та рухи власного тіла, які є об'єктом відчуттів і сприймань, або на внутрішню, психічну діяльність. У цьому зв'язку виокремлюють зовнішню, або сенсорну та рухову (мо­торну), увагу та внутрішню, інтелектуальну увагу. Розподіл уваги на зовнішню та внутрішню, звичайно, умовний, але ці форми прояву ува­ги мають певні особливості, на які треба зважати в організації й керу­ванні навчальною, трудовою та спортивною діяльністю людини.

Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні у свідомості людини. Вона виявляється в активній установці, спрямуванні органів чуття на об'єкт сприймання і спостереження, у зосередженні на діючих органах тіла — руках, ногах, на їх напруженні. Зовнішня увага (сенсорна, ру­хова) яскраво виявляється у своєрідних рухах очей, голови, виразах об­личчя, мімічних та пантомімічних виразах і рухах, у своєрідній готов­ності виконувати ті чи інші трудові, навчальні, спортивні завдання.

Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищен­ню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуття — зору, слуху, ню­ху, смаку, дотику, а також темпераменту, статичних і кінестетичних станів організму та його органів. Сенсибілізація органів чуття сприяє чіткішому вибірковому сприйманню предметів та явищ, їх елементів. У зовнішній увазі виокремлюють зосередження на очікуваних пред­метах і явищах — сигналах для дій і рухів, як у трудових і спортивних діях. Увагу до очікуваних предметів та явищ називають пресенсорною та премоторною.

Внутрішня, або інтелектуальна увага спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам'яті, уяви, мислення) та психічних органів і переживань. Вона яскраво виявляється, на­приклад, у розв'язанні завдань подумки, у пригадуванні, міркуванні подумки. Художник М. Богданов-Бєльський вдало зобразив прояви внутрішньої уваги учнів на картині "Усна лічба", а художник В. Перов виразно передав переживання мисливців у картині "Мисливці на спочинку".

В увазі виокремлюють такі її характерні властивості: зосередже­ність, або концентрацію уваги, стійкість, переключення, розподіл та об­сяг. Ці властивості є основною передумовою продуктивності праці, навчання, спортивної та іншої діяльності особистості. У різних видах діяльності ці властивості виявляються по-різному.

Зосередження уваги — центральна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередження на об'єктах, що є предметом розу­мової або фізичної діяльності. Заглибившись, людина не помічає дії на неї сторонніх подразників, того, що відбувається навколо. Фізіо­логічним підґрунтям зосередженості є позитивна індукція нервових процесів збудження та гальмування. Зосередженість, тобто концентрація уваги, залежить від змісту діяльності, міри інтересу до неї та насамперед від індивідуальних особ­ливостей людини — її вміння, звички зосереджуватися, підґрунтям чого є активність і стійкість збуджень у діючих ділянках кори великих півкуль головного мозку. І. Ньютон на запитання, завдяки чому йому вдалося відкрити закон всесвітнього тяжіння, відповів, що завдяки тому, що він невпинно думав про це питання. Але при цьому важли­ву роль відіграють методи роботи, від яких значною мірою залежить підтримка інтенсивності збудження впродовж необхідного часу, напри­клад протягом уроку у школі або протягом часу, що потрібний для ви­конання будь-якої іншої діяльності.

Особливо помітно відволікання уваги виявляється у розсіяних лю­дей. Розсіяність — це негативна особливість уваги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості. Фізіологічним підґрунтям її є слаб­кість збудження в ділянках кори головного мозку. Люди, а особливо діти, яким властива слабкість уваги, постійно відволікаються, їхня увага швидко переходить з предмета на предмет, не затримуючись на якомусь із них, їм важко зосередитися на чомусь одному більш-менш тривалий час. Такі люди, переважно учні, потребують того, щоб їхню розумову діяльність підтримували засобами унаочнення, активізува­ли збудженням інтересу до завдань, не затримували на одноманітно­му матеріалі та на одному різновиді сприймання — зоровому або слу­ховому. Чергування зорового, слухового та рухового різновидів сприй­мання сприяє подоланню розсіяності. Розсіяність виявляється і під час інтенсивного зосередження на чомусь. Але така розсіяність пояс­нюється глибиною зосередження, а не його слабкістю та поверховістю.

Відволікання уваги не слід плутати з її переключенням. Переклю­чення уваги — це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Фізіологічним підґрунтям переклю­чення уваги є гальмування оптимального збудження в одних ділян­ках і виникнення його в інших.

Переключення уваги з одних об'єктів на інші вимагає належного во­лодіння власною увагою, усвідомлення послідовності дій та операцій з предметами, які потребують опрацювання, вміння керувати власною увагою, що здобувається у процесі діяльності. Переключення уваги відбувається з різною швидкістю. Це зале­жить від змісту діяльності та індивідуальних особливостей людини. Існують різновиди діяльності, в яких швидкість переключення є вирішальною у праці, наприклад у пілотів, водіїв, операторів, особли­во в аварійних ситуаціях. Люди зі збудливим типом нервової системи швидше переключають увагу, ніж із гальмівним.

Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Будь-який акт праці неодмінно містить в собі уяву. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як спе­цифічно людської форми випереджального відображення дійсності. Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяль­ності та шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до того, як виготови­ти певну річ, людина подумки створює її образ.

У житті людина створює образи таких об'єктів, яких у природі не було, немає й не може бути. Такими витворами людської уяви є фан­тастичні казкові образи русалки, килима-літака, Змія Горинича, в яких неприродно поєднані ознаки різних об'єктів. Проте якими б ди­вовижними не здавалися продукти людської уяви, підґрунтям для їх по­будови завжди є попередній досвід людини, ті враження, що зберіга­ються в її свідомості.

Уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об'єктів, яких вона ніколи не сприймала. До створення нових образів людину спонукають різноманітні пот­реби, що постійно породжуються діяльністю, розвитком знань, ус­кладненням суспільних умов життя, необхідністю прогнозувати май­бутнє. Створення образів уяви завжди пов'язане з певним відступом від ре­альності, виходом за її межі. Це значно розширює пізнавальні можли­вості людини, забезпечуючи їй здатність передбачення та творення нового світу як середовища свого буття. Діяльність уяви тісно пов'яза­на з мисленням. Орієнтуючи людину у процесі діяльності, уява створює психічну модель кінцевого та проміжних результатів праці и цим забезпечує втілення ідеального образу в матеріальний чи ідеальний продукт. Вибір способу дій, комбінування елементів в образах уяви здійснюються логічними міркуваннями, виконанням різних розумових дій, завдяки чому зберігається зв'язок продуктів людської фантазії з ре­альністю, їх дійовий характер. Специфічність випереджального відо­браження реальності у процесі уяви виявляється в конкретно-образній формі у вигляді яскравих уявлень. У мисленні ця функція здійснюється оперуванням поняттями, унаслідок чого в образах уяви забезпечується опосередковане та узагальнене відображення дійсності, що й робить їх реалістичними, життєвими.

Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на твор­чу та репродуктивну. Уява, яка включається у творчу діяльність і допомагає людині ство­рювати нові оригінальні образи, називається творчою. Уява, яка включається у процес засвоєння того, що вже створили й описали інші люди, називається відтворювальною, або репродук­тивною. Так, у конструктора-винахідника, який створює нову машину, уява творча, а в інженера, який за словесним описом або кресленням створює образ цієї машини, — репродуктивна.

Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове, знаходить нові способи праці, створює нові, оригінальні, цінні для суспільства матеріальні та духовні продукти. Продукти творчої уяви, їх багатство та суспільна значущість без­посередньо залежать від знань і життєвого досвіду особистості, її став­лення до діяльності, її соціальної позиції тощо. Важливу роль у творчій уяві відіграє мова, яка є засобом усвідомлення творчого задуму та інструментом аналітико-синтетичної діяльності.

Репродуктивна уява — це процес створення людиною образів но­вих об'єктів на основі їх словесного опису чи графічного зображення. Потреба в репродукції образів об'єктивної дійсності — постійна й ак­туальна в житті та діяльності людини як свідомої суспільної істоти. Репродуктивна уява відіграє надзвичайно важливу роль у процесі спілкування людей, яке великою мірою спричинило її розвиток. Мов­ний опис явищ завжди потребує від людини створення відповідних образів. Репродуктивна уява необхідна при читанні художньої літера­тури, при роботі з навчальними підручниками з географії, біології, анатомії тощо. Образи об'єктів формуються також на основі їх графічного опису, наприклад, в інженерній справі, при користуванні схемами, картами.

Розрізняють художню, технічну, наукову та ін. уяву. Художня уява має переважно чуттєві (зорові, слухові, дотикові та ін.) образи, надзвичайно яскраві й детальні. Так, І. Рєпін, малюючи картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану", писав, що голова обертом іде від їхнього гумору та галасу. Г. Флобер говорив, що він гостро відчував у роті присмак миш'яку, коли описував сцену самогубства мадам Боварі. Художникові, письменникові завдя­ки яскравості чуттєвих образів здається, що вони безпосередньо сприй­мають те, що зображують у своїх творах.

Для технічної уяви характерними є створення образів просторо­вих відношень у вигляді геометричних фігур і побудов, їх легке ди­соціювання та об'єднання в нові сполучення, уявне перенесення їх у різні ситуації. Образи технічної уяви найчастіше реалізуються у крес­лення, схеми, на основі яких потім створюються нові машини, об'єкти.

Наукова уява виявляється у побудові гіпотез, проведенні експери­ментів, в узагальненнях, що їх роблять при створенні понять. Фантазія відіграє важливу роль плануванні наукового дослідження, побудові експериментальної ситуації, у передбаченні перебігу експерименту. При побудові наукової системи уява необхідна, щоб доповнити від­сутні, не знайдені ще ланки в ланцюжку фактів.

Фантазія має велике значення для плідної творчої діяльності вчено­го. Без фантазії його праця може перетворитися на діяльність із нагро­мадження наукових фактів, акумулювання своїх і чужих думок, а не на реальний поступ до нових винаходів, ідей, створення принципово но­вого в науці.

Особливою формою уяви є мрія. Мрія — це процес створення лю­диною образів бажаного майбутнього. Мрія є необхідною умовою втілення в життя творчих задумів, коли образи уяви не можуть ре­алізуватися негайно з об'єктивних або суб'єктивних причин. У цій ситуації мрія постає як реальна спонука, як мотив діяльності, завдя­ки якому стає можливим завершення початої справи. Без мрії, заува­жував Д. Писарєв, неможливо було б зрозуміти, яка спонукальна си­ла змушує людину започатковувати і доводити до кінця виснажливі й великі за обсягом роботи в царині мистецтва, науки та практично­го життя.

Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відобра­ження людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях. Мислення людини нерозривно пов'язане з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагро­маджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі пот­реби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можли­вості, удосконалює мислення.

Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов'язані з кон­кретним матеріалом. У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або про­цеси — розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння — важлива розумова операція. За її допомогою пізна­ються схожі та відмітні ознаки і властивості об'єктів. Операції по­рівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту порівнюваних об'єктів. Порівнянню належить важлива роль у роз­критті істотних ознак предметів. "Усе у світі ми пізнаємо через порівняння, і якщо б нам спіткався якийсь новий предмет, якого ми не могли ні з чим порівняти, ні від чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жод­ного слова", — вважав К. Ушинський.

Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об'єктивної дійсності. Це уявне розчленування об'єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Об'єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості. Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розу­мовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-яко­го предмета, але сам його не забезпечує. Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез — це протилежні й водночас нерозривно взаємопов'язані процеси.

Синтез — це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, еле­ментів, ознак і властивостей об'єктів в єдине, якісно нове ціле. Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, обра­зи, уявлення. Аналіз і синтез — основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Розумовий аналіз переходить в аб­страгування ("абстрагувати" від лат. abstragere — відволікати, відверта­ти), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві. Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета розуміють­ся незалежно від інших його ознак і стають самостійним об'єктом мис­лення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характе­ром об'єктів — машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, люди­на виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію.

Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об'єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характери­зується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Аб­страгування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагаль­нення виявляється в уявному об'єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.

Узагальнення — це продовження і поглиблення синтезуючої ді­яльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істот­них властивостей і відносин, що присутні в об'єктах. Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає мож­ливість групувати об'єкти за видовими, родовими та іншими озна­ками. Така операція називається класифікацією. Класифікація здійснюється з метою виокремлення та подальшого об'єднання об'єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впо­рядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури. Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокреми­ти ознаки об'єктів, що підлягають класифікації, порівняти об'єкти за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації, згрупувати об'єкти за певним принципом. Упорядковування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об'єктів нази­вається систематизацією. Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об'єднан­ня не окремих об'єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.

Залежно від того, стверд­жується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об'єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні. Істинність знань або суджень можна з'ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони ґрунтуються, порівнюючи їх з іншими суджен­нями, тобто розмірковуючи.

Міркування — це низка взаємопов'язаних суджень, спрямованих на те, щоб з'ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове. В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Роз­різняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією. Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретно­го, часткового робиться узагальнення. Наприклад: "Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються". Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загаль­ного здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: "Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється". Умовивід за аналогією ґрунтується на схожості окремих істотних ознак об'єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схо­жість цих об'єктів за іншими ознаками. Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Дані, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях. Понят­тя — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність пред­метів та явищ дійсності в їх істотних зв'язках і відносинах, узагаль­нюються їх істотні ознаки. Істотними є такі ознаки, які належать об'єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об'єкти від інших, тобто це властивості, без яких об'єкти не можуть існувати. Так, істот­на ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засо­бом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними озна­ками). Поняття виникають на ґрунті чуттєвого досвіду. Він є передумовою формування змістових понять. Поняття відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.

Розумова діяльність різних людей, підлягаючи загальним психо­логічним закономірностям, водночас характеризується індивідуальни­ми особливостями. Відмітності в розумовій діяльності виявляються в різноманітних якостях мислення. Індивідуальні відмітності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характе­ром діяльності, навчанням. Певний вплив на особливості мислення справляють тип вищої нервової діяльності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявля­ються індивідуальні відмітності мислення, є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мислення характеризується вмінням людини стави­ти нові завдання й розв'язувати їх, не вдаючись до допомоги інших лю­дей. Самостійність мислення ґрунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно пов'яза­на з критичністю.

Критичність мислення виявляється у здатності суб'єкта пізнаваль­ної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об'єктивно оціню­вати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення, зважує всі "за" і "проти", виявляючи тим самим самокритичне ставлення до власних дій. Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду людини, багатства та глибини знань.

Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріп­лених у попередньому досвіді способів і прийомів розв'язання ана­логічних завдань. Гнучкість мислення розкривається в готовності швидко переключатися з одного способу розв'язання завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв'язання, знаходити нові, нестан­дартні способи дій за змінених умов.

Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність склад­них питань, розкривати причини явищ, приховані за нашарування­ми неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса влас­тива особистостям з глибоким розумом, які у простих, добре відомих фактах уміють помічати суперечності й на цій основі розкривати зако­номірності природи та суспільного життя.

Широта мислення виявляється у здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелек­туальної різнобічності.

Послідовність мислення виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обгрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка суворо дотри­мується теми міркування, не відхиляється в бік, не "перестрибує" з однієї думки на іншу, не підміняє предмет міркування. Для послідовно­го мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питан­ня, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних помилок в ар­гументації думки, доказовість та об'єктивність у висновках.

Швидкість мислення — це здатність швидко розібратися у складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення й прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості розу­мових навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нерво­вих процесів. Швидкість мислення слід відрізняти від квапливості та похапливості, що їх демонструють деякі люди, не продумуючи на­лежно рішень, які вони приймають, не прогнозуючи можливих на­слідків наспіх прийнятих рішень.