Питання 2. Об’єкти та види калькуляцій. Складання калькуляції

Найчастіше для обчислення собівартості випущеної продукції і наданих послуг (виконаних робіт) використовуються такі методи калькулювання, як попроцесний і позамовний.

Попроцесне калькулювання характерне для великого серійного виробництва. Цей метод дозволяє розраховувати і розподіляти рівну кількість затрат на кожен продукт.

Позамовне калькулювання використовується на підприємствах, які трактують кожне замовлення як самостійну одиницю випуску. Цей метод зручний у випадках, коли необхідно оцінити і надати обгрунтування ціни виконання замовлення.

Суми прямих затрат можна оцінити виходячи з інженерно-технологічних специфікацій, розроблених технічних умов або шляхом проведення аналогії з подібними стандартними продуктами. При позамовному калькулюванні ведеться детальний облік руху затрат за кожним замовленням (роботою, контрактом, партією виробів). Затрати на кожне незакінчене замовлення враховуються як незавершене виробництво. Вартість виконаного замовлення (готової і проданої продукції) обліковується як собівартість реалізованої продукції.

Варто звернути увагу на третій підхід до управління затратами — це калькулювання на основі діяльності. Прикладами видів діяльності тут можуть бути: створення товарних запасів у магазинах; управління виробничими циклами; наладка машин; збирання продукції; опрацювання замовлень клієнтів; контроль якості тощо. Традиційні методи калькулювання використовують реальні підрозділи або центри затрат для накопичування та перерозподілу витрат.

Метод калькулювання на основі діяльності використовує види діяльності (процеси) замість центрів затрат. При цьому витрати допоміжного підрозділу не розподіляються на виробничі цехи, а натомість визначається, в яких видах діяльності беруть участь ресурси допоміжного підрозділу. Витрати цих ресурсів належать до видів діяльності виходячи з того, яка їх кількість є необхідною (або використовується) для виконання (функціонування) певних видів діяльності (операцій).

За суттю, всі ці три методи обліку затрат і калькулювання собівартості працюють однаково. Насамперед створюються статті витрат, а потім ці витрати розподіляються між обслуговуючими підрозділами, виробничими центрами чи видами діяльності. Своєю чергою, ці розподілені витрати потім відносяться на об’єкти затрат.

У бухгалтерському обліку використовуються поняття «виробнича собівартість» (п. 11 П(C)БО 16) і «виробнича собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг)» та/або «собівартість реалізованих товарів» (п. 19 П(С)БО 3). Зокрема — для визначення валового фінансового результату (прибутку чи збитку), що наводиться в рядку 050 або 055 форми №2 «Звіт про фінансові результати», де суму чистого доходу (р. 035) порівнюють з виробничою собівартістю реалізованої продукції (робіт, послуг). Частина затрат на продукт, віднесених на фактично реалізовану за певний період продукцію у вигляді собівартості реалізованої продукції, відображується у рядку 040 звіту про фінансові результати. А решта затрат на продукт відноситься на продукцію, яка перебуває у запасах і відображається у балансі за статтею запасів.

Для визначення собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) П(С)БО 16 пропонує таку формулу:

Нагадаємо, що у п. 11 П(С)БО 16 зазначені такі групи витрат виробничої собівартості:

— прямі матеріальні витрати;

— прямі витрати на оплату праці;

— інші прямі витрати;

— змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати.

Відповідно до п. 16 П(С)БО 16, розподіл загальновиробничих витрат на продукцію, роботи, послуги, що виробляються підприємством, здійснюється з використанням бази розподілу. Наприклад, пропорційно до суми заробітної плати працівників, зайнятих виготовленням продукції, виконанням відповідних робіт (наданням послуг). При цьому:

змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат (калькулювання), виходячи з фактичної потужності звітного періоду (пропорційно до відвантаженої продукції);

постійні загальновиробничі витрати розподіляються відповідно до нормальної виробничої потужності підприємства.

Витрати, які не можна прямо віднести на конкретний виріб, тобто непрямі, до собівартості реалізованої продукції не включають (п. 17 П(С)БО 16). До цих витрат належать:

1) загальногосподарські (адміністративні), перераховані у п. 18 П(С)БО 16;

2) витрати на збут (п. 19 П(С)БО 16);

3) інші операційні витрати (перераховані у п. 20 П(С)БО 16).

Зазначені витрати (як витрати періоду) відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому їх було здійснено. Як випливає з форми №2 «Звіт про фінансові результати», вищезгадані витрати відшкодовуються за рахунок валового прибутку, який закладено до ціни.

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) встановлюється підприємством самостійно, так само, як і перелік та склад змінних та постійних загальновиробничих витрат. Розроблена економістом номенклатура статей витрат фіксується у наказі про облікову політику. Залежно від виду діяльності підприємства, а також особливостей виготовлення та реалізації конкретного продукту підприємство затверджує свої складові виробничої собівартості.

До однієї статті витрат можуть включатися складові будь-якого елемента витрат або кількох елементів (матеріальні затрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація; інші операційні витрати). Як статті калькуляції підприємство може виділити витрати за окремими ділянками господарювання, зведені для визначення собівартості кожного окремого виду робіт.

Якщо вироб­ляється один вид продукції, то всі фактично понесені витрати, пов’язані з виробництвом, можна визнати прямими (умовно прямими), тобто не виділяти окремо постійні.

Якщо ж загальновиробничі витрати прямо віднести до певних видів продукції (робіт, послуг) неможливо, їх розподіляють:

або відповідно до питомої ваги планової суми таких витрат у загальній сумі планової собівартості окремих видів продукції (робіт, послуг);

або виходячи з питомої ваги виручки від продажу цього виду продукції (робіт, послуг) у структурі всіх доходів підприємства;

або виходячи із трудомісткості робіт (коли за базу розподілу беруть основну заробітну плату працівників, зайнятих виконанням (наданням) відповідних робіт (послуг);

або пропорційно до часу роботи обладнання (машино-години).

Ставка розподілу таких непрямих затрат, як, наприклад, на ремонт і технічне обслуговування обладнання, має визначатися нормальним, а не фактичним рівнем використання потужностей (доступних необоротних ресурсів). Такий нормальний рівень доцільно вимірювати в наявній кількості машино-годин на рік.

Схема калькулювання

Питання для самоконтролю:

1.У чому суть вартісного вимірювання?

2. Яка необхідність та значення вартісного вимірювання?

3. Оцінка як елемент методу бухгалтерського обліку.