Технологія кування
Технологічна обробка металу куванням включає в себе різні прийоми, методи, продиктовані характером матеріалу і завданням, яке стоїть перед ковалем. В процесі кування майстер використовує різні інструменти, поєднуючи їх в різних комбінаціях і послідовності.
Всі прийоми, в основному, зводяться до таких: рубання, витяжка, згинання, закручування, пробивання отворів, розсікання, осадка, насікання малюнка, набивання рельєфу, зварювання.
Рубання. Ця операція найчастіше зустрічається в процесі роботи. Нагріту до темно-червоного кольору заготовку кладуть на гострий кінець підсічки і ударяють молотком доти, поки заготовка не розрубається на ¾ товщини, після чого її перевертають на другий бік і рубають до кінця. Цю операцію можна виконати ковальським зубилом. Під час розрубування розжарених товстих заготовок треба періодично охолоджувати зубило, тому що від тривалого зіткнення з гарячим металом лезо зубила відпускається. Перед тим, як зубило знову наставити на заготовку, необхідно легким постукуванням збити каплі води з зубила.
Рубати можна слюсарним способом: заготовку кладуть на металеву пластину, встановлену на ковадлі. Потім установлюють в потрібному місці ковальське зубило і рубають.
Осадка. Ця операція застосовується для збільшення поперечного перерізу якоїсь частини заготовки за рахунок її довжини, висоти.
Осадка може бути повною і місцевою. При повній деформується увесь метал. При місцевій – тільки частина металу. Відповідно до цього і проводять розжарювання – повне або місцеве.
Осадка застосовується в таких випадках:
1. З метою одержати окремі потовщення на поковці (осадка кінців або середини) при куванні декоративних елементів, які мають змінний переріз. Наприклад, рослинні орнаментальні мотиви (потовщення, вузлики на стеблі, плодах, квітах та ін.). Після осадки поковка додатково оброблюється обжимками, підбійками.
2. Як попередня операція перед згинанням під кутом для додавання металу і утворення кута. Довжина заготовки не повинна перебільшувати діаметр понад 2-2,5 рази, інакше пройде згинання. Якщо довжина заготовки не дозволяє нанести удари молотком, то осадка виконується ударами самого предмета об ковадло. При осадці кінці заготовок повинні бути зрубані під кутом 90º. Заготовка повинна бути прямою.
Якщо необхідно осадити заготовку на малому відрізку з великою різницею в перерізі, нагріту заготовку опускають у воду, виключивши відрізок призначений для осадки. Ця операція повинна виконуватися швидко, заготовку не потрібно перетримувати у воді. Такі прийоми використовуються при виготовленні болтів або великих будівельних цвяхів.
Деякі майстри усадку кінців заготовки виконують так: розжарений кінець загинають під кутом 90º, і перевернувши, б’ють по загнутому торцеві металу. Складність цієї операції полягає в тому, щоб при осадці не зробити складку загнутого кінця. Цей прийом можна використати при чорновій зварці. Осадку кінців заготовок можна виконувати в лещатах: нагріту заготовку закріплюють в лещата так, щоб над губками залишалась та частина металу, яку потрібно осадити. Висота цієї частини повинна бути в 2,5 рази більша, ніж переріз заготовки. Цю операцію необхідно виконувати швидко, тому що затиснений в лещата розжарений метал швидко стигне від контакту з їх губками.
При роботі з заготовками великої довжини бувають випадки, коли потрібно виконати осадку в середині заготовки. Всі перераховані прийоми в цьому випадку не підходять. В такому разі в зоні осадки заготовку згинають у формі Z і зверху по згину б’ють ручником. Після осадки заготовку вирівнюють.
Витягування. Ця операція застосовується для витяжки довжини заготовки за рахунок зменшення її поперечного перерізу. Розжарену заготовку кладуть на ковадло і ударами молотка витягують. Ударна частина молотка має випуклу поверхню і коли проходить удар, метал видавлюється в усі боки і по довжині і по ширині заготовки. Повернувши заготовку на 90º ударяють по опуклостях, які утворилися при перших ударах. Таким чином, періодично повертаючи заготовку її витягають.
Особливість полягає в тому, щоб в процесі витягування в перерізі завжди був квадрат.
Для прискорення процесу витяжку можна виконувати на розі ковадла: в цьому випадку метал буде тягнутися (текти) між двома опуклостями, що забезпечує більш швидке збільшення довжини заготовки.
Другий варіант витяжки – з розкатом або розгоном. Форма розкату частіше всього напівкругла. Від розташування розкату на заготовці залежить напрям витяжки.
Витягування на кінці. Як правило, витяжка на кінці виробу використовується при виготовленні цвяхів, світильників, пробійників та інших виробів.
Розжарену заготовку починають витягувати небагато відступивши від кінця, і в процесі витяжки подають на себе.
| |
Пробивання отворів. Отвори у поковках одержують за допомогою пробивки. Цю операцію виконують при високих температурах. На місце пробивання встановлюють пробійник (бородок) (мал. 10) і наносять удари достатньо сильні, щоб бородок занурився на ¾ товщини металу.
Місце майбутнього отвору повинно знаходитись над круглим отвором ковадла; якщо воно по розмірах мале, то використовують квадратні отвори. В результаті перших ударів в нижній частині поковки, під бородком, виникає випуклість металу. Не виймаючи бородка, зсувають заготовку на лице ковадла і роблять легкий удар по бородку – на випуклості з’явиться точне окреслення місця, куди потрібно поставити бородок в другий раз. Після вибивання бородка заготовку перевертають і бородок, охолоджений у воді, установлюють на випуклість над отвором, зробленим при перших ударах. Дуже важливо при цьому, щоб робоча частина бородка була конусовидною і закінчувалась невеликою площадкою. Потім в одержаний отвір вставляють оправку з діаметром рівним потрібному розміру отвору.
При пробиванні отворів квадратного перерізу, або овального, попередньо в круглий отвір і розжарену заготовку вставляють оправку потрібного профілю.
При пробиванні отворів великих діаметрів користуються рогом ковадла. Для цього заготовку розрубують, розводять найбільшою оправкою, надівають в розжареному стані на ріг і ручником кують.
Як видно з пояснення, при виготовленні отворів також використовують і зубило (сікач), яке повинно мати лезо не пряме, а вигнуте на гранях, що йдуть від отвору до леза фаски.
Згинання. Згинання – ковальська операція, при якій поковці надається зігнута форма по заданому контуру.
При згинанні товстих заготовок проходить зміна початкової форми і розмірів поперечного перерізу в зоні згинання. Щоб видалити негарні форми та утяжку, необхідно перед згинанням виконати осадку того відрізку, в якому місці має бути зігнута заготовка. Негарні форми поперечного перерізу (овальність) легко виправляти правкою і прогладжуванням.
Згинання має такі різновидності:
Згинання під кутом. Проводиться воно на ребрі ковадла з попереднім розжарюванням тільки на відрізку згинання.
Розжарену заготовку установлюють так, щоб майбутнє ребро згинання на заготовці з переднім ребром ковадла і притискують зверху молотом. Ручником б’ють не по кінцю заготовки, а ближче до ребра ковадла.
Якщо необхідно заготовку зігнути без радіуса згинання (під кутом 90º), використовують вилку. За допомогою вилки заготовку готують під згинання, після чого на ребрі ковадла з допомогою ручника і гладилки виправляють кут.
Згинання під кутом 90º.Розжарену заготовку згинають на ребрі ковадла, затискають в лещата і б’ють в торець металу. В зоні згинання проходить осадка металу (потовщення), запас якого потрібний на виправлення кута.
Якщо довгу полосу або прут необхідно зігнути декілька разів (при чому місця згинання розташовані близько один до одного), то згинання виконують на шпераках з рогом необхідної форми.
Якщо необхідно згинати заготовки під різними кутами, то використовують нижник, який виготовляють в процесі роботи. Розжарену заготовку кладуть на нижник, зверху перпендикулярно пластину рівну по ширині деталі, яку потрібно зігнути і сильним ударом молота продавлюють (згинають в нижник). Вирівнюють за допомогою гладилки.
Згинання по дузі. Згинання по дузі – операція, яка виконується на розі ковадла або відповідних по дузі шпераках. Складний профіль згинають на оправках, шаблонах і згинальній плиті.
Згинання по шаблону роблять тоді, коли в виробі один і той же елемент повторюється багато разів. З товстого полосового металу згинають шаблон майбутнього елементу. Його закріплюють одним кінцем в лещатах або він може бути змонтованим на підкладці і розжареною заготовкою обгинають шаблон.
Особливість полягає в тому, що при виготовленні шаблона потрібно бути уважним, оскільки майбутні елементи виробу будуть копіювати шаблон.
Згинання на конусі.При виготовлені декоративного елемента – конусної спіралі, застосовують інструмент – конус, який являє собою конічну оправку, переріз якої обумовлюється внутрішнім перерізом майбутньої спіралі. Розжарений прут металу затискують разом з оправкою в лещата і обгинають до вершини оправки. Витки кладуть один до одного. Закінчення прута, яке служить верхом спіралі терпить різні зміни. Якщо переріз прута достатньо тонкий, то роботу проводять в холодному стані. В цьому випадку метал відпускають.
Згинання без конуса. Його як правило використовують при виготовленні спіралі, яку можна гнути без оправки. Кінець прута згинають на кут 90°. В розжареному стані затискають в лещата і обгинають на себе.
При достатній кількості витків спіраль розжарюють і за кінець, який є вершиною майбутньої конусної деталі, витягують.
При виготовленні декоративних елементів потрібно бути особливо уважним при їх закінченні. Від якості виконання залежить не тільки даний елемент, але і весь виріб в цілому.
Закручування. Мета цієї операції полягає в тому, що одну частину поковки повертають стосовно іншої навколо загальної осі.
Розрізнюють два типи закручування:
1. Частину заготовки повертають на кут до 180º. Наприклад, окремі елементи декоративних виробів (листя, квіти) згинають (повертають) для більшої пластичності, виразності.
Закручування на 180º виконується на шпераці, на розі ковадла за допомогою ручника, більш дрібні елементи виконуються круглогубцями.
2. Закручування виконується багаторазово на кут 360º і більше. Цей метод використовується при виготовленні кованих решіток і віконних пройомів.
Закручування тонких заготовок виконують два ковалі. Взявши заготовку лещатами, вони обертають її в двох протилежних напрямах одночасно. Закручування більш товстих поковок виконують воротком, при цьому другий кінець заготовки закріплюють в лещатах. Широкі полоси затискують за допомогою вилки.
Найбільш красиві елементи одержують з двох прутів, туго скованих між собою. При закручуванні і сковуванні заготовка повинна бути розжарена до яскраво-червоного кольору, при більш низькій температурі сковування потребує більших зусиль, а в металі можуть виникнути тріщини.
Горнове зварювання. Однією з складних операцій кування є горнове зварювання (ковальське), яке потребує великого досвіду і знань.
При виробленні предметів методом кування застосування горнового зварювання полегшує і прискорює роботу, а в деяких випадках воно є необхідною, вирішальною складовою.
Ковальське зварювання дозволяє з’єднати в одне ціле виготовлені окремо деталі, причому можливо їх в цьому випадку виготовити з великою точністю. Ковальське зварювання дозволяє з’єднати особливо м’яку сталь з вмістом вуглецю 0,15-0,25 %.
Процес горнового зварювання складається з таких операцій:
□ підготовка горна;
□ підготовка кінців зварювальних деталей;
□ зварка;
□ проковування.
Підготовку горна під горнове зварювання потрібно проводити з великою уважністю. Горн відчистити від шлаку, продути горновий отвір. Особливо горн очищають після паяння мідним припоєм. В цьому випадку рекомендують горн пропалити з повареною сіллю.
Вугілля, заготовлене для горнового зварювання, необхідно уважно оглянути.
В залежності від товщини поковок, які підлягають зварюванню, їх готують різними способами.
Найбільш поширеніший шов – в наклад. Кінці осаджують і витягують (напуск повинен бути в 1,5 рази більше товщини заготовки).
При зварюванні в розкіл (в замок) кінці осаджують і один кінець розрубають. Зварювання в розкіл використовується для зварювання ресорної і інструментальної сталі.
При зварюванні в стик, кінці осаджують і закругляють для того, щоб при зварюванні пройшло вижимання шлаку. Це зварювання використовується у випадках, коли не можливо використати перші два способи («в наклад» і «розкіл»).
Зварювання «в наклад» з заклепкою і без неї використовують при виготовленні кілець.
Зварювання «в притик» використовують при виготовленні «Т-подібних» виробів.
Осадку кінців проводять для того, щоб при обробці зварного шва був запас товщини металу.
Зварювання буває сухе і мокре.
При сухому зварюванні підготовлені кінці заготовки розжарюють до температури зварювання. Металевою щіткою, ручником або просто легким ударом об ковадло збивають окалину і швидко зварюють виріб легкими ударами молотка. Більш надійний спосіб зварювання – мокрий, з використанням флюсу.
Флюси для зварювання різних марок сталі використовуються різноманітні. При зварюванні використовують зварні порошки, до складу яких входить бура, поварена сіль, борна кислота, каніфоль.
Маловуглецева сталь (залізо) зварюється за допомогою флюса, який складається з чистого річкового піску з невеликим додаванням бури.
Для зварювання сталі з великим вмістом вуглецю використовують флюси з додаванням металевих стружок.
Міцність зварюваного шва залежить від чистоти зварюваних деталей. Забруднювання кінців при високій температурі може бути за рахунок окалини і домішок: шлаку, коксу, золи, цегли та ін. Флюс, потрапляючи на розжарені кінці, плавиться і розчиняє окалину. Флюс, що розплавився, зберігає метал від перепалювання. Дуже важливо при горновому зварюванні кінці посипати флюсом до того, як вони будуть розігріті до температури зварювання, а в деяких випадках, перед тим, як покласти заготовку в горн, кінці, що підлягають зварюванню, занурюють в рідкий розчин глини з повареною сіллю.
На практиці ж використовують всі види горнового зварювання, особливо при виготовленні складних художніх виробів.
Термічна обробка (гартування відпуск)
Призначення гартування полягає в наданні виробу високої міцності. Але при загартуванні з підвищенням міцності сталь стає більш крихкою.
Для загартування виріб розжарюють до високої температури, а потім швидко охолоджують в спеціальних рідинах.
В залежності від режиму гартування одна й та ж сталь отримує різну структуру і якість. Для отримання найкращих результатів виріб рівномірно нагрівають до температури 740-850ºС, а потім швидко охолоджують до 400-450ºС. Швидкість охолодження повинна бути не менше 150ºС за секунду. Це значить, що охолодження повинно пройти протягом 2-3 сек. Подальше охолодження, нижче 300ºС, може проходити при меншій швидкості, оскільки отримана при гартуванні структура достатньо стійка і швидкість подальшого охолодження на неї ніякої дії не має.
Як охолоджуючі рідини частіше всього використовують воду і трансформаторне масло. Швидкість охолодження в воді більша, ніж у маслі. При температурі води 18ºС швидкість охолодження досягає 600ºС за секунду, а в маслі – до 150ºС за секунду.
При охолодженні гарячої поковки в стоячій воді, між водою та поковкою виникає шар пару, який ізолює розжарену поковку від води. Щоб запобігти цьому користуються проточною водою.
Деколи для підвищення загартування в воду добавляють поварену сіль (до 10%) або сірчану кислоту (до 10-12%).
Розжарення виробу вище критичної точки надає металу великозернистої структури, це призводить до небажаних наслідків: короблення, деформування і утворення тріщин. До цього призводить і швидке охолодження.
При гартуванні інструментів застосовують гартувальні печі, які поділяються на камерні та вогневі, де виріб нагрівається відкритим полум’ям; електричні, муфельні, печі-ванни, які являють собою тиглі, наповнені розчинами солей, наприклад, хлоридом барію.
Нагрівання в ваннах найбільш ефективне, тому що температура ванни завжди постійна і інструмент, який загартовується, не може нагрітися вище цієї температури.
Крім того, нагрівання в рідинних ваннах проходить в 2 рази швидше, ніж в горні, а в розплавленому металі – в 4 рази швидше. Наприклад, для гартування невеликих стальних виробів використовують свинець. Невеликі заготовки опускають у ванни, а зверху кладуть дерев’яне вугілля, яке при горінні на поверхні свинцю дає полум’я — свинець при цьому не окислюється. Щоб свинець не осідав на стальних виробах, їх змащують борошняним клейстером з повареною сіллю.
При розжарюванні інструмента в муфельних печах застосовують такі режими:
1. Виріб кладуть в холодну піч. Нагрівають повільно разом з піччю. Час підігріву тривалий, а температурні напруги, що виникають в виробі, найменші.
2. Виріб кладуть в піч, нагріту до заданої температури. Час підігріву тут менше, але температурна напруга більша, ніж в попередньому випадку.
3. Виріб кладуть у піч, температура якої вища за необхідну для загартування, в процесі нагрівання температуру понижують до заданої. В цьому випадку швидкість нагріву висока, але і напруга, яка виникає в виробі, також дуже велика.
4. Виріб кладуть в піч, температуру якої постійно підтримують вищою за необхідну для загартовування. Виріб нагрівають до заданої температури, але нижче температури печі. Це найбільш форсований режим, при якому температурні напруги досягають максимальних величин.
В останній час для розжарювання під гартування використовують струм високої частоти. Деталь, яку загартовують, кладуть в спеціальний індуктор, по якому пропускають струм високої частоти. Деталь швидко нагрівається до необхідної температури.
Після загартування необхідно провести відпуск. Він пом’якшує дію загартування, підвищує в’язкість, зменшує крихкість і твердість виробу.
Крім того, відпуск понижує внутрішні напруги, що виникли при загартуванні. Для визначення температури відпуску використовують кольори побіжалості. Якщо зачищений від окалини стальний виріб нагрівати до температури 220ºС, то ньому утвориться плівка оксидів заліза, яка надає виробу різного кольору — від світло-жовтого до сірого. З підвищенням температури оксидна плівка потовщується і її колір змінюється. Кольори побіжалості однаково з’являються як на сирій, так і на загартованій сталі.
При відпуску загартованих інструментів використовують два способи.
1. Поверхню загартованого інструменту добре шліфують дрібною шкуркою, а потім нагрівають. По мірі того, як температура підвищується, на чистій поверхні інструмента з’являються кольори побіжалості. Коли з’явиться потрібний колір, а значить виріб нагрітий до потрібної температури, його швидко охолоджують в воді. За кольором потрібно слідкувати уважно, деякі з них, наприклад, світло-червоний, змінюються швидко.
2. При загартуванні інструментів, наприклад, чеканів, штихілів, різців, молотків та ін. вимагають, щоб загартувалась тільки робоча частина, а сам інструмент залишався сирим. В цьому випадку інструмент нагрівають вище ріжучого (робочого) кінця до відповідної температури, після чого охолоджують в воді тільки робочу частину, а місце вище робочої частини залишається гарячим.
Утворення на поверхні окалини приводить до спалення металу, деформації форми виробу. Окрім того, підвищується твердість поверхні і ускладнюється подальша механічна обробка. Окалина видаляється або механічним, або хімічним – травленням.
Кінцева обробка виробів (вигладжування)
До цієї операції приступають після того, коли форма виробу вже викувана.
Мета операції – придати закінчений вигляд виробу. Після дії молотка завжди залишаються сліди кування, крім того, виріб має незакінчений вигляд.
Вигладжування і кінцева обробка полягають у вирівнюванні поверхні за допомогою гладилок різних форм. Загладжування ведуть при темно-червоному розжарюванні заготовки, пересуваючи гладилку по поверхні виробу і б’ючи по ній молотом.
Особливо велику роль вигладжування відіграє у художньому ковальстві. Воно надає виробу завершеного вигляду.
Насікання малюнка. Ця операція, як і попередні, є одним з кінцевих, заключних видів кування.
За допомогою зубила в холодному або гарячому стані можна нанести на поверхню виробу різні риски, насічки або більш складні візерунки та надписи. Насічку проводять на поверхнях більш пласких і тих, які добре видно на готових виробах.
Набивання фактури. Ця операція також здійснюється на стадії обробки готового виробу і виконується з метою збагачення його фактури шляхом придання заповнюючих рельєфних виступів, рисок або заглибин, наприклад, жилок на листках та ін.
Роботу виконують спеціальними підбійками або пуансонами (мал. 20).
При художньому куванні дуже важливо визначити, яка частина виробу буде куватися цілою, а які елементи будуть виконуватись окремо, а потім з’єднуватись.
В свою чергу для розробки технології необхідно мати, крім малюнка виробу, точне креслення, складене конструктором з врахуванням припусків на механічну (токарну, фрезерну) обробку, якщо така має місце. Маючи креслення поковки можливо розрахувати і масу необхідного матеріалу для виготовлення виробу, додаючи до маси поковки відходи металу:
– на отсічку, в залежності від складності поковки до 20-30%;
– на згорання, з розрахунку 2-3% на кожне розжарення і 1,5-2% на кожний підігрів.
При розробці конструктивних креслень деталей для кування слід враховувати специфіку цієї техніки і виключити не характерні для неї форми і конфігурації, наприклад, переріз циліндричних форм між собою, а також виключити ребристі перерізи, оскільки ребра в деяких випадках (наприклад, по контуру циліндра) виконати дуже важко, а інколи, технікою вільного кування, навіть неможливо. Деталі з великою різницею в розмірах краще робити зварними або збирати на різьбових з’єднаннях.
Процес роботи над виробом починається з чіткого уявлення його не тільки в цілому, але і в деталях (характер з’єднань). Це обумовлює і порядок проведення технологічних операцій. Особливо слід звернути увагу на прийоми з’єднань.
| |
У виробі, в основі якого використаний єдиний рослинний мотив, краще з’єднати деталі зварюванням або склепуванням в потай, або комбінацією обох прийомів. В цьому випадку з’єднання виконують тільки функціональну роль. Місця з’єднань в таких виробах закривають декоративними елементами – листками, квітками. Цей прийом характерний для бароко. В інших випадках, коли вироби зібрані з окремих елементів, які повторюються, з’єднанням слугує хомут (скоба), заклепка з чітко вираженою головкою, яка іноді виготовляється у вигляді квітки. Всі конструктивні з’єднання чітко виражені, в цьому випадку вони несуть архітектурну функцію. Подібні і інші прийоми характерні для виробів багатьох стилів і сучасних витворів мистецтва.
Ковалями всіх країн використовуються рослинні елементи, прикраси: стебла, листки, квіти, плоди та ін. Техніка кування досягла значних результатів. Якщо в решітках класицизму рослинні орнаменти і його елементи узагальнені, то в бароко використовуються вже конкретні рослини, а в модерні це переходить в реалістичне зображення рослин, в натуралізм. Зі зміною стилю проходить зміна технології. Якщо в роботах романського періоду коваль використовував 2-3 універсальних інструменти – зубило, бородок, ручник, а робота була пов’язана з горном і ковадлом, то в роботах стилю бароко з’являються багаточисельні штампи, пуансони, оправки, робота ведеться по листовому металу і на шпераках.
Але і сьогодні не перевелися ще на нашій землі чарівники вогню і металу, які створюють складні металеві мережева за допомогою звичайного молота.
Вироби, які виготовляють майстри сьогодні, – це решітки для камінів, свічники, вішалки, люстри, бра, торшери, композиції для фітодизайну, ковані меблі для офісів і залів, скульптури.
Сьогодні народні традиції обробки матеріалів усе більше знаходять прояв у елементах оздоблення одягу, меблів, предметів побуту, житлових і службових приміщень, в архітектурі та будівництві.
Не перевелися на Полтавщині майстри-чародії гефестової справи. Одним із таких майстрів, який мешкає в славнозвісній столиці гончарства Опішному, є Артур Борисович Погребняк.
Захоплювався малюванням з раннього дитинства, але вищу освіту здобув у Київському лінгвістичному університеті.
Працюючи вчителем, створив першу кузню в 1995 році, опрацювавши велику кількість науково-методичної літератури. В цьому непристосованому приміщенні і почав виготовляти пробні вироби з металу. Першим був горн, який виготовив із пилососу і корита. А перше велике замовлення виготовив для музею гончарства в Опішному. Майстер працює по своїх власних ескізах, а також по проектах замовника. В 2000-2001 рр. він працював у приватній фірмі м. Бердянська Запорізької області художником-ковалем. Тоді ж взяв участь у роботі ІІІ Українського симпозіуму гончарства.
Майстер отримав диплом Львівської Академії прикладних мистецтв «За ковані елементи садово-паркової керамічної пластики». В серпні 2002 року Артур Борисович брав участь в 21 Міжнародному фестивалі кування «HAFAISTON», виступаючи представником Полтавського краю, зокрема, Національного музею-заповідника гончарства в Опішному.
Сьогодні майстер працює над створенням кузні для художнього кування і розвитком ковальської справи в нашому регіоні.
Метою його життя є створення при Опішненському музеї гончарства центру прикладних мистецтв, народних ремесел. Як говорить сам майстер, «це створення міста майстрів». Адже з давніх часів цей вид рукомесла був дуже поширений на Полтавщині, про що свідчить велика кількість майстерень різного профілю, які функціонували на Полтавщині, зокрема в Опішному.
У творчому доробку Опішненського художника-коваля – ковані меблі, інструменти та решітки для камінів, металеві огорожі, сходи, грати на вікна, розподільні грати, оформлення входу в приватні будинки тощо.