Джерела та система міжнародного права.

У відповідності із загальною теорією права під джерелом права взагалі мають на увазі ті специфічні зовнішні форми фіксації норм права певної системи чи галузі. Найбільш поширеними джерелами міжнародного права є міжнародні договори та звичаї. Статут Міжнародного Суду ООН визнає такі джерела міжнародного права:

- загальні та спеціальні міжнародні конвенції (міжнародні договори);

- міжнародний звичай;

- загальні принципи права;

- доктрини кваліфікованих спеціалістів;

- судові рішення;

- односторонні акти держав.

Міжнародні договори — одна з найбільш поширених у каш час форм закріплення взаємних міжнародних прав і обов'язків. Міжнародні договори є зазвичай джерелом зобов'я­зань тільки для суб'єктів міжнародного права, що беруть у них участь. Міжнародні договори можна розділити на пра­вові та контрактні. Правові фіксують норми міжнародного права, які отримали загальне визнання. У міжнародних кон­трактах формулюють поточні зобов'язання держави.

У правових договорах держави визнають і фіксують факт існування певної загальної норми. Так, у договорах про пра­ва людини зафіксована загальна норма про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та пра­вах», а на її основі сформульований каталог (перелік) прав людини. Правові договори держави сприймають як даність, як факт, у силу якого порядок речей не може бути зміне­ний. Тому при укладанні таких договорів суб'єкти не мо­жуть ні за яких обставин впливати на їхній зміст, не пося­гаючи при цьому на основи міжнародного права. Правові договори здебільшого фіксують визнання державами при­родно-правових норм, єдине уявлення про обсяг зобов'язань щодо таких норм, а також єдине тлумачення змісту цих норм. Міжнародне право є складною за структурою системою, для якої характерна певна ієрархічність норм. Ядром даної системи виступають принципи та норми міжнародного права, що зафіксовані у договорах та звичаях.

Міжнародно-правовий звичай.Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий зви­чай був основним джерелом, на підставі якого в міжнарод­ному праві виконувалися міжнародні зобов'язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що зви­чай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотри­мання низки умов, які підтверджують існування практи­ки, що визнається у якості правової норми: відносної три­валості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як приклад можна навести по­яву міжнародно-правового звичаю про невключення космі­чного простору до складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів над територія­ми держав, але ця практика не викликала заперечень. Па­раметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: су­путник пролетів над територіями багатьох держав. Прак­тика була правомірною, бо ніхто не заявив про протилеж­не. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання космічного простору, вклю­чаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. цей звичай знай­шов договірне закріплення у ст. II — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підля­гає національному привласненню.

Загальні принципи права — це саме ті пер­винні правові смисли, на основі яких виникло й існує пра­во, у тому числі й міжнародне. Існування права без них неможливо уявити. Мова тут іде не тільки про юридичні вчинки або логічні правила, але й про саму внутрішню куль­туру права та правозастосування. До загальних принципів права можна віднести принцип свідомості, принцип незловживання правом, принцип, який встановлює, що рівний над рівним не може мати влади, принцип, згідно з яким не мож­на бути суддею у власній справі, та інше. Деякі із загаль­них принципів права набули із часом значення основних принципів — наприклад, принцип дотримання договорів. Загальні принципи не мають зазвичай письмового закріп­лення, а їхнє застосування пов'язане в першу чергу з куль­турою правозастосовувача, коли на основі інших норм прий­няти рішення неможливо. Відповідно, загальні принципи права — це не звичаєво-правові норми, оскільки вони на­стільки давно поширені, що втратили безпосередній зв'я­зок із практикою держав.

Доктрина, певна річ, є факультативним джерелом між­народного права і дає можливість використовувати праці найбільш авторитетних і кваліфікованих юристів із публі­чного права. Цілком очевидно, що доктрина може бути ви­користана виключно в тих випадках, коли відсутні інші джерела або коли визначеність зобов'язань, що з них ви­пливають, викликає сумніви. Можливе звернення до праць тих юристів, які справили на міжнародне право формую­чий вплив чи є авторитетними свідками певних етапів його розвитку.

Офіційні державні та міжнародні органи широко викори­стовують доктрину для тлумачення міжнародно-правових норм. Немає жодного сумніву, що в цьому разі саме позиції, погляди фахівців із права можуть сформувати остаточні уяв­лення про межі й обсяг міжнародних зобов'язань.

Нерідкими є випадки, коли доктрину використовують для підтвердження існування міжнародного правового зви­чаю. Саме так було з визнанням того, що в Європі не існує права дипломатичного притулку.

Судові рішення. За загальним прави­лом із позиції міжнародного права судове рішення повинно мати силу тільки у тій справі, у якій воно було прийняте. Суди застосовують право, а не творять його. Саме таке по­ложення містять ст. 59 Статуту Міжнародного Суду, ст. 84 Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень від 5 жовтня 1907 р. Окрім того, рішення судів якщо й можуть бути використані як посилання на джерела, то лише в якості допоміжних. Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду пе­редбачає, що суд застосовує судові рішення як допоміжний засіб «для визначення правових норм».

Зі сказаного випливає, що практика міжнародних судо­вих органів справляє певний вплив на розвиток міжнарод­ного права. Так, консультативна постанова Міжнародного Суду про відшкодування збитків, понесених на службі ООН, дала зрозуміти, що міжнародна організація може бути суб'єктом майнових претензій. Рішення судів можуть бути також етапами міжнародного нормоутворення, відобража­ючи тенденції в розвитку міжнародного права. Але трапля­лося, що судові рішення йшли всупереч подальшому роз­витку міжнародного права.

Односторонні акти держав.Прийняття міжнародних правових актів можливо як шляхом укладення міжнародних договорів, так і одностороннім шляхом. Односторонні зобов’язання можливі як для держав, так і для інших суб’єктів міжнародного права. Існування таких зобов’язань, якщо вони прийняті у відповідності з міжнародним правом, такою ж мірою правомірне, як і і снування договірних актів. Тобто односторонні акти можуть мати правове значення та відповідно, юридичні наслідки.

Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародного права, бо створюють міжнародні зобов’язання. Відсутність односторонніх актів у переліку ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН не говорить про зворотне.

Визнання – це зобов’язання розглядати об’єкт, що визнається як такий, що відповідає міжнародному праву (міжнародно-правове визнання держав, урядів, рухів, кордонів, історичних заток, боргів, факту правопорушення та ін.).

Обіцянка – зобов’язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце раніше. Обіцянка можлива і у вигляді заяви про приєднання до договору, його ратифікації у вигляді внесення застереження, односторонньої відмови від виконання договору (денонсації або анулювання).

Відмова — акт, на підставі якого суб'єкт (зазвичай дер­жава) відмовляється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді передачі права іншому, або у виг­ляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови пер­шого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди стосується права суб'єкта та не створює зо­бов'язання для третіх держав. За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона завжди по­винна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо мож­ливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжна­родних договорів - rebus sic stantibus.

Протест— акт, за допомогою якого суб'єкт констатує порушення права та вимагає виправлення ситуації, компен­сації шкоди. Протест може бути пов'язаний із порушенням прав як суб'єкта, що заявляє протест, так і інших суб'єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом. Про­тест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне пра­во з цього приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дип­ломатичних відносин, оголошенням persona non grata, від­зивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.

За своєю загальною структурою міжнародне публічне право поділяється на загальну й особливу частини. Загальна частина вивчає всі основні критерії і поняття міжнародного публічного права. Особлива частина розглядає більш детально ряд галузей, які займають важливе місце у ієрархічній структурі міжнародного права. Кожна галузь є самостійною підсистемою. До таких галузей відносяться:

- право міжнародних договорів

- дипломатичне та консульське право

- право міжнародної безпеки

- міжнародне морське право

- міжнародне повітряне право

- міжнародне космічне право

- міжнародне екологічне право

- міжнародне атомне право

- міжнародне економічне право

- право збройних конфліктів.