Міжнародне право від створення версальської системи до наших днів.

Розвиток міжнародного права від епохи великої французької революції до створення версальської системи.

Епоха Великої французької революції є черговою точкою відліку в періодизації міжнародного права, тому що саме під впливом ідей, які призвели до неї, на межі XVIII—XIX століть у міжнародному праві з'явилися принципи та норми, що радикально доповнювали чи змінювали Вестфальську систему міжнародного правопорядку.

На цьому етапі вперше відзначається цілеспрямований вплив державно-правових актів на міжнародне право. Багато з положень цих документів, проголошені як норми конституційного права або як принципи зовнішньої політики, увійшли в міжнародне право та визнаються нині його постулатами. Це, в першу чергу, ті найважливіші конституційно-правові ідеали народовладдя, що згодом лягли в основу міжнародно-правового визнання невідчужуваності суверенітету народу та права народу самостійно вирішувати свою долю, у тому числі скинувши владу тирана. Визнання принципу народного суверенітету дозволило обґрунтувати публічний характер державної території, що докорінно змінило її статус у міжнародному праві. Визнання принципу народного суверенітету сприяло зародженню в міжнародному праві принципу рівності та рівноправності народів, призвело до формування міжнародно-правового принципу невтручання у внутрішні справи держав. Конституційні акти межі XVIII—XIX століть сприяли гуманізації міжнародного права та вплинули на появу в ньому актів про права людини.

Цей період в історії міжнародного права можна характеризувати як початок бурхливого розвитку міжнародно-правової науки. У ці роки були написані фундаментальні праці, що вплинули на розвиток теорії та міжнародно-правової практики.

Другий етапу розвитку міжнародного права завершився початком Першої світової війни. Незважаючи на існування численних проектів, державам так і не вдалося створити ефективну міжнародну систему підтримки правопорядку. Результати війни не залишили сумнівів у тому, що світові потрібна дієвіша модель світопорядку, ніж та, що існувала раніше. Так народилася Версальська система, що поклала початок відліку нинішньому етапу в розвитку міжнародного права.

 

Версальська система (1919—1939). Особливістю міжнародного права XX ст. є те, що воно з'являється у вигляді єдиної (універсальної) для всього світу нормативної системи. При цьому спеціально створювана всесвітня організація має забезпечити дотримання багатьох нових важливих принципів і норм міжнародного права, що одержали надалі загальне визнання.

Міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 — кінець 80-х років). Міжнародні відносини періоду протистояння комунізму та капіталізму були унікальним явищем в історії людства. Ніколи до того світ не був змушений поділитися на два табори та протягом майже століття шукати шляхи співіснування. Біполярний світ, у якому всі важливі міжнародні питання узгоджувалися з огляду на інтереси центрів політичного протистояння, сприяв появі цілої низки міжнародно-правових норм, які обслуговували ці потреби.

Після невдалої спроби капіталістичного Заходу та СРСР у 20—30-ті роки XX ст. закріпити свої міжнародні позиції засобами політичної та військової конфронтації стало очевидно, що рішення проблеми перебуває у площині організаційно-правової будови світу. Досвід Ліги Націй був невдалим лише частково і в основному з політичних причин. Загалом же він довів, що запропонована організаційно-правова модель світової організації може бути життєздатною. Тому одним із головних завдань побудови світового порядку після Другої світової війни було його пристосування до факту розподілу світу на два соціально-економічні табори. Це і було зроблено у правовій моделі Організації Об'єднаних Націй.

У цей період відбулася масштабна систематизація міжнародного права. Зокрема, кодифіковано міжнародне морське право, дипломатичне право, консульське право, право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне право, норми про правонаступництво держав. Розпочато роботу з кодифікації норм про міжнародну відповідальність держав.

У сучасних умовах можна виділити три основні стратегічні напрями розвитку міжнародного права: врегулювання глобальних проблем сучасності, розв'язання нових конфліктів, реформування ООН.

Із проблемами, які назвали глобальними, людство несподівано зіткнулося на межі 60—70-х років XX ст. (проблема розвитку, екологічна, народонаселення, продовольча, енергетична, освоєння нових просторів). Їх вирішення можливе виключно загальносвітовими зусиллями та лише за умови зростаючої довіри до міжнародного права, як найбільш авторитетного й ефективного регулятора в сучасних умовах виживання людства.

Серйозною проблемою залишається здатність міжнародного права вирішувати нові конфлікти, які в умовах біполярного світу було «заморожено». Однією з основних причин, з якої ці конфлікти почали притягувати до себе увагу, є тенденція до їх правового регулювання. Серед найбільш складних конфліктів XX ст. — протиріччя між демократією та тоталітаризмом, що мало своїм наслідком виникнення так званої демократичної інтервенції; протиріччя між народами, що самовизначилися, і народами, що не самовизначилися (вони потягли за собою крах протягом століття найбільших світових імперій і появу майже 150 нових держав, у результаті чого їхня кількість утричі перевищила кількість держав, що існували у світі на початку XX ст.); протиріччя між тенденцією взаємопов'язаності та взаємозалежності держав з одного боку і тяжінням до індивідуалізму з іншого боку, що має наслідком збереження центрів економічного, політичного, ідеологічного, релігійного суперництва. Конфлікти, про які йдеться, виникли не у зв'язку з появою глобальних проблем сучасності, що лише загострюють ситуацію, створюючи фон, на якому конфлікти проявляються більш яскраво.

Міжнародне право, яке розвивалося протягом XX ст. під впливом протистояння капіталізму та комунізму, позбавилося норм про можливість взаємного військового знищення та набуло характеру добросусідського. Основну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити підсумки війни в умовах нової політико-правової ситуації. Докорінна зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання світопорядку, що жодним чином не може зачіпати основи загального міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зокрема, виникає питання реформування організаційно-правового механізму Ради Безпеки ООН.

Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забезпечувати компроміс двох пануючих на той час світових соціально-економічних систем, до неї були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпеки ООН може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з урахуванням появи нових центрів політичного й економічного тяжіння. Існують обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до «колишніх ворожих держав », що перешкоджає їм претендувати на постійне членство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує реформування кадрова система ООН, яка налічує понад ЗО тисяч працівників і поглинає значну частину бюджету Організації.

Пристосування міжнародного права до особливостей сучасних міжнародних відносин лише починається, і головним на цьому шляху є створення правових умов для збереження планети Земля, людства, що на ній народилося, та побудованої ним цивілізації.