Суспільний лад

Населення України поділялось на стани дворянства, духовенства (вони звільнялись від сплати податків), міського населення і селянства (вони були податковими станами).

Дворянство. Українське дворянство низкою законів було зрівняне у правах із російським, зокрема, у 1801 р. російський уряд підтвердив Жалувану грамоту дворянству 1785 р. і надав права російського дворянства українському дворянству Слобідської України, а указ “Про Малоросійські чини, що дають право на дійсне чи спадкове дворянство” 1835 р. затвердив станові привілеї і пільги для козацької старшини і її нащадків. Більшість дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина. Становище дворян Правобережжя, до яких належала українська і польська шляхта, ускладнилось після поразки польського повстання 1830 р. – указ “Про розбір шляхти у західних губерніях і про уклад цього роду людей” 1831 р. визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству Російської імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження на підставі документальних доказів і свідчень. Цей розбір тривав кілька років, і спеціальна комісія не визнала права на дворянство багатьох козацьких старшин; а у 1835 р. такий же розбір було здійснено серед татарських мурз. В українському суспільстві зростала кількість російських дворян, головно у степових губерніях України, внаслідок роздачі царатом землі в Україні росіянам, зокрема конфісковані на Правобережжі землі у власників за їх участь у польському повстанні 1830 р. роздавались російським дворянам. Проживаюче в Україні російське дворянство (поміщики і чиновники) отримало у першій половині 19 ст. привілейованіше становище щодо місцевої шляхти – наприклад, за указом 1810 р. російські дворяни, які отримали орендні маєтки у губерніях Правобережжя у нагороду за “відмінну і старанну” службу, звільнялись від податків; у 1841 р. російським орендаторам було продовжено термін оренди на пільгових умовах; а з 1832 р. російські чиновники Волинської і Подільської губерній отримували, крім платні, пенсію за колишню військову чи цивільну службу.

Усе дворянство Російської імперії, у т.ч. України, отримало у першій половині 19 ст. нові привілеї, вони стали монопольними власниками землі – дворяни України володіли 70% земель, і закон про майорати 1845 р. припинив небезпечний для них процес дроблення земель, встановивши порядок спадкування нерухомого майна (передусім землі) виключно старшим (з лат. major – більший, старший) членом сім`ї чи родини. Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи і ремісничі майстерні у містах (раніше вони мали таке право лише у сільській місцевості) і без обмеження кількості робітників на них; тож розширювалась сфера підприємницької діяльності дворян.

Духовенство, як і раніше, поділялось на чорне (чернече) і біле (світське). Воно звільнялось від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань. У першій половині 19 ст. було дозволено переходити у стан духовенства з інших станів та виходити з духовного сану, притому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.

Міське населення. Міста поділялись на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центрами) і містечка. Усе міське населення поділялось на власне міщан (міських обивателів), купців, цехових і робочих людей. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин і капіталістичного ладу у 1811-1858 рр. кількість міського населення України зросла у 2,5 рази. Більшість у ньому становили власне міщани (міські обивателі), наприклад, у Києві за ревізією 1823 р. вони становили 71,5% усього міського населення. Міщани сплачували більшу частину податків, яким обкладалось місто, зокрема, з 1816 р. вони почали сплачувати збори на будівництво доріг, а також сплачували подушне, несли рекрутську та інші повинності. Та поступово обмеження міщан у правах послабились – у 1832 р. їм було дозволено придбавати земельні ділянки у містах для зайняття торгівлею і виробничою (промисловою) діяльністю, та отримали право переходити до купецтва і діставати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.

Царський устрій зміцнював цеховий устрій міст – на Лівобережжі він регулювався загальноімперським законодавством, а на Правобережжі до 1840 р. – місцевим правом; притому в Україні продовжували діяти цехові звичаї, та у 1850 р. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок був встановлений єдиний порядок регулювання цехового устрою.

Зросла кількість купців у містах, зберігався гільдійський устрій купецтва – українські купці здебільшого входили до 3 гільдії, а до привілейованих 2-ої і особливо 1-ої гільдій записувались, головно, російські купці. До гільдій зараховувались також дворяни, які займались торгівлею і володіли підприємствами. Купецтво поступово звільнялось від різних станових обмежень; зокрема, для нього був встановлений дозвільний порядок зміни місця проживання, і при отриманні такого дозволу купець до 1824 р. мав сплачувати державні податки і виконувати повинності і за попереднім, і за новим місцем проживання. Цей дозвільний порядок був скасований у 1841 р., але не для всіх купців, а лише для тих, які переїздили до Волинської, Київської і Подільської губерній; а купці, які переїздили на Правобережжя і у причорноморські міста, навіть отримували різні пільги.

У 1832 р. було створено нову станову групу – почесні громадяни; це звання надавалось заможним купцям, внаслідок чого вони отримували деякі додаткові пільги – звільнялись від подушного податку, рекрутської повинності, тілесних покарань, та мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Купці в Україні і в Росії поступово перетворювались у капіталістів.

На початку 19 ст. у містах України з`являється нова суспільна група, яка перебувала поза міськими станами, - “робочі люди”. У них не було власного будинку і постійного місця проживання, і джерелом їх існування була праця за наймом, тобто це були вільнонаймані робітники, які у 1828 р. становили 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%. У першій половині 19 ст. цей прошарок значно поповнювався за рахунок державних селян – за законом у наймані робітники зараховувались ті державні селяни, які при переході із селянського стану не отримали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства міста або не подали поручительства 6 благонадійних господарів і не сплатили подушний податок; тож вони опинялись серед мешканців міста, але поза їх становими групами і організаціями. Другим джерелом поповнення вільнонайманих робітників були випущені на волю кріпаки. Із появою найманої праці в Україні формується надлишок робочої сили, її ринок. Наймані робітники були доволі безправними, оскільки законодавство майже не врегульовувало їх правовий статус. Поза тим, поява цієї позастанової групи у місті дезорганізуюче впливала на його становий устрій.

Поміщицькі селяни. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершилось юридичне закріпачення усіх селян України. За переписом-ревізією 1810 р. поміщицькі селяни становили 60,5% усіх селян; вони вважались власністю дворян-поміщиків, які здійснювали щодо них усю повноту адміністративної, поліційної і судової влади, та розпоряджались самим селянином і його господарством, переселяли їх у маєтки в інших місцевостях, продавали або обмінювали їх, регламентували їх сімейний побут. Основним обов`язком поміщицьких кріпаків було відбування панщини – у першій чверті 19 ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях відрізнялись розміри панщини, та у цілому внаслідок урочної системи вони доходили до 6 днів на тиждень, оскільки розміри завдань-уроків були надто великими і їх виконання потребувало фактично затрати більше часу від юридично встановленої їх тривалості. Новизною було переведення кріпаків на місячину – товаризуючи своє господарство, поміщики відбирали у них землю, надаючи їм місячне утримання, внаслідок чого не мали надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, а на Правобережжі - 1/6, а у 40-х рр. 19 ст. загальна кількість місячників на Україні становила до 25% усіх кріпаків. Поза тим, кріпаки працювали у поміщицьких мануфактурах. Кріпаки як піддані мали сплачувати податки також Російській державі.

У Правобережній Україні, де кріпосницький гніт був найтяжчим, під впливом селянського руху, очолюваного Устимом Кармелюком, з ініціативи Малоросійського генерал-губернатора Д.Бібікова у 1847-1848 рр. було проведено інвентарну реформу з опису поміщицьких маєтків – на основі інвентарних описів були складені правила, які визначали розміри земельного наділу кріпака і встановлювали розміри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвентарними правилами наділ надавався селянинові у довічне користування, і поміщик не міг його забрати чи зменшити. Та внаслідок невдоволення поміщиків у 1848 р. за розпорядженням Малоросійського генерал-губернатора князя Васильчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки, надані кріпакам першою реформою, зокрема селянам було надано право набувати у власність землі, будинки, крамниці і нерухоме майно лише з дозволу їхніх поміщиків; однак, збереглись деякі обмеження сваволі поміщиків, зокрема заборона їм здачі селян у рекрути чи заслання їх до Сибіру.

Хоча юридичне становище кріпаків було однаковим, та розвиток товарно-грошових відносин поглиблював їх розшарування, внаслідок чого сформувалась заможна верхівка сільської буржуазії.

Державні селяни становили другу верству українського селянства, вони отримували земельні наділи від царської влади, були феодально залежними від держави і не мали права без дозволу поліційної влади залишати свої землі. Найбільше їх проживало на Лівобережжі – 50%, на Правобережжі – 13%, а на півдні України - 37%. У другій чверті 19 ст. кількість державних селян в Україні досягла 41% усіх селян. Основною формою їх експлуатації була податки державі, які вони сплачували як піддані держави, та феодальні повинності (грошова рента і натуральні повинності), які вони несли як феодально залежні від держави. На Правобережжі їх часто переводили на господарське становище – вони здавались в оренду поміщику-посесору, який експлуатував їх, як своїх кріпаків. Та розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837-1841 рр. міністром державних маєтностей графом Кисельовим було проведено реформу з управління ними – державні селяни отримали право обирати сільські і волосні органи самоврядування та сільські і волосні суди (розправи), але це було доволі обмежене самоврядування, оскільки воно залежало від державних органів – окружних начальників у повітах і губернських палат державних маєтностей, а очолювало цю систему міністерство державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила їх економічне становище – збільшились їх земельні наділи, а феодальний подушний податок був замінений поземельним промисловим податком, та заборонялось у подальшому віддавати державні землі в оренду поміщикам.

Значно обтяжило становище державних селян утворення військових поселень для полегшення царському уряду утримання армії, які засновувались здебільшого в Україні – у 1817-1895 рр. у Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях було розміщено 16 кавалерійських і 3 піхотних полків у формі військових поселень, а у 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало близько 20 тис. селян. Військові поселення і їх поселенці були передані в управління військовим командирам. Військові поселенці поділялись на довічних солдат діючих частин і господарів, які забезпечували військові поселення засобами існування та виконували обов`язки військовослужбовців. Дітей солдатів з 7 р. зараховували до кантоністів (новобранців певного військового округу), з 12 р. – у резерв, а з 18 р. – у військові частини, де вони перебували до 45 р., а опісля переходили на нестройову військову службу. Військові поселенці були водночас і селянами, і солдатами. Становище військових поселенців жорстко регламентувалось – у “розпис” входили не лише військова муштра, сільськогосподарські роботи, а й сон і народження дітей; за найменшу провину їх жорстоко карали. Формально вони працювали 3 дні на казну і 3 дні на себе, а фактично працювали на казну увесь тиждень, оскільки урок “на день” реально відроблявся 2-3 дні. Внаслідок селянських повстань царський уряд у 1857 р. був змушений ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.

У першій половині 19 ст. поширились антикріпосницькі виступи у формі повстань, зокрема рух під проводом У.Кармелюка тривав майже 20 р., а також протести військових поселенців, зокрема Чернігівський полк повстанням у грудні 1825 р. підтримав декабристів. Розвиток буржуазних виробничих відносин супроводжувався страйками робітників – вперше в Україні застрайкували робітники друкарні Києво-Печерської лаври у 1805 р. Для приборкування непокірних українські поміщики отримали право засилати своїх селян до Сибіру без суду, а російські поміщики користувались цим правом ще з 18 ст.

Декабристський рух.У березні 1821 р. було створено Південне товариство декабристів в Україні (м.Тульчин Вінницької області), а у 1822 р. – Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибірського генерал-губернатора полковником П.Пестелем, було за програмою радикальнішим за Північне товариство, очолене внуком гетьмана Д.Апостола М.Муравйовим-Апостолом.

Програмний документ Південного товариства - “Руська правда” П.Пестеля, прийнята у 1824 р., передбачала ліквідацію кріпацтва, безплатне наділення селян землею з державного фонду, ліквідацію військових проселень, скорочення строку служби в армії, проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку і віросповідання. “Руська правда” передбачала встановлення республіканського ладу в єдиній для усіх народів централізованій Російській державі; верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу – Державна дума, нагляд за виконанням законів – Верховний собор.

Програмний документ Північного товариства – Конституція М.Муравйова, прийнята у 1825 р., передбачала створення конституційної монархії, притому Росія мала перетворитись на федерацію 15 держав з власними парламентами, у т.ч. до Російської федерації мали входити на правах автономії Чорноморська держава з центром у Києві і Українська держава з центром у Харкові. Верховна влада у федерації мала належати двопалатному Народному віче, яке складалось з Верховної думи (42 члени) і Палати народних представників (депутат від 50 тис. жителів чоловічої статі). Встановлювався високий майновий виборчий ценз. Менш демократично розв`язувалось земельне питання – селяни мали отримати лише по 2 десятини (трохи більше 2 га) орної землі на двір, а переважна більшість земель залишалась у поміщиків.

У 1823 р. у Новоград-Волинському (тепер Житомирської області) брати Борисови заснували Товариство об`єднаних слов`ян, яке вимагало скасування кріпацтва і висунуло ідею добровільного об`єднання слов`янських народів у федеративну республіку. У вересні 1825 р. воно увійшло до складу Південного товариства.

Декабристський рух завершився невдалим повстанням 14 грудня 1825 р. у Петербурзі та 29 грудня 1825 р. Чернігівського полку на Київщині – Пестеля, Муравйова-Апостола, Рилєєва, Бестужева-Рюміна і Каховського було страчено, а решту офіцерів засуджено до заслання на каторгу у Сибір.

3. Державний устрій

З метою збереження кріпосницьких порядків російське самодержавство проводило політику зміцнення централізованої поліційно-бюрократичної монархії, що зумовило остаточну ліквідацію залишків автономії управління в Україні. У першій половині 19 ст. було завершено перетворення намісництв на губернії, створено місцевий апарат управління за зразком губерній центральної Росії.

У першій половині 19 ст. Україна у складі Російської імперії офіційно називалась Малоросія, а за південною (степовою) Україною закріпилась назва Новоросія, та Лівобережну Україну народ продовжував називати Гетьманщиною. Для зручності управління Україною російський уряд поділив її територію на губернії і генерал-губернаторства. У 1803 р. в Україні було утворено 9 губерній: на Лівобережжі – Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі – Волинська, Київська і Подільська; на півдні – Катеринославська, Таврійська і Херсонська; які згодом було об`єднано у 3 генерал-губернаторства: Малоросійське – охоплювало лівобережні губернії, Київське (з 1832 р.) – правобережні губернії, Новоросійсько-Бессарабське – південні губернії і Бессарабську область, яка потрапила під владу Росії у 1812 р. Територія кожної губернії поділялась на повіти. У подальшому цей поділ практично не змінювався, лише з русифікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була перейменована у Харківську, а назву Малоросії було змінено на Південно-Західну Росію.

Центральні органи. Верховне управління Україною здійснював російський імператор, що був самодержавним монархом і користувався необмеженою владою. При ньому діяла його царська канцелярія з дуже розгалуженим апартом, зокрема її перше відділення контролювало міністрів, а третє відділення становила політична поліція, утворена після повстання декабристів у 1826 р. для боротьби з революцією і вільнодумством, вона опиралась на жандармський корпус. З 1810 р. при імператорі перебував дорадчий законодавчий орган – Державна рада з нечітко визначеною компетенцією. У 1811 р. завершилась реформа центрального галузевого управління – замість колегій були утворені міністерства, очолювані міністрами, які безпосередньо підпорядковувались царю; міністерства мали органи у системі місцевого управління Україною. Діяльність міністерств координував дорадчий при цареві орган – Комітет міністрів, на засіданнях якого головував імператор, і його рішення вступали у силу лише із санкції імператора. Сенат було перетворено у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.

Місцеві органи. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві, відповідно, генерал-губернатор, а в губерніях – губернатор і адміністративно-поліційні губернські установи. Генерал-губернатори і губернатори призначались імператором переважно з вищих військових чинів – армійських генералів, вищих чиновників, знатних дворян. Генерал-губернатор наділявся необмеженими повноваженнями, поєднуючи цивільну і військову владу - у його розпорядженні перебували війська, які часто використовувались для придушення народних повстань. Губернатор, представляючи вищу урядову владу в губернії, здійснював адміністративні і поліційні повноваження. В управлінні губернією він спирався на очолюване ним губернське правління, до якого входили віце-губернатор, радники, прокурор і канцелярія. В губернії також функціонували губернські галузеві установи як місцеві органи відповідних міністерств, які також підпорядковувались губернатору, – казенна палата, рекрутське “присутствіє”, “присутствіє” поліції, суд, з 1840 р. палата державних маєтностей та ін.

Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління - у повіті влада належала земському суду (до 1837 р. він називався нижній земський суд) на чолі з капітаном-справником. Земський суд був паралельно адміністративно-поліційною установою і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо. На відміну від центральних російських губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і до нього входили крім засідателів-дворян ще по 2 засідателі від державних селян, у губерніях України (крім Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлінням, причому лише з дворян, а голови суду – земські справники – призначались Сенатом за поданням губернатора, погодженим з міністром внутрішніх справ.

Повіти поділялись на стани. Для управління державними селянами були створені волості, очолювані волосними правліннями, до яких входили волосний голова, старости і писар. Управління у містах здійснювали поліційні органи – управи благоустрою, які підлягали губернатору. У 1803 р. в Одесі, Херсоні і Феодосії (до 1783 р. – Кафа) були створені градоначальства (городництва), очолювані градоначальниками (городничими), які наглядали за судочинством у місті і отримували безпосередні розпорядження і вказівки від імператора і міністра внутрішніх справ, а також їх влада поширювалась на військові і морські органи. Поступово зменшувалась кількість міст, які користувались самоврядуванням за магдебурзьким правом, зокрема у 1835 р. було скасовано самоврядування у Києві; а там, де самоврядування ще зберігалось, воно перебувало під контролем губернатора.

Судова система в Україні на початку 19 ст. не була одноманітною. Суд перебував під владою чиновників-дворян. Давня судова система зазнала певних змін – було ліквідовано проміжну, другу судову інстанцію – верхній земський суд для дворян, губернський магістрат для міщан, верхню розправу для вільних селян. У місцях компактного проживання іноземних переселенців до 1864 р. діяли особливі національні суди, зокрема у Маріуполі діяв грецький суд. До судової системи в Україні входили і селянські суди, які розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи за звичаєвим правом. У 1828-1829 рр. судочинство в Україні було переведено на російську мову. Управління судами здійснювало Міністерство юстиції, що зміцнювало зв`язки суду і адміністрації.

У Слобідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах – земські суди для дворян і селян, у містах – магістрати і ратуші для купців і міщан; другою інстанцією – губернські суди, які складались з палати кримінального і палати цивільного суду. Крім того, у губерніях діяли совісні суди – для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх, та надвірні суди – розглядали кримінальні і цивільні справи осіб, щодо яких було складно визначити станову приналежність (різночинці), та чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували у цій місцевості у справах служби; а в Одесі (як і в Росії) у 1808 р. було створено комерційний суд.

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях судову систему очолював як апеляційна інстанція Головний суд, яикй складався з 2 департаментів – цивільних і кримінальних справ. Його компетенція була аналогічною компетенції палат кримінального і цивільного суду інших губерній, а крім того, внаслідок відсутності на Правобережжі совісних судів, їм були підсудні справи про злочини малолітніх і божевільних, які після їх розгляду у Головному суді в обов`язковому порядку передавались у 5-ий департамент Сенату; а також справи, які перебували у віданні надвірних судів Волинської і Подільської губерній до їх ліквідації у 1802 р. На вироки і рішення Головного суду апеляція і скарги подавались до Сенату. Судами першої інстанції були: повітові суди – станові суди для дворян і селян, магістрати і ратуші – станові суди у містах, та підкоморські суди – станові суди у межових спорах. Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту 1588 р.проводили у повітах повітові, а в містах – міські суди, а у 1812 р. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків – воно передавалось у містах міській поліції, а у повітах нижнім земським судам.

Судова система Лівобережної України була подібна до правобережної – вищою судовою інстанцією був Генеральний суд, причому старшому з генеральних суддів доручалось за відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з 2 департаментів (цивільних і кримінальних справ), до кожного з яких входили генеральний суддя і 2 радники, призначені урядом, і 5 засідателів, обирані дворянством кожних 3 р. Першу інстанцію становили повітові і підкоморські суди, аналогічні правобережнім. До 1861 р. зберігались суди, що діяли на підставі Литовського Статуту 1588 р., - маршалківсько-комісарські суди, які розглядали скарги на рішення підкоморського суду, а з 1801 р. на їхні рішення апелювалось до Генерального Суду або Сенату, якщо комісари були призначені без погодження із сторонами.

Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольна губернаторам – так, кримінальні справи в обов`язковому порядку подавались губернаторам для ознайомлення, а в разі розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалась до Сенату, який, здебільшого, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, Головного чи Генерального суду.

Деякі особливості у губерніях України упродовж 30-х рр. 19 ст. були ліквідовані – так, Генеральний і Головний суди перетворили на Палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначались імператором за поданням міністра юстиції, а радники – міністром юстиції.

Збройні сили. Для підтримки своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили, утримання яких було покладено на місцеве населення, головно на селян, а також засновувала в Україні військові поселення – так, у 1817-1895 рр. у Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і 3 піхотних полки військових поселенців, а у 1837 р. у Київській і Подільській губерніях було створено 5 нових округів військових поселень. Київ, що був адміністративним центром Київського генерал-губернаторства, теж перетворився у військовий центр – до нього було передислоковано з Могильова штаб першої армії, де було збудовано фортецю.

Упродовж першої половини 19 ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки, потребуючи високопрофесійного військового вишколу і досвіду. Уперше козацькі полки почали створювати у 1812 р. для боротьби з навалою Наполеона – на Правобережжі було сформовано 4 полки (3 тис. козаків), а на Лівобережжі – 15 (18 тис. козаків), та по завершенні війни у 1816 р. правобережні козацькі полки були перетворені на регулярні – уланські полки, а лівобережні – розформовані, і селяни, які входили до них, були змушені повернутись до своїх поміщиків. Вдруге – у 1830 р. Малоросійський генерал-губернатор М.Репнін отримав царський наказ сформувати козацькі полки для придушення польського повстання – було організовано 8 полків по 1000 козаків у кожному, та по придушенні повстання вони були перетворені на регулярні військові формування і лише 2 з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терекського козацького війська.

У 1828 р. кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії для допомоги їй у війні з Туреччиною, по завершенні якої козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке несло берегову охорону, та у 1865 р. його було ліквідовано, а козаків переселено на Кубань. Задунайську Січ після втечі Гладкого було спалено, багато козаків із сім`ями вирізано, а вцілілу решту ув`язнено.