Розділ 30. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СЕЛА

§ 1. Соціальний розвиток села як інститут аграрного права

Соціаль­ний роз­ви­ток села є скла­до­вою ча­сти­ною соціальної діяль­ності дер­жа­ви, сприяє поліпшен­ню якості життя селян, посилен­ню їх соціальної за­хи­ще­ності і ви­сту­пає необхідною умо­вою роз­вит­ку підприємни­ць­кої діяль­ності в сільській місце­вості. Світовий та вітчиз­няний досвід засвідчу­ють, що роз­ви­ток соціальної сфери села є одним із ос­нов­них чин­ників стабілізації соціаль­но-​еко­номічних відно­син, ство­рен­ня умов для ста­ло­го еко­номічного зрос­тан­ня. Тому ос­нов­ни­ми скла­до­ви­ми дер­жав­ної аг­рар­ної політики в Україні є ком­плекс право­вих, організаційних і еко­номічних заходів, спря­мо­ва­них на підвищен­ня ефек­тив­ності функціону­ван­ня аг­рар­но­го сек­то­ру еко­номіки, роз­в'язан­ня соціаль­них про­блем сільсь­ко­го на­се­лен­ня та за­без­пе­чен­ня ком­плекс­но­го і ста­ло­го роз­вит­ку сільсь­ких те­ри­торій (ст. 1 За­ко­ну України «Про ос­новні за­са­ди дер­жав­ної аг­рар­ної політики на період до 2015 року»).

По­даль­ший роз­ви­ток аг­рар­но­го сек­то­ра еко­номіки тісно пов'яза­ний з розв'язан­ням склад­них соціаль­но-​еко­номічних про­блем на селі. Адже про­це­си ре­фор­му­ван­ня май­но­вих та зе­мель­них відно­син у цій сфері не при­нес­ли відчут­них по­зи­тив­них еко­номічних ре­зуль­татів і навіть увійшли у су­перечність із соціаль­но-​еко­номічними очікування­ми сільсь­ко­го на­се­лен­ня (по­ста­но­ва Пре­зидії НАН України від 30 бе­рез­ня 2007 р. № 83 «Аг­рарні транс­фор­мації та пер­спек­ти­ви українсько­го села»). Так, рівень доб­ро­бу­ту сільсь­ко­го на­се­лен­ня за­ли­шається суттєво ниж­чим за рівень місь­ко­го на­се­лен­ня: розмір заробітної плати та пенсійного за­без­пе­чен­ня селян є мінімаль­ним, неза­довільни­ми є нор­ми їх за­без­пе­чен­ня про­до­воль­чи­ми і про­ми­сло­ви­ми то­ва­ра­ми. Продов­жує зрос­та­ти тру­до­ва міграція, по­си­люється роз­ша­ру­ван­ня за рівнем й умо­ва­ми життя як між окре­ми­ми ка­те­горіями сільсь­ко­го на­се­лен­ня, так і між різними група­ми сільсь­ких по­се­лень. По­глиб­лює ці негатив­ні явища і про­цес пар­це­ляції зем­ле­ко­ри­сту­вань, який відбувається пе­реважно за тіньо­ви­ми схе­ма­ми, за­ли­ша­ю­чи більшу ча­сти­ну селян без ос­нов­но­го за­со­бу ви­роб­ництва - зе­мель­них ділянок.

Ос­нов­ни­ми нор­ма­тив­но-​пра­во­ви­ми ак­та­ми, які ре­гу­лю­ють відно­сини соціаль­но­го роз­вит­ку села, є Закон України «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в народ­ному гос­по­дарстві» від 17 жо­втня 1990 p., укази Пре­зи­ден­та України «Про Ос­новні за­са­ди роз­вит­ку соціальної сфери села» від 20 груд­ня 2000 р. № 1356, «Про пер­шо­чер­гові за­хо­ди щодо підт­рим­ки роз­вит­ку соціальної сфери села» від 15 липня 2002 р. № 640, «Про до­дат­кові за­ходи щодо вирішення соціаль­них про­блем на селі та даль­шо­го розвит­ку аг­рар­но­го сек­то­ра еко­номіки» від 21 лю­то­го 2002 р. № 170, розпо­рядження Кабінету Міністрів України «Про схва­лен­ня Кон­цепції За­гальнодержавної про­гра­ми соціаль­но­го роз­вит­ку села на період до 2011 року» від 10 серп­ня 2004 р. №573, «Про схва­лен­ня Кон­цепції Ком­плекс­ної про­гра­ми підт­рим­ки роз­вит­ку українсь­ко­го села на 2006- 2010 роки» від 21 груд­ня 2005 р. № 536, по­ста­но­ва Кабінету Міністрів України «Про за­твер­джен­ня Дер­жав­ної цільової про­гра­ми роз­вит­ку українсь­ко­го села на період до 2015 року» від 19 ве­рес­ня 2007 р. № 1158 та інші. На жаль, як до­ве­ла прак­ти­ка, більшість з них но­сять деклара­тивний ха­рак­тер, оскільки за­хо­ди, які в них пе­ред­ба­чені, не мають фі­нансової підт­рим­ки з боку дер­жа­ви. Так, Дер­жав­ною цільо­вою програ­мою роз­вит­ку українсь­ко­го села на період до 2015 p., за­твер­дже­ною по­ста­но­вою Кабінету Міністрів України від 19 ве­рес­ня 2007 р. № 1158, для роз­вит­ку соціальної сфери села та сільсь­ких те­ри­торій необхідно: за­без­пе­чен­ня впро­ва­д­жен­ня соціаль­них стан­дартів і нор­ма­тивів у сіль­ській місце­вості; роз­ви­ток підприємництва, розв'язан­ня про­блем зайня­тості на селі; роз­ви­ток транс­порт­но­го спо­лу­чен­ня та зв'язку; удоскона­лення інже­нер­ної інфра­струк­ту­ри; роз­ви­ток жит­ло­во­го будівництва та ко­му­наль­но­го гос­по­дар­ства; роз­ви­ток освіти; роз­ви­ток ме­дич­но­го об­слуговування; роз­ви­ток куль­тур­но-​до­звільної діяль­ності в сільській місце­вості, збе­ре­жен­ня і роз­ви­ток тра­диційної куль­ту­ри регіонів; поліп­шення по­бу­то­во­го об­слу­го­ву­ван­ня сільсь­ко­го на­се­лен­ня; роз­ви­ток фі­зичної куль­ту­ри і спор­ту на селі; роз­ви­ток тор­го­вель­но­го обслуговуван­ня сільсь­ко­го на­се­лен­ня; ство­рен­ня умов для за­о­хо­чен­ня молоді до ро­боти і про­жи­ван­ня у сільській місце­вості; дер­жав­на підт­рим­ка роз­вит­ку де­пре­сив­них сільсь­ких те­ри­торій; удос­ко­на­лен­ня си­сте­ми управління роз­вит­ком сільсь­ких те­ри­торій. Для фінан­со­во­го за­без­пе­чен­ня здій­снення цих заходів у Дер­жав­но­му бюд­жеті України на 2009 рік було пе­ред­ба­че­но виділення коштів лише на дер­жав­ну підт­рим­ку Всеукра­їнсь­ко­го фізкуль­тур­но-​спор­тив­но­го то­ва­ри­ства «Колос», на організа­цію та про­ве­ден­ня ро­бо­ти з роз­вит­ку фізичної куль­ту­ри і спор­ту серед сільсь­ко­го на­се­лен­ня об­ся­гом 9773,3 тис. грн; дер­жав­ну підт­рим­ку сіль­ськогосподарської до­рад­чої служ­би» об­ся­гом 1050 тис. грн; реформу­вання та роз­ви­ток ко­му­наль­но­го гос­по­дар­ства у сільській місце­вості об­ся­гом 40900 тис. грн; дер­жавне пільго­ве кре­ди­ту­ван­ня індивіду­аль­них сільсь­ких за­бу­дов­ників об­ся­гом 75000 тис. грн. (До­да­ток № 3 до Зако­ну України «Про Дер­жав­ний бюд­жет України на 2009 рік» від 26 груд­ня 2008 p.).

За­ко­но­дав­ство України не містить визна­чен­ня по­нят­тя соціально­го роз­вит­ку села. Не скла­ло­ся єдиної думки щодо нього і в юри­дичній літе­ра­турі. Як слуш­но за­зна­чає про­фе­сор А. М. Статівка, під по­нят­тям соціаль­но­го роз­вит­ку села «слід розуміти ком­плекс суспільних відно­син, які ви­ни­ка­ють у зв'язку з об­ла­шту­ван­ням сільсь­ких те­ри­торій, со­ціаль­ним і матеріаль­ним за­без­пе­чен­ням до­стат­ньо­го життєвого рівня сільсь­ко­го на­се­лен­ня на рівні стан­дартів су­час­но­го роз­вит­ку суспіль­ства, а також вільно­го роз­вит­ку кож­но­го се­ля­ни­на, що пе­ред­ба­чає за­доволення його по­треб матеріаль­но­го, мо­раль­но­го, ду­хов­но­го та фізич­ного ха­рак­те­ру».

Як інсти­тут аг­рар­но­го права соціаль­ний роз­ви­ток села вклю­чає в себе цілий ком­плекс відно­син які спря­мо­вані на:

1) збе­ре­жен­ня сільсь­кої по­се­ленсь­кої мережі; здійс­нен­ня держав­ної підт­рим­ки роз­вит­ку де­пре­сив­них сільсь­ких те­ри­торій (тру­до­не­до­статніх на­се­ле­них пунктів), ство­рен­ня умов для збе­ре­жен­ня та роз­вит­ку малих, відда­ле­них сільсь­ких по­се­лень і те­ри­торій, які мають окре­мий ста­тус (зо­кре­ма гірсь­ких та Поліських на­се­ле­них пунктів);

2) соціальне пе­ре­об­ла­шту­ван­ня села: збе­ре­жен­ня існу­ю­чих об'єк­тів соціальної сфери на селі та бла­го­устрій сільсь­ких те­ри­торій. А також за­без­пе­чен­ня транс­порт­но­го спо­лу­чен­ня та зв'язку, удос­ко­на­лен­ня ін­женерної інфра­струк­ту­ри; роз­ви­ток жит­ло­во­го будівництва та кому­нального гос­по­дар­ства;

3) роз­ви­ток підприємництва шля­хом дер­жав­ної підт­рим­ки суб'єк­тів гос­по­да­рю­ван­ня різних організаційно-​пра­во­вих форм та осо­би­стих се­лянсь­ких гос­по­дарств, спри­ян­ня роз­вит­ку сільсь­ко­го (зе­ле­но­го) ту­ризму;

4) поліпшен­ня рівня ме­дич­но­го, по­бу­то­во­го та тор­го­вель­но­го об­слуговування сільсь­ко­го на­се­лен­ня шля­хом ство­рен­ня мережі відповід­них за­кладів;

5) поліпшен­ня умов відпо­чин­ку, роз­ви­ток фізичної куль­ту­ри і спор­ту, куль­тур­но-​до­звільної діяль­ності в сільській місце­вості, збе­ре­жен­ня і роз­ви­ток тра­диційної куль­ту­ри регіонів;

6) за­без­пе­чен­ня на­леж­но­го рівня освітніх по­слуг, на­у­ко­вих дослі­джень та підго­тов­ки кадрів для села.

Особ­ли­во звер­тає на себе увагу вклю­чен­ня до цієї си­сте­ми відно­син, спря­мо­ва­них на: збе­ре­жен­ня сільсь­кої по­се­ленсь­кої мережі; здій­снення дер­жав­ної підт­рим­ки роз­вит­ку де­пре­сив­них сільсь­ких те­ри­торій (тру­до­не­до­статніх на­се­ле­них пунктів), ство­рен­ня умов для збережен­ня та роз­вит­ку малих, відда­ле­них сільсь­ких по­се­лень і те­ри­торій, які мають окре­мий ста­тус. Роз­ви­ток сільсь­ких те­ри­торій є найбільш важ­ливим на­пря­мом дер­жав­ної аг­рар­ної політики і по­ви­нен бути спрямо­ваний на підви­щен­ня життєвого рівня на­се­лен­ня, ство­рен­ня на­леж­них умов для про­жи­ван­ня у сільській місце­вості. Одним із еле­ментів сіль­ської те­ри­торії є сільсь­ка по­се­ленсь­ка ме­ре­жа (су­купність на­се­ле­них пунктів у сільській місце­вості), збе­ре­жен­ня якої в су­час­них умо­вах спри­я­ти­ме вирішенню про­бле­ми де­гра­дації українсь­ко­го села. На за­конодавчому рівні де­кла­рується, що дер­жа­ва за­хи­щає сільсь­ку поселен­ську ме­ре­жу неза­леж­но від ка­те­горії, ве­ли­чи­ни та місця розта­шу­ван­ня сільсь­ких на­се­ле­них пунктів (ст. 10 За­ко­ну України «Про пріоритет­ність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в на­родному гос­по­дарстві»). Але, за ста­ти­стич­ни­ми да­ни­ми ста­ном на 1 квіт­ня 2008 p., кількість сільсь­ких на­се­ле­них пунктів із 1991 до 2008 років змен­ши­ла­ся на 341 оди­ни­цю (із 28845 оди­ни­ць у 1991 р. до 28504 оди­ниць). Відбувається знят­тя з обліку неза­се­ле­них по­се­лень і як наслі­док - де­гра­дація сільсь­кої по­се­ленсь­кої мережі. Також останнім часом рівень на­род­жу­ва­ності сільсь­ко­го на­се­лен­ня в ро­з­ра­хун­ку на 1000 осіб зни­зи­вся з 13,7 до 9,4 осіб, рівень смерт­ності підви­щи­вся з 14,4 до 20,5 осіб і пе­ре­ви­щив ана­логічний по­каз­ник смерт­ності місь­ко­го насе­лення в 1,4 раза (розд. І Дер­жав­ної цільової про­гра­ми роз­вит­ку україн­ського села на період до 2015 року). За­гроз­ли­вих темпів на­бра­ли мігра­ційні про­це­си, особ­ли­во серед сільсь­кої молоді.

Щоб оцінити ре­аль­ний стан соціальної інфра­струк­ту­ри та визна­чити пер­спек­ти­ви роз­вит­ку сільсь­ких на­се­ле­них пунктів, необхідним є про­ве­ден­ня суцільної пас­пор­ти­зації. В Україні необхідність організації постійного об­сте­жен­ня та пас­пор­ти­зації сільсь­кої по­се­ленсь­кої мережі (моніто­ринг) була вста­нов­ле­на ст. 10 За­ко­ну України «Про пріоритет­ність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в на­родному гос­по­дарстві». Але до цих пір не ро­з­роб­ле­но механізму прове­дення та­ко­го моніто­рин­гу. Таким чином, ця норма за­ко­ну, як і біль­шість інших, про­до­в­жує за­ли­ша­ти­ся на папері.

 

§ 2. Правовий режим об'єктів соціальної інфраструктури села

Одним із ос­нов­них на­прямів ком­плекс­но­го роз­вит­ку сіль­ських те­ри­торій, підви­щен­ня соціаль­но­го за­хи­сту і життєвого рівня се­лян є за­без­пе­чен­ня надійного функціону­ван­ня соціальної інфраструк­тури села в нових еко­номічних умо­вах (п. 5 ст. 4 За­ко­ну України від 18 жо­втня 2005 р. «Про ос­новні за­са­ди дер­жав­ної аг­рар­ної політики на період до 2015 року»). Адже ви­со­ко­якісна інфра­струк­ту­ра не лише до­зволяє без­по­се­ред­ньо підви­щи­ти якість життя, а й до­по­мо­же мо­дерні­зації сільсь­ко­го гос­по­дар­ства та ство­рен­ню нових ро­бо­чих місць. Тому фор­му­ван­ня на­леж­ної соціальної інфра­струк­ту­ри села є одним із захо­дів, що за­без­пе­чу­ють пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та агро­промислового ком­плек­су (ст. 1 За­ко­ну України «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в народно­му гос­по­дарстві».

Для ви­ко­ри­стан­ня об'єктів соціальної сфери за при­зна­чен­ням та зва­жа­ю­чи на їх функціональ­ну важ­ливість для сільсь­ких жителів забо­роняються ліквідація, ре­ор­ганізація та пе­ре­профілю­ван­ня за­кладів охо­рони здо­ров'я, освіти, соціаль­но­го за­хи­сту на­се­лен­ня (бу­дин­ки-​інтер­на­ти для пре­старілих та інвалідів) у сільській місце­вості (ст. 6). Крім того, відповідно до За­ко­ну України «Про бібліотеку і бібліотеч­ну спра­ву» від 27 січня 1995 p., бібліотеки, що є юри­дич­ни­ми осо­ба­ми, не під­лягають при­ва­ти­зації. У разі при­ва­ти­зації майна юри­дич­ної особи, в складі якої пе­ре­бу­ває бібліотека, од­но­час­но з за­зна­че­ним май­ном мо­жуть бути при­ва­ти­зо­вані бібліотечні фонди та майно, необхідне для її діяль­ності, за на­яв­ності зобов'язан­ня но­во­го влас­ни­ка про­до­в­жи­ти по­дальше функціону­ван­ня бібліотеки про­тя­гом де­ся­ти років (ст. 14). Та­кож не до­пус­кається ліквідація та пе­ре­профілю­ван­ня за­кладів фізич­ної куль­ту­ри і спор­ту, баз олімпійської та па­ра­олімпійської підго­тов­ки, фізкуль­тур­но-​оздо­ров­чих і спор­тив­них спо­руд, ліку­валь­но-​фізкуль­тур­них за­кладів, крім тих, що пе­ре­бу­ва­ють у при­ватній влас­ності (ст. 29 За­ко­ну України «Про фізичну куль­ту­ру і спорт» від 24 груд­ня 1993 p.).

У про­цесі про­ве­ден­ня аг­рар­ної ре­фор­ми здійс­ню­ва­ла­ся привати­зація майна дер­жав­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств (радгос­пів), а також роз­па­ю­ван­ня майна недер­жав­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств (ко­лек­тив­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств, сіль­ськогосподарських ко­опе­ра­тивів, акціонер­них то­ва­риств тощо). З ме­тою ство­рен­ня спри­ят­ли­вих умов для таких підприємств, а також збе­реження функціональ­но­го при­зна­чен­ня об'єктів соціальної інфраструк­тури, які зна­хо­ди­ли­ся на їх ба­лансі, вони пе­ре­да­ва­ли­ся до ко­му­наль­ної влас­ності.

По­ря­док пе­ре­дачі об'єктів соціальної сфери в про­цесі при­ва­ти­зації майна дер­жав­них підприємств аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су на сього­днішній день ре­гу­люється за­ко­на­ми України «Про пе­ре­да­чу об'єктів права дер­жав­ної та ко­му­наль­ної влас­ності» від 3 бе­рез­ня 1998 p., «Про особ­ли­вості при­ва­ти­зації майна в аг­ро­про­ми­сло­во­му ком­плексі» від 10 липня 1996 р. та По­ло­жен­ням про по­ря­док при­ва­ти­зації майна рад­госпів та інших дер­жав­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств, а також зас­но­ва­них на їх базі оренд­них підприємств, за­твер­дже­ним на­ка­зом Фонду дер­жав­но­го майна України від 17 серп­ня 2000 р. № 1718.

Так, За­ко­ном України «Про пе­ре­да­чу об'єктів права дер­жав­ної та ко­му­наль­ної влас­ності» пе­ред­ба­че­но, що рішення щодо пе­ре­дачі об'єк­тів соціальної інфра­струк­ту­ри у ко­му­наль­ну власність прий­ма­ють­ся ор­га­на­ми, упов­но­ва­же­ни­ми управ­ля­ти дер­жав­ним май­ном, самовряд­ними організаціями за зго­дою відповідних сільсь­ких, се­лищ­них, місь­ких, рай­он­них у містах рад, а у спільну власність те­ри­торіаль­них гро­мад сіл, селищ, міст - за зго­дою рай­он­них або об­лас­них рад. Пропози­ції щодо пе­ре­дачі об'єктів соціальної інфра­струк­ту­ри, які на­ле­жать підприємствам, по­год­жу­ють­ся з цими підприємства­ми, а щодо пере­дачі об'єктів соціальної інфра­струк­ту­ри, спо­руд­же­них за ра­ху­нок кош­тів підприємств, - також з тру­до­ви­ми ко­лек­ти­ва­ми цих підприємств (ст. 4-1 За­ко­ну). Крім того, вста­нов­люється, що ви­дат­ки, пов'язані з капіталь­ним ре­мон­том об'єктів соціальної інфра­струк­ту­ри, що переда­ються в ко­му­наль­ну власність, відшко­до­ву­ють­ся з відповідних місце­вих бюд­жетів за ра­ху­нок коштів, пе­ред­ба­че­них на ці цілі, та пай­о­вої участі підприємств, гос­по­дарсь­ких то­ва­риств, ство­ре­них у про­цесі при­ватизації (кор­по­ра­ти­зації), у розмірі по 50 відсотків суми вит­рат, необ­хідних для про­ве­ден­ня капіталь­но­го ре­мон­ту цих об'єктів. Обсяг ви­трат визна­чається комісією з пи­тань пе­ре­дачі об'єктів (ст. 4-2). Поря­док за­лу­чен­ня і ви­ко­ри­стан­ня таких коштів або інших матеріаль­них активів підприємств, гос­по­дарсь­ких то­ва­риств, ство­ре­них у про­цесі при­ва­ти­зації (кор­по­ра­ти­зації), визна­чається в до­го­во­рах, які уклада­ються між ними та відповідними ор­га­на­ми місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня.

За­ко­ном України «Про особ­ли­вості при­ва­ти­зації майна в агропро­мисловому ком­плексі» вста­нов­ле­но, що на ба­ланс відповідних рад мо­жуть пе­ре­да­ва­тись об'єкти соціаль­но-​по­бу­то­во­го при­зна­чен­ня. А закла­ди фізкуль­тур­но-​спор­тив­но­го при­зна­чен­ня пе­ре­да­ють­ся на таких са­мих умо­вах, без зміни їх профілю, сільсь­ким спор­тив­ним то­ва­ри­ствам (ст. 19). Ця норма но­сить ре­ко­мен­даційний ха­рак­тер, тобто передбача­ється мож­ливість пе­ре­дачі таких об'єктів ко­лек­тив­ним сільськогоспо­дарським підприємствам або ж відповідним ор­га­нам місце­во­го само­врядування. Але саме ре­ко­мен­даційний ха­рак­тер, на наш по­гляд, ство­рив умови, за яких місцеві ради мо­жуть не прий­ма­ти на утри­ман­ня об'єкти соціаль­но-​по­бу­то­во­го при­зна­чен­ня. Щодо по­ряд­ку їх пе­ре­дачі, то в за­ко­но­давстві вста­нов­лю­ва­ла­ся лише одна ви­мо­га, за якої держав­ний жит­ло­вий фонд та інші об'єкти (включ­но з по­бу­до­ва­ни­ми за ра­хунок коштів фонду соціаль­но­го роз­вит­ку), що не підля­га­ють прива­тизації, пе­ре­да­ють­ся ор­га­на­ми при­ва­ти­зації у ко­му­наль­ну власність. А саме - згода влас­ників підприємств (п. З По­ло­жен­ня про по­ря­док при­ва­ти­зації майна рад­госпів та інших дер­жав­них сільськогосподар­ських підприємств, а також зас­но­ва­них на їх базі оренд­них підпри­ємств, за­твер­дже­но­го на­ка­зом Фонду дер­жав­но­го майна України від 17 серп­ня 2000 р. № 1718).

Що стосується пе­ре­дачі об'єктів соціальної сфери в про­цесі паю­вання майна недер­жав­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств, то по­становою Вер­хов­ної Ради України «Про по­ря­док вве­ден­ня в дію Зако­ну України «Про ко­лек­тивне сільсь­ко­гос­по­дарсь­ке підприємство» від 14 лю­то­го 1992 р. № 2115 було пе­ред­ба­че­но, що об'єкти соціаль­но-​по­бу­то­во­го при­зна­чен­ня поділу (па­ю­ван­ню) між чле­на­ми ко­лек­тив­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств не підля­га­ють (п. 5). Об'єкти соці­альної інфра­струк­ту­ри мали безоплат­но пе­ре­да­ва­ти­ся в ко­му­наль­ну власність відповідних адміністра­тив­но-​те­ри­торіаль­них оди­ни­ць (за зго­дою органів місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня) на підставі По­ло­жен­ня про по­рядок пе­ре­дачі в ко­му­наль­ну власність дер­жав­но­го жит­ло­во­го фонду, що пе­ре­бу­вав у по­в­но­му гос­по­дарсь­ко­му віданні або в опе­ра­тив­но­му управлінні підприємств, уста­нов та організацій, за­твер­дже­но­го поста­новою Кабінету Міністрів України від 6 ли­сто­па­да 1995 р. № 891 (п. 8 по­ста­но­ви Кабінету Міністрів України «Про по­е­тап­ну пе­ре­да­чу у ко­мунальну власність об'єктів соціальної сфери, жит­ло­во­го фонду сіль­ськогосподарських, пе­ре­роб­них та об­слу­го­ву­ю­чих підприємств, уста­нов і організацій аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су, зас­но­ва­них на ко­лек­тивній та інших фор­мах недер­жав­ної влас­ності» від 5 ве­рес­ня 1996 р. № 1060).

На сьо­годнішній день по­ря­док безоплат­ної пе­ре­дачі у комуналь­ну власність об'єктів соціальної сфери, жит­ло­во­го фонду, у тому числі неза­вер­ше­но­го будівництва, а також внутрішньо­гос­по­дарсь­ких меліо­ративних си­стем ко­лек­тив­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств, що не підля­га­ли па­ю­ван­ню в про­цесі ре­ор­ганізації цих підприємств та пе­ре­дані на ба­ланс підприємств-​пра­во­на­ступ­ників, за­твер­дже­ний по­становою Кабінету Міністрів України від 13 серп­ня 2003 р. № 1253. До об'єктів соціальної сфери, жит­ло­во­го фонду, у тому числі незавер­шеного будівництва цим По­ряд­ком відне­се­но: жит­лові бу­дин­ки (ра­зом із вбу­до­ва­ни­ми та при­бу­до­ва­ни­ми нежи­ли­ми приміщен­ня­ми), жит­лові приміщення в інших будівлях, що на­ле­жа­ли ко­лек­тив­ним сіль­ськогосподарським підприємствам, та гур­то­жит­ки; нав­чальні за­кла­ди (за­кла­ди дошкільної, повної за­галь­ної се­ред­ньої, про­фесійно-​техніч­ної освіти тощо); за­кла­ди охо­ро­ни здо­ров'я - ліку­валь­но-​профілак­тичні за­кла­ди, фельд­шерсь­ко-​аку­шерські пунк­ти, сільські лікарські ам­бу­ла­торії тощо (крім са­на­торіїв, профілак­торіїв, бу­динків відпочин­ку та аптек); за­кла­ди куль­ту­ри - клуби, бу­дин­ки куль­ту­ри тощо (крім кіно­те­атрів); за­кла­ди фізичної куль­ту­ри та спор­ту (стадіони, спортив­ні зали, інші об'єкти та спо­ру­ди, при­зна­чені для за­нять фізич­ною куль­турою і спор­том); за­кла­ди по­бу­то­во­го об­слу­го­ву­ван­ня (пе­ру­карні, лаз­ні тощо); зовнішні мережі елек­тро-​, теп­ло-​, газо-, во­до­по­ста­чан­ня та водовідве­ден­ня, а також інже­нерні будівлі та спо­ру­ди, при­зна­чені для об­слу­го­ву­ван­ня об'єктів соціальної сфери, жит­ло­во­го фонду (бой­лерні, ко­тельні, каналізаційні та во­до­провідні спо­ру­ди, об­лад­нан­ня тощо)

Ініціато­ра­ми пе­ре­дачі об'єктів у ко­му­наль­ну власність мо­жуть бу­ти місцеві ор­га­ни ви­ко­нав­чої влади, ор­га­ни місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня, підприємства-​пра­во­на­ступ­ни­ки, на ба­лансі яких пе­ре­бу­ва­ють об'єкти. У разі коли ініціато­ром такої пе­ре­дачі є місце­вий орган ви­ко­нав­чої влади, орган місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня, про­по­зиція по­год­жується з підприємством-​пра­во­на­ступ­ни­ком (п. 4 вка­за­но­го По­ряд­ку). Переда­ча здійснюється за рішен­ням комісії з пи­тань пе­ре­дачі об'єктів у кому­нальну власність і оформ­ляється актом прий­ман­ня-​пе­ре­дачі.

На жаль, дії щодо пе­ре­дачі в ко­му­наль­ну власність за­кладів соці­альної інфра­струк­ту­ри не підкріплю­ва­ли­ся відповідним на­пов­нен­ням місце­вих бюд­жетів фінан­со­ви­ми ре­сур­са­ми, потрібними для їх утри­мання. Прак­тич­но при­пи­ни­ло­ся фінан­с­у­ван­ня за ра­ху­нок бюд­жет­них коштів соціальної інфра­струк­ту­ри села й відшко­ду­ван­ня суб'єктам гос­подарювання вит­рат на її роз­ви­ток (пре­ам­бу­ла Дер­жав­ної про­гра­ми роз­вит­ку соціальної сфери села на період до 2005 p., за­твер­дже­ної Ука­зом Пре­зи­ден­та України від 15 липня 2002 р. № 640). Таким чином, дер­жа­ва усу­ну­ла­ся від на­дан­ня га­рантій щодо за­без­пе­чен­ня селян на­лежними умо­ва­ми про­жи­ван­ня.

За відсут­ності коштів у відповідних бюд­же­тах тільки самі підпри­ємства здатні га­ран­ту­ва­ти роз­ви­ток соціальної інфра­струк­ту­ри на селі за ра­ху­нок влас­них доходів та за умови закріплен­ня цього по­ло­жен­ня в своїх ста­ту­тах. Як слуш­но за­зна­чає про­фе­сор В. М. Єрмо­лен­ко, для ви­рішення цієї про­бле­ми необхідно було за­ли­ши­ти об'єкти соціальної сфери у влас­ності еко­номічно міцних сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підпри­ємств, що зму­си­ло б останні брати ак­тив­ну участь у соціаль­но­му розвит­ку на­се­ле­них пунктів, у яких вони здійс­ню­ють ви­роб­ни­чу діяльність.

 

§ 3. Правове регулювання житлового будівництва та комунального господарства на селі

Вирішення жит­ло­вої про­бле­ми у сільській місце­вості є одним із най­ак­ту­альніших за­в­дань, спря­мо­ва­них на ство­рен­ня спри­ят­ли­вих умов для ком­плекс­но­го розв'язан­ня соціаль­них про­блем на селі. Тому, в су­час­них умо­вах особ­ли­ва увага за­ко­но­дав­ця спря­мо­ва­на на сферу жит­ло­во­го будівництва і ко­му­наль­но­го гос­по­дар­ства на селі. Так, Дер­жавною цільо­вою про­гра­мою роз­вит­ку українсь­ко­го села на період до 2015 року, за­твер­дже­ною по­ста­но­вою Кабінету Міністрів України від 18 ве­рес­ня 2007 р. № 1158, пе­ред­ба­чається: за­без­пе­чи­ти збе­ре­жен­ня та упо­ряд­ку­ван­ня дер­жав­но­го, ко­му­наль­но­го та при­ват­но­го жит­ло­во­го фонду, ре­кон­струкція та будівниц­тво но­во­го, більш ком­фор­та­бель­но­го житла; збільшен­ня об­ся­гу будівництва житла в сільській місце­вості, на­дан­ня дов­го­стро­ко­вих пільго­вих кре­дитів індивіду­аль­ним сільсь­ким за­бу­дов­ни­кам; за­без­пе­чен­ня упо­ряд­жен­ня сільсь­ких садиб з урахуван­ням нових стан­дартів за­бу­до­ви сільсь­ких те­ри­торій, поліпшен­ня їх за­безпечення за­со­ба­ми зв'язку, елек­тро-​, газо-, теп­ло-​ та цен­тралізовано­го во­до­по­ста­чан­ня і водовідве­ден­ня; ство­рен­ня на місце­во­му рівні на­лежної бази для екс­плу­а­тації пе­ре­да­них у ко­му­наль­ну власність жилих бу­динків з її фінан­со­вим, кад­ро­вим та матеріаль­но-​технічним забезпе­ченням; здійс­нен­ня по­бу­до­ви необхідної інфра­струк­ту­ри для на­дан­ня сільсь­ко­му на­се­лен­ню жит­ло­во-​ко­му­наль­них по­слуг, поліпшен­ня якос­ті таких по­слуг (п. 5).

За­ко­ном України «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в на­род­но­му гос­по­дарстві» пе­ред­ба­че­но, що Уряд України, місцеві дер­жавні адміністрації спри­я­ють розвит­ку індивіду­аль­но­го жит­ло­во­го будівництва на зем­лях сільсь­ких населе­них пунктів, ство­рю­ють сільсь­ким за­бу­дов­ни­кам (як місце­во­му насе­ленню, так і гро­ма­дя­нам, які пе­ре­се­ля­ють­ся до сільсь­кої місце­вості) пільгові умови щодо за­без­пе­чен­ня будівель­ни­ми матеріалами і облад­нанням, на­дан­ня їм по­слуг і пільго­вих дов­го­стро­ко­вих дер­жав­них кре­дитів (ст. 11). Особи віком до 40 років, які пе­ре­се­ля­ють­ся і прожива­ють у тру­до­не­до­статніх на­се­ле­них пунк­тах, і зай­няті в сільсь­ко­му гос­подарстві, пе­ре­роб­них та об­слу­го­ву­ю­чих га­лу­зях аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су або соціальній сфері цих сіл, за­без­пе­чу­ють­ся жит­лом і гос­подарськими будівлями за ра­ху­нок дер­жав­но­го бюд­же­ту, при цьому житло, збу­до­ване в сільській місце­вості за ра­ху­нок бюд­жет­них коштів, через 10 років пе­ре­дається у власність цим гро­ма­дя­нам за умови їх по­стійної ро­бо­ти в за­зна­че­них га­лу­зях (ст. 9).

На сьо­годні, на жаль, єдиною фор­мою до­по­мо­ги сільсь­ко­му насе­ленню у поліпшенні жит­ло­во-​по­бу­то­вих умов є на­дан­ня пільго­вих кре­дитів за про­гра­мою «Влас­ний дім», яка впро­ва­д­жується в Україні з прий­нят­тям Указу Пре­зи­ден­та України «Про за­хо­ди щодо підт­рим­ки індивіду­аль­но­го жит­ло­во­го будівництва на селі» від 27 бе­рез­ня 1998 р. № 222.

Індивіду­альні сільські за­бу­дов­ни­ки ко­ри­сту­ють­ся дер­жав­ним піль­говим кре­ди­том за умови про­жи­ван­ня на зем­лях сільсь­ких на­се­ле­них пунктів або пе­ре­се­лен­ня до сільсь­кої місце­вості, якщо їх за­гальні річні ви­дат­ки на опла­ту дер­жав­но­го пільго­во­го кре­ди­ту з ураху­ван­ням про­центної став­ки пе­ре­ви­щу­ють 20 про­центів су­куп­но­го річного до­хо­ду сім'ї. Інші сільські за­бу­дов­ни­ки ко­ри­сту­ють­ся кре­ди­том на за­галь­них підста­вах за­леж­но від вар­тості кре­дит­них ре­сурсів. При цьому 25 про­центів суми пільго­во­го дов­го­стро­ко­во­го дер­жав­но­го кре­ди­ту компенсу­ються за­бу­дов­ни­кам через 5 років після вве­ден­ня будівель в експлуата­цію за умови їх постійної ро­бо­ти у сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­му виробниц­тві, пе­ре­робній та об­слу­го­ву­ю­чих га­лу­зях аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су, що функціону­ють у сільській місце­вості, соціальній сфері села та орга­нах місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня на селі, а мо­ло­дим сім'ям ця пільга нада­ється відразу після вве­ден­ня будівель в екс­плу­а­тацію. Розміри індиві­дуальних жит­ло­вих і гос­по­дарсь­ких спо­руд на селі не об­ме­жу­ють­ся.

По­ря­док на­дан­ня дов­го­стро­ко­вих кре­дитів індивіду­аль­ним забу­довникам на селі ре­гу­люється по­ста­но­вою Кабінету Міністрів України «Про за­твер­джен­ня Пра­вил на­дан­ня дов­го­стро­ко­вих кре­дитів індиві­дуальним за­бу­дов­ни­кам житла на селі» від 5 жо­втня 1998 р. № 1597.

По­зи­чаль­ни­ка­ми кре­дитів за ра­ху­нок кре­дит­них ре­сурсів фондів мо­жуть бути гро­ма­дя­ни України, які постійно про­жи­ва­ють, бу­ду­ють індивіду­альне житло в сільській місце­вості і пра­ц­ю­ють в ор­га­нах місце­вого са­мо­в­ря­ду­ван­ня, на підприємствах, в уста­но­вах та організаціях сільсь­ко­го гос­по­дар­ства, інших гос­по­дарсь­ких фор­му­ван­нях, що функ­ціону­ють у сільській місце­вості, соціальній сфері села, а також у навчаль­них за­кла­дах, за­кла­дах куль­ту­ри та охо­ро­ни здо­ров'я, розта­шо­ва­них у межах рай­о­ну (п. 4). Право одер­жан­ня кре­ди­ту надається індивідуаль­ному за­бу­дов­ни­кові тільки один раз.

Пра­ви­ла на­дан­ня дов­го­стро­ко­вих кре­дитів індивіду­аль­ним забу­довникам житла на селі за­твер­джені по­ста­но­вою Кабінету Міністрів України від 5 жо­втня 1998 р. № 1597, визна­ча­ють декілька об'єктів кре­дитування, а саме: спо­руд­жен­ня жит­ло­вих бу­динків з надвірними під­собними приміщен­ня­ми, до­бу­до­ва неза­вер­ше­них жит­ло­вих бу­динків, спо­руд­жен­ня інже­нер­них мереж, підклю­чен­ня їх до існу­ю­чих комуніка­цій і при­дбан­ня неза­вер­ше­но­го будівниц­твом та го­то­во­го житла за екс­пертною оцінкою з про­ве­ден­ням його до­бу­до­ви та ре­кон­струкції (п. 2).

Кре­дит індивіду­аль­но­му за­бу­дов­ни­ку надається на термін до 20 ро­ків, а мо­ло­дим сім'ям (по­друж­жя, в якому вік чоловіка та дру­жи­ни не пе­ре­ви­щує 35 років) або непов­ним сім'ям (мати/бать­ко) віком до 35 років) - до 30 років, з вне­сен­ням за ко­ри­сту­ван­ня ним плати у роз­мірі трьох відсотків річних. По­зи­чаль­ник, який на дату укла­ден­ня кре­дитної угоди має трьох і більше непов­нолітніх дітей, звільняється від спла­ти відсотків за ко­ри­сту­ван­ня кре­ди­том. Кре­дит індивіду­аль­но­му за­бу­дов­ни­ку надається за умови постійного його про­жи­ван­ня або пе­реселення на постійне місце про­жи­ван­ня до сільсь­кої місце­вості, а та­кож підтвер­джен­ня ним своєї пла­то­спро­мож­ності (пунк­ти 6-7).

Індивіду­альні за­бу­дов­ни­ки, які спо­руд­жу­ють жилі бу­дин­ки і гос­подарські спо­ру­ди, пра­ц­ю­ють у сільсь­ко­му гос­по­дарстві, пе­ре­робній та об­слу­го­ву­ю­чих га­лу­зях аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су, що функціону­ють у сільській місце­вості, соціальній сфері села та ор­га­нах місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня на селі і не ко­ри­сту­ють­ся дер­жав­ним пільго­вим креди­том, от­ри­му­ють ком­пен­сацію за ра­ху­нок дер­жа­ви у розмірі 35 процен­тів вар­тості за­зна­че­них бу­динків і спо­руд. Ця пільга зберігається також за за­зна­че­ни­ми осо­ба­ми у разі спо­руд­жен­ня житла та гос­по­дарсь­ких будівель на ко­опе­ра­тив­них за­са­дах. Цим же за­бу­дов­ни­кам при спору­дженні житла підряд­ним спо­со­бом ком­пен­сується з дер­жав­но­го бю­джету ча­сти­на вар­тості будівництва жи­ло­го бу­дин­ку і гос­по­дарсь­ких спо­руд, що не на­ле­жить до пря­мих вит­рат підряд­них будівель­них орга­нізацій і вклю­чається до ко­што­рисів (ро­з­ра­хунків вар­тості) будівниц­тва згідно з діючими нор­ма­тив­ни­ми ак­та­ми (ст. 11 За­ко­ну України «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в на­род­но­му гос­по­дарстві»).

Ок­ре­мо в аг­рар­но­му за­ко­но­давстві ре­гу­люється пи­тан­ня заохочен­ня молоді до про­жи­ван­ня на селі. Так на­ро­щу­ван­ня обсягів будівниц­тва житла для молоді в рам­ках реалізації про­грам індивіду­аль­но­го жит­лового будівництва на селі («Влас­ний дім»), молодіжного жит­ло­во­го будівництва пе­ред­ба­чається Ос­нов­ни­ми за­са­да­ми роз­вит­ку соціальної сфери села, схва­ле­ни­ми Ука­зом Пре­зи­ден­та України від 20 груд­ня 2000 р. № 1356. Крім того, Кон­цепцією За­галь­но­дер­жав­ної про­гра­ми соціаль­но­го роз­вит­ку села на період до 2011 року, схва­ле­ною розпоря­дженням Кабінету Міністрів України від 10 серп­ня 2004 р. № 573, пе­редбачено збільшен­ня обсягів будівництва та при­дбан­ня житла за регі­ональними про­гра­ма­ми «Влас­ний дім» і Дер­жав­ною про­гра­мою забез­печення молоді жит­лом на 2002-​2012 роки, за­твер­дже­ною по­ста­но­вою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2002 р. № 1089. Закон Украї­ни «Про спри­ян­ня соціаль­но­му ста­нов­лен­ню та роз­вит­ку молоді в Україні» від 5 лю­то­го 1993 р. вста­нов­лює, що при відве­денні земель­них ділянок для індивіду­аль­но­го жит­ло­во­го будівництва ор­га­ни місце­вого са­мо­в­ря­ду­ван­ня за­твер­джу­ють квоти ділянок, які на­да­ють­ся мо­лодим сім'ям під будівниц­тво житла. Мо­лодь, яка пе­ре­се­ляється у тру­до­не­до­статні сільські на­се­лені пунк­ти, а також місцева мо­лодь, зай­ня­та в сільсь­ко­му гос­по­дарстві, пе­ре­роб­них, об­слу­го­ву­ю­чих га­лу­зях агро­промислового ком­плек­су, соціальній сфері цих на­се­ле­них пунктів, за­безпечується жит­лом і гос­по­дарсь­ки­ми будівлями за ра­ху­нок Дер­жавного бюд­же­ту України. При на­род­женні дітей у молодій сім'ї, яка от­ри­ма­ла кре­дит, цій сім'ї може бути на­да­но до­по­мо­гу для по­га­шен­ня кре­ди­ту за ра­ху­нок коштів, що за­ли­ша­ють­ся у роз­по­ряд­женні підпри­ємств, де працює мо­ло­де по­друж­жя (ст. 10). По­ря­док на­дан­ня пільго­вих дов­го­стро­ко­вих кре­дитів мо­ло­дим сім'ям та їх пільго­во­го погашен­ня вста­нов­люється Кабінетом Міністрів України.

Мо­лодь, яка про­жи­ває у сільсь­ких на­се­ле­них пунк­тах і працює у сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­му ви­роб­ництві, пе­ре­робній та об­слу­го­ву­ю­чих га­лу­зях аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су, що функціону­ють у сільській місце­вості, соціальній сфері села та ор­га­нах місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня на селі, ко­ри­стується також пільга­ми, пе­ред­ба­че­ни­ми За­ко­ном Украї­ни «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та агропромислово­го ком­плек­су в на­род­но­му гос­по­дарстві».

Дер­жав­ною цільо­вою про­гра­мою роз­вит­ку українсь­ко­го села на період до 2015 року у сфері ко­му­наль­но­го гос­по­дар­ства пе­ред­ба­чаєть­ся за­без­пе­чи­ти упо­ряд­жен­ня сільсь­ких садиб з ураху­ван­ням нових стан­дартів за­бу­до­ви сільсь­ких те­ри­торій, поліпшити їх за­без­пе­чен­ня засо­бами зв'язку, елек­тро-​, газо-, теп­ло-​ та цен­тралізо­ва­но­го водопостачан­ня і водовідве­ден­ня; здійс­ни­ти по­бу­до­ву необхідної інфра­струк­ту­ри для на­дан­ня сільсь­ко­му на­се­лен­ню жит­ло­во-​ко­му­наль­них по­слуг, по­ліпшен­ня якості таких по­слуг (п. 5 розд. II). Для стабільно­го функціо­нування сільсь­ко­го жит­ло­во-​ко­му­наль­но­го гос­по­дар­ства Міністер­ством аг­рар­ної політики України за­про­ва­д­же­на про­гра­ма «Реформу­вання та роз­ви­ток ко­му­наль­но­го гос­по­дар­ства у сільській місце­вості». По­ря­док ви­ко­ри­стан­ня коштів дер­жав­но­го бюд­же­ту, що спрямовують­ся для ре­фор­му­ван­ня та роз­вит­ку ко­му­наль­но­го гос­по­дар­ства у сіль­ській місце­вості, за­твер­дже­ний по­ста­но­вою Кабінету Міністрів України від 6 трав­ня 2005 р. № 325. Одер­жу­ва­ча­ми бюд­жет­них коштів є об'єд­нання «Кримсілько­мун­го­сп», об­ласні фор­му­ван­ня сільсь­ко­го комуналь­ного гос­по­дар­ства, управління ви­роб­ни­чо-​тех­но­логічної ком­плек­тації, що вхо­дять до скла­ду Укрсілько­мун­го­спу та на­да­ють житлово-кому­нальні по­слу­ги в сільській місце­вості.

Особ­ли­во го­строю на сьо­годнішній день є про­бле­ма водопостачан­ня села. З метою ство­рен­ня си­сте­ми во­до­по­ста­чан­ня сільсь­ких населе­них пунктів для за­без­пе­чен­ня на­леж­них соціаль­но-​по­бу­то­вих умов про­живання та життєдіяль­ності на­се­лен­ня у ма­ло­вод­них і за­бруд­не­них регіонах, яке ко­ри­стується неякісною та небез­печ­ною для здо­ров'я во­дою, Кабінетом Міністрів України від 27 серп­ня 2008 р. № 741 затвер­джено Дер­жав­ну цільову соціальну про­гра­му пер­шо­чер­го­во­го забезпе­чення цен­тралізо­ва­ним во­до­по­ста­чан­ням сільсь­ких на­се­ле­них пунктів, що ко­ри­сту­ють­ся привізною водою, на період до 2010 р.

По­тре­бу­ють розв'язан­ня про­бле­ми ав­то­мобільних доріг загально­го ко­ри­сту­ван­ня місце­во­го зна­чен­ня. На сьо­годні 1087 сільсь­ких насе­лених пунктів не охоплені ре­гу­ляр­ним ав­то­бус­ним спо­лу­чен­ням, а 269 з них не мають під'їздів з твер­дим по­крит­тям. Такий стан ав­то­мобіль­них доріг при­зво­дить до по­сту­по­во­го за­не­па­ду сільсь­ких на­се­ле­них пунктів (Кон­цепція ре­фор­му­ван­ня си­сте­ми дер­жав­но­го управління ав­томобільни­ми до­ро­га­ми за­галь­но­го ко­ри­сту­ван­ня, схва­ле­на розпоря­дженням Кабінету Міністрів України від 20 серп­ня 2008 р. № 1096). Зро­зуміло, що за таких об­ста­вин ула­шту­ва­ти під'їзні до­ро­ги з твер­дим по­крит­тям до кож­но­го сільсь­ко­го на­се­ле­но­го пунк­ту до кінця 2009 p., як це за­пла­но­ва­но Дер­жав­ною про­гра­мою роз­вит­ку ав­то­мобільних доріг за­галь­но­го ко­ри­сту­ван­ня на 2007-​2011 роки, за­твер­дже­ною постано­вою Кабінету Міністрів України від 3 серп­ня 2005 р. № 710 (розд. IV), було прак­тич­но немож­ли­во.

За­ко­ном України «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в на­род­но­му гос­по­дарстві» передбаче­но, що усі шляхи, що зв'язу­ють сільські на­се­лені пунк­ти (у тому числі в межах цих на­се­ле­них пунктів) з ме­ре­жею шляхів за­галь­но­го користу­вання, на­ле­жать до ка­те­горії шляхів за­галь­но­го ко­ри­сту­ван­ня і разом з усіма під'їзними шля­ха­ми до сільсь­ких на­се­ле­них пунктів пе­ре­да­ють­ся на ба­ланс Українсь­ко­му дер­жав­но­му кон­цер­ну по будівництву, ремон­ту та утри­ман­ню ав­то­мобільних шляхів (ст. 6).

Соціаль­ний роз­ви­ток села є немож­ли­вим і без існу­ван­ня на­леж­ної інже­нер­ної інфра­струк­ту­ри. За­без­пе­чен­ня її ком­плекс­но­го роз­вит­ку є одним із пер­шо­чер­го­вих за­в­дань дер­жа­ви і має здійс­ню­ва­ти­ся шля­хом будівництва та ре­кон­струкції мереж і об'єктів елек­тро­по­ста­чан­ня; роз­роблення і ви­ко­нан­ня про­грам будівництва га­зо­про­водів-відводів, роз­витку га­зо­вих мереж ви­со­ко­го та се­ред­ньо­го тиску і регіональ­них про­грам по­е­тап­ної газифікації сільсь­ких на­се­ле­них пунктів; за­без­пе­чен­ня постійного кон­тро­лю за ста­ном нав­ко­лиш­ньо­го при­род­но­го середо­вища в сільсь­ких на­се­ле­них пунк­тах та місцях на­ко­пи­чен­ня відходів, удос­ко­на­лен­ня нор­ма­тив­но-​пра­во­вої бази з пи­тань утилізації відходів (п. 4 Дер­жав­ної цільової про­гра­ми роз­вит­ку українсь­ко­го села на пе­ріод до 2015 року).

 

§ 4. Правове регулювання побутового обслуговування жителів села

Кри­тич­ною на сьо­годнішній день є си­ту­ація, яка скла­ла­ся із по­бу­то­вим об­слу­го­ву­ван­ням сільсь­ко­го на­се­лен­ня. Адже в сільській місце­вості немає умов для одер­жан­ня необхідних по­бу­то­вих по­слуг. До того ж, у сільській місце­вості один такий об'єкт при­па­дає на 5 посе­лень, або 2600 жителів. Технічний рівень пе­ре­важ­ної більшості підпри­ємств, що на­да­ють по­бу­тові по­слу­ги, дуже низь­кий. Близь­ко 60 відсот­ків об­лад­нан­ня екс­плу­а­тується понад 15-20 років (Кон­цепція роз­вит­ку сфери по­бу­то­во­го об­слу­го­ву­ван­ня на­се­лен­ня, за­твер­дже­на розпоря­дженням Кабінету Міністрів України від 11 жо­втня 2002 р. № 569).

Для роз­вит­ку си­сте­ми по­бу­то­во­го об­слу­го­ву­ван­ня на селі важ­ли­ву роль відіграє спо­жив­ча ко­опе­рація. Адже вона має по­туж­ну матеріаль­но-технічну базу підприємств торгівлі, гро­мадсь­ко­го хар­чу­ван­ня, заго­тівель­ної та ви­роб­ни­чої діяль­ності. Крім того, серед об'єктів, які нале­жать їй на праві при­ват­ної влас­ності, є ве­ли­ка кількість непра­ц­ю­ю­чих, які можна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти для відкрит­тя пе­ру­ка­рень, ре­монт­них май­стерень, інших необхідних сільсь­ким жи­те­лям підприємств. Первин­ною лан­кою спо­жив­чої ко­опе­рації є спо­жив­че то­ва­ри­ст­во - са­мостій­на, де­мо­кра­тич­на організація гро­ма­дян, які на основі доб­ровільності член­ства і взаємо­до­по­мо­ги за місцем про­жи­ван­ня або ро­бо­ти об'єдну­ються для спільно­го гос­по­да­рю­ван­ня з метою поліпшен­ня свого еконо­мічного і соціаль­но­го стану (п. 1 ст. 5 За­ко­ну України «Про спо­жив­чу ко­опе­рацію»).

У сфері тор­го­вель­но­го об­слу­го­ву­ван­ня сільсь­ко­го на­се­лен­ня спо­живча ко­опе­рація відіграє також важ­ли­ву роль. Вона здійснює торго­вельну діяльність, за­без­пе­чу­ю­чи своїх членів та меш­канців села товара­ми га­ран­то­ва­ної якості, за прий­нят­ни­ми цінами; ску­по­вує у пай­о­виків та інших жителів села про­дукцію їх осо­би­стих се­лянсь­ких гос­по­дарств, ди­ко­рослі ягоди, горіхи, гриби, лікарські трави тощо; надає транспорт­ні, жит­ло­во-​ко­му­нальні, кон­суль­таційні, ри­ту­альні та інші по­слу­ги; сприяє от­ри­ман­ню освіти та інфор­мації. Також роз­ви­ток спо­жив­чої ко­опе­рації сприяє фор­му­ван­ню кад­ро­во­го по­тенціалу на регіонально­му рівні.

За­без­пе­чен­ня жителів села по­слу­га­ми по­што­во­го зв'язку здійсню­ється на підставі Нор­ма­тивів роз­вит­ку та розміщення у містах і сільсь­кій місце­вості мережі об'єктів по­што­во­го зв'язку та по­што­вих скри­ньок національ­но­го опе­ра­то­ра по­што­во­го зв'язку, за­твер­дже­них нака­зом Міністер­ства транс­пор­ту та зв'язку України від 28 жо­втня 2005 р. № 688. Ними пе­ред­ба­чається, що стаціонарні відділення по­што­во­го зв'язку відкри­ва­ють­ся в сільсь­ких по­се­лен­нях адміністративно-тери­торіальної оди­ниці (рай­о­ну), які мають найбільш зручне спо­лу­чен­ня з іншими на­се­ле­ни­ми пунк­та­ми зони об­слу­го­ву­ван­ня. Для сільсь­ких на­селених пунктів з чи­сельністю жителів понад 2000 чоловік встановлю­ється нор­ма­тив­ний по­каз­ник не менше од­но­го стаціонар­но­го відділен­ня по­што­во­го зв'язку. Крім того, за­ко­но­дав­ством пе­ред­ба­че­но, що у сільсь­ких по­се­лен­нях із чи­сельністю на­се­лен­ня понад 500 чоловік роз­міщується не менше однієї по­што­вої скринь­ки.

За­без­пе­чен­ня селян те­ле­ко­мунікаційними по­слу­га­ми здійснюєть­ся на підставі За­ко­ну України «Про те­ле­ко­мунікації» від 18 ли­сто­па­да 2003 р. та Пра­вил на­дан­ня та от­ри­ман­ня те­ле­ко­мунікаційних по­слуг від 9 серп­ня 2005 р. № 720. Кон­цепцією роз­вит­ку те­ле­ко­мунікації в Україні, схва­ле­ною роз­по­ряд­жен­ням Кабінету Міністрів України від 7 черв­ня 2006 р. № 316, пе­ред­ба­чається за­без­пе­чи­ти до­ступ спожива­чів до за­галь­но­до­ступ­них те­ле­ко­мунікаційних по­слуг через ство­рен­ня і роз­ви­ток пунктів ко­лек­тив­но­го до­сту­пу (універ­сальні так­со­фо­ни, пе­реговорні пунк­ти тощо) в усіх на­се­ле­них пунк­тах України з кількістю на­се­лен­ня понад 50 чоловік. При цьому час до­сту­пу до най­б­лиж­чо­го пунк­ту на­дан­ня за­галь­но­до­ступ­них те­ле­ко­мунікаційних по­слуг без за­стосування транс­порт­них засобів не по­ви­нен пе­ре­ви­щу­ва­ти ЗО хви­лин. Крім того, планується збільши­ти або­нентсь­ку ємність сільсь­кої теле­фонної мережі і те­ле­фонізу­ва­ти усі соціально зна­чимі об'єкти: нав­чальні та дитячі дошкільні за­кла­ди, ме­дичні уста­но­ви, клуби, бібліотеки тощо.

За­ко­на­ми України «Про освіту» (ст. 14), «Про за­галь­ну се­ред­ню освіту» (ст. 21) та «Про місцеве са­мо­в­ря­ду­ван­ня в Україні» (ст. 32) пе­редбачено за­без­пе­чен­ня у сільській місце­вості ре­гу­ляр­но­го безоплатно­го підве­зен­ня до місць нав­чан­ня і до­до­му учнів та пе­да­гогічних праців­ників. З метою ство­рен­ня умов для за­без­пе­чен­ня у сільській місце­вості ре­гу­ляр­но­го безоплат­но­го пе­ре­ве­зен­ня до місць нав­чан­ня і до­до­му уч­нів та пе­да­гогічних працівників Кабінетом Міністрів України від 16 січ­ня 2003 р. № 31 за­твер­дже­но Про­гра­му «Шкільний ав­то­бус». Органі­зація пе­ре­ве­зен­ня учнів і пе­да­гогічних працівників по­вин­на здійсню­ватися шля­хом: ство­рен­ня дер­жав­них і ко­му­наль­них спеціалізо­ва­них ав­то­транс­порт­них підприємств; укла­ден­ня до­го­ворів з автотранспорт­ними підприємства­ми, уста­но­ва­ми, організаціями усіх форм влас­ності та перевізни­ка­ми-​фізич­ни­ми осо­ба­ми на здійс­нен­ня організо­ва­но­го під­везення або підве­зен­ня рей­со­ви­ми ав­то­бу­са­ми. Для при­дбан­ня шкіль­них ав­то­бусів для пе­ре­ве­зен­ня учнів за­галь­но­освітніх шкіл, що прожи­вають у сільській місце­вості, За­ко­ном України «Про Дер­жав­ний бю­джет на 2009 рік» пе­ред­ба­че­но виділення із Стабілізаційного фонду 150 млн грн (ст. 76).

З метою на­дан­ня пси­хо­логічних, соціаль­но-​пе­да­гогічних, соціаль­но-​ме­дич­них, соціаль­но-​еко­номічних, інфор­маційних і юри­дич­них по­слуг сім'ям, дітям та молоді на селі ство­рю­ють­ся цен­три соціаль­них служб для сім'ї, дітей та молоді, за­гальне по­ло­жен­ня про які затвер­джене по­ста­но­вою Кабінету Міністрів України від 27 серп­ня 2004 р. № 1126. Крім того, ство­рю­ють­ся Мобільні кон­суль­таційні пунк­ти соці­альної ро­бо­ти в сільській та гірській місце­во­стях.

Для за­до­во­лен­ня по­треб сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких то­ва­ро­ви­роб­ників та сільсь­ко­го на­се­лен­ня у роз­ши­ренні про­фесійних знань і вдоскона­ленні прак­тич­них на­ви­чок, підви­щенні ефек­тив­ності гос­по­да­рю­ван­ня, на селі ак­тив­но ство­рю­ють­ся до­радчі служ­би, діяльність яких регулю­ється За­ко­ном України «Про сільсь­ко­гос­по­дарсь­ку до­рад­чу діяльність» від 17 черв­ня 2004 р. Ос­нов­ни­ми за­в­дан­ня­ми до­рад­чої діяль­ності є: підви­щен­ня рівня знань і вдос­ко­на­лен­ня прак­тич­них на­ви­чок прибут­кового ве­ден­ня гос­по­дар­ства суб'єктів гос­по­да­рю­ван­ня, які здійсню­ють діяльність у сільській місце­вості, та сільсь­ко­го на­се­лен­ня в умо­вах рин­ко­вої еко­номіки; на­дан­ня суб'єктам гос­по­да­рю­ван­ня, які здійсню­ють діяльність у сільській місце­вості, та сільсь­ко­му на­се­лен­ню дорад­чих по­слуг з пи­тань еко­номіки, тех­но­логій, управління, мар­ке­тин­гу, обліку, по­датків, права, еко­логії тощо; на­дан­ня до­рад­чих по­слуг орга­нам ви­ко­нав­чої влади та ор­га­нам місце­во­го са­мо­в­ря­ду­ван­ня з пи­тань підго­тов­ки та реалізації планів соціаль­но-​еко­номічного роз­вит­ку, фор­мування гро­ма­дянсь­ко­го суспільства; по­ши­рен­ня та впро­ва­д­жен­ня у ви­роб­ниц­тво су­час­них тех­но­логій, новітніх до­сяг­нень науки і техніки; спри­ян­ня роз­вит­ку несільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­го підприємництва в сіль­ській місце­вості, у тому числі сільсь­ко­го зе­ле­но­го ту­риз­му, зай­ня­тості сільсь­ко­го на­се­лен­ня тощо; ро­бо­та з сільсь­кою мо­лод­дю, ініціюван­ня та реалізація молодіжних про­грам (ст. 4).

При от­ри­манні де­я­ких по­слуг для сільсь­ких жителів пе­ред­ба­че­но ряд пільг. Відповідно до ст. 12 За­ко­ну України «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в народно­му гос­по­дарстві» сільські жителі та працівники аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плексу, які про­жи­ва­ють у се­ли­щах місь­ко­го типу, ви­ко­ри­сто­ву­ють елек­троенергію за пільго­ви­ми та­ри­фа­ми. Кількість елек­тро­е­нергії, що опла­чується за пільго­ви­ми та­ри­фа­ми, вста­нов­люється уря­дом. Ці пільги по­ши­рю­ють­ся також на пенсіонерів, які перед ви­хо­дом на пенсію пра­цювали в сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­му ви­роб­ництві та соціальній сфері се­ла не менше 15 років і мають осо­бо­вий ра­ху­нок на ви­ко­ри­стан­ня жит­ла, а також працівників се­лянсь­ких (фер­мерсь­ких) гос­по­дарств, рад­госпів, ко­лек­тив­них та інших сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств, які про­жи­ва­ють у містах об­лас­но­го і рай­он­но­го підпо­ряд­ку­ван­ня (ст. 12 За­ко­ну України «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в на­род­но­му гос­по­дарстві»). Збит­ки, за­вдані сільсь­ким спо­жи­ва­чам по­за­пла­но­вим чи аварійним відключен­ням елек­тро­е­нергії, ком­пен­су­ють­ся у по­лу­тор­но­му розмірі за ра­ху­нок вин­них у цьому підприємств і організацій Міністер­ства па­ли­ва та енер­гетики України.

Обґрун­то­ва­на по­тре­ба сільсь­ких жителів у паливі за­без­пе­чується в по­в­но­му обсязі (ч. З ст. 13 України «Про пріори­тетність соціаль­но­го роз­вит­ку села та аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су в на­род­но­му господар­стві»), Крім того, за­ко­но­дав­ством пе­ред­ба­че­но на­дан­ня суб­сидій на опла­ту жит­ло­во-​ко­му­наль­них по­слуг і при­дбан­ня скрап­ле­но­го газу та твер­до­го па­ли­ва. Гро­ма­дя­нам надається щомісячна ад­рес­на без­готівко­ва суб­сидія для відшко­ду­ван­ня вит­рат на опла­ту ко­ри­сту­ван­ня жит­лом або його утри­ман­ня та ко­му­наль­них по­слуг (водо-, теп­ло-​, газопо­стачання, водовідве­ден­ня, елек­тро­е­нергія, ви­ве­зен­ня по­бу­то­во­го сміт­тя та рідких нечи­стот), а також один раз на рік суб­сидія готівкою на при­дбан­ня скрап­ле­но­го газу, твер­до­го та рідкого пічного по­бу­то­во­го па­ли­ва.

Розділ 31.ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ

§ 1. Загальна характеристика правового регулювання трудових відносин у сільськогосподарських підприємствах

Про­бле­ма за­хи­сту тру­до­вих прав селян на­бу­ла особ­ли­вої ак­туальності з огля­ду на про­це­си ре­фор­му­ван­ня, які відбу­ва­ють­ся на селі. На жаль, пи­тан­ня пра­во­во­го ре­гу­лю­ван­ня праці в сільськогоспо­дарських підприємствах за­ли­ши­лись поза ува­гою на­у­ковців, а також не знай­шли чіткого вирішення ні в аг­рар­но­му, ні в тру­до­во­му законо­давстві.

Серед ос­нов­них прав і сво­бод, закріпле­них у Кон­сти­туції України, особ­ли­ве місце відве­дене еко­номічним та соціаль­ним пра­вам, таким як: право на здо­рові та без­печні умови праці, на її мінімаль­ну опла­ту та своєчасне одер­жан­ня (ча­сти­ни 4, 7 ст. 43); на за­хист від неза­кон­но­го звільнен­ня (ч. 6 ст. 43); об­ме­жен­ня мак­си­маль­ної три­ва­лості ро­бо­чо­го часу; право на відпуст­ку мінімаль­ної три­ва­лості (ст. 45); право на судо­вий за­хист тру­до­вих прав (ст. 55); право на соціальне страху­ван­ня (ст. 46). Крім того, в Ос­нов­но­му Законі закріплено, що Україна є соці­альною дер­жа­вою, в якій на перше місце ви­не­се­но права лю­ди­ни та га­рантії їх за­хи­сту (ст. 3), всім гро­ма­дя­нам га­ран­то­ва­но рівні конститу­ційні права і сво­бо­ди (ч. 1 ст. 24). Таким чином, можна зро­би­ти висно­вок, що ви­ще­за­зна­чені права (як і всі інші, закріплені в Кон­сти­туції України) роз­по­всюд­жу­ють­ся од­на­ко­вою мірою і на працівників сільсь­кого гос­по­дар­ства, неза­леж­но від організаційно-​пра­во­вих форм підпри­ємств, в яких вони пра­ц­ю­ють.

Тру­дові відно­си­ни у ви­роб­ни­чих ко­опе­ра­ти­вах та фер­мерсь­ких гос­по­дар­ствах ба­зу­ють­ся на основі праці їх членів. У разі ви­роб­ни­чої по­тре­би вони мають право за­лу­ча­ти до ро­бо­ти інших гро­ма­дян за тру­довим до­го­во­ром (кон­трак­том). Най­ма­на праця ви­ко­ри­сто­вується в інших сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємствах. Мінімальні соціальні га­рантії для най­ма­них працівників вста­нов­лю­ють­ся дер­жа­вою у Ко­дексі законів про працю України.

Необхідно виділити дві ка­те­горії особ­ли­во­стей, які впли­ва­ють на тру­дові відно­си­ни в будь-​яких сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємствах. По-​пер­ше, в на­у­ковій літе­ра­турі звер­тається увага на особ­ли­вий харак­тер сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої праці, який про­яв­ляється, на­сам­пе­ред, у га­лузевій спе­цифіці таких підприємств. Це - ви­ко­ри­стан­ня зе­мель сіль­ськогосподарського при­зна­чен­ня як ос­нов­но­го за­со­бу ви­роб­ництва, вплив на ефек­тивність та ха­рак­тер такої праці по­год­них і кліма­тич­них умов, її се­зон­ний ха­рак­тер, невідповідність три­ва­лості ви­роб­ництва про­дукції три­ва­лості ро­бо­чо­го часу, немож­ливість зав­час­но­го визна­чен­ня наслідків праці, ви­со­кий рівень ви­роб­ни­чо­го ри­зи­ку тощо. У свою чер­гу, ви­ще­за­зна­чені об­ста­ви­ни обу­мо­в­лю­ють пев­ний по­ря­док організації та нор­му­ван­ня праці, умови її опла­ти, вста­нов­лен­ня ро­бо­чо­го часу і часу відпо­чин­ку, особ­ли­вості в охо­роні праці (її організації, по­ряд­ку роз­гля­ду нещас­них ви­падків на аг­рар­них підприємствах, відшко­ду­ван­ня шкоди, заподіяної здо­ров'ю сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких працівників) тощо. Тобто ос­новні за­са­ди сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої праці є од­на­ко­ви­ми для працівників усіх підприємств, які здійс­ню­ють свою діяльність в аграр­ному сек­торі еко­номіки, неза­леж­но від їх організаційно-​пра­во­вої фор­ми та форми влас­ності.

Вра­хо­ву­ю­чи те, що ви­ще­за­зна­чені пи­тан­ня сто­су­ють­ся всіх пра­цівників аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су, їх ос­нов­них тру­до­вих прав та га­рантій їх за­хи­сту, необхідно за­зна­чи­ти, що вони по­винні ре­гу­лю­ва­ти­ся саме на за­ко­но­дав­чо­му рівні. На жаль, у су­час­но­му аг­рар­но­му законо­давстві відсутній нор­ма­тив­но-​пра­во­вий акт, який би ре­гу­лю­вав особли­вості праці в аг­ро­про­ми­сло­во­му ком­плексі. Зва­жа­ю­чи на неза­довільний стан нор­ма­тив­ної бази, на прак­тиці підвищується зна­чен­ня колектив­но-договірного ре­гу­лю­ван­ня тру­до­вих відно­син у сільсь­ко­му господар­стві. На га­лу­зе­во­му рівні ці відно­си­ни ре­гу­лю­ють­ся Га­лу­зе­ви­ми уго­дами, які укла­да­ють­ся між Міністер­ством аг­рар­ної політики України, га­лу­зе­ви­ми об'єднан­ня­ми підприємств та проф­спілкою працівників аг­ро­про­ми­сло­во­го ком­плек­су України на відповідний період. В них закріплю­ють­ся норми щодо нор­му­ван­ня і опла­ти праці, вста­нов­лен­ня для підприємств галузі мінімаль­них га­рантій заробітної плати відпо­відно до кваліфікації на основі єдиної та­риф­ної сітки за мінімаль­ною межею; мінімаль­них розмірів до­плат і над­ба­вок з ураху­ван­ням спе­цифі­ки, умов праці окре­мих про­фесійних груп і ка­те­горій працівників галу­зі; вста­нов­лен­ня мінімаль­них соціаль­них га­рантій, ком­пен­сацій, пільг у сфері праці й зай­ня­тості; тру­до­вих відно­син; умов і охо­ро­ни праці; жит­ло­во-​по­бу­то­во­го, ме­дич­но­го, куль­тур­но­го об­слу­го­ву­ван­ня, органі­зації оздо­ров­лен­ня і відпо­чин­ку; умов зрос­тан­ня фонду опла­ти праці (ст. 8 За­ко­ну України «Про ко­лек­тивні до­го­во­ри і угоди» від 1 лип­ня 1993 p.). Нині саме цей до­ку­мент прак­тич­но є єдиним комплекс­ним актом, якій відбиває особ­ли­вості сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої праці. Але слід за­зна­чи­ти, що умови га­лу­зе­вої угоди обов'язкові тільки для сто­рін, що ве­дуть на підприємствах ко­лек­тивні пе­ре­го­во­ри і укла­да­ють ко­лек­тив­ний договір. Зва­жа­ю­чи на те, що да­ле­ко не на кож­но­му під­приємстві такий договір укла­дається, ве­ли­ка кількість недер­жав­них сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких підприємств за­ли­ша­ють­ся поза ме­жа­ми її регу­лювання.

Крім того, слід звер­ну­ти увагу, що особ­ли­вості пра­во­во­го станови­ща членів сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких ви­роб­ни­чих ко­опе­ра­тивів і фермер­ських гос­по­дарств також впли­ва­ють на фор­му­ван­ня спе­цифіки трудо­вих пра­вовідно­син у цих підприємствах. По-​пер­ше, члени фор­му­ють відповідні фонди таких підприємств, бе­руть участь у роз­поділі прибут­ків, несуть ризик втра­ти­ти свою част­ку, мають право на свою част­ку в разі ви­хо­ду з підприємства тощо. Тому в на­у­ковій літе­ра­турі їх навіть на­зи­ва­ють пра­ц­ю­ю­чи­ми влас­ни­ка­ми. По-​дру­ге, вони бе­руть участь в управлінні спра­ва­ми таких підприємств. По-​третє, по­винні прий­ма­ти обов'яз­ко­ву тру­до­ву участь у їх діяль­ності. Саме ці озна­ки не дають мож­ли­вості ото­тож­ни­ти членів таких підприємств з най­ма­ни­ми пра­цівни­ка­ми. Таким чином, пра­во­вий режим їх праці на­бу­ває істот­них відмінно­стей порівняно з умо­ва­ми, пе­ред­ба­че­ни­ми тру­до­вим законо­давством. Саме вони і по­винні бути відо­бра­жені у спеціаль­но­му зако­нодавстві, яке ре­гу­лює ос­новні пи­тан­ня діяль­ності цих підприємств, а також в їх ста­ту­тах.

Вста­нов­лен­ня таких особ­ли­во­стей не по­вин­но погіршу­ва­ти право­ве ста­но­ви­ще членів (учас­ників) за­зна­че­них суб'єктів гос­по­да­рю­ван­ня або спри­я­ти змен­шен­ню об­ся­гу їхніх тру­до­вих прав порівняно з трудо­вим за­ко­но­дав­ством. При цьому га­рантії щодо зай­ня­тості, охо­ро­ни пра­ці, праці жінок, молоді, інвалідів на­да­ють­ся в по­ряд­ку, пе­ред­ба­че­но­му за­ко­но­дав­ством про працю (ст. 3 КЗпП України).

Тру­дові відно­си­ни членів ко­опе­ра­ти­ву (об'єднан­ня) регулюють­ся За­ко­ном, за­ко­но­дав­ством про працю, ста­ту­том та пра­ви­ла­ми внут­рішньо­го роз­по­ряд­ку ко­опе­ра­ти­ву (ст. 35 За­ко­ну України «Про сільсь­когосподарську ко­опе­рацію»). На жаль, з тек­сту За­ко­ну України «Про сільсь­ко­гос­по­дарсь­ку ко­опе­рацію» не зро­зуміло, які ж особ­ли­вості що­до ре­гу­лю­ван­ня за­зна­че­них відно­син у ньому вста­нов­ле­но, крім права ко­опе­ра­ти­ву са­мостійно визна­ча­ти форми і си­сте­му опла­ти праці його членів і най­ма­них працівників (ч. 3 ст. 35). Вра­хо­ву­ю­чи, що ос­нов­на мета ство­рен­ня і діяль­ності будь-​яко­го ко­опе­ра­ти­ву - це підви­щен­ня доб­ро­бу­ту його членів, рівня їх соціаль­них прав, у Законі необхідно пе­ред­ба­чи­ти розділ, який би ре­гу­лю­вав ці пи­тан­ня. До речі, в за­ко­нах України «Про ко­опе­рацію» (ст. 35), «Про ко­лек­тивне сільськогоспо­дарське підприємство» (ст. 21) та «Про спо­жив­чу ко­опе­рацію» (ст. 14) закріплено обов'язок ко­опе­ра­тивів щодо за­без­пе­чен­ня соціаль­но-​еко­номічних га­рантій їх членів. Особ­ли­вості ж пра­во­во­го ре­гу­лю­ван­ня праці учас­ників гос­по­дарсь­ких то­ва­риств вза­галі не вра­хо­ву­ють­ся в чин­но­му за­ко­но­давстві. За­ко­ном України «Про фер­мерсь­ке господар­ство» також не вста­нов­ле­но жод­них особ­ли­во­стей в ре­гу­лю­ванні трудо­вих відно­син його членів. Пе­ред­ба­че­но лише, що вони ре­гу­лю­ють­ся ста­ту­том (ст. 27).

Що стосується га­рантій тру­до­вих прав пра­ц­ю­ю­чих членів, то на го­ло­ву фер­мерсь­ко­го гос­по­дар­ства та сільсь­ко­гос­по­дарсь­ко­го коопера­тиву лише по­кла­дається обов'язок ство­рю­ва­ти без­печні умови праці для членів гос­по­дар­ства, за­без­пе­чу­ва­ти до­три­ман­ня вимог техніки без­пеки, ви­роб­ни­чої гігієни та санітарії, по­жеж­ної без­пе­ки (ст. 27 Зако­ну України «Про фер­мерсь­ке гос­по­дар­ство» та ст. 36 За­ко­ну України «Про сільсь­ко­гос­по­дарсь­ку ко­опе­рацію»). Крім того, ко­опе­ра­тив не­се відповідальність за шкоду, заподіяну здо­ров'ю членів ко­опе­ра­ти­ву (об'єднан­ня) фізич­них осіб внаслідок ви­ко­нан­ня ними своїх службо­вих обов'язків, відповідно до за­ко­но­дав­ства (ст. 36).

 

§ 2. Порядок виникнення і припинення трудових відносин у сільськогосподарських підприємствах

Пи­тан­ня про юри­дичні факти, які при­зво­дять до ви­ник­нен­ня тру­до­вих відно­син у таких підприємствах, також є спірними. Для того щоб дати відповідь на нього, необхідно за­зна­чи­ти, що тру­дові відноси­ни в сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких ви­роб­ни­чих ко­опе­ра­ти­вах та фер­мерсь­ких гос­по­дар­ствах вип­ли­ва­ють із член­ства. Особа на­бу­ває право на одер­жання ро­бо­ти в за­зна­че­них суб'єктах гос­по­да­рю­ван­ня з мо­мен­ту вини­кнення членсь­ких відно­син і воно зберігається за нею про­тя­гом усьо­го часу пе­ре­бу­ван­ня в таких пра­вовідно­си­нах. Звісно особа може брати тру­до­ву участь у таких підприємствах, не на­бу­ва­ю­чи член­ства в них, але в та­ко­му ви­пад­ку вона буде ви­сту­па­ти як най­ма­ний працівник.

Слід за­зна­чи­ти, що тільки член­ства для ви­ник­нен­ня тру­до­вих від­носин недо­стат­ньо. Необхідною умо­вою їх ви­ник­нен­ня в сільськогос­подарських ви­роб­ни­чих ко­опе­ра­ти­вах є рішення відповідного ор­га­ну ко­опе­ра­ти­ву про дору­чен­ня особі кон­крет­ної ро­бо­ти. Воно не може бу­ти прий­ня­те в од­но­сто­рон­ньо­му по­ряд­ку, оскільки правління (го­ло­ва) по­винне вра­хо­ву­ва­ти, що працівник має право на вільний вибір про­фесії, роду за­нять і ро­бо­ти (ст. 2 Ко­дек­су законів про працю України). У ньому має бути за­зна­че­но: тру­до­ву функцію особи, по­са­ду, її місце ро­бо­ти, час по­чат­ку ро­бо­ти та інші суттєві умови, необхідні для виник­нення тру­до­вих пра­вовідно­син. Згідно з за­ко­но­дав­ством про працю тру­довий договір вважається укла­де­ним у ви­пад­ках ви­дан­ня влас­ни­ком або упов­но­ва­же­ним ним ор­га­ном на­ка­зу про прий­нят­тя на ро­бо­ту згід­но із за­явою працівника, а також і тоді, коли він був фак­тич­но допуще­ний до ро­бо­ти, хоч ніякі до­ку­мен­ти при прий­нятті на ро­бо­ту не оформ­лялися. Таким чином, наявність рішення правління (го­ло­ви) про прий­няття у члени ко­опе­ра­ти­ву згідно із за­явою працівника (якщо в ньому визна­че­но тру­до­ву функцію особи, її місце ро­бо­ти та час по­чат­ку робо­ти) свідчить про те, що тру­до­вий договір укла­де­но. Тобто тру­до­вий договір у сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких ви­роб­ни­чих ко­опе­ра­ти­вах прак­тич­но укла­дається в усній формі (за ба­жан­ням за­яв­ни­ка може бути оформле­ний і в пись­мовій формі). Це можна вва­жа­ти однією з ос­нов­них особ­ливостей оформ­лен­ня тру­до­вих відно­син саме в за­зна­че­них суб'єктах гос­по­да­рю­ван­ня. Необхідно за­зна­чи­ти також, що тру­дові до­го­во­ри у ви­роб­ни­чих ко­опе­ра­ти­вах не мо­жуть бути стро­ко­ви­ми, адже тру­дові відно­си­ни тісно пов'язані з член­ством, яке є постійним. Крім того, з чле­на­ми ко­опе­ра­тивів не по­вин­но до­пус­ка­тись укла­ден­ня тру­до­вих кон­трактів. Адже, по-​пер­ше, сфера за­сто­су­ван­ня кон­трактів визнача­ється за­ко­на­ми України (ч. 3 ст. 21 КЗпП України). По-​дру­ге, як пра­вило, кон­тракт укла­дається на пев­ний строк (ч. 3 ст. 21 КЗпП Украї­ни). По-​третє, при його укла­денні існує тільки пись­мо­ва форма (п. 3 ст. 24 КЗпП України). Крім того, кон­тракт може мати невигідні для особи умови, на­при­клад, до­дат­кові підста­ви розірван­ня до­го­во­ру (п. 8 ст. 36 КЗпП України) тощо.

Як і в ко­опе­ра­ти­вах, ви­ник­нен­ня тру­до­вих відно­син в фер­мерсь­ких гос­по­дар­ствах пов'язане із інсти­ту­том член­ства. В таких гос­по­дар­ствах член­ство но­сить сімей­но-​ро­дин­ний ха­рак­тер, кількість родичів є неве­ликою і вони без­по­се­ред­ньо зацікав­ленні в кінце­вих ре­зуль­та­тах своєї праці, тобто відбувається мак­си­мальне поєднан­ня їх підприємни­ць­кої та тру­до­вої діяль­ності.

На відміну від ви­роб­ни­чих ко­опе­ра­тивів та фер­мерсь­ких госпо­дарств, у гос­по­дарсь­ких то­ва­ри­ствах ви­ник­нен­ня тру­до­вих відно­син пов'язане не з інсти­ту­том член­ства, а з тру­до­вим до­го­во­ром (контрак­том), оскільки участь у таких то­ва­ри­ствах не пе­ред­ба­чає обов'яз­ко­во­го ви­ко­нан­ня осо­бою певної тру­до­вої функції.

Для ви­ко­нан­ня ста­тут­них за­в­дань і цілей ко­опе­ра­тив (об'єднан­ня) може за­лу­ча­ти до ро­бо­ти за тру­до­вим до­го­во­ром осіб, які не є чле­на­ми ко­опе­ра­ти­ву. За зго­дою сторін між ко­опе­ра­ти­вом та най­ма­ним пра­цівни­ком може укла­да­ти­ся договір у формі кон­трак­ту (ст. 35 За­ко­ну України «Про сільсь­ко­гос­по­дарсь­ку ко­опе­рацію»). З осо­ба­ми, залуче­ними до ро­бо­ти у фер­мерсь­ко­му гос­по­дарстві, також може укла­да­ти­ся тру­до­вий договір (кон­тракт) у пись­мовій формі, в якому визначають­ся строк до­го­во­ру, умови праці і відпо­чин­ку (три­валість ро­бо­чо­го дня, вихідні дні, щорічна опла­чу­ва­на відпуст­ка, форми опла­ти праці та її розміри, хар­чу­ван­ня тощо) (ст. 27 За­ко­ну України «Про фер­мерсь­ке гос­по­дар­ство»). У да­но­му ви­пад­ку, тру­до­вий договір (кон­тракт) укла­дається з осо­ба­ми, які за­лу­ча­ють­ся до ро­бо­ти в фер­мерсь­ко­му госпо­дарстві, та які не є його чле­на­ми (роз'яс­нен­ня Міністер­ства юстиції, Міністер­ства праці та соціальної політики України «Щодо застосуван­ня по­ло­жень статті 3 За­ко­ну України «Про фер­мерсь­ке гос­по­дар­ство» від 19 черв­ня 2003 р. № 973, в ча­стині пра­вомірності оформ­лен­ня тру­дових відно­син шля­хом укла­дан­ня тру­до­во­го до­го­во­ру з чле­на­ми (го­ловою) фер­мерсь­ко­го гос­по­дар­ства» від 5 груд­ня 2007 р. № 21-​46-​846/ №013-​1866-​3).

Крім того, відповідно до ст. 6 За­ко­ну України від 21 ве­рес­ня 2006 р. «Про управління об'єктами дер­жав­ної влас­ності» та ст. 65 ГК України, най­ман­ня на ро­бо­ту керівника підприємства, уста­но­ви та організації, що є у дер­жавній влас­ності, здійснюється шля­хом укла­дан­ня з ним ко­нтракту. Особ­ли­вості укла­дан­ня, пе­ре­укла­дан­ня, про­до­в­жен­ня термі­ну дії та розірван­ня кон­трактів з керівни­ка­ми дер­жав­них підприємств, уста­нов та організацій, що на­ле­жать до сфери управління Мінагропо­літики, вста­нов­лені на­ка­зом Міністер­ства аг­рар­ної політики України від 21 бе­рез­ня 2007 р. № 201. Так, кон­тракт з керівни­ком підприємства, що на­ле­жить до сфери управління ви­ще­за­зна­че­но­го міністер­ства, мо­же бути укла­де­ний на термін від 1 до 5 років. Най­ман­ня на ро­бо­ту ке­рівника дер­жав­но­го підприємства, здійснюється міністер­ством че­рез укла­дан­ня з ним кон­трак­ту за по­год­жен­ням з місце­вою дер­жав­ною адміністрацією та Кабінетом Міністрів України. Кон­тракт на­бу­ває чин­ності з мо­мен­ту його підпи­сан­ня сто­ро­на­ми і є підста­вою для ви­дан­ня на­ка­зу про при­зна­чен­ня керівника на по­са­ду з дня, вста­нов­ле­но­го у кон­тракті.

Час ро­бо­ти членів (учас­ників) за­ра­хо­вується до за­галь­но­го трудо­вого стажу на підставі записів у тру­до­вих книж­ках. Тру­дові книж­ки ве­дуть­ся на всіх працівників, які пра­ц­ю­ють на підприємстві, в устано­ві, організації усіх форм влас­ності або у фізичної особи понад п'ять днів, у тому числі осіб, які є співвлас­ни­ка­ми (влас­ни­ка­ми) підприємств, се­лянсь­ких (фер­мерсь­ких) гос­по­дарств, се­зон­них і тимча­со­вих праців­ників, а також по­за­штат­них працівників за умови, якщо вони підляга­ють дер­жав­но­му соціаль­но­му страху­ван­ню (п. 1.1 Інструкції про поря­док ве­ден­ня тру­до­вих кни­жок працівників, за­твер­дже­ної на­ка­зом Міні­стерства праці, Міністер­ства юстиції, Міністер­ства соціаль­но­го за­хи­сту України від 29 липня 1993 р. № 58).

При­пи­нен­ня тру­до­вих відно­син по­винне відбу­ва­ти­ся на підста­вах, пе­ред­ба­че­них за­ко­но­дав­ством про працю. У разі звільнен­ня осіб, які пра­ц­ю­ва­ли в фер­мерсь­ко­му гос­по­дарстві за тру­до­вим до­го­во­ром, або при­пи­нен­ня член­ства в ньому після відповідних записів у тру­до­вих книж­ках, зроб­ле­них го­ло­вою та­ко­го гос­по­дар­с