ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ

ТЕМА 8.

Мета заняття –розкрити особливості та характерні риси екзистенціалізму.

Основна проблема –становлення та розвиток філософії екзистенціалізму.

Основні поняття та категорії –екзистенціалізм, екзистенція, релігійний екзистенціалізм, атеїстичний екзистенціалізм, трансценденція, свобода, вибір, провина, „абсурдність”, відчуження, відчай, „діяти без надії”.

План лекції

1. Витоки екзистенціалізму.

2. Проблема відчуження в екзистенціалізмі.

3. Існування людини та її сутність.

Рекомендована література

1. Долгов К. М. От Киркегора до Камю. Очерки европейско-эстетической мысли ХХ века. – М., 1990.

2. Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990.

3. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто. – М., 2000.

4. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії.

5. Современная западная философия: словарь. – М., 1991.

6. Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного – К., 2001.

7. Філософія. Навчальний посібник / За ред. В.Л.Петрушенко . – К., 2006.

8. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Попередники екзистенціалізму.Як ми вже знаємо, філософія з давніх часів була звернена до розуміння сутності людини. Але у кожну поворотну історичну добу пропонувалась нова трактовка проблематики, яка з давнини входила у розділ філософії, котра називається „філософською антропологією”. У попередній темі розглянуто „філософію життя”, яскравим представником якої, а також засновником був Фрідріх Ніцше. У своїй праці „Так говорив Заратустра” він розвиває ідею смерті Бога та її наслідки для людини. Ідея Бога є умовою існування світу цінностей, вона робить цінності вічними. Тому відмова від цієї ідеї, убивство Бога радикальним чином змінює всі ціннісні орієнтації людини. Ніцше убиває Бога, щоб повернути людині свободу і тим самим можливість народження Надлюдини, з його волею до влади. Звідси, як наслідок, поява нігілізму, повне знецінювання вищих цінностей. Культура ХХ ст. в особі найвідоміших філософів, соціологів, істориків, письменників вела напружений творчий діалог з Ніцше. Він, треба сказати, був не менше драматичним, ніж спор самого Ніцше з традиціями тисячоліть, його полемікою з метафізикою, християнством, мораллю, наукою.

Страшні війни ХХ ст. примусили мислителів здійснити „новий поворот” до людини, різних аспектів його буття. Це стало причиною виникнення нового напряму у філософській думці – екзистенціалізму.

Сама назва „екзистенціалізм” означає філософію існування (від лат. – екзистенція – існування). Як буде показано далі, в цій філософії йдеться саме про існування людини, про її морально-емоційне буття. Екзистенція – це глибинні основи існування людини, це не стільки її фізичне, природне буття (це предмет природничих наук), скільки часто скриті від неї самої внутрішні структури особистості, її ціннісні установки, орієнтири і якості. Екзистенціалізм підкреслює важливість окремої людської особистості, а також виступає проти загального устремління нашої цивілізації зводити індивідуальне до сукупності соціальних функцій.

Ідейним попередником екзистенціалізму, як відмічали самі його представники, був датський мислитель Сьорен К’єркегор(1813–1855). Саме він вперше використав термін «екзистенція» для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі й всілякі межі встановленого. К'єркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття.

К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження:

1) естетичну, коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження;

2) етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм;

3) релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень.

На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати. На естетичній стадії людина орієнтована на „насолоду”. На естетичній стадії людина теж знаходиться в ситуації вибору. Людина обирає. Але вибір здійснюється лише в примітивній формі. Естетична людина відмовляється визнавати та обирати саму себе, так як обирає тільки об’єкт, який може принести „задоволення”. Яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С. К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати.

Над естетичною стадією розташована моральна, чи етична стадія. Це вже дійсно вибір. На цій стадії людина значною мірою звільнюється від зовнішніх обставин, дійсно обирає себе. Етичне існування обрало себе як самобуття, воно стає суб’єктом рішень, а життя набуває відповідальності й безперервності.

У пізніх працях К'єркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю — безпорадності, безвиходу. Проте, за К'єркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза К'єркегора: "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Це значить, що лише наявність Бога як абсолюту може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень.

Твір "Страх і тріпотіння", у якому К'єркегор описав третю стадію людської самореалізації, має підзаголовок "Про можливість телеологічного відхилення етичного". Телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей "лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. К'єркегор ставить питання радикально: або Авраам був натхненний чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем. Зміст віри становить парадокс. У вірі людина беззастережно покладається на Бога.

Тепер ми можемо зрозуміти, що К'єркегор має на увазі під екзистенцією. Це не означає просто жити тут, у світі, не означає просто жити. К'єркегор використовує приклад з п'яним селянином, що заснув у своєму візку і дозволяє коням бігти як їм здумається. Оскільки кермо знаходяться в його руках, він у певному розумінні править. Але ми також можемо сказати, що він цього не робить. Тому багато тих, хто існує й у той же час не «екзистує”. Тобто вони покірно плентаються по життю, за звичаєм, не стаючи індивідами, крім як в онтологічному смислі. «Екзистувати» - означає вибирати своє справжнє Я, «екзистенція» - є щось, чого потрібно домогтися вибором. К’єркегор тому говорить про неї як про «процес становлення» і «прагнення». І оскільки справжнє Я людини – це кінцеве я, як зв'язане з нескінченним Суб'єктом, «екзистенція» також може бути описана як «дитина, породжена з кінцевого і нескінченного, вічного і тимчасового».

Основна вада сучасної йому філософії К’єркегор бачив у тому, що вона найвище ставить щось загальне, абстрактне – дух, матерію, бога, істину – і цьому загальному прагне підкорити конкретну людину. У дослідженнях самої людини наголос робиться на з'ясування її сутності.

У кожного сторіччя, за К’єркегором, є своя аморальність. Аморальність ХІХ ст. датський мислитель вбачав у тому, що всяке індивідуальне, одиничне хоче «забутися в загальному». Завдання нової, дійсно поверненої до людини філософії К’єркегор бачив у тому, щоб вдивитися, відчути людське життя, людські страждання. Філософ має глибше зрозуміти процеси вибору індивідом свого Я, вибору між добром і злом. Він має допомогти індивіду знайти істини, не просто близькі йому і зрозумілі, але невіддільні від нього. За К’єркегором, людина повинна відкрити таку істину, заради якої їй хотілося б жити і вмерти.

До первісних форм екзистенціальної філософії варто також віднести вчення філософів Миколи Бердяєва і Лева Шестова.

Лев Ісаакович Шестов (Шварцан)(1866–1938)–засновник філософії екзистенціалізму в Україні. Закінчив Київський університет. Цікавився марксизмом, брав участь у створенні перших марксистських гуртків. Але відійшов від марксизму. У книзі „Апофеоз безгрунтя. Досвід адогмастичного мислення” викладає основні положення екзистенціалізму. Книга викликала бурну полеміку. Шестов висовує ідеї про занепад свідомого життя, його безгласність, про трагічну ситуацію особистості. Слідом за Ніцше показує неспроможність ідей гуманізму та прогресу. Усвідомлює, що у житті людина опиняється перед незвісністю та безнадійністю. У дусі екзистенціалізму заперечує раціоналізм, науку, її істину, закони природи і етики як владу бездушних, до всього байдужих істин, які закріпачують людину. Раціональному протиставляє тип індивідуальної людини, яка відчуває і переживає. Пафос філософії Льва Шестова складається з твердження багатомірності людини.

Видатний мислитель, що присвятив життя філософії волі людини, Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) вплинув на виникнення в Європі класичного типу екзистенціалізму. У молодості захоплювався марксизмом. Потім відійшов від нього. Мислячий у дусі української ментальності екзистенціаліст, він ставить у центр філософії людину.

Філософія М. Бердяєва глибоко екзистенціальна. Він писав: "Я в сутності, завжди міг зрозуміти Канта чи Гегеля, лише розкривши в самому собі той же світ думки, що й у Канта чи Гегеля. Я нічого не міг довідатися, занурюючись в об'єкт, я довідаюся про все, лише занурюючись у суб'єкт. Людина, за Бердяєвим, богоподібна, як творець, вона не може жити інакше, ніж творячи своє життя, свій світ, свою долю, саму себе. Творчість – це і зміст, і мета, і засіб, і спосіб життя людини. Протиріччя між соціумом і людиною тим гостріше, чим більше в людині розвинуте це творче начало. Творець творить майбутнє, він проводить це майбутнє через себе, воно тривожить його, клекоче в ньому, проситься назовні. Для творця сьогодення - даність, яку йому не терпиться перетворити. Новизні, що привноситься в соціальний світ творцем, противиться стійкість існуючих структур, прийнятих норм і т.д. Споконвіку йшла, йде і буде йти боротьба нового зі старим, минулого з майбутнім, усталеного з мінливим. Цей рух складає безупинний потік, у якому нове, зухвале, бунтарське поступово робиться розсудливим, одержує визнання, стає еталонним, а потім старіє й відходить. На рівні ж індивідуальної драми буття творчої особистості це найважливіше протиріччя часом дуже глибоке і трагічне. У цьому, за Бердяєвим, і полягає сутність людини.

Треба зазначити, що в екзистенціалізмі виділяють два напрями: атеїстичний та релігійний. Перший склали Сартр, Камю, друге – Марсель, Ясперс. У подальшому буде охарактеризовано екзистенціалізм як єдину течію, виявлено риси загальні для його представників. Але необхідно зазначити, що атеїстична екзистенціальна філософія як ідейна течія у філософії і літературі ХХ ст. послідовно витримана в трагіко-драматичному, а порою і в песимістичному тоні. Песимізм намагаються здолати представники релігійного екзистенціалізму – на їх думку, віра у бога все-таки подає надію людині.

Таким чином, екзистенціалізм як філософська течія по суті вразив увесь соціально-економічний уклад європейського суспільства, і насамперед, його християнську ідеологію. Як відомо, істотним моментом цієї ідеології було просвітительське переконання в нездоланності прогресивного руху людства в міру успіхів науки. Перша і, особливо, друга світова війна з організованим фашизмом геноцидом знайшли явний дефіцит гуманності у відносинах між людьми. Виникають сильні сумніви в тім, що "знання - сила". Виникають серйозні сумніви в силі розуму і його ролі в людському бутті. Тоді і прийшов час екзистенціалізму, що стає, мабуть, найпопулярнішим напрямом філософської думки в Західній Європі в 40-60 роках XX ст.

Маніфестом екзистенціалізму стали книги и статті Карла Ясперса (1883–1969), Мартіна Хайдеггера (1889–1976) – в Німеччині; Жан Поль Сартра (1905–1980), Альбера Камю (1913–1960), Габріеля Марселя – у Франції; Миколи Бердяєва (1874–1948), Льва Шестова (1866–1938) – в Україні.

Проблема відчуження у екзистенціалізмі.Центральною проблемою, на якій зосереджують увагу філософи-екзистенціалісти, є проблема взаємин людини і суспільства. З погляду екзистенціалістів, ці взаємини характеризуються відчуженням одного від іншого.

Сам феномен відчуження, як відомо, давно цікавив філософів. Можна, наприклад, говорити про концепцію відчуження Гегеля, Маркса. К. Маркс вивчав проблему відчуження в основному стосовно капіталістичного суспільства XIX ст., хоча і відзначав факт наявності відчуження і на інших етапах людської історії. Екзистенціалісти ж надають відчуженню людини і суспільства загальний і позачасовий характер.

Отже, людина і суспільство, за екзистенціалізмом, чужі один одному. Суспільство не дає людині можливості реалізувати своє "справжнє буття". Суспільство виступає для людини як примусова, далека йому, анонімна, фатальна сила. Суспільне буття людини – несправжнє буття. Несправжнє буття – це буття сіре, безлике, безглузде, пересічне, однакове. Буття несправжнє – це буття, позбавлене особистісного, унікального початку. Суспільство влаштоване так, що воно "робить" масу однакових людей, тиражує їх як товар. Однаковість, нерозрізненість людей забезпечується тим, що людина читає те, що читають інші, думає так, як думають інші, радується тому, чому радуються інші. Людина взагалі живе так, як живуть інші. Він живе "як усі". Суспільство зацікавлене в тому, щоб люди жили "як усі". Так легше, простіше, менше турбот. Суспільство підкоряє собі людину, не дає їй "відбутися" як унікальній особистості.

А якщо ж людина робить спробу в пошуках захисту звернутися до суспільства, воно знаходить могутні сили, що загрожують її волі і прагнуть навіть її розум перетворити на об'єкт найжорстокішої тиранії. І це не тільки питання прірви між політичними системами. У найбільш демократичному світі існують не тільки розходження переконань, політичних ідей і цілей, але і сили, що загрожують підірвати соціальну структуру в тому вигляді, як ми її знаємо. Навряд чи людина може знайти в суспільстві і соціальній традиції відповіді на питання, що переповняють її, про віру, цінності і поводження. Індивід став загадкою навіть для самого себе. Йому, наприклад, сказали, що його свідоме життя є прояв схованих несвідомих потягів, імпульсів і потреб і що Я, як воно уявляється свідомості, може виявитися розділеним усередині самого себе. Людина повинна діяти, однак цілі і правила дії невідомі. Бог, якщо він існує, прихований; фізичний космос байдужий; суспільство розділене; людина загадкова для самого себе. Така людина була описана як людина в стані відчуження. І саме до нього, здається, у першу чергу звернене послання екзистенціалістів.

Яке ж завдання філософії в цій ситуації? Філософія повинна допомогти людині (відчуженій людині), охопленій трагічними умонастроями, якщо не перебороти їх - що не завжди можливо, - то, у всякому разі, шукати і знаходити своє "Я", зміст свого життя в найтрагічніших, "абсурдних" ситуаціях.

Можна говорити про два напрями рішення проблеми відчуження в екзистенціалізмі. Перший демонструє їх у філософському осмисленні буття людини у світі (цьому присвячено третє питання сьогоднішньої тими). Другий реалізується в художніх образах літературних творів філософів-екзистенціалістів. Справа в тому, що багато екзистенціалістів – письменники, поети, драматурги. Роботи екзистенціалістів, як правило, - це драма, притча, розповідь, есе. Це забезпечує масову аудиторію, значне поширення ідей. З іншого боку, це зумовлює те, що на перше місце висуваються не логічні засоби вираження, а позалогічні. Головну роль починає відігравати не текст, а контекст. Екзистенціалізм – філософія, що порушує і вирішує проблеми, дуже гостро пережиті художньою інтелігенцією. Проблема відчуження реалізується в колізіях художньої тканини, створюваної письменником і в колізіях його власної біографії, його власної екзистенції.

Так Ясперс, наприклад, показує, як можна зберегти зв'язок із трансцендентним перед особою катастрофи всіх земних надій і ідеалів. Він пропонує постхристиянську релігійну філософію, оскільки, його «філософська віра» не збігається з християнською вірою і для нього зберегти зв'язок із трансцендентним можна навіть за краху християнства. Сартр адресується до тих, для кого «Бог помер». Він звертається до тих, хто зневірився в Бога й обов'язковий моральний закон, до індивіда, який поверне до самого себе і повинен діяти в таких умовах. Камю звертається до тих, для кого «світ абсурдний», для кого людське існування й історія не мають значення, але хто все-таки змушений діяти в цьому «абсурдному світі».

Життя філософів-письменників екзистенціалістів дає багатий матеріал для осмислення проблеми відчуження. Так один із засновників німецького екзистенціалізму, М. Хайдеггер, у 1933 р. не зумів побачити суть фашизму і його ідеології, погодившись прийняти від націонал-соціалістів посаду ректора Фрейбурзького університету. Однак дуже незабаром він розібрався в ситуації і відійшов від справ, майже не публікував своїх робіт.

До честі ж інших лідерів екзистенціалізму треба відзначити, що вони завжди займали чіткі й активні антифашистські позиції. Французький екзистенціалізм придбав особливий вплив у роки другої світової війни, причому Ж.-П. Сартр, А. Камю були не тільки активними учасниками, але й ідеологами руху Опору у своїй країні. І не випадково саме у воєнний і післявоєнний періоди народилися найбільш значні здобутки французьких екзистенціалістів.

У драматичних і філософських творах Сартра періоду війни предметом жагучого, зацікавленого розбору служила ситуація, що склалася у Франції й інших окупованих нацистами країнах Європи. Сартр закликав до опору фашизму, і, незважаючи на міфологічну символіку поставленої в окупованому Парижі п'єси "Мухи" (в основу її покладений давньогрецький міф про Ореста), заклик був добре зрозумілий читачами і глядачами. Сформована під час війни реальна ситуація служила для Сартра й інших екзистенціалістів основою для виявлення самого сенсу людського існування, суті процесів морального вибору, ставлення до смерті тощо, тобто для постановки проблем, що екзистенціальна філософія із самого початку ставила в центр філософствування.

Роман А. Камю «Чума», написаний уже після війни (1947), також має в собі цей подвійний вимір. Мова йде, з одного боку, про алжирське місто Оран, на яке, як оповідає А. Камю, обрушилася чума. Чиновники муніципалітету уперто відмовляються визнати хворобу чумою - натяк на політиків, які тривалий час „заплющували очі” на коричневу чуму фашизму, а заодно і на всяку майбутню благодушність правителів і підданих перед лицем назріваючих соціальних катастроф. В образі доктора Ріе, який бере на себе весь тягар відповідальності за боротьбу із чумою, А. Камю втілив риси тих, хто зважився на активний опір фашизму. Сам А. Камю говорив, що «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти нацизму». Але А. Камю, з іншого боку, цілком виразно розширює історико-ситуаційні рамки боротьби людини з «чумою», так само, як і Сартр, додає трагічним обставинам, бунту й опору характер людської долі для доступного для огляду періоду історії.

Останні сторінки «Чуми» — розповідь про те, як городяни, святкуючи кінець епідемії, готові відразу ж і забути про неї. Доктора Рие це тривожить. Треба попередити людей: «...мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає... він може десятиліттями спати... і, можливо, прийде на горе й у повчання людям такий день, коли чума розбудить пацюків і пошле їх здихати на вулиці щасливого міста» - такими застереженнями А. Камю завершує «Чуму».

З усього вищесказаного бачимо, що екзистенціалісти, розглядаючи у своїх роботах проблему відчуження, самі займали активну життєву позицію.

Існування людини та її сутність.Треба сказати, що екзистенціальна філософія є складним й абстрактним вченням. Філософські здобутки екзистенціалістів нітрохи не менші, ніж здобутки класичної філософської думки, важкі для розуміння. Щоправда, екзистенціалісти намагаються перевести свої ідеї на мову художніх творів, більш зрозумілий звичайній людині. Але і їхні художні твори насичені символами, іносказаннями. Усі символи художніх творів екзистенціалістів і навіть назви багатьох з них – "Нудота", "Мертві без поховання" Ж.-П. Сартра, "Сторонній", "Чума", "Людина, що бунтує" А. Камю – орієнтовані на те, щоб емоційно передати стан людського існування. Для розуміння їхніх добутків необхідний вдумливий читач, що цікавиться проблемами людського буття. Екзистенціальний філософ запрошує його до напруженого, але цікавого діалогу. Про що цей діалог? Про людське існування і його особливості.

Що ж таке людське існування? Ж.-П. Сартр у роботі "Екзистенціалізм - це гуманізм" пояснює специфіку існування людини в такий спосіб. При виготовленні речі людина попередньо формує її ідею, ідеальний образ. Ремісник, що виготовляє табуретку, виходить зі своїх представлень про те, що таке табуретка і яку саме потрібно зараз зробити: сутність тут передує існуванню речі. Спочатку сутність, а потім існування. Зовсім інша картина у випадку "виробництва" людини. Людське дитя народжується, вже існує, але йому ще належить знайти людську сутність у майбутньому, стати людиною. Тут, навпаки, існування передує сутності.

Людина сам робить самого себе. Людина сама здійснює трансформацію свого існування в сутність. Звідси наслідок: немає ніякої наперед заданої людської природи. Ніяка зовнішня сила, крім самої людини, не може за нього здійснити перетворення його в людину. Тому сама людина (і тільки вона) несе відповідальність за своє життя, за те, наприклад, що її перетворення в людину так і не відбулася. Людина особисто відповідальна за усе, що з нею відбувається. І далі Жан Поль Сартр у своїй праці „екзистенціалізм – це гуманізм” продовжує: „ніяка загальна мораль вам не вкаже, що потрібно робити; у світі немає знамень. Віруючі заперечать, що знамення є. Припустимо, що так, але й у цьому випадку я сам вирішую, яке їхнє значення”. І як приклад доводить: «У полоні я познайомився з однією примітною людиною, єзуїтом, що вступив в орден у такий спосіб. Він чимало натерпівся в житті: його батько вмер, залишивши родину в бідності; він жив на стипендію, одержувану в церковному навчальному закладі, і йому постійно давали зрозуміти, що він прийнятий туди з милості; він не одержував багатьох почесних нагород, що так люблять діти. Пізніше, приблизно в 18 років, він зазнав невдачі в любові і, нарешті, у 22 роки провалився з військовим вишколом — факт сам по собі дріб'язковий, але він став саме тією краплею, що переповнила чашу. Цей юнак міг, отже, вважати себе повним невдахою. Це було знамення, але в чому укладався його зміст? Мій знайомий міг зануритися в скорботу чи розпач, але досить розумно розсудив, що це – знак, що вказує на те, що він не створений для успіхів на мирському поприщі, що йому призначені успіхи в справах релігії, святості, віри. Він побачив, отже, у цьому перст божий і вступив в орден. Хіба рішення щодо змісту знамення не було прийнято їм самим, зовсім самостійно? З цього ряду невдач можна було зробити зовсім інший висновок: наприклад, що краще стати теслею чи революціонером. Отже, він несе повну відповідальність за тлумачення знамення. Занедбаність припускає, що ми самі вибираємо наше буття. Занедбаність приходить разом із тривогою.

Що стосується відчаю, те цей термін, за Сартром має надзвичайно простий зміст. Він означає, що ми будемо брати до уваги лише те, що залежить від нашої волі, чи ту суму імовірностей, що уможливлюють нашу дію. Коли чого-небудь хочуть, завжди є присутнім елемент можливості. Я можу розраховувати на те, що до мене приїде друг. Цей друг приїде на потязі чи трамваєм. І це припускає, що потяг прибуде в призначений час, а трамвай не зійде з рейок. Я залишаюся у сфері можливого; але покладатися на можливість можна лише настільки, наскільки наша дія допускає всю сукупність можливостей. Як тільки розглянуті мною можливості перестають строго відповідати моїм діям, я повинен перестати ними цікавитися, тому що ніякий Бог і ніяке провидіння не можуть пристосувати світ і його можливості до моєї волі. По суті, коли Декарт писав: «Перемагати скоріше самого себе, чим світ», те цим він хотів сказати те ж саме: діяти без надії.

У період Другої світової війни, коли Франція була окупована нацистами, статті письменників Сартра, Камю та інших, хто відстоював ідеї смислового статусу людського життя, прав людини на свободу, видавалися підпільно і збуджували народ до боротьби та опору. Офіційна ж преса, яка співпрацювала з окупантами, вкушала протилежну думку: необхідно прийняти реальність, Німеччина володарює у Європі, боротьба не має сенсу. Яскраво пише про цю духовну ситуацію Антуан Сент-Екзюпері: „Але повинна була Франція, ради того, щоби позбавити себе від поразки, не приймати бою? Не думаю...” І далі, характеризуючи позицію непримиримих, він продовжує: „Все вже втратило сенс, а ми вперто підриваємо мости!”

Далі Сартр розмірковує над квієтизмом— позиція людей, що говорять: інші можуть зробити те, чого не можу зробити я. І наголошує: „вчення, котре я викладаю, прямо протилежне квієтизму, тому що воно стверджує, що реальність — у дії. Воно навіть йде далі і заявляє, що людина є не що інше, ніж його проект самого себе. Людина існує лише настільки, наскільки себе здійснює. Він являє собою, отже, не що інше, як сукупність своїх учинків, не що інше, як власне життя”.

Сартр також пояснює, чому екзистенціалізм навіює жах деяким людям. Адже в них найчастіше немає іншого способу переносити власну неспроможність, як за допомогою міркування: «Обставини були проти мене, я вартий набагато більшого. Правда, у мене не було великої любові чи великої дружби, але це тільки тому, що я не зустрів чоловіка чи жінку, що були б їх гідні. Я не написав гарних книг, але це тому, що в мене не було дозвілля. У мене не було дітей, яким я міг би себе присвятити, але це тому, що я не знайшов людину, з якою міг би пройти життя. У мене, отже, залишаються в цілості можливості невикористаних здібностей, схильностей і можливостей, що додають мені значно більшу значимість, ніж можна було б судити тільки за моїми вчинками».

Однак у дійсності, як вважають екзистенціалісти, немає ніякої любові, крім тієї, що створює саму себе; немає ніякої «можливої» любові, крім тієї, котра в любові виявляється. Немає ніякого генія, крім того, що виражає себе у творах мистецтва. Геній Достєвський — це здобутки Достоєвського. Геній Шекспір — це ряд його трагедій, і крім них нічого немає. Навіщо говорити, що Шекспір міг би написати ще одну трагедію, якщо він її не написав? Людина живе своїм життям, вона створює своє обличчя, а поза цим нічого немає.

Звичайно, це може видатися жорстоким для тих, хто не процвітав у житті. Але, з іншого боку, треба, щоб люди зрозуміли, що в рахунок йде тільки реальність, що мрії, чекання і надії дозволяють визначити людину лише як оманний сон, як зруйновані надії, як даремні чекання, тобто визначити його негативно, а не позитивно. Проте, коли говорять: «Ти є не що інше, як твоє життя», це не означає, що, наприклад, про художника будуть судити винятково по його здобутках; є тисячі інших речей, що його визначають. Екзистенціалісти хочуть лише сказати, що людина є не що інше, як ряд її вчинків, що вона є сума, організація, сукупність відносин, з яких складаються ці вчинки.

Сартр також розмірковує над тим, що екзистенціалістів дорікають, власне кажучи, не за песимізм, а за впертий оптимізм. Якщо нам ставлять у докір наші літературні твори, у яких ми описуємо млявих, слабких, боягузливих, а іноді навіть явно дурних людей, так це не тільки тому, що ці істоти мляві, слабкі, боягузливі чи дурні. Якби ми заявили, що вони такі через свою спадковість, у результаті впливу середовища, суспільства, у силу визначеної органічної чи психічної обумовленості, люди б заспокоїлися і сказали: «Так, ми такі, і з цим нічого не поробиш». Але екзистенціаліст, описуючи боягуза, думає, що цей боягуз відповідальний за власне боягузтво. Він жалюгідний не тому, що в нього боягузливе серце, легені чи мозок. Він такий не унаслідок своєї фізіологічної організації, а тому, що сам зробив себе боягузом своїми вчинками. Не буває боягузливого темпераменту. Темпераменти бувають нервовими, слабкими, як говориться, худосочними чи повнокровними. Але слабка людина зовсім не обов'язково боягуз, тому що боягузтво виникає внаслідок зречення чи поступки. Темперамент — ще не дія. Боягуз визначається за зробленим вчинком. Те, що люди смутно відчувають і що викликає в них жах, — це провина самого боягуза в тім, що він боягуз. Екзистенціаліст же говорить: боягуз робить себе боягузом і герой робить себе героєм. Для боягуза завжди є можливість більше не бути боягузом, а для героя — перестати бути героєм. Але в рахунок йде лише повна рішучість, а не окремі чи випадки окремі дії — вони не захоплюють нас цілком.

Екзистенціалізм — це не спроба відбити в людини бажання до дій, тому що він говорить людині, що надія лише в його діях, і єдине, що дозволяє людині жити, — це дія.

Оскільки людина сама формує себе і має це робити без оглядки на які-небудь зовнішні гарантії прогресу, остільки світ людини – це світ його волі. Людині не доводиться вибирати бути вільним. Людині не потрібно боротися за волю. Людина споконвічно вільна, віна приречена бути вільною. Світ людини – воля, і нікуди людині дітися від волі. „Ми прокляті нашою свободою” – писав Сартр. Будучи вільною, людина знаходиться постійно в ситуації вибору. Вільний, нічим не детермінований вибір людини - його доля, його відповідальність і його трагедія. І нікуди дітися людині, нікуди їй сховатися. Поки вона жива, вона повинна вибирати і повинна вибирати сама...

Ситуація особистісного вибору – улюблена тема екзистенціальної філософії. Критерієм же такого вибору може бути власна совість, а не релігійні настанови, не традиційні моральні норми, не категоричний імператив І. Канта. Ось характерний вислів з цього приводу Ж.-П. Сартра, висловлений героєм його п'єси «Диявол і Господь Бог»: «Я молив, випрошував знамення, посилав до неба заклики, але не отримав відповіді! Небо не знає нічого, не знає навіть мого імені. Кожну хвилину я запитував себе: що я таке в очах Бога. Тепер я знаю відповідь: ніщо. Бог мене не бачить, Бог мене не чує, Бог мене не знає. Чи бачиш ти цю безодню над нашими головами? Це Бог. Чи бачиш цей пролом у дверях? Це Бог. Чи бачиш цю прірву в землі? Це Бог. Це також Бог. Мовчання – це Бог. Відсутність – це Бог. Бог – це самотність в натовпі».

Людина сама повинна вирішувати, як їй бути, як поводити себе в даній ситуації. Вона сама для себе є джерелом всіх цінностей і моральних принципів: «Я був наодинці з собою, сам приймав рішення вибрати зло, сам робив добро, сам шахраював, сам творив дива, сам себе тепер засудив і сам собі можу дати відпущення гріхів – я людина».

Екзистенціалісти вважають, що, вибираючи себе, людина не може це робити як-небудь. Людина несе відповідальність перед собою за свій вибір. І це необхідно пам'ятати. Не можна зробити інший вибір, не знаючи істини про самому себе. А щоб одержати істину про самому себе (і, отже, бути упевненим, що твій вибір - благо) треба пройти через "іншого". Виявляється, для мого власного існування, моєї экзистенції, мене самого недостатньо. Необхідна "інша" людина зі своєю екзистенцією. Для того, щоб я "вибрав себе", необхідний "інший". Яка роль "іншого" у моєму виборі? Вибираючи себе, ми повинні вибирати світ таким, яким ми бажали б, щоб його вибирали й інші. А хто може бути "іншим"? Батьки, товариші, кумири, лідери, що сьогодні живуть, що жили раніше. "Іншим" може бути художній образ у літературному творі... Власне кажучи, "іншим" може бути "будь-який інший". Вибираючи себе, свою лінію життя, створюючи себе, людина, тим самим, одночасно створює образ, значимий для усіх. Вибираючи себе, людина, отже, вибирає "усіх".

З огляду на вище сказане, по-іншому уявляється і проблема відповідальності людини за свій вибір, за своє життя. Адже виходить, що людина відповідає за свій вибір не тільки перед собою, але перед усім людством. Вибираючи себе, людина звалює на свої плечі величезний тягар відповідальності і перед самим собою і перед усім родом людським. Вона відповідальна "за всіх".

Фундаментальною характеристикою екзистенції є також переживання провини,особливо гостре, коли зроблено не вірний вибір. Популяризатори екзистенціалізму, коли пояснюють стан провини, часто посилаються на романи Ф.Достоєвського, у багатьох п'єсах Сартра розкривається трагічність „винної свідомості”. Чим відповідальніше підходить людина до свого вибору, тим більше тягар відповідальності, що виявляється в страху, непевності, тривозі, тузі.

Людина може позбутися почуття страху, тривоги, непевності. Яким чином? Зробивши вибір на користь "несправжнього", буття "як усі". Можна зробити вибір на користь заперечення особистісного, унікального. Можна сховатися "за інших". І цей вибір принципово відрізняється від ситуації вибору, описаної вище. "Несправжнє буття", загальне буття знімає страх, тривогу, непевність. Воно ж знімає з людини відповідальність. Але воно ж, по суті, скасовує саму ситуацію вибору. Живучи "як усі", людина не вибирає себе, не реалізує себе. Хочеш жити "несправжнім життям" - живи "як усі". Хочеш жити "справжнім життям" - бунтуй проти суспільства, вибирай "не як усі", але і бери відповідальність...

Отже, одним з фундаментальних для людини є вибір: жити "справжнім життям" чи жити "несправжнім життям". Але ще до того, як зробити цей вибір, кожна людина, думають екзистенціалісти, робить фундаментальний і кардинальний вибір: бути чи не бути, жити чи не жити. Ось граничний, найперший вибір. До безсумнівних заслуг екзистенціалізму слід віднести те, що він повернув увагу сучасної культури до проблеми смерті. Альбер Камю у своєму "Міфі про Сізіфа" прямо заявив, що замість основного питання філософії повинна зайняти проблема самогубства: чи варте життя того, щоб його прожити? Ось у чому питання. І кожна людина вибирає.Камю бачив своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває на межі розпачу, на межі самогубства, зберегти життя.

Чим йому здатна допомогти філософія? У всякому разі, міркує Камю, не добросердими-оптимістичними запевненнями в тому, що життя прекрасне — до них зневірена людина поставиться без усякої довіри. Безглузді, аморальні і ті концепції філософії минулого, згідно з якими людина живе в кращому зі світів. Світ цей абсурдний, заявляє Камю, так само, як абсурдні дії Сізіфа, який піднімає, за покаранням богів, камінь на гору, з яким він знову повинний покотитися вниз... Як абсурдні дії доньок Данона, які увесь час наливають воду у сосуд без днища. Як покарання героя Тантала, який стоїть по пояс у воді голодний і який хоче їсти.

Що стосується сучасності, то тут можна згадати „Есе про абсурд” Камю. Трапляється, що звичні декорації валяться. Підйом, трамвай, четверта година в конторі чи на заводі, обід, трамвай, четверта година роботи, вечеря, сон; понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця, субота, усе в тому ж ритмі — ось шлях, яким легко йти день за днем. Але одного разу постає питання: «навіщо?». Усе починається з цієї забарвленої здивуванням нудьги. «Починається» — ось що важливо. Нудьга будить свідомість і провокує подальше: або несвідоме повернення в звичну колію, або остаточне пробудження. Щодня нас несе час безвідрадного життя. Ми живемо майбутнім: «завтра», «пізніше», «коли в тебе буде положення», «з віком ти зрозумієш». Чудова ця непослідовність — адже зрештою настає смерть. Приходить день, і людина зауважує, що їй тридцять років. Вона належить часу і з жахом усвідомлює, що час — її найлютіший ворог. Вона мріяла про завтрашній день, а тепер знає, що від нього варто було б відректися. Цей бунт плоті і є абсурд.

І все-таки, заявляють екзистенціалісти, життя навіть у ситуації абсурду - цінність, рівної якої в людини немає. Але це життя, завжди «межує» зі смертю. Життя на грані смерті, втрата і пошук сенсу життя — ситуації, що у філософії і літературі XX століття досліджувалися глибше й ретельніше, ніж колись. На жаль, у нашій літературі і філософії довгий час панувало зневажливе ставлення і до цих проблем, і до їх осмислення — начебто вони не турбують абсолютно кожну людину. Кожний переживав смерть близьких, багатьом у розпал життя чи на його схилі доводилося дивитися в очі смерті; усяка людина обов'язково задумується про смерть. Життя індивіда може бути наповнене змістом, але може раптом і втратити для нього цей зміст.

В „Есе про абсурд” Камю продовжує, що він ніколи не бачив, щоб хто-небудь умирав за онтологічний аргумент. Галілей віддавав належне науковій істині, але з надзвичайною легкістю від неї відрікся, як тільки вона стала небезпечною для його життя. Якоюсь мірою він мав рацію. Така істина не варта багаття. Чи земля обертається навколо Сонця, чи Сонце навколо Землі — чи не все рівно? Словом, питання це порожнє. І в той же час я бачу, як умирає безліч людей, тому що, на їхню думку, життя не варте того, щоб його прожити. Мені відомі і ті, хто, як не дивно, готові покінчити із собою заради ідей чи ілюзій, що служать підставою їхнього життя (те, що називається причиною життя, виявляється одночасно і чудовою причиною смерті). Ось чомупитання про сенс життяА. Камю вважав найбільш важливим з усіх питань.

Сучасна ж екзистенціальна філософія визначає життя не інакше як «буття до смерті». У якійсь мірі це правильно — ледь народившись, людина «спрямовується» до смерті. І смерть у будь-який момент може обірвати нитку життя... Можна, та й потрібно зрозуміти людей, чиї думки і почуття — під впливом особистих і соціальних переживань — повернулися до проблеми смерті. Це буває не тільки у випадках соціальної патології (параноїдальної одержимості ідеєю самогубства), але й у ситуаціях, що не так уже рідко випадають на долю взагалі здорових людей: у ситуаціях конфліктного вибору, розпачу, причому нерідко, як показав Шекспір на прикладі Гамлета, і як було вище сказано зі слів Камю, збігаються з високими духовно-моральними рухами особистості. Прикладом можуть бути сьогоднішні статистичні дані: у найбільш економічно благополучній країні Європи – Швеції – найвищий відсоток суїцидів, за нею стоять Данія, Голландія.

Самогубство завжди розглядалося винятково як соціальний феномен. Екзистенціалісти напроти, із самого початку порушують питання про зв'язок самогубства з мисленням індивіда. А. Камю з цього приводу пише так: „Самовбивство підготовляється в безмовності серця, подібно Великому Діянню алхіміків. Сама людина нічого про нього не знає, але в один прекрасний день стріляється чи топиться. Про одного самогубця-домоправителя мені говорили, що він сильно змінився, утративши п'ять років тому дочку, що ця історія його «підточила». Важко знайти більш точне слово. Варто мисленню початися, і воно вже підточує. Спочатку роль суспільства тут невелика. Хробак сидить у серці людини, там його і потрібно шукати. Необхідно зрозуміти ту смертельну гру, що веде від ясності щодо власного існування до втечі із цього світу.

Причин для самогубства багато, і найбільш очевидні з них, як правило, не найбільш дієві. Газети повідомляють про «інтимні прикрощі» чи про «невиліковну хворобу». Такі пояснення цілком прийнятні. Але варто з'ясувати, чи не був у той день байдужий друг зневіреного – тоді винний саме він. Тому що і цієї малості могло бути досить, щоб гіркота і нудьга, що зібралися в серці самогубця, вирвалися назовні.

А. Камю порушує питання про самогубство для того, щоб заперечувати самогубство як рішення. Він заперечує його не тому, що воно аморальне, але тому, що воно означає капітуляцію перед абсурдністю. Однак абсурд не має значення, поки людина бореться з ним. Правильна поведінка людини, яка усвідомлює абсурд, полягає в житті у абсурді, в повстанні проти нього, без скоєння самогубства. Ця боротьба робить життя гідним того, щоб жити. Саме тому Сізіф знову йде в гору, щоб знову звалити на себе свою муку, він піднімається над своєю долею. Тут ще раз процитуємо Камю: „Сізіф дивиться, як за мить камінь скочується до підніжжя гори, звідки його потрібно знову піднімати до вершини. Він спускається донизу. Сізіф цікавить мене під час цієї паузи. Його вимучене обличчя майже не відрізняється від каменя! Я бачу цю людину, що спускається важким, але рівним кроком до страждань, які не мають кінця. У цей час разом з диханням до нього повертається свідомість, невідворотна, як і його біди. І в кожну мить, спускаючись з вершини до лігвища богів, він вище своєї долі. Він твердіше свого каменя. Оскільки немає такої долі, яку не можна було б перемогти презирством...».

Тому головне в житті людини – протест проти абсурду. Протест людини проти цих умов свого існування – тема есе Камю „Бунтівна людина”. Людина розуміє, що вона не одинока у своїй долі, вона ототожнює себе з іншими людьми, які страждають. Тому основа будь-якого бунту – солідарність. Віддаючи себе в жертву під час бунту, людина офірує себе заради якогось блага (свободи, справедливості), яке виходить за межі її особистої долі. Символом тут служить Прометей, котрий викрав у богів вогонь, щоб передати його нужденним людям.

До речі, розглядаючи ставлення екзистенціалістів до самогубства, хтілося б ще додати, що самогубство само по собі повністю суперечить християнській моралі. Оскільки у православній вірі скоєння самогубства – великий гріх, з відповідними наслідками.

Таким чином, екзистенціалізм, який визначив особливе місце людини у світобудові, а саме людина надає сенс буттю, відіграв позитивну роль в історичних подіях 40-х рр. ХХ ст. З усього вищесказаного видно також, що деякі проблеми, які привертали увагу екзистенціалістів минулого, актуальні і сьогодні. Сьогодні очевидно, що глобальна історична ситуація в наші дні стала рубіжною. Людство не абстрактне, не в думках лише, а цілком реально постало перед загрозою смерті – фізичної і духовної.

Проблема втрати людиною духовності дуже гостро стоїть і в нашому суспільстві. Людина увесь час перебуває перед вибором. Моральна проблема анітрохи не змінилась і до сьогодні, коли нам теж потрібно обирати. І тут дуже важливо, щоб людина не виступала як річ, яка формується під тиском, а обираючи, формувала себе кожною своєю дією та вчинком. Оскільки вільна людина несе відповідальність за все скоєне нею, а не виправдовує себе „обставинами”. Почуття вини за все скоєне навколо неї – це почуття вільної людини (Бердяєв).