В. Етапи модернізму

Якщо розглядати напрям у діахронному зрізі (у часовій послідовності), то можна виділити, три етапи його розвитку.

1. Декаданс (від фр. decadence — занепад). Явища, подібні до цього, характерні для непевного періоду занепад будь-якої культурно-історичної епохи (руйнування звичної моделі життя в уяві багатьох сучасників ототожнюється із вселенською катастрофою). Декаданс, що постав із занепадом реалістичної доби, набув поширення наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. спочатку у Франції, а тоді і в решті європейських країн. Для нього прикметний 1) песимізм: у світі неподільно панує зло, потворність, хаос, і людина зовсім не здатна цьому зарадити. Тому з’являються 2) фаталізм, сумовитість, страх перед життям, відчуття безмежної втоми, відчаю, зневіри в людині, прагнення забуття, втечі від реальності. У мистецькій практиці 3) розкривається краса згасання, смерті, перевага блідих барв, мінорні ритми:

* * *

Відійдеш в забуття, пилиночка нікчемна,

Розвієшся в ніщо, немов нічний фантом.

Уся твоя жага за пізнанням даремна,

Твій лет — безсилий мах підірваним крилом.

Візьмеш з собою все, всі замисли й надії

Оставлять для живих лиш спомини і жаль.

Весь зміст своїх терпінь і всі туземні дії

Вмістить одна мала надгробная скрижаль.

(П.Карманський)

Декадентами на певних етапах свого творчого шляху були, зокрема, Артюр Рембо, Поль Верлен, Стефан Малларме у Франції, Еміль Верхарн, Моріс Метерлінк у Бельгії, Оскар Вайльд в Англії, Іван Франко (в добу написання «Зів’ялого листя»), Микола Вороний, молодомузівці, Григорій Чупринка, Микола Філянський в Україні, М.Міцінський, Міріям у Польщі, Дмитро Мережковський, Федір Сологуб, Зінаїда Ґіппіус, Олександр Блок, Андрій Бєлий, Микола Арцибашев у Росії.

Декаданс, вочевидь, не варто виділяти в окрему стильову течію (адже він виявився в багатьох модерністських течіях — символізмі, імпресіонізмі, експресіонізмі, футуризмі, імаженізмі, акмеїзмі). Він завершив добу класичного реалізму і підготував ґрунт для модернізму як нового напряму.

2.Наступний етап – власне модернізм. Це період розквіту напряму, який тривав від початку ХІХ ст. приблизно до 60-х років ХХ ст. У цей період працювала ціла плеядавидатних митців від Франца Кафки, Василя Стефаника, Івана Франка, Джойса, Лесі Українки, Михайла Булгакова, Андрія Платонова, Миколи Хвильового до Джорджа Орвела, Ернеста Гемінгвея, Германа Гессе, Фолкнера, Габріеля-Гарсія Маркеса, Ліни Костенко, Євгена Євтушенка, Чеслава Мілоша, Василя Симоненка, Івана Драча, Василя Стуса. У цьому періоді найвиразніше виявилися наразі згадані риси модернізму.

3. Аванґардизм (від фр. avant — попереду і garde — сторожа, передовий загін). Цей етап з’явився ще в роки Першої світової війни, і в різних формах продовжує існувати досі. Це мистецтво протесту й руйнування. Аванґардисти заперечують міщанське лицемірство й банальність офіціозної культури. Вони прагнуть зруйнувати цей потворний штиб буття. Тому вдаються до епатажних вибриків (у житті і творчості), до різкого пародіювання того, що «благопристойному» поспільству видається священним і непорушним. Їхнє бачення і відтворення життя неодмінно ґротескове, цинічно-саркастичне (хоча, це найчастіше маска, під якою криється романтична, вишукана душа). Наприкінці 80-х років українська неоавангардистська літературна група взяла назву «Бу-Ба-Бу», що розшифровується як «бурлеск ¾ балаган ¾ буфонада». Мета авангардизму — звести все до гри, аби показати «несерйозність», безвартісність усіх тих цінностей і атрибутів, які звикли вважати серйозними й важливими. Грою авангардисти випробують навіть етику (Бога в людині). Однак із засторогами, бо не мають сумнівів у її вартості, тобто визнають цю насправді єдино серйозну вартість буття. Авангард вельми успішно виконує функцію санації (оздоровлення) суспільного життя і мистецького смаку. Донедавна свіжі, нові епітети, метафори, образи, ідеї від частого вживання баналізуються. Авангардисти пародіюють їх у своїх текстах, і цей мистецький матеріал уже «віддається в архів».

Для прикладу: 1965 р. Борис Олійник у вірші «Про хоробрість» змалював образ мужнього і терплячого дядька, який героїчно долає всі труднощі, що трапляються у радянському житті на кожному кроці, день при дні тяжко працює в колгоспі і не прагне жодних винагород. Гуманістичний пафос цього образу безсумнівний. Одначе по тому у десятках і десятках творів цей пафос до краю спримітивізували. Постало питання: а навіщо дядькові так довго і геть усе терпіти? Чи в цьому мудрість і краса душі? Як відповідь з’являється 1991 р. такий вірш Юрка Позаяка[141]:

Дядько Онисим не знає англійську.

Випив сивухи, в зубах «Біломор»,

Йому наплювать, що дурний воронисько

Вже всоте прокаркав йому: «Невер мор!»

А десь за горою знов гахнув реактор,

І в дядька на вусах урановий пил —

Піде в вогонь человєческій фактор

Й засипле реактор, щоб більш не димив.

А дядько, як завжди, загра на баяні,

І з лісу йому відгукнеться упир:

Один дядьків син на війні у Афгані,

А другий літає на станції «Мир»

А дядько баян розтягає по-свійськи —

Він випив сивухи, в зубах «Біломор»,

Йому наплювать, що дурний воронисько

Вже всоте прокаркав йому «Невер мор!»

Авангардизм укорінений у своєму часі, він «саме тут, саме так і саме тепер». Якщо явища, які він заперечує, зникають, він втрачає сенс. Авангардизм прикметний запереченням традицій, звичних, усталених засобів художнього вираження, а також найхимернішим експериментуванням з формою, прагненням безпосередньо впливати на публіку, знищити стіну між мистецтвом для еліти і масовою культурою, зруйнувати межі між різними видами мистецтва (вірші-малюнки, колажі тощо), навіть спробами розхитати систему мови. Виразним зразком авангардистської стильової манери може служити вірш О. Ірванця[142] «З народного-ого»: