Тема З Етичні принципи та цінності в роботі соціального педагога

1. Уявлення про основи професійної етики та професійної деонтології.

2. Найважливіші етичні концепції у соціально-педагогічній роботі.

3. Типові моделі прийняття рішень соціальними педагогами.

4. Основні цінності соціальної педагогіки та можливості практичного застосування. Етичні принципи співпраці в соціально-педагогічній діяльності.

5. Практичні поради соціальному педагогові щодо встановлення професійних меж у практичній діяльності.

Література

1. Азбука моралі. -К.,1987. - 120 с.

2. Зозуляк Р. Засади соціально-педагогічної деонтології: Науково-методичний збірник. - Коломия, 2007. - С. 34-38.

3. Лисовский В. Т. Диспутьі на морально-зтические темьі. - М.:Знание,1988.-64с.

4. Писаренко В. И., Писаренко И. Я. Педагогическая этика. -Минск, 1989.-216 с.

5.Полтавець В. Соціальна робота в Україні. - К.: Центр навчальноїлітератури, 2000. - С. 130-183.

6.Словарь по этике / Под ред. А. Гусейнова, И. Кона. — М.: Политиздат,1988.-447 с.

7.Толстьіх А. В. Морально-этические проблеми психологической практики.- М.: Знание, 1988. - 64 с.

8.Федоренко Е. Професіональная зтика. - К., 1983. - С. 21-69.

Шостак А. Бесіди з етики - Львів: Свічадо, 1999. - 120 с.Пізнання моральних і аморальних явищ педагогічної дійсності здійснюється за допомогою таких категорій етики, як добро і зло, справедливість і несправедливість, честь і гідність, обов'язок і відповідальність
тощо. Категорії етики — це найбільш загальні наукові поняття, які віддзеркалюють головне, сутнісне у становленні, функції поставити питання: у чому ж виявляється специфіка категсрій етики? Основною особливістю є те, що категорії етики мають ціннісний (аксіологічний) характер.

Вищою цінністю, з погляду сучасних гуманістичних теорій, є людина! Ми усвідомлюємо, що від теорії до практики чимала відстань, а том)| можна заперечити: адже і сьогодні як учитель, так і учень ще не стали самоціллю педагогічного процесу, суспільних відносин у цілому. Що можна відповісти на це справедливе заперечення?

Мабуть те, що категорії етики орієнтують на ідеально бажані, обов'язки нові, морально досконалі цінності. Водночас треба враховувати, що тривале функціонування системи освіти в авторитарному "полі" спонукало до розриву між сутнісним і належним; педагог і учень за таких умов перетворились із самоцілі, самоцінності в засіб, що призводить до сваволі та нехтування духовним світом людини. Місце справжніх мораль* них цінностей зайняли удавані, фальшиві. Ось чому однією з нагальних проблем є творення й відродження справжніх моральних цінностей.

Іншою особливістю категорій етики є те, що вони мають спонукальний, імперативний характер. Часто від учителя чи учня ми чуємо: "Не можу інакше", "Обов'язок змушує", "Совість не дозволяє" та ін. Задумаймось: що змусило мудрого Сократа випити гірку чашу цикути? Адже він міг уникнути смерті (вдячні учні передбачливо підготували можливість утечі за межі батьківщини). Що спонукало генія українського народі Тараса Шевченка терпіти кайдани неволі? Адже, за міщанським вимі­ром, з його талантом можна було б жити спокійно і матеріально забезпечено. Що заставило Януша Корчака зробити крок у газову камер Треблінки разом зі своїми вихованцями? Можливість врятувати власне життя була досить реальною. Що змусило, врешті-решт, учителя, поет; Василя Стуса витримати нелюдський тягар духовних і фізичних зусиль)* знущань радянських в'язниць, але не відмовитися від своїх національно-патріотичних, гуманістичних ідей, переконань, які мають загальнолюдську цінність? Уникнути цього можна було б легко: "приспавши" власне Я", волю і совість. Джерело цих спонукань — моральна чистота, висока громадянськість, мужність. Усвідомивши, що таке обов'язок, честь, гідність, совість, мужність, вони так і діють у своєму житті. Сократ помирає зі словами на вустах: "Моя смерть скаже про мене більше, ніж саме життя". Тарас Шевченко не стільки поневолювачам, скільки собі тихо, але рішуче каже: "Караюсь, мучаюсь, але не каюсь". Януш Корчак на пропозицію коменданта залишити дітей вигукує: "Ні! Це неможливо! Діти передусім!". Василь Стус гордо кидає інквізиторам XX століття: "Я готовий померти в ім'я майбутнього свого народу, в ім'я справедливості і прогресу"

Важливою особливістю категорій етики є те, що вони віддзеркалюють моральні чи аморальні явища у яскраво вираженій емоційно-оцінній формі. Оцінюючи ті чи інші вчинки дитини, ми радіємо або засмучуємося, отже, засвідчуємо своє ставлення до здійсненого нею конкретного вчинку. Все це ми робимо в умовах протистояння добра та зла, справедливості й несправедливості та ін. Наприклад, педагогічна несправедливість, виявлена учителем до учня, часто призводить до внутрішнього протесту, гніву, образи, антипатії. І, навпаки, чуйне, справедливе ставлення учителя не лише викликає радість, симпатію, підносить учня в даний момент, але й орієнтує його на відповідальний моральний вибір у майбутній поведінці. Іншими словами, категорії етики, підносячи емоції на рівень оцінки, сприяють формуванню моральних міжособистісних відносин і спільної життєдіяльності. Саме таким шляхом і відбуваються переливання моральної енергії тих, хто спілкується, "розрядки" індивідуального морального життя у всій його складності, чуттєвості.

Особливістю категорій етики є й те, що вони ґрунтуються не на силі юридичних норм, а на силі громадської думки й самосвідомості особис­тості. Ця особливість у сучасних умовах надто показова, реалізується суперечливо.

На цій базі почала формуватися якісна різноманітність суспільних, колективних, групових, індивідуальних думок, що знаходить своєрідне віддзеркалення і в категоріях моралі, та в моральній діяльності людей. Часто-густо, як свідчить соціальна, педагогічна практика, колективна, групова, індивідуальна думка не є формою вияву суспільної думки. З іншого боку, вузь-когрупові, екстремістські прагнення, на противагу суспільним, стають причинами конфліктів між груповою думкою і думкою окремих членів колективу, груповою думкою і суспільною, виникає зміщення (деформація) моральних понять, зловживання ними.

Істотною особливістю категорій етики є їх синтезуючо-загальний характер, притаманний моралі в цілому. Чи можна собі уявити продук­тивний розвиток економіки без моралі, функціонування її базових категорій? Звичайно ні. Наприклад, збитки, яких завдають дільці лише "тіньової економіки", сьогодні становлять десятки мільярдів гривені скільки втрат ми маємо від безвідповідальності, некомпетентності, недбалості? Сьогодні некомпетентність прирівнюється до аморальності. Чи можна здійснювати політику миру, політику гуманних відносин між народами без наукових уявлень про рівність, братерство, взаємодовір'я взаємоповагу? Зрозуміло, що ні! Якщо ж брати для аналізу такі галузі, як освіта, наука, культура, мистецтво, то і тут ми неодмінно побачимо дій моралі. Без морального впливу категорій етики не існує жодна сфера суспільного життя. В цьому і полягає їх синтезуючо-загальний смисл. Як і будь-які інші категорії гуманітарних наук, категорії етики мають подвійний характер. За своїм змістом вони об'єктивні, за формою -суб'єктивні.У чому виявляється об'єктивний зміст категорій етики? Це питанні можна поставити таким чином: сприяє діяльність людини прогресивно? му розвиткові суспільства чи гальмує його? Якщо сприяє, то таку діяль­ність можна вважати морально виправданою. Необхідно враховувати й те, якою мірою суспільство сприяє моральній діяльності людини, на­скільки воно прогресивне в цьому смислі. У діалектиці людини і суспіль­ства, їх гуманістичній взаємодії полягає сенс і суть історії: моральний розвиток людини повинен відбуватися у суспільстві, а розвиток суспільтва — через людину, задля особистості.

Таким чином, об'єктивний зміст категорій етики полягає у реальні" моральній діяльності, поведінці, духовній досконалості людей, потребах прогресивного розвитку суспільства.

Об'єктивний зміст категорій етики виявляється в почуттях, уявленнях, поняттях, тобто в суб'єктивній формі. Суб'єктивне в категоріях етики — результат функціонування і впливу їх об'єктивного змісту. Соціально-історична зумовленість тут очевидна. Але уявлення людей можуть виражати об'єктивні потреби розвитку суспільства і кожної людини окремо надто різноманітне. Це залежить від рівня свідомості людей, їх внутрішньо-суб'єктивних прагнень, бажань.

Прагнучи до морального Я, особистість педагога так або інакше приходить до морального самовизначення через почуття обов'язку, відподідальності, совісті та ін. Отже, безпосереднє джерело певного морального настрою міститься в самому суб'єкті.

Наприклад, учитель виявляє до учня почуття милосердя, жалю, співпереживання сам, без примусу. Він готовий при цьому поступитися власним благом. Відсутність зовнішніх санкцій при високій моральній свідомості особистості педагога здатна покликати її на вищий ступінь героїчного — подвиг.

Об'єктивне й суб'єктивне у змісті категорій етики утворюють суперечливу єдність двох нерозривно пов'язаних і взаємодіючих феноменів. Але між ними не існує автоматичного зв'язку. Суб'єктивному аспекту притаманна закономірність неперервного зростання ролі його різно­манітних компонентів у суспільному, моральному прогресі. Це пов'яза­но з відносною самостійністю їх розвитку, яка полягає як у відставанні від існуючих об'єктивних умов життя, так і у випередженні досягнутого рівня морального буття. У цьому суперечливому процесі існують різні ступені й міра відставання і випередження, але можливий і більш-менш рівномірний рух обох аспектів морального прогресу.

Щодо класифікації категорій етики, то слід зазначити, що до цього часу немає єдиного погляду на цю проблему. Проте провідні науковці як минулого, так і сучасності в якості основних оціночних категорій виділять добро і зло, а в якості основних нормативних — обов'язок і відповідальність.

Аналізуючи специфіку саме педагогічної етики, необхідно звернути увагу на такі аспекти. Особливості етичних категорій співвідносяться з категоріями педагогічної етики як загальне й одиничне.

Протилежним до доброчесності є поняття вади. Вада — поняття моральної свідомості, яке служить узагальненою характеристикою негативних моральних якостей особистості. Ця категорія віддзеркалює моральну міру непорядної поведінки індивіда у тій чи іншій сфері суспільного чи особистого життя. Вадами, які ганьблять людину і заслуговують морального засудження, є, передусім, такі: погорда, нечесність, жадність, лицемірство, корисливість, заздрість, невміння або небажання керувати власними вчинками і надто велике бажання керувати іншими. Щодо останньої вади, то своє ставлення до неї ми формулюємо у такий спосіб. Зло як категорія етики віддзеркалює негативні аспекти дійсності, діяльності людей і відносин між ними. В етиці моральне зло традиційно відокремлюється від фізичного (тілесних страждань, хвороби, смерті, стихійного лиха). Фізичне лихо у своїй основі має об'єктивні причини, які не залежать від свідомості й волі людей; тут спрацьовують природні їх закономірності. Моральне зло пов'язується зі сваволею розумних істот. Незважаючи на відмінність цих форм зла, завжди існує.прагнення розглядати їх у єдності. Історично першими найбільш характерними напрямами в етиці, які розглядали проблему добра, були гедонізм (представники його пов'язу­вали поняття про добро із задоволеннями і насолодами людини), евдемонізм (де добро виступало основою людського щастя), утилітаризм і прагматизм (де добро розумілось як користь).

Теологічні концепції пов'язували добро з виявом Божої волі, раціона­лістичні — з всесиллям людського розуму, натуралістичні — з природою людини або загальною проблемою збереження і продовження життя.

Передусім звернімося до християнського теологізму, який є пріоритетним у світоглядному колі української ментальності. Народні повчань грунтуючись на християнському розумінні, наголошують на тому,

у людини є дві дороги, дві лінії поведінки: дорога добра і дорога зла. добра, добродії — пряма і досконала. Це дорога правди, милосердя, людської любові, щирого серця. Таке розуміння зустрічаємо, у"Повчанні" Володимира Мономаха, який закликав бути милосердним до кожної людини, чинити добро, особливо убогим і сиротам: "...милостиню чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру" Дорога добра ніколи не буде легкою. Вона відкриває істину, адже це до. рога справедливості, волі, самого життя. Ось чому народ повчає: "Не шукай долі, а шукай волі", "Воля дорожча за життя", "До Бога важкий шлях, а до пекла прямісінький", "Стій за правду горою, то й люди з то. бою". Про людей, які йдуть дорогою добра і правди, говорять: "Будь людям добрим угоден, будеш і Богу надобен", "Доброму все добре", "Добро му чоловіку продовж, Боже, віку", "Доброму добра й пам'ять". Цікаво, що коли хочуть добрим словом пом'янути небіжчика, то кажуть: "Нехай він нашим дітям сниться".

Дорога зла — хибна, фальшива, нею ідуть нерозумні, грішники, недобрі люди. Вона веде до загибелі та смерті. Про людей, які стають на такий шлях, говориться: "Пішов по лихо", "Лихий лихом погибає", "По кривому шляху поїхав", "Хитрощами недовго проживеш", "Брехнею весь світ пройдеш, та назад не вернешся" Людина вільна вибирати між цими двома дорогами і сама несе відпові­дальність за свій вибір.

Такий підхід характерний і для великих мислителів-просвітників українського народу П. Могили, М. Смотрицького, С. Величка, С. Кали-новського, І. Вишенського, С. Кулябки, М. Козачинського, Г. Конисько-го, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди та багатьох інших. Вони часто поси­лаються на народне розуміння добра і зла, а також на Євангеліє.

Проте у Г. Сковороди зустрічаємо не лише теологічне, але й світське розуміння добра і зла. На думку мислителя, добро знаходиться у спорідненій праці людини, воно веселить душу людини, робить її щасливою, доброчесною. Зло — це пожадливість, гнів, пристрасті, які порушують міру щастя й добра в людині. Цієї думки дотримувалися світочі українського народу І. Котляревський, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, П. Грабовський, І. Франко

Слід зазначити, що ідеал добра і правди, волі та долі притаманний усій українській народній педагогіці. У притчах, легендах, казках, піснях, прислів'ях, звичаях, ритуалах, обрядах добро і воля — нерозлучні сестри. Досить звернутися до казок, зібраних українськими письменниками Г. Квіткою-Основ'яненком, Л. Боровиковським, М. Максимовичем, М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, Я. Головацьким, О. Пчілкою, М. Драгомановим, П. Чубинським, Б. Грінченком, С. Руданським та багатьма іншими, щоб переконатися, що це дійсно так. Дух волі й добра пронизує такі казки, як "Казка про чоловіка та Данила-бурмила", "Кривенька качечка", "Чарівний перстень", "Красносвіт" тощо Причому, народна мудрість дуже гарно висвітлює, де добро платять за добро, а де за добро платять злом. Наприклад, у казках "Як лисичка Івана-баштанника зробила цареви-ем". "Дикі гуси", "Казка про Івана Гошка і його брата", "Чудо-груша" на добро відповідають добром, стають у пригоді один одному. А вже в казках "Коза-дереза", "Жорна", "Як ходила лисичка по сміттячку" на добро відповідають злом, хитрістю, нещирістю. Від цього страждають не лише ті, кому коїться кривда, але й ті хто не любить правди, бо вони не вільні внутрішньо ("Вовча присяга", "Про Правду і Кривду").

Провідні теоретики моралі епохи Просвітництва й новітньої доби подають прекрасні зразки у дослідженні людської природи. Найбільш типовими для класичної етики є "синтетичні" теорії, які намагаються віднайти законне місце й інтересам особистості, й інтересам суспіль­ства саме через призму добра і зла. Особливо це стосується вчень І. Кан­та, Ґ. Гегеля, Ф. Ніцше, В. Соловйова та ін.

Наприклад, згідно з поглядами І. Канта, людина підпорядкована "мо­ральному закону", "моральному світопорядку". Бог, врешті-решт, виступає гарантом "морального світогляду", блага, добра, щастя. Порушуючи "моральний світопорядок", людина творить зло. Причому природна доброта людини — це ілюзія, а от зло є його природною схильністю. Цю схильність він називає "радикальним вродженим злому людській природі", і змінити в ній будь-що неможливо, адже "...із такого кривого дерева, з якого зроблена людина, неможливо зробити нічого прямого" Вищим добром у соціальному аспекті, на думку І. Канта, є стан миру, єдність народів, злагода. Лише за такої умови можливий прогресивний розвиток науки, освіти, культури, утвердження певних моральних начал на рівні індивіда й нації. Спонукальним чинником практичної необхідності збереження миру, єдності людей, на думку мислителя, є добра воля. Ніщо не володіє безумовною цінністю, якщо за нею не стоїть чиста добра воля. Розвиваючи кантівські ідеї про "одвічне зло в людській природі", Гегель надає їм більш діалектичного характеру: "Зло, що взяло лише для себе, є деяка абстракція, воно існує лише у протилежності добра Саме зло є одне пусте ніщо, воно існує лише в цій протилежності.

Гегель дає широке соціально-етичне тлумачення міфу про гріхопадіння вбачаючи в ньому вияв тієї глибинної істини, що зло міститься у, знанні, що людина стала злою завдяки пізнанню.

Чи пізнання має до зла не зовнішнє відношення — пізнання саме та разом з тим, "людина безсмертна завдяки пізнанню... Пізнання, це— це корінь його життя, безсмертя", позиціюІ. Канта і Г. Гегеля різко критикує автор знаменитої праці "По той бік добра і зла" — Ф. Ніцше. Один із найбільш завзятих атеїстів у людській історії ставить питання таким чином: "Що означає моральний світопорядок?" І відповідає: "Що воля божа раз і назавжди визначає дині, що їй робити і що їй не робити. Що цінність народу й окремої дини визначається ступенем покори їх богові, що долею цілого народу) окремої людини керує воля божа; бог карає і нагороджує в міру послух йому" Звідси випливає, що людина як зла істота існує завдяки доброму богові. Ф. Ніцше називає це недоречністю. На його думку, справжнім злом виступає християнство, яке є ворогом піднесеного, доброго людині. У глибині християнства живе злість хворих людей проти здорових. Християнство позбавляє людину справжньої культури. "Немає підстав став прикрашати християнство — воно вело боротьбу не на життя, а на смерть із вищим типом людини, воно піддало анафемі всі основні її інстинкти і витягнуло із неї зло — лукавого у чистому вигляді..." Християнство — це змова проти краси, сміливості, розуму і духу, душевного добра проти самого життя. Воно породило мораль рабів, а останні не здатні до справжнього самовияву, адже ними володіє страх. Надлюдина — ось що потрібне для існування добра й доброчесності, наголошує Ф. Ніцше. Доброчесність — це самоствердження життя, це гарантія мо­рального й естетичного без тіні будь-якого моралізаторства. Надлюдині притаманні самостверджуюча воля до влади, сильний характер та інтелект, здатність піднятися "по той бік добра і зла" Заперечення Ф. Ніцше внеску християнства у формування світової культури, моральних цінностей, зокрема утвердження добра і подолан­ня зла, не витримує критики. Проте у нього є й раціональні думки сто­совно проблеми добра і зла.

Найбільш цінним, на наш погляд, у вченні німецького філософа є на­магання дати якісну визначеність добра і зла на основі висунутої ним ідеї повторного переживання. Тут мова йде про своєрідну психологічну отруту: а) перші виключно неприємні емоції злості, сорому, відчаю, викликані приниженням гідності людини, причому не випадковим, а закономірним і послідовним; б) спомин і повторне переживання цих емо­цій, духовна робота з ними, результатом чого є ненависть і почутті помсти, які підсилюються свідомістю того, що "вони" можуть, а "Я" — Ш в) усвідомлення того, що помста не може бути здійснена, що той, хто образив, є недосяжним для помсти; г) виникаюче почуття безсилля, відчаю, яке призводить до того, що помста, не маючи можливості реалізуватися в адекватних вчинках, отримує ідеальне здійснення, в результат чого безсилля трансформується в силу, поразка стає перемогою, переживання самовиявляється у творчості й породжує моральні цінності серед яких добро і доброчесність посідають значне місце. Цікавим є, на наш погляд, дослідження проблем добра і зла етичною теорією утопістів. Пропагуючи любов до людини, утопісти намагалися знайти причини людських страждань і попередити їх, своєрідно прихо­пили до розуміння природи зла. Зло як недоречна випадковість, яка не має коренів ні в природі людини, ні у божій волі, повинно миттю щезнути з лиця землі, як тільки здійсниться утвердження комуністичної об­щини (Е. Кабе), фалангастеріанського устрою (Ж. Фур'є, В. Консідеріан) або релігійної асоціації (К. Сен-Сімон).

Не допускаючи логічного свавілля в історії, утопісти цілком допускали свавілля дива — дива божого втручання або власного героїзму. Власний героїзм, на їх думку, здатний подолати несправедливі закони соціальної нерівності — єдине джерело зла. Тоді добро заповнить кожен куточок планети.

Значно далі у розумінні добра і зла йдуть революціонери-демократи: В. Г. Бєлінський, М. А. Добролюбов, А. І. Герцен і особливо М. Г. Чернишевський. У своїх філософських, літературних творах М. Г. Чернишевський намагається виявити взаємозв'язок добра і зла. Вказуючи на соціальні причини добра і зла, він приходить до висновку, що зло не завжди є абсолютним, оскільки добро виростає з нічого іншого, як із цього існуючого у житті зла і потім веде з ним безперервну боротьбу. Слід зазначити, що, аналізуючи категорії добра і зла, М. Г. Чернишевський обмежився лише одним аспектом: зло, яке народжує добро, не є справжнім злом. Він оминув у своєму підході інший аспект, згідно з яким добро не завжди є добром, тому що добро, яке народжує зло, не може бути справ­жнім добром. Про це пізніше буде йти мова у Ф. М. Достоєвського.

Ф. М. Достоєвський утверджує своєрідний "категоричний імператив" (моральний закон), згідно з яким моральність закладена у самій натурі людини. Ф. Достоєвський спирається на моральне чуття народу. Добро і зло він розглядає як у євангельській етиці, тобто домінує положення про те, що неможливо будувати своє щастя, добро на нещасті іншого, на злому ставленні до іншого. Добро — у рівності людей, але рівність не може бути рабською. Корені зла містяться у втраті віри, і воно не може бути нормальним станом людей. Ф. Достоєвський вважав, що а добро не може утвердитися на землі шляхом соціальної революції, адже Революції носять насильницький характер. Справжнє добро приходить ³ послідовним визволенням особистості від пут зла, моральним самовдоконаленням усього людства.

Дещо своєрідно цієї ж лінії дотримувався Л. М. Толстой. Він наголошував, що гармонія особистості й суспільства може бути досягнена завдяки дотриманню моральних принципів добра, справедливості, любові,подоланню зла і насилля. Головним законом взаємин людей повинен бути закон неспротиву злу насиллям. Великий мислитель-гуманістів { вважав, що це єдиний засіб боротьби зі злом і єдиний принцип загальноєдності народів. Служити майбутньому здатне лише добро. Потрібно все спрямувати на службу добру, осягти закон: не служити злу, а лише добру Той, хто служить злій, аморальній силі, той нищить передусім у самому собі все людське. Злом неможливо подолати зло. Насиллям неможливо побороти насилля.

Позиція Л. М. Толстого мала як своїх прихильників (досить своєрід. но її розвивали і реалізували М. Ганді, М. Кінг), так і критиків (І. Ільїн, М. Федоров).

Наприклад, на противагу Л. Толстому, М. Федоров вважав, що основним злом людини, кожної свідомої і чуттєвої істоти є смерть. Конкретні форми зла, від яких страждає людина, входять у кортеж головного, "останнього ворога" — смерті. В усій історії світової думки мислитель оригінальне підходить до факту індивідуальної скінченності. Для нього смерть — зовсім не нездійсненний онтологічний факт: "Смерть — це властивість, стан, зумовлений причинами, але не якість, без якої людина перестає бути тим, чим вона є і чим повинна бути... Взагалі смерть е наслідком залежності від сліпої сили природи, яка діє в нас зовнішньо і внутрішньо і нами не керується".

Прах предків — пожива тих, що живуть на рівні несвідомого — зло. Прах предків — пожива тих, що живуть на рівні свідомого — добро. Сьогодні людство переживає перехід від несвідомого (стихії) — зла — до сві­домого — добра. Абсолютне добро настане, вважав М. Ф. Федоров, коли людство розумно оволодіє природою як своєю силою, зможе здійснювати не за принципом, а за покликанням високої духовної могутності думку про необмежені засоби матерії. Добро повинно бути загальною справою людства.

Дослідженню проблем добра і зла приділяв велику увагу визначний мислитель В. С. Соловйов. Ідеї добра В. С. Соловйов надавав загально­го, абсолютного смислу. Добро він розумів як безумовно притаманне людині почуття, як данність, як першорядний факт свідомості, як вихідний пункт людської моральності. Воно з необхідністю повинно стати моральною нормою для кожної людини, хоча в дійсності до цього часу таким ще не стало. Чому? Тому, що добро є повинне, але: 1) не всі балують повинного; 2) із бажаючих далеко не всі здатні подолати свої схильності до вад; 3) невелика кількість із тих, що здобули перемогу добра над злом, не в змозі перемогти зло, у якому опинився світ.

Коли, за яких умов добро стане моральною нормою? Тоді, коли відбудеться єдність повинного і бажаного. Це вже буде не просто добро, вище людське благо. Умовою досягнення такого стану повинна бути ор" авізована екологічна сфера і примусова дія політичної влади. Ця пози­ція автора праці "Виправдання добра" легко піддається критиці, тому _Ш0 ідеалом влади для нього виступає не влада народу, а влада першосвященика, імператора і пророка. Крім того, оскільки ідеал досягається не є внутрішньою працею кожного над самим собою, не вільною дією одухотворених моральним прагненням індивідів, а владними чинниками, тобто розпорядженнями уряду, то це є вже і не справжнє добро. І спра­ведливо критикує в цьому контексті В. Соловйова Б. Чичерін, який за­значає: "Ви самі визнаєте, що єдиний ваш інтерес полягає не у тому, щоб добро володарювало в серцях, а у тому, щоб воно було організованим, як примусовий устрій людських суспільств. І цим діям влади ви не визна­чаєте жодних меж: організоване повинно бути безумовним, всеохоплюючим". Таким чином, виявляється, що людська свобода, право совісті у досягненні добра не мають особливого значення.

Позитивним у дослідженні взаємозв'язку добра і зла є звернення філософа до закону заперечення заперечення, особливо в аспекті оцінки злочину і покарання. На його думку, повторення зла є добро. Іншими словами, заперечувати здійснене зло можна здійсненням нового зла. Цей висновок є дещо несподіваним для мислителя такого масштабу, як В. Соловйов. Тут виявляється певна метафізичність його підходу у вирішенні поставленої проблеми. Філософський підхід щодо розв'язання такої складної проблеми, як добро і зло, знаходить свій вияв у педагогічній діяльності. З огляду досвіду, обставин, у яких живе і працює вчитель, використання ним філософських ідей буде мати певні особливості. Проте кожен учитель, формуючи у дитині світ добра, не може уникнути у своїй діяльності "добро-зустрічі", "добро-слова", "добродії". Тому ми і зосередимо увагу на цих поняттях.

"Добро-зустріч". І педагог, що має багаторічний досвід, і дитина, яка вперше у своєму житті переступає поріг школи, готуються до зустрічі, сповненої, за їх уявленнями, добра, пізнання краси. Але якою за змістом буде ця зустріч: формальною чи "добро-зустріччю" на все життя — залежить передусім від учителя. Саме його приязним поглядом запалюється вогник добра в душі дитини. Сигнали очей учителя при першій зустрічі Мають повідомити вихованцю: "Я прийшов допомогти тобі творити радість життя, вдихнути віру, надію в людське добро. Я прийшов уберегти ^тебе від зла". І це за тієї умови, що вчитель добре знає: діти по-різному сприймають навколишній світ, і якщо одні вірять в добро, то інші — ні. останні потребують особливої чуйності, сердечності, уваги. "Є в моєму житті сторінка, — писав В. Сухомлинський, — якої я ніколи не забуду. Це школа дванадцятирічний хлопець, що приїхав з матір'ю до нашого села серед навчального року. Його душа здавалася мені страшною, роз'ятреною раною — так багато в ній було страждань, болю. Дізнавшись про життя хлопця в роки дитинства, я жахнувся: скільки зла бачив Микола, скільки горя зазнав він; обставини родинного життя склалися так, що навколо нього завжди були нікчемні люди, які завдали багато лиха і йому, і його матері. Микола не вірив, що в світі є добро. ...Пам'ятаю, я розповідав підліткам про велику людину, яка віддала життя в ім'я переконань. Мої очі зустрілися з очима Миколи, і я побачив у них недитяче почуття — глумливу посмішку, зневагу і до того, хто розповідає; і до того, про кого йде мова в розповіді. Серце занило від болю за людину, "Це моє випробування, — подумав я. — Якщо я зможу пробудити в цьому| покаліченому серці добрі почуття, заронити зернятко віри в добро і красу, — значить, виховання — це справді велика сила" Звернімо увагу: геніальний педагог В. О. Сухомлинський не лише помітив, прочитав у очах дитини зневіру в добрі, але, головне, прагнув зробити і зробив так, що Микола подивився на світ зовсім інакше. Йому відкрився світ до­бра, щастя, радості. Так сталося тому, що хлопчина чи не вперше в житті відчув небайдуже ставлення до себе, справжню доброзичливість, чутливість, і тоді відступила озлобленість, душа відкрилася щастю, бо відбулася "добро-зустріч". Для дитини, яка втрачає можливість такої зустрічі, — це трагедія, вона здатна захворіти тяжкими нервовими недугами.

В одній із середніх шкіл м. Львова працює талановита вчителька математики. Діти люблять її не лише за високу професійність, знання предмета, а головне — за її щирість, привітність, за те, що вона своїм доброзичливим ставленням до них створює в класі атмосферу повсякденної життєрадісності, духовного піднесення, святковості. Особистий "магнетизм" учительки, довіра, зацікавленість приваблюють дітей, роблять їх відкритими для світу. Відповідаючи добром на добро, діти завжди намагаються заглянути у вічі своїй учительці, поспілкуватися у кожну вільну хвилину, поділитися своїми потаємними справами, проблемами. Вони прагнуть і знаходять "добро-зустріч". Іноді діти не помічають, як важко вчительці бути лагідною, усміхненою, з приємним почуттям гумору, адже тривалий час її організм підточує зла недуга, їх поведінка стає іншою, коли вчителька змушена за станом здоров'я бути відсутньою. Підміна улюбленої вчительки на уроках часто-густо буває неадекватною. Діти стають або ж замкнутими, або ж надто знервованими, вони менше спілкуються між собою, не кажучи вже про спілкування з тими вчителями, які приходять провести урок математики формально. Очі у них згаслі, "добро-зустріч" не відбувається.

Художньо переконливо про моральне зло-відчуження між учителем-учнем, яке унеможливлювало здійснення "добро-зустрічі" писав С. Васильченко. Своє оповідання "Волошки" він вибудовує на основі психолог річного контрасту — протиставлення світлої мрії і потворної дійсності, чистих поривань, гуманності й жорстокості. Дівчина Устина нарвала букет волошок для свого вчителя, який у її уяві був ідеалом, втіленням всього світлого, доброго. Випадково дізнавшись про його моральне падіння, Устина боляче переживає крах своїх ілюзій. Устя душею почула страшну для неї правду. Почуття сорому, якого не вимовити словами, немов полум'ям опалило всю її душу, і дівчині хотілося завищати од болю. "А як же _мені в школу тепер, як у вічі дивитися?" — промайнула думка. Навіть страх узяв дівчину перед цим. "Ні, ні... нізащо в світі... Ніколи очі мої більш не бачитимуть його... Буде йти вулицею — за тин сховаюся, городами обійду", — зразу подумала вона. І в одну хвилину побила, поламала, порвала в себе все те, що зв'язувало її з школою і учителем" Вдаючись до своєрідного протесту, дівчина вирішує залишити рідну домівку і йти на хутори "шукати собі наймів, а букет "синеньких волошок", що виступає у творі символом моральної чистоти, "недбайливо шпурнула до порога". Проникаючи у внутрішній світ підлітка, оцінюючи через його бачення моральну ницість учителя, С. Васильченко переконливо доводив, що дитина з її добрим, безпосереднім, навіть наївним сприйняттям життя дуже гостро реагує на лицемірство дорослих.

Звернімо увагу на такий важливий факт: "добро-зустріч" учителя і учня відбувається чи не відбувається через сигнали очей. Тут ми маємо на увазі розмір зіниць людини і поведінку її очей. Вчені стверджують, що з допомогою очей передаються найбільш точні й відкриті сигнали з усіх сигналів людської комунікації, тому що вони займають центральне місце в людському організмі, а зіниці поводять себе цілком незалежно. Отже, недаремно очі називають дзеркалом душі. У маленьких і грудних дітей зіниці більші, ніжу дорослих, їх зіниці постійно розширюються у присутності дорослих, тому що діти прагнуть завоювати їх увагу, а для Цього потрібно виглядати найбільш привабливо.

Якщо людина нечесна або щось приховує, її очі зустрічаються з ваши­ми менше, ніж третину всього часу спілкування. Якщо погляд людини зустрічається з вашими очима більше двох третин часу, це може означати одне з двох: по-перше, він або вона вважає вас дуже цікавим і привабливим, у цьому випадку зіниці очей будуть розширеними; по-друге, він або вона налаштовані вороже стосовно вас і невербально посилають виклик, у цьому випадку зіниці будуть звужені. Потрібний певний тренінг Для того, щоб навчитися "технології погляду" й ефективно застосовувати його для покращення спілкування з дітьми.

Учителю слід пам'ятати, що косий погляд використовується для перелічені зацікавлення або ворожості. Якщо він супроводжується дещо піднятими бровами або усмішкою, то це означає зацікавленість і часто використовується для заохочення. Якщо він супроводжується опущеними вниз бровами, нахмуреним чолом або опущеними кутиками рота, то це означає підозру, ворожість або критичне ставлення.

Але найбільше вчителя насторожують діти, які під час спілкування опускають повіки. Цей жест підсвідомий і є намаганням дитини усунути вас з поля свого бачення, тому що ви їй надокучили і стали нецікавими, або вона відчуває свою зверхність над вами. При нормальній частоті моргання 6-8 раз на хвилину, повіки цієї дитини закриваються на секунду або більше, ніби дитина моментально витирає вас зі своєї пам'яті. Граничний ступінь відключення може наступити, якщо дитина закриє очі й засне. Це не такі вже й поодинокі факти у педагогічній практиці. Що вже й казати тут про "добро-зустріч"... "Добро-зустріч" передбачає не лише передачу знань учителем учню, а й розвиток творчого мислення. Отже, вчитель постійно має контролювати погляди учнів. Адже відомо , що 87 % інформації надходить у мозок людини через зорові рецептори, 9% — через слухові та 4% — через інші органи відчуттів. Якщо, наприклад, учитель показує учням наочний посібник і одночасно розповідає, то діти можуть засвоїти лише 9% повідомлення, якщо воно безпосередньо не пов'язане з тим, що вони бачать. Якщо його повідомлення пов'язане з навчальним посібником, то при його розгляданні діти можутьть засвоїти 25-30% повідомлення вчителя. Щоб установити макси­мальний контроль над увагою учнів, слід використовувати указку для того, щоб показати на наочному засобі те, що зображено, і дати його списати учням. Потім треба відвести указку від наочного засобу і тримати її на лінії своїх очей і очей учнів. Як магнітом, їх голови піднімуться, і вони будуть дивитися вам у вічі, у результаті чого бачитимуть і чутимуть все, що ви їм будете говорити, і, отже, максимально сприйматимуть інформацію. Але головне, щоб учитель відчував, як переосмислюється ця інформація в мозку учнів, щоб він бачив акт творення в їх душах добра з допомогою знань і гуманного ставлення до них.

"Добро-слово". Святе Євангеліє від Івана починається так: "Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було слово" Думка про те, що джерелом "добро—слова" є першовчитель — Бог, геніально відображена велетом українського народу Тарасом Григоровичем Шевченком:

Ну, що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога 1 голос той, і ті слова Ідуть між люди! З найдавніших часів учитель, що мав добре серце, слово, волю, шанувався як Бог, адже він тримав золоті ключі від таємниць земного буття. -Місія вчителя від Бога — долати хаос світлом власного серця, творити гармонію через утвердження істини, добра, краси засобами благодатного слова" — пише професор Г. Сагач.

Зупинімося на хвилину і збагнімо, яку високу душу потрібно було мати людині, аби звертатися таким величним добрим словом до свого учня М. І. Ковалинського, як це робив Г. С. Сковорода. У листах до вихованця ми читаємо такі звертання Учителя: "Найжаданіший друже, Михайло", "Найдорожча мені людино, наймиліший Михайле!", "Найдорогоцінніший друже", "Мій брате", "Найдоброзичливіша істото, мій Михайле" та ін. І сьогодні ми достеменно знаємо, що учень був гідним таких звертань, таких "доброслів". Його життя, ставлення до учителя, а також до інших людей заслуговує великої пошани.

Надзвичайно цінні поради щодо вмілого використання слова у формуванні дитини доброї, чуйної, чесної подає В. О. Сухомлинський. По-перше, він наголошує, що справжня духовна влада учителя над учнем досягається лагідним добрим словом. у праці "Методика виховання колективу" він наголошує: "моя влада над дитиною — це здатність дитини реагувати на моє слово, яке може бути теплим і ніжним, ласкавим і тривожним, строгим і вимогливим, — і завжди мусить бути правдивим і до­брозичливим. І чим ніжніші, тонші дитячі почуття, чим чутливіше відгукується дитяче серце на правду, красу, людяність, тим сильніше, могутніше моє слово, що виражає владу над дитиною. Я твердо вірю в те, Що виховати дитину можна насамперед ласкою, добром" Педагог-гуманіст застерігає від будь-яких погроз, залякувань дитини. Продовжуючи свою думку, він підкреслює: "Здійснюючи владу над світом дитячих думок, почуттів, переживань, не можна ні на хвилину забувати про те, що в кожної дитини є добра воля, добрі наміри. Ніякого крику, ніяких погроз, ніяких намагань вжалити дитяче серце. Не можна перетворювати дитяче серце в лякливу пташку, що забилася в куток кліт­ки і чекає розправи. Моя влада над дитиною тією мірою виправдана і тією мірою мудра, в якій я звертаюсь до добрих і діяльних сил її розуму. Серце, чутливе до добра, ласки, справедливості, доброзичливості не потребує не те що крику, а й підвищення голосу".

По-друге,В. О. Сухомлинський переконливо доводить, що педагог має моральне право повчати дітей добру, якщо його слово не розходиться з ділом. Інакше він буде множити зло. "Слово етичного повчання взагалі має силу в устах вихователя лише тоді, коли він має моральне право повчати. Не треба бути якимось ангелом, щоб мати моральне право вихо⁾вувати справжню людину, треба самому бути справжньою людиною —жити правильно, любити людей, берегти свою гідність патріота, громадянина, трудівника, сина або дочки, матері або батька. Якщо ваше слово етичного повчання співзвучне з вашим внутрішнім духовним світом, одухотворене вашими переконаннями, воно, як магніт, притягає тих, хто втратив віру в людину, ви стаєте для них опорою і провідним вогником" По-третє,на думку В. О. Сухомлинського, добро-слово — це не лише духовне, а й фізичне здоров'я дитини. Уміння вчителя користуватися словом — це добро, невміння — зло. "Оберігати центральну нервову сис­тему підлітка — це означає берегти його серце і весь організм. Педагог повинен володіти найтоншим інструментом, в якому криється людя­ність, чуйність, терпимість до слабостей підлітка, — словом. Будьте обач­ними, щоб слово не стало батогом, що, доторкаючись до ніжного тіла, обпікає, залишаючи на все життя грубі рубці. Саме від цих доторкань отроцтво й здається пустинею. Мудре й чуйне слово — немов цілюща вода: воно заспокоює, породжує життєрадісне світосприймання, пробуджує думки про торжество справедливості" І далі: "Намага­ючись привести підлітка до стану безсловесної покори, ви щоразу немовби роз'ятрюєте, надмірно збуджуєте і без того збуджене серце. Коли вчитель гримає, серце підлітка, образно кажучи, охоплює пожежа: чутливі, хворобливо напружені нерви посилають сигнали в мозок, а мозок знову й знову роз'ятрює серце"

По-четверте,В. О. Сухомлинський наголошує: з добро-слова починається справжня творчість особистості. "Шкільна творчість починається із слова. Треба особливо наголосити на тому, що в житті дітей чільне місце має посідати творчість словом. Завдяки цій творчості діти стають чутливими до найтонших засобів впливу — до слова і до краси. Убогість слова — це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної "товстошкірості".

Глибоко усвідомлюючи роль слова у вихованні молоді, професор Г. М. Сагач практично відновила в сучасних умовах педагогічне красномовство — риторику. У своїх творах вона ставить за мету плекання люди­ни з високою ораторською культурою, духовно-інтелектуальним потенціалом життєтворчості, яка з хаосу може творити гармонію словом любові, живою енергетикою життєдайного слова істини, добра й краси

По-п'яте,"добро-слово", вважав В. О. Сухомлинський, — це необхідний духовний зв'язок між живими і тими, хто пішов із життя. Для укра­їнського народу традиційним є пам'ятати, згадувати добрим словом рідних, близьких, усіх, хто своїм життям, діяльністю утверджував ідеали правди, справедливості, гідності, людяності. Добра згадка про таких людей є неодмінною умовою морального виховання молоді, вона необхідна для того, щоб не порвалася духовна "нитка часів". Людям, які творять добро, дуже важливо, якими словами їх згадають прийдешні покоління. Ось чому так зворушливо звучать слова великого Кобзаря:

"Добродія" — це дія людини, яка сприяє добробуту іншого (інших, суспільства); вона здійснюється під впливом морального мотиву, тобто безкорисливого бажання допомогти іншому в досягненні якогось блага, наприклад, у задоволенні його потреб, у розв'язанні якихось проблем, конфліктів та ін. При цьому засоби, вибрані для реалізації моральної мети, не повинні підкреслювати або ставити під сумнів моральну сутність вчинку.

Здійснюючи добродію, недопустимо керуватися принципом "Мета виправдовує засоби". Не будь-яке сприяння благу іншого є добро-дією у моральному сенсі, а лише те, яке здійснюється під впливом морального бажання в ім'я інтересів ближніх.

Далеко не завжди добро-дія є одномірною й однозначною. Вона оці­нюється на основі критеріїв конкретної епохи; тому добро-дія, що незаперечно сприймалася як така у минулому, свідомістю нинішніх або при­йдешніх поколінь може бути оцінена як злодійство, оскільки існує переоцінка цінностей. Добро-дія, як і сам її суб'єкт, включена в систему ⁸¹ДНосин і тому неоднаково відображається на долі людей. Сприяючи Інтересам одних, вона в чомусь обмежує інтереси інших. Критерієм добро-дії у даному випадку буде міра сприяння добробуту якогось соціального цілого: особистості, суспільства, людства.

Як учителі, так і учні мають досвід не лише добра, добро-дії, але й зла. Зло — багатолике і вимагає постійного спротиву. Нині стає все очевиднішим, що подолати зло неможливо лише добрим словом, потрібна супротивна протидія, боротьба зі злом. Ця протидія має бути послідовною